Давно очікуваний закон про основи національного спротиву нібито офіційно запрацював. На ділі ж все складніше. Труднощі його впровадження йдуть зі столиці. Вже наступного сесійного тижня разом із колегами-народними депутатами плануватимемо зустріч з керівником територіальної оборони України, щоб налагодити механізм запуску та фінансування на місця.

В Івано-Франківську, Львові, Рівному, Волині та інших містах ще місяць тому розпочалися навчання зі стрільби та надання домедичної допомоги. Все це зараз робиться ініціативністю міських голів. Ще складніша ситуація з впровадженням територіальної оборони в районах. У країні кожен має мати можливість попрактикуватися. Головне – не боятися вчитися. Це дозволить бути впевненішими в собі, особливо в складних ситуаціях.

Оксана Савчук Народний депутат України

Отже, Юрко Терещенко – поет, що писав вірші, сидячи в гуртожитку на кришці унітазу, бо в одній (єдиній) кімнаті його житла метушилися Лєна з дітьми і її бабуся. Кухня поєднувалася з коридорчиком на три метри. Одного разу ми були у них в гостях. Почаркували, поспівали і пішли купувати постільну білизну для їхньої сім’ї. Це був травень. Через місяць мав народитися Михась. Набряклі ноги і величезний живіт стримували мою ексклюзивну ходу: «від бедра»,-- я ледве подолала сходи на другий поверх універмагу. Оптимістка Лєна набирала сього-того, а тоді, глянувши на мене, категорично сказала: поміряй той халат. Надворі спека, а тобі треба в чомусь добути, поки «схуднеш».
-Ой ні, в мене не вистачить грошей.
-То ж я беру все в «розстрочку», додамо туди і твій халат.
Все життя я пам’ятаю той Лєнин подарунок, а де тепер Лєна, не знаю. Востаннє бачилася з нею на могилі її чоловіка – Юри Терещенка. Ні, ще один раз, коли ми йшли на концерт у філармонію – там якийсь ансамбль мав співати пісню на слова Юрія Терещенка (а на музику, звісно, Юрія Пересунька). Беззуба Лєна у босоніжках (це була осінь) і рваних колготах (на щастя, у мене знайшлися цілі) фарбувала губи яскравою помадою, дивилася на себе у дзеркало в нашому коридорі і промовляла: «Красота – ето страшная сіла»… Вона справді була красивою. Колись…
Коли помер Юрій Вікторович, нас не було у Києві. Ми були до того. Купували якусь ікру, ліки, передавали гроші на лікарів. Те все було на марне. Очевидно, на марне. Але завжди залишається хоч сота, хоч тисячна частка надії – і ти перестаєш мислити раціонально. Юра помер. Зате за два роки до його смерті ми встигли побувати у його батьківській (його батьків) хаті в селі Камені. Ці камені над озером заохотили б і мене до рибалки – останнім часом Юра днями сидів там з вудочкою, а в той час подвір’я заростало лопухами і кропивою. Сусіди прочули, що мають бути гості з Києва, і прокосили тунель до туалету. Все зробила сусідка Оля: і доріжку прокосила, і пиріжків напекла і молока принесла: Юра – він же якийсь такий безпорадний. Завжди сам, завжди з вудкою і на велосипеді Лєна сюди приїжджала дуже рідко . Хто хоче їхати у свекрушин двір?
Юра знав, що ми приїдемо, наловив цілий казан риби. Ми привезли програвач і вставили туди касету з Юриними піснями. З ближніх хат підійшла публіка. Це був творчий вечір нашого товариша. Сусіди були подивовані. Оце наш Юрко? В якого подвір’я не метене, город не саджений, яблуні в бур’янах? Так. Цей скромний,тихий, невеликий на зріст чоловік мав потужне серце, яке могло обігріти цілий світ, якби хоч хтось відчинив йому хоч маленьку хвіртку у той світ. Наступного ранку чи не все село прийшло проводжати нас, друзів їхнього поета. Відтепер їхнє село на каменях, обліплене вишнями, встелене огірками, буде піднесене як поетична колиска одного з них: простого, непримітного, такого, як вони. На прощання ми ввімкнули програвач: «Бачу я, що ти не прийдеш більш ніколи…» -- перша , ще студентська пісня двох Юрків (Терещенка і Пересунька). Ми їхали і наспівували: «Хтось навіки вкрав у нас святий вогонь…» .
Дев’яності і нульові були величезним випробуванням. Усілякі спритники: червоні директори, комсомольці, бандити, рекетири, партійці хапали все, до чого дотягувалися руки, відкинувши комуністичну мантру про «світле майбутнє». Хатинки, будинки, котеджі, вілли, замки, яхти і літаки… З іншого боку -- професори біля метро з цигарками на продаж, вчителі за прилавками на базарах, «кравчучки» у пошарпаних залізничних вагонах, безхатьки біля смітників, пенсіонери без пенсій, робітники без роботи … Юра Терещенко тоді писав про усе це. Писав вірші без надії колись їх опублікувати . Тоді й народилася пісня про емігрантів. І зараз вона звучить, як знак епохи, що минає. Чи минула. Сподіваємось.
(Із щоденника Галини Пересунько. 2020-21 р.р.)

Р.С.

Ким були перші українські емігранти? Якими легендами агенти заманювали галицьких селян? Чому Конгрес США визволяв українців із Гаваїв? Та що сформувало українську діаспору за океаном? Розповідає доктор історичних наук Степан Качараба.
– Пане Степане, доброго дня! Дякую, що ви з нами. Коли ми говоримо про сучасну Україну, демографію, ми завше говоримо про змаління української нації, українського народу. Мовляв, на початку 1990-х нас було 50 мільйонів. Зараз, мабуть, трохи менше як 40 мільйонів. Але, попри те, ми дуже рідко і дуже мало говоримо про українську діаспору, про Україну поза Україною.

Якщо ми говоримо про українців, які живуть в світі, то яким часом ми можемо датувати появу української діаспори? Коли українці почали вириватися поза кордони – ще не зі своєї держави, а з тих держав, де вони мешкали моноетнічно і компактно?

– Якщо йдеться про східну українську діаспору – колишні республіки СРСР, то є, звичайно, території, де українці проживали споконвіків, але в силу різних обставин опинились в межах іншої країни. Якщо ми візьмемо територію Російської Федерації – Воронежчину, Курщину, частину Орловщини, – то це етнічні українські землі.

Якщо відкинути східну діаспору, то беремо до уваги українську діаспору поза межами України, я маю на увазі західну діаспору і насамперед у країнах Америки.

– Поза океаном.

– Найбільшою, звичайно, є українська діаспора у Сполучених Штатах Америки. Їй зараз на п'яти наступає українська діаспора в Канаді. Маємо не дуже певні цифри щодо кількості українців у Бразилії, Аргентині, Парагваї, Уругваї. Українці є всюди.

– А де є та точка відліку, з якої українці почали селитися туди? Це одне запитання. І друге – коли і хто поїхав туди вперше?

– Візьмімо західну українську діаспору. Вперше українці почали масово емігрувати до США. Точної дати, коли вони там з'явилися, не існує, але є така досить запевнена позиція, що нібито 1877 року представники кам’яновугільних шахт Пенсильванії вербували на Закарпатті робітників для праці у шахтах. Цю дату вважають початком відліку української еміграції до США.

Давніше в літературі була поширена думка, що нібито першим українським заробітчанином став виходець із сучасної Івано-Франківщини, тодішнього Станіславівського повіту, чоловік на прізвище Макогон. Ну, мовляв, якщо Макогон – то точно українець, то однозначно, двох думок не існує. А потім виявилось, що це був Мак О’Гон – в англійській транскрипції. Найімовірніше, що ірландець. З'явилося кілька публікацій під назвою “Легенда про Макогона”, і було доказано, що Макогон до українців не мав стосунку.

Diaspora_USA
Емігранти з Галичини на залізничній станції в провінції Квебек
Фото: ukrainianpeople.us
Наймасовіше українці емігрували зі Східної Галичини, серед них початково найбільше лемків. Вони жили в надзвичайно складних умовах, і для них еміграція до США була, до певної міри, порятунком. Зараз є такий новітній термін – маятникова еміграція. Бо лемки не їхали до США назавжди, а на три-чотири роки, заробляли трохи коштів, поверталися до себе в гори, купували шматок землі, віддавали борги, і коли гроші закінчувались, вони знову виїздили в Америку.

В галицькій газеті “Діло” навіть вели рубрику “Пригоди лемка у Північній Америці”. В одному з таких повідомлень написали, що коли Колумб плив до Америки, то лемко вже вертався звідти. В літературі є величезна кількість оповідань, які межують з гумором: що лемко зранку ходив косити, пас вівці, а після обіду їхав до Америки. Лемки дійсно, до певної міри, дороблялися, і в Америці вони були дуже організовані.

– Мали свої громади?

– Так. Лемки – греко-католики, і коли галицьким митрополитом був Сильвестр Сембратович, теж лемко, вони звернулися до нього з листом-проханням прислати їм священника. Сильвестр Сембратович, відчуваючи близькість до своїх родаків, які опинилися за океаном, дійсно вжив заходів для того, щоб в Америці з’явилися перші греко-католицькі священники.

Ivan Volyanskiy
Перший український греко-католицький священик у США Іван Волянський
Фото: uk.wikipedia.org
І першим греко-католицьким священником за кордоном був Іван Волянський. Дуже відомий чоловік серед української діаспори, організатор перших греко-католицьких парафій в Америці. Але, крім того, він першим почав видавати українськомовну газету “Америка”.

– А це які роки?

– Це 80-ті роки ХІХ століття. Газету можна побачити у бібліотеці Стефаника на Винниченка. Там не вся підбірка, газета не виходила довго, бо згодом Волянський був змушений виїхати з Америки. Його змусили виїхати.

– А хто?

– Американський римо-католицький єпископат явно не хотів терпіти іншої церковної влади на своїй території. Хоч Іван Волянський був греко-католиком, а греко-католики підпорядковані Риму, вони цього не визнавали. Найбільшою несподіванкою для них стало те, що греко-католицькі священники могли одружуватись. А Іван Волянський був в Америці з дружиною.

– Це такий дисонанс.

– Вони писали листи до Риму. У них було дуже просте пояснення: вони категорично виступають проти того, щоб греко-католицькі священники були на території США, бо вони одружені, а це є, до певної міри, як тоді говорили, соблазн для римо-католицьких священників.

Волянський був змушений виїхати з Америки. Він пізніше дуже серйозно відзначився, бо брав участь в експедиції до Латинської Америки, відвідував українські колонії у Бразилії, був великим подвижником на просвітньому полі серед української діаспори в країнах Латинської Америки і США.

– Але якщо ми поставимо себе на місце цього лемка, очевидно, неписьменного, анальфабета, а Лемківщина–Америка – шлях дуже довгий і непевний, то як цей лемко туди потрапляв? Хто його авансував, хто ним опікувався? Зрештою, як він долав дорогу через океан?

– Здолати дорогу було не так складно, головне було мати кошти для цього. Але я хотів би наголосити на тому, що серед лемків величезні агітаційні роботи вели еміграційні агенти. Вони представляли насамперед мореплавні компанії і також власників кам'яновугільних шахт у штаті Пенсильванія. Вони могли на певному етапі оплачувати виїзд до США. Це так звані законтрактовані робітники.

– Яких тут найняв – і везеш туди.

– Так. Потім він працював на шахті, повертав ті кошти, це був своєрідний кредит. Пізніше американським законодавством це заборонили. Але на певному етапі, в останній чверті ХІХ століття, таке дозволялося.

Дорога була такою: робітник їхав до станції Мисловиці, що неподалік Кракова, з Мисловиць до Гамбурга або Бремена. Тут проблеми не було. Інша справа – подорож звідти кораблем через океан.

– Так, для людей, що не бачили моря.

– Для українців, і для лемка особливо, це було щось неймовірне. Можна було кита побачити. Але інша справа – як цю подорож пережити. Така мандрівка може часом провокувати морську хворобу, і людина почувається дуже і дуже зле.

Diaspora 3
Іммігранти на кораблі з Ґданська до Америки, перед стовпом у другому ряді посередині (в білій сорочці, дивитися в об'єктив) Михайло Найда, 1930-ті рр.
Фото: з архіву "Локальної історії"
Я колись віднайшов у Центральному державному історичному архіві України у Львові щоденник Івана Дорундяка. Це чоловік із села Соповин Коломийського повіту, який з відомим галицьким діячем Йосипом Олеськівим їздив на звіди до Канади – подивитися, чи Канада є придатною для еміграції українських селян. Попри те, що він був звичайним селянином, був письменним. Він вів щоденник, і цей щоденник невідомо хто і невідомо коли передав у НТШ.

З’ясувати, коли він був написаний, дуже важко, тому що немає перших сторінок. Але я цей щоденник розпізнав, бо він вів його від Весни народів 1848 року. У цей час Дорундяк служив в армії. Морську подорож він описав прекрасно – як бачив китів, як люди хворіли на морську хворобу, як він ледве її пережив, а Йосип Олеськів взагалі ледь не помер від морської хвороби. Тобто це було величезне випробування для всіх емігрантів, бо іншого транспорту, щоб опинитися за океаном, просто не існувало – тільки корабель.

– Серед перших емігрантів були лише чоловіки, мабуть?

– Здебільшого чоловіки. Якщо говорити про Канаду, це чітко виражений тип постійної еміграції. Переважно емігрували цілими родинами – чоловік, дружина, діти. Але початково чоловік їхав, як тоді казали, на звіди, подивитися, що собою являє Канада, отримати гомстед, і тоді він повертався на свою стару Батьківщину, забирав родину й емігрував до Канади.

Так було з нашими першими емігрантами – Іваном Пилипівським, Василем Єлиняком. Вони обидва поїхали, а пізніше Єлиняк залишився в Канаді, а Іван Пилипівський повернувся на Батьківщину з однією метою – забрати до Канади свою родину і родину Єлиняка. Так і сталося.

Наше уявлення, що українці, коли опинилися в Штатах – одразу ставали багатими, до певної міри, оманливе. Насправді було далеко не так – українці в Канаді отримували найгірші землі. Бо найкращі площі – у провінції Онтаріо – вже давно розібрали англосакси. А українцям світили землі в провінціях Манітоба, Альберта і Саскачеван – не найкращі, порослі чагарниками. Найбільше там було трипітника, так вони називали осику.

Щоб отримувати дивіденди з того гомстеду, треба було тяжко наробитися, щоб довести ту землю до ладу. Але для українця це було просто вбивчим аргументом – він в Канаді отримував гомстед у 65 гектарів. І він починав уявляти себе галицьким поміщиком, бо його місцевий пан мав набагато менше землі, ніж він має в Канаді. Земля там коштувала символічні гроші, можна було мати кілька гомстедів.

Diaspora Rodyna
Родина іммігрантів Настасюків. Текля і Михайло з синами Григорієм і Петром, м. Нью-Йорк, США, 1934 р.
Фото: з архіву "Локальної історії"
Тому коли українці приїжджали в Канаду, то дружина залишалися з дітьми в умовній хаті – напівземлянці, а чоловіки подавалися на заробітки в тій же Канаді – будівництво мостів, залізниці. Заробляли певні кошти, потім починали господарку. В Канаду вони не могли взяти з собою коня чи той реманент, яким тут користувалися. Все треба було придбати, а щоб придбати – заробити грошей. Привезти значні кошти з Галичини не багатьом вдавалося, та вони їх і не мали. Треба ж було оплатити корабельний квиток, й агенти могли обдерти як липку.

Один з емігрантів розказував, що він мав із собою 1000 доларів. А потім виявилось, що йому з тої поїздки залишився тільки 1 долар. Доводилося тривалий час очікувати на корабель, все це багато коштувало. А ще треба чимось харчуватися.

– А чи можемо говорити, що з Галичини за океан емігрували бідні люди?

– Люди, які були на найнижчому щаблі соціальної драбини, зазвичай емігрували не до Штатів, не до Канади, а до Бразилії та Аргентини. До Бразилії через те, що тамтешній уряд після скасування рабства у 1888 році був надзвичайно зацікавленим у робочій силі. І уряд Бразилії, і уряди окремих штатів оплачували морську подорож емігрантів.

– Тобто покривали левову частку видатків.

– Майже всі видатки. Треба було доїхати до якогось італійського порту, там емігрант сідав на корабель – і опинявся в Бразилії безкоштовно. Інша справа, що Бразилія – це окрема і найтрагічніша сторінка в історії української еміграції.

Immigranti na korabli
Українські іммігранти в дорозі до Америки. Друга зліва стоїть Настя Маліш, 1920-ті рр.
Фото: з архіву "Локальної історії"
– Згадуємо “Бразилійський гаразд” Чайковського.

– “Бразилійський гаразд” – це найкращий твір на еміграційну тематику. Хто не читав – я б радив прочитати цю працю, вона читається легко, неперевершена робота. Там найреалістичніше описано ті муки, через які мав пройти український емігрант, щоб опинитися в Бразилії.

– Якщо ми говоримо про Канаду і США, то там населення формувалося з мішанини етносів, які емігрували туди. У країнах Південної Америки маємо іншу ситуацію – зіткнення різних рас, цивілізацій, культур. І питання тут – як українці відчували себе по приїзді в Південну Америку і як їх сприймало місцеве населення?

– Я почну з останнього питання. Українців у країнах Латинської Америки називали ґрінґо. Це означає зайда, щось на кшталт цього. Найскладніше українцям було в Бразилії, бо це португальськомовна країна, решта країн є іспанськомовними. Той, хто не мав коштів емігрувати до США і Канади, їхав до Бразилії. А в Бразилії їх рай не очікував, хоча агентура поширювала неймовірні оповідання про добробут в Бразилії.

– Агент Сільвіо Нодаріо відомий.

– Агент, який ішов пішки через всю Галичину, видавав себе за селянина. Таких оповідань є дуже багато. Я навіть написав цілу розвідку про це, і, як не парадоксально, героями всіх цих розповідей були представники цісарської родини, а найбільше – архикнязь Рудольф.

Crownprince_rudolf_1889
Рудольф Габсбург-Лотаринзький (кронпринц Австрії)
Фото: uk.wikipedia.org
Рудольф – єдиний син австрійського цісаря Франца Йосифа І, який чи то вчинив самогубство, чи його вбили, бо це так звана таємниця замку Маєрлінг, де його знайшли з коханою, донькою чеського генерала Марією Вечері. Двох знайшли мертвими. Тоді при дворі повідомили, що несподівано помер наступник австрійського престолу кронпринц, архикнязь Рудольф. Несподівано. Але придворні знали, що та несподіванка – то не природна смерть, а насильницька. Навіть кінофільми про це зняті, як-от “Таємниці Маєрлінгу”, і дотепер історики мучаться у здогадах, що насправді було причиною смерті Рудольфа.

А Рудольф був дуже демократичних поглядів чоловік, він захоплювався ботанікою, прихильно ставився до українців. Українці ж, до певної міри, бачили в його особі заступника. Знаючи, наскільки популярним є Рудольф в Галичині, агенти на цьому спекулювали. Вони розказували малоосвіченим або неосвіченим селянам про те, що архикнязь Рудольф не помер, що він живе і його мають проголосити царем Бразилії. Коли стояло питання про республіку в Бразилії, то українські селяни почали говорити, що вони не мають нічого проти республіки, але хотіли б, щоб вона мала царя. Це доходило до абсурду. Навіть трохи смішно, але він був незмінним персонажем усіх легенд.

А вже що агенти розказували про Бразилію – то один Господь знає. Що в Бразилії картопля родиться така, що один чоловік її не в змозі підняти. І врожай картоплі збирають три рази на рік. Хатів там ніхто не будує, бо там дерева мають таке листя, що їх достатньо кілька взяти, накритися – і живеш, як у будинку. Несамовиті речі. І наш галицький селянин починав потрохи в це вірити. Йому здавалося, що його в Бразилії чекає рай. Ще якщо й поліція переслідує тих агентів, отже, в тому щось є.

– Не хоче Австрія відпустити.

– Бо пани не хочуть, щоб галицькому селянину було добре.

Але я хотів би повернутися до еміграції в Бразилію. Це страшна трагедія. Уявімо собі, що українець опинився в порту Сантус у Бразилії. На кілька днів його піддали карантину, щоб не завіз якихось хвороб, за той час йому шукали роботу. Він міг проживати якийсь час в умовному готелі. Потім йому пропонували якусь роботу. Якщо ця робота його не влаштовувала, то більше її пошуками для емігранта ніхто не займався. Лише казали, куди він має поїхати. Якщо ти відмовився від пропозиції, то поїдеш туди, куди скаже влада.

– Але тут питання – галицькі селяни їхали до Бразилії заради землі? Вони хотіли працювати на землі, а роботу їм пропонували іншу?

– Ні, їм насамперед пропонували роботу на землі. Найсприятливішою для європейських емігрантів в Бразилії була провінція Парана (пізніше провінції перейменували на штати). Правильним буде наголос на останньому складі. Там будували залізницю через Парану до штату Ріу-Гранді-ду-Сул. Були задіяні величезні інвестиції – американські, англійські, французькі. Землі навколо цієї залізниці віддавали працівникам, які її будували.

Ukraintsi na budivnytstvi zaliznytsi
Українські іммігранти на будівництві залізної дороги, Канада, поч. ХХ ст. Третій зліва Степан Лисик
Фото: з архіву "Локальної історії"
Клімат провінції чи штату Парана близький до європейського, тому українцям найбільше підходив. Наші земляки сюди прагнули потрапити. Але українцям давали землі, переважно віддалені від шляхів комунікації.

Навіть якби наш галицький селянин виростив неймовірно добрий урожай – як його продати? Бразилія – це суцільне бездоріжжя.

А у найтрагічнішій ситуації опинялися селяни, які потрапляли на працю на плантаціях кави. Місцеві з них просто знущалися, люди вмирали тисячами.

Еміграція до Бразилії почалася у 90-х роках ХІХ століття (тоді почала набувати масового характеру), і коли один галицький священник приїхав до Бразилії у 1897 році, то застав там 3000 українських могил. Частина людей померла від несамовитої спеки. Ви можете собі уявити штат Еспіриту-Санту чи Ріо-де-Жанейро? Це страшне. Плантації величезні, жовта пропасниця, це просто жахіття. Українці не були адаптовані до таких страшних кліматичних умов: 50 градусів температура повітря і чорношкірий наглядач над тобою.

– Нове рабство, фактично.

– Так, їх так і називали – новітніми рабами.

Про афери агентів мореплавних компаній можна писати не одну дисертацію. Вони були настільки значними, що селян, які прагнули до Америки, могли запроторити в Бразилію.

Одну групу селян із Борщівського повіту завезли на Гавайські острови у 1898 році. Тоді Гаваї були майже неосвоєною територією, величезні плантації цукрової тростини, і там працювали українці. Конгрес США ухвалив рішення, щоб людей повернули на континент. Ви можете собі уявити недолю тих селян, які прагнули емігрувати до США, а їх агенти запроторили на Гавайські острови? Вони ж ледь не кругосвітню подорож здійснили.

– До Першої світової війни скільки українців виїхало за океан? Це перша хвиля, наскільки розумію?

– Так, це перша хвиля еміграції. В літературі знаходимо різні цифри, часом фантастичні. Якщо реально оцінювати, найбільше плутанини є із кількістю тих, хто емігрував до Сполучених Штатів. Ми можемо говорити приблизну цифру, що до США до початку Першої світової війни емігрувало 500 тисяч українців. Це дуже багато!

– І переважно з Галичини?

– Лише з Галичини, частково з Північної Буковини, Закарпаття. Із західноукраїнських земель. Бо зі Східної України в тому часі не емігрували. Знаходили поодиноких мігрантів, таких було дуже і дуже небагато.

Vesillia v Kanadi_1
Весілля Антона Павлюка й Анна Козакевич, м. Селкірк, Манітоба, Канада, 1935 р.
Фото: з архіву "Локальної історії"
Щодо Канади маємо достеменну цифру: до Першої світової війни 170 тисяч українців емігрувало до Канади. До Бразилії – приблизно 40 тисяч. До Аргентини – приблизно 10 тисяч українців. Ви ще казали про Уругвай і Парагвай. До Першої світової війни туди еміграції не було. Могли одиниці там опинитися, кордони в тому часі були умовними. Скажімо, настала економічна криза в Аргентині, а в Бразилії – економічне піднесення, то наші емігранти могли залишити Аргентину і перебратися в Бразилію. Їм ніхто не перешкоджав. А от у міжвоєнне двадцятиліття 10 000 українців опинилися у Парагваї.

– Парагвай – це взагалі унікальна ситуація. Мені здається, туди була локальна еміграція з Волині?

– Волиняки були дійсно дуже спраглими до еміграції. Після світової економічної кризи 1929-1932 років країни обмежили еміграційні потоки. У цей час відкрився еміграційний ринок у Парагваї, і туди за кілька років, з 1936 по 1939, виїхало майже 10 тисяч українців з Волині. Можете собі уявити?

– Це величезна кількість за кілька років.

– Частина також опинилася в Уругваї.

– Але в Уругваї була еміграція радше з Аргентини?

– Так, це була вторинна еміграція: людина приїхала до Аргентини, а потім опинилася в Уругваї, бо там були кращі умови для проживання.

– Якщо говорити про весь американський континент, чим займалися там українці? Хтось займався сільським господарством, хтось працював на шахтах, хтось був на робітничих факторіях бозна-де. По країнах – хто де працював? Де українці себе краще чули?

– Найупевненіше українці себе чули у США. Але ми звикли говорити про українців як про землеробів. У Сполучених Штатах в тому часі вільних земель уже не було, давно пороздавали. Після закону про гамстеди, коли гамстед коштував 10 доларів, їх скупили у величезній кількості. У США українці працювали переважно на шахтах та інших дуже важких фізично роботах.

– Але не в сільському господарстві?

– Ні, це одиниці працювали у сільському господарстві. Канада, Бразилія, Аргентина – там сільськогосподарська еміграція. Звичайно, щоб досягти певного рівня у сільському господарстві, треба було тяжко напрацюватись. А у США заробити гроші на шахті можна було одразу. Той, хто місяць-два, рік попрацював – почувався дуже впевнено. Натомість у Канаді треба було довести до ладу земельну ділянку – гомстед, врожай продати, потім купити реманент. І що там залишалось?!

Hor Lysenka_1916
Хор Лисенка в Чикаґо, директор І. Костюк, фото 1916 р.
Фото: ukrainianpeople.us
– Ми маємо емігрантів, які рухаються за грошима. Хтось заробляє в сільському господарстві, хтось у шахтах. І водночас маємо формування діаспори як певної спільноти, що об’єднувалася, – громади емігрантів, які об’єднані тугою за Батьківщиною, походженням і т.д. Коли громади трудових емігрантів переросли у національні громади?

– Найсвідомішою національно спочатку була українська еміграція у США. Насамперед, вона була дуже великою, українці до певної міри були платоспроможними. З’явилася українська преса. Я вже згадував про газету “Америка”, яку видавав священник Іван Волянський. У 1893 році українці почали видавати газету “Свобода”, яка, до речі, виходить і нині. З’явилися перші політичні організації, величезну роль у суспільно-політичному житті почала відігравати церква.

Diaspora 2
Українські іммігранти у США, крайній справа Михайло Найда з Жидачева, 1930-ті рр.
Фото: з архіву "Локальної історії"
Великий вплив на творення національно свідомих громад справила вже міжвоєнна еміграція, але найбільший – українська еміграція після Другої світової війни. Це була винятково політична еміграція – особи, які переселені в Штати, Канаду, Аргентину, Бразилію з таборів для переміщених осіб, так звані ді-пі.

Рівень формальної освіти для українського мігранта кінця ХІХ – початку ХХ століття був дуже низьким, у міжвоєнний період – трохи вищим. А після Другої світової війни приїжджали люди з вищою освітою. Це були національно свідомі люди, які брали участь у визвольних змаганнях, колишні члени УПА, ОУН. Вони українське життя піднесли на дуже високий рівень.

– А наскільки українська еміграція була піддатливою до асиміляції?

– Найменше піддавалися асиміляції українці в Бразилії, Аргентині і Канаді.

– Чому?

– Бо вони жили у своїх замкнутих середовищах, далеко від великих міст. А якщо візьмемо США, то вони жили всі в містах – робітничих поселеннях. У шахтах працювали і українці, і італійці, і поляки, і французи – хто завгодно. Але мова спілкування була єдина – англійська. Тому українці тут дуже швидко денаціоналізовувалися.

В Америці наприкінці ХІХ століття був дуже поширений один італійський анекдот. Кожен, хто мріяв про Америку, думав, що це рай. Суть цього анекдоту була такою: італійцеві, коли він був в Італії, розказували, що в Штатах вулиці бруковані золотом. Коли він приїхав до Америки, переконався в трьох речах: по-перше, у Штатах вулиці не бруковані золотом, по-друге, вулиці там взагалі не бруковані, а по-третє – у Штатах вулиці брукувати буде він. А це ж найважча робота.

Ukraintsi na vidpochynku v USA
Українські іммігранти на відпочинку, США, 1930-ті рр. Крайній справа Михайло Найда
Фото: з архіву "Локальної історії"
Тож українці дійсно піддавалися дуже сильній асиміляції у США. У тих країнах, де була поширена сільськогосподарська еміграція, вони асимілювали набагато менше.

Деякі дослідники стверджують, що в Америці проживає три мільйони українців. Може, й проживає, але, скажіть, будь ласка, скільки українців послуговуються українською мовою? Дуже і дуже небагато. Новітні покоління українців в Америці української мови вже не знають. Хіба з останніх емігрантів, котрі перебралися туди ось зараз. А тих, що емігрували масово після Другої світової війни, залишилося дуже мало, є хіба їхні діти. Вони закінчили американські школи, університети, американське середовище все це перемололо. Вони стали американцями українського походження. Абсолютна більшість з них не знає української мови. І то є трагічний момент.

– Повертаючись до ХІХ століття, першої половини ХХ століття. Що ставало на заваді тій асиміляції? Дуже часто як у Бразилії, так і в Америці ми говоримо про церкву. Наскільки церква була тим дієвим інструментом, що зберігав українськість на цих теренах?

– Церква була надзвичайно дієвим інструментом. Священники одночасно були і лідерами громади. Вони мали освіту, видавали газети, навчали дітей у суботніх, недільних школах, вони були лідерами. Більшість суботніх і недільних шкіл, які організували українці за океаном, були у віданні священників.

Ukrainska shkola Chicago
Українська школа в Чикаго 1923-1924 рр.
Фото: ukrainianpeople.us
– Ми зараз говоримо про греко-католицьких священників?

– Так.

– Але водночас вони відчували конкуренцію з боку інших конфесій?

– Звичайно.

– Той же Пилипів у Канаді став Пилоповим.

– Він по-різному записаний. В одних реєстрах значиться Іван Пилипов, в других – Пилипів, а в третьому випадку – Іван Пилипівський. Але в Галичині його називали Пилипов. До речі, Пилипів чи Пилипівський – загинув. А Василь Єлиняк прожив дуже довге життя – чи не 98 років. У 1947-му був одним із двох осіб, які отримали громадянство Канади.

– Щойно у 1947 році? А до того він ким був?

– Він був громадянином Сполученого Королівства, а громадянство Канади отримав одним із перших. А з Пилипівським трапився нещасний випадок: випив на весіллі і випав у вікно.

– І він, здається, мав тяжіння до Російської православної церкви?

– У Канаді Російська православна церква початково не мала серйозних впливів. І там було дуже багато пройдисвітів, найбільший серед них – Стефан Уствольський. Нібито він був російським священником, його відлучили від церкви, наклали на нього суспенду, і він почав організувати нову церкву. Спочатку він себе оголосив верховним архієпископом, потім став Верховним Папою, архипапою, як він казав. Ким він тільки не робився! Він висвячував священників, думали, що священником дуже незле бути. Він міг одним махом висвятити 20, 40 священників. Дав 10 доларів – усе, ти священник. Дійшло до сміху: він збудував свій катедральний собор в Канаді, то його назвали “восьмим чудом світу”. Він був споруджений з труб, дротів.

Budka
Владика Никита (Будка)
Фото: synod.ugcc.ua
Зрештою, частина українців піддалася цій агітації. А через що? Бо бракувало греко-католицьких священників. То була найбільша біда, але це у США, бо в Канаді в 1912 році вже був український греко-католицький єпископ – Никита Будка. Він мав усю владу. Бо канадський римо-католицький єпископат із цим погодився. Американський з цим не хотів погодитися ніяк.

Тому Сотер Ортинський у 1907 році став єпископом, але він був єпископом-помічником всіх решти єпископів Римо-католицької церкви. Він не мав повноцінної влади. Це сталося набагато пізніше. Сотер Ортинський був надзвичайно харизматичною постаттю, він кілька разів хворів на запалення легень і в молодому віці помер.

А потім в житті Греко-католицької церкви настали дуже складні часи, тому що греко-католики з Галичини мали свого предстоятеля, греко-католики з Закарпаття мали свого. Почався поділ, це дуже негативно позначилося на Греко-католицькій церкві в діаспорі загалом.

– Якщо ми читаємо шкільні підручники за 10, 11 клас, то українська еміграція за кордоном подається як явище унікальне, самобутнє, мовляв, лише українці з Австрійської імперії туди втікали. Як ми можемо на тлі мозаїки Австро-Угорської імперії простежити: лише українці виїжджали чи й поляки? Яку частку мали українці серед того руху за океан?

– Українська еміграція належить до новітньої еміграції. Це кінець ХІХ чи початок ХХ століття. Давніша еміграція – це еміграція англосаксів, німців, французів, потім скандинавів.

– Це ХVIII століття.

– А вже в останній чверті ХІХ століття в еміграцію були втягнуті і італійці. Не забуваймо, що частина Італії входила до складу Австрії. І було дуже багато італійців, я вже не кажу про інші народи, що входили до Австро-Угорщини, – чехи, словаки. Відсоток словаків щодо до всього словацького населення був набагато більшим, ніж відсоток українців. Поляки – само собою зрозуміло. Українці – це не було щось самобутнє. Була величезна кількість представників інших народів, які опинилися за океаном. Просто ми трохи пізніше почали масово емігрувати. Бо раніше серед емігрантів переважали англосакси.

– А якщо ми говоримо про речі, які виокремлюють українців за океаном. Ми дуже любимо згадувати про відомих персон українського походження, в Канаді ціле гроно політичних діячів, починаючи від Романа Гнатишина. Але цікаво інше: не так діячі, як українці загалом – Канади чи США, що вони внесли до культури тих держав? Борщ, писанку?

– Вареники… Таке наївне уявлення, що українці знамениті тільки своїми танцями, співами.

– Таке шароварне уявлення.

– Якщо візьмемо Канаду, думають, що українці далі обробляють там землі. Ні в якому разі! Серед українців Канади найбільше службовців – лікарів, вчителів. Структура зазнала серйозних змін. Це не ті українці, які були наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Ukrainska Hreko-Katolotska Asociacia
Українська греко-католицька асоціація. Едмонтон, Альберта, 30 вересня 1917 р. Сидить шостий справа Никита Будка, перший греко-католицький єпископ у Канаді
Фото: з архіву "Локальної історії"
– А якщо ми говоримо про українців в Аргентині і Бразилії, як в ХХІ столітті з ними справа?

– В Аргентині існують організації об’єднавчого характеру – українські центральні репрезентації. Вони є також у Бразилії. Але активного громадського життя не можна побачити. Тобто процес асиміляції, хочемо ми цього чи не хочемо, бодай повільно, але відбувається. І якщо ще на еміграції жили представники отої третьої хвилі української еміграції...

– Це міжвоєнна?

– Ні, третя хвиля – це повоєнна. ...То ясно, що вони могли те емігрантське життя на якомусь рівні утримувати. Але це люди, які народилися у міжвоєнний період, абсолютної більшості їх вже немає. Я писав передмову до роботи Михайла Василика “Українці в Аргентині”. Михайло Василик – 1926 року народження, це дуже старий чоловік. Звісно, що він вже не бере активної участі в громадському житті, а молодше покоління не виявляє інтересу до цього.

– А що Україна мала б робити? Візьмімо Аргентину чи Бразилію – не важливо, країни Латинської Америки, де українська діаспора не є такою монолітною. Що Україна мала б робити зараз у випадку Бразилії?

– У нас парадоксальна ситуація – наша держава чекає, щоб українці в Штатах, українці в Канаді допомагали тут. Це нонсенс. Ви кажете – що Українська держава мала б зробити? Насамперед забезпечити в еміграції суботні й недільні школи підручниками, організувати допомогу вчителям і т. д. Але за це все треба платити – Україні ж хронічно не вистачає коштів.

– Системна робота.

– Так, якщо будемо робити наскоком – нічого з того не вийде.

– Бо я порівнюю діяльність Росії в тій самій Південній Америці, то вони навіть на фейсбуку мають сторінку. І десь на початках її назва була “Українці і росіяни Уругваю”, а врешті стала “Росіяни Уругваю”. Це показує асиміляцію українців – десь там на сторінці в фейсбуці вона відбулася.

– Росія витрачає значні кошти на свою присутність там. Вони купують місцеву владу, вони виділяють великі суми на різні пропагандистські видання – та ж “Раша Тудей”, яка звідси все може зробити. Маємо те, що маємо.

– А чи не є проблемою для нашої тісної комунікації з діаспорою те, що у нас заборонене подвійне громадянство?

– От, наприклад, українець, який себе усвідомлює українцем, але є громадянином США, хоче стати громадянином України, однак в такому випадку має позбутися громадянства США – і він такого ніколи не зробить. Це питання мало б бути на законодавчому рівні врегульовано. Я не бачу нічого такого, якщо канадський українець буде мати ще й громадянство України. Але так прописано в нашому законодавстві. Тож частина українців опиняється поза Україною, їх не хочуть зробити громадянами України, їм кажуть позбутися громадянства Канади.

– І той мінімальний зв'язок, який вони з Україною мають, у такий спосіб обрубують.

– Так, і на цьому все закінчується.

– Пане Степане, будемо сподіватися, що зв'язок діаспори з Україною буде тіснішим і Україна не тільки буде думати, що з діаспори взяти, а й що діаспорі дати. Нехай буде Україна поза Україною, але в тісній кооперації з Україною.

Робота, яка найбільше запам’яталася на виставці, — фотопроекція знаменитої картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
- Моя фотографія, - каже митець, - умовно називається «Вої­ни АТО пишуть листа Султіну», тобто Путіну. На фотографії — бійці 30-ї бригади. Я був знайомий з Сергієм Собком, який має звання “Герой України”. Він — командир механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади 8-го армійського корпусу. Сергій також є героєм моєї фотографії «Тайна вечеря» на Донбасі. Я йому зателефонував і сказав, що хочу зробити фото «під Рєпіна». Він допоміг все зорганізувати. Всі мої світлини, крім «Тайної вечері», — постановочні. На війні це робити складно. Це ж не фотостудія...
Загалом кожна робота, представлена у проекті «Проекція», має свою історію, як і знамениті картини живопису. До прикладу, фотограф спроектував на сучасну війну картину Віллема Класа Геда «Бенкетна п’єса з шинкою». Натюрморт написаний у мирний час: стіл уже після трапези. На фотографії Білака — стіл перед тризною. Стіл багатий, але на ньому — солдатський пайок. До нього Юрій Білак додав фруктів. Поруч — варення з Майдану, понівечена тарілка з Будинку профспілок, обгоріла ікона з Майдану і розписана каска, снайперські кулі. Ліворуч — фото 18-річного юнака Георгія, з яким Юрій Білак познайомився на Майдані. З Києва хлопець пішов на фронт захищати Україну. Там і загинув. Як спомин про нього — запалена свічка…

Коли зближалися Великодні свята, сідала стара Фрозина Козачучка писати писанки. Вишукувала білі яйця, брала анілінові фарби, якими французи фарбують тканини. Майструвала з дерев’яного патичка писачок, що нагадував скручену у вигляді лійочки трубочку, вмокала його у розтоплений бджолиний віск і починала чаклувати над маленьким яєчком.
Ще в рідному краю, на Буковині, навчилася цього мистецтва і, будучи дівкою, любила виписувати найкращі писанки з безконечником та дарувати їх парубкам, які ходили юрбою біля їхньої хати в селі Черешенька з риндзівками. А тут уже й діти попідростали і, як чорна хмара, на них насунулась війна. Розривали вороги Україну навпіл: одна навала йшла з Москви, інша – з Берліна. А їм ще й румуни допомагали. Син Іван пішов з Буковинським куренем на Київ, а згодом опинився у Французькому Русі Опору і захищав разом зі своїм побратимом Орестом Білаком та іншими українцями Францію від нацизму. По війні залишився там жити, і у Франції опинилася й вона зі своїми доньками. А одна з них – Василина – вподобала собі того Ореста Білака і вже на чужині чарувала його своїми писанками, які разом з матусею писала.
Замовлень мали багато, бо писанкарів серед українських емігрантів у цьому краї було небагато. Та й, пишучи писанки, тамували вони свій біль за Україною. А небавом Орест і Василина побралися. Отож, Юрій Білак народився в далекій від України Франції, як і дві його сестри. Акурат про Юрія і буде моя розповідь, бо зближаються Великодні свята, а ми сидимо з Юрієм Білаком у Космачі і розмовляємо про Україну і Францію, про мистецтво і бізнес, про життя наше. І – про війну...
Орест і Василина Великодні свята зустрічають на чужині, а сина потягнуло до отчого краю, до криниці материнської любові. Кожна українська струна близька і люба Юрковому серцю. Бо змалечку виховувався на українських традиціях та звичаях. Ще й досі пам’ятає, як співала йому бабуся колискові, як тішилася онуком. А коли хлопчина почав підростати, то не раз любувався, як мама з бабусею пишуть писанки. В кімнаті пахло воском, а жінки вправно орудували писальцями, і віск, гейби павутинка, покривав біле яйце.

Бабуся прихопила кілька писанок з України, коли вирушала в далеку чужину, а решта символів відтворювала з Юрковою мамою уже з пам’яті. Хлопчик милувався писанками разом зі своїми сестричками Оленкою та Марусею, котрі й самі старалися написати якусь писанку, бо були старшими за нього. А ще любили дівчата на Великдень вмиватися водою з миски, в якій стоять писанки, аби були гарними, як писанка.
– Бабуся Фрозина була моїм оберегом, – згадує Юрій Білак. – Вона водила мене до церкви, готувала для мене смачний український борщ та вареники, а ще вчила співати українські колядки. Пам’ятаю, як ми з бабусею колядували, а мати стояла неподалік і тішилася...
Уже півсторіччя минуло відтоді, як відійшла у засвіти бабуся Фрозина, а Юрко й сьогодні пам’ятає її науку. Вона в далекій Франції для нього була Берегинею українського роду і над усе бажала, аби її онук опанував хоч одне якесь українське ремесло. Навіть танець перший у Юрієвому житті був українським. Бабусю всіляко підтримував у цьому питанні і батько Юрія, який любив казати: то не парубок, що не вміє танцювати. Орест Білак через своє поранення на війні не міг навчати сина танцювати. Роль Ореста у цьому замінив хресний батько Юрія – пан Москаль. І вже у сім рочків хлопчик танцював на сцені танець «Чумак». Але не лежала до танцю в Юрка душа, танцював він примусово, бо хотів догодити батькам.

Перебуваючи у французькому середовищі, Юрій Білак намагався, як усі, бути французом. Зростати французом. Він був жвавим і дотепним, його любили однолітки. Він ганяв з хлопчаками м’яча, навіть міркував, що коли виросте, то стане футболістом. Між дітьми старався розмовляти лише французькою, бо вони з нього кепкували, коли він розмовляв українською. Були випадки, коли він навіть пробував не любити українську мову. І знову на пам’ять приходили йому спогади про бабусю Фрозину. Вона вже з того світу вселяла в Юрка український дух. Парубок виростав вродливим і струнким. За ним полювали зусібіч дівчата.
– Тільки-но я почав дорослішати, я вже більше почав відчувати себе українцем, – посміхається Юрій. – Не тільки відчувати, а пишатися тим, що я з українського роду. Імпонувало мені й те, що мій батько українець, але так розпорядилася доля, що він воював за Францію. І французи високо цінують подвиги українських вояків, які своїми грудьми захищали від німців їхню землю. Батько Юрія сьогодні керує Комітетом українських вояків, які воювали за Францію, і має немало бойових нагород від французької держави, французи з пошаною називають батька Українцем.
Про Юркового батька час від часу писали як французькі, так і українські часописи, зокрема, й «Українське слово». Орест Білак і сам написав книжку про Буковинський курінь. Зрештою, на часопису «Українське слово», що видається у Франції, в родині Білаків виховувались і Юрко, і його сестри.
З роками Юрій Білак дедалі більше любив українську культуру, мову, пісню. І чимраз дужче приваблював його український танець. «Аркан» і «Гопак», «Гуцулка» і «Козачок» не давали Юркові спокою. Він виступав у багатьох українських ансамблях Франції, їхав з ними на гастролі, любив спілкуватися з танцюристами. До того ж, повсякчас біля Юрія були його батьки, які підкреслювали йому, що він українець і повинен плекати українську культуру, вивчати її та пропагувати серед чужинців. Юнакові таланило на гарних учителів балету, серед яких помітну роль зіграв маестро Анатолій Кравченко – уродженець Харкова. Але танець залишався поки що тільки його захопленням, бо в школі треба було вивчати різні дисципліни, серед яких хлопець приділяв чи не основну увагу вивченню французької, німецької та англійської мов.
Коли постав перед Юрієм вибір фаху, то вибрав собі професію зубного техніка, і вже в шістнадцять років почав працювати за обраною спеціальністю, а щовечора по три години віддавав танцям. Був змучений, бракувало часу, зате залишався задоволеним. В Анатолія Кравченка закінчив «Балетшулє» (балетну школу), та цього для легеня виявилось замало. Він їде на стажування в ансамбль «Юність» у Львів у 1983 році і вперше знайомиться з Україною. В «Юності» парубка сприйняли доброзичливо, одразу звернули увагу на його танцювальні здібності та добру підготовку. Окремі солісти «Юності» почали з Юрієм проводити додаткові заняття. Парубок зростає професійно в усіх на очах.
– Посіяні моїми батьками українські зерна нарешті проросли у Львові, – стверджує Юрій. – Був час, коли, живучи у французькому середовищі, я ловив себе на хибній думці: а чи не вигадали батьки для мене Україну? Може, такої держави просто нема, що у Франції ніхто про неї не знає? І тут, у Львові, я вперше побачив Україну й українців. Хай навіть радянську, але ж Україну, землю моїх батьків. У мене почали рости крила. До мене прийшло велике натхнення. Я хотів жити і творити для України...
У Львові повсюдно звучала українська мова, кожна вулиця чи будинок нагадували про історію наших предків. Причому, ансамбль «Юність» на той час був колективом вищого ґатунку. П’ятнадцять днів минули, як сон літньої ночі. Юрій Білак повертається до Франції, захоплено розповідає батькам і французам про Україну, в яку закохався з першого разу. Але й цієї науки Юркові забракло, і вже через рік він їде на стажування до Америки, до славетного українського балетмейстера Роми Богачевської. Там була тяжка, дуже тяжка праця. Пані Рома так вишколювала Юрія, що він не міг ходити. Але не здавався. За три тижні перебування в США виконавська майстерність Юрія Білака різко піднялася. Йому стає тісно на французькій сцені, й Юрко їде до Канади уже як професійний танцівник і танцює та співає в кабаре виставу «Український караван». Власником цього кабаре був Володимир Семегин, а постановку вистави здійснили брати Ігор та Андрій Бачинські. Музичним ансамблем керував Роман Когут.
Через два роки праці в Канаді на Юрія Білака звернув увагу знаменитий французький режисер Жером Саварі, який взяв Юрка до своєї трупи для участі у виставі «Кабаре». Але, для годиться, український танцівник мав пройти конкурсний відбір, який він успішно витримав, а пісня «Взяв би я бандуру», яку виконував Юрій, зачарувала суворого Жерома Саварі.
З цією виставою Юрій Білак гастролював від Ліона до Парижа. Мав український танцівник і співак шалений успіх. Ним пишалися не лише його батьки, а й вся українська діаспора Франції. Юрієві заздрили французи, англійці, німці. Згодом Юрія Білака запрошує Паризький театр «Магадор», де йому довіряють головну роль, яку Юрій зіграв неперевершено, і в 1987 році його талантом був подивований президент Франції Франсуа Міттеран. Цього ж року трупа театру, за який виступав Юрій Білак, отримала три найвищі театральні нагороди – три Мольєри одночасно. А опісля Юрій Білак разом з театром «Магадор» здійснює гастрольне турне по Італії, Швейцарії, Німеччині.
Юрій Білак піднімається на олімп слави. Про нього знає Європа, але не знає Україна, як і про Сержа Лифаря.
Час минає. Юрій Білак опановує ще й професію клоуна, робить вистави з французькими дітьми. Але йому все бракує українського. Юрко починає цікавитися українською культурою ще з язичницьких часів, робить вистави з дітьми в українській оселі «Чорногора» в Рошполі, пожвавлює українське життя у Франції. Одночасно танцює у приватному танцювальному ансамблі, де блискуче виконує українські, російські, грузинські, циганські, молдавські танці. Із кожним роком стає дедалі ближче до України. Відвідує родинні місця в Багні, Черешеньці, Рівні на Буковині, приїжджає до гуцульської столиці – Космача, не поминає Львова та Києва. Для нього тепер Україна – понад усе. Він намагається своїм талантом прислужитися Батьківщині свого роду.
Особливо сколихнула Юрія Білака Помаранчева революція в Україні. Він усім серцем вболіває за її лідера Віктора Ющенка, а з дітьми українців у Франції здійснює постановку вистави «Змова в селі» про фальсифікацію виборів в Україні, яка приносить йому небувалий успіх. Тут проявляється ще одна риса його таланту – таланту режисера. Юрій Білак намагається, аби діти українців Франції та й самі французи за допомогою театрального мистецтва краще пізнали Україну і життя в Україні.
Білаки радіють у Франції повідомленню, що Віктора Ющенка обрано президентом України. Невдовзі Юрій Білак щиро вітає у Франції Віктора Ющенка, фотографує його. Це вже в останні роки Юрій Білак професійно почав займатися теле- та фотосправою. Сьогодні син українських емігрантів у Франції – Василини та Ореста Білаків, Юрій, знаний в Європі і світі танцівник, співак, клоун, фотомитець. Він виношує задум про зйомки в Карпатах фільму на зразок кінострічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», зустрічається з народними майстрами Космача Явдохою Дзвінчук, Анною Поляк, Андрієм Івасюком, Микитою Зизатчуком, Миколою Дзвінчуком, Василем Горганюком, Анною Арсенич, Марією Багрійчук, Марією Пожоджук, Оленою Кушнірчук, Юрієм Мохначуком...
Він вийшов на вершину Космача – Лисину Космацьку, побував на полонині Ладескул, помандрував шляхами УПА в Космачі, взяв участь у святкуваннях Дня Незалежності в Києві, отримав від Віктора Ющенка подяку для французького актора П’єра Рішара, який підтримав демократичний вибір України – Помаранчеву революцію.

Юрій Білак надзвичайно ввічливий, чемний, добре вихований, ґречний, делікатний, уважний до чужої біди. Наприклад, коли він їхав в Україну, прагнув за допомогою фотомистецтва показати французам Батьківщину своїх предків виключно з позитивної сторони. Однак, побачив в Україні й інший бік життя, зустрів людей, які не живуть, а виживають. Так 94-річна майстриня народної творчості з ліщиноплетіння Явдоха Дзвінчук виживала лише на сорок гривень соціальної допомоги від держави, без будь-якої пенсії. Юрій приніс Явдосі і хліба, і цукру, і макаронів, і рису. Бабуся плакала від щастя, бо ще жодного разу владні чиновники не принесли їй навіть кавалка хліба, а гість із далекої Франції вчинив по-християнськи: поділився з бідним.
Подібний випадок був і з відомою в Космачі Оленою Кушнірчук, яка чудово грає на сопілці, а в старості стала інвалідом першої групи по зору. Якось за розмовою син українських емігрантів із Франції Юрій Білак довідався, що на Спаса Олена святкуватиме свій день народження. Вирішив зробити і для неї подарунок: 70 пломеніючих гладіолусів та всякої всячини. Жінка плакала від радості, бо все життя вона тільки тяжко працювала і жодного разу ніхто її не пошанував. Вона так хотіла побачити того чарівника з Франції, який так її ощасливив, але через свій зір тільки чула його голос. А ще співала разом з Юрієм. Насамкінець Юрій заспівав для самотньої жінки «Многая літа».
Напрошується ще один випадок. Гостюючи в Космачі, на присілку Ставник, Юрій зауважив юнака, який стрибав на одній нозі, бо друга потребувала операції і великих коштів. Хлопець був інвалідом. Через певний час Юрій Білак віднайшов госпіталь у Львові, оплатив операцію, і парубок почав ходити. Маючи в хаті у Франції батька-інваліда, Юрій Білак особливо чуйний до інших інвалідів, до чужого горя. Якось надумав незрячим інвалідам показати свої світлини з Гуцульщини і, зокрема, з Космача. Підготував у Києві, в Українському домі, виставку своїх тактильних світлин для незрячих під назвою «Доторкнутися і побачити». Ця виставка мала величезний успіх.

Згодом Юрій Білак зібрав кращі свої світлини з Гуцульщини і видав унікальний альбом «Гуцули» українською, французькою, англійською мовами. Презентація альбому відбувалася при переповнених залах у Франції та Україні. А далі – були дороги до шахтарів Донбасу та Червонограда. Під землею Юрій Білак вловлював кожний момент, аби зробити найкращі світлини, які згодом з успіхом експонувалися на багатьох виставках. Донецькі шахтарі подружилися з фотографом, деякі гостювали в нього у Франції.

Задуми Юрія Білака перервав Майдан. І там він опинився першим, зробив рідкісні світлини поборників свободи та зруйнованого центру Києва. Ці світлини облетіли цілий світ. А відтак, почалася в Україні війна. Російські військові напали на східні землі Донбасу. Юрій Білак залишає всі свої справи у Франції і їде на фронт фіксувати для історії України ті страшні події. Як підсумок, велика виставка світлин з АТО Юрія Білака, яка відкрита в Адміністрації президента України під промовистою назвою «Проекція». Цю виставку вже встигло відвідати багато президентів та дипломатів іноземних держав, киян і гостей міста. Юрій Білак не женеться за славою, слава випереджає його. Його роботу встигли поцінувати інші держави, його виставки мали небувалий успіх в Канаді, Франції, США...
Тільки Україна ще не оцінила його працю, не дала йому жодної відзнаки. Та він має найбільшу відзнаку і найдорожчу. Це – вдячність від людей. І багато привітань із прийдешніми Великодніми святами. І багато-пребагато приємних спогадів.
Його світлини, як українські писанки, розкотилися світом, сповіщаючи всім, що є така країна Україна, яка прагне жити по-новому, яка бореться за свою волю і свободу!

Автор: Дмитро Пожоджук,
заслужений майстер народної творчості України
Світлини з виставки Юрія Білака
в Адміністрації президента України
зробив Сергій Марченко

Архітектор Айдас Калінаускас, засновник студії Archispektras у Каунасі та Вільнюсі, радує своїми роботами в литовському та світовому масштабі. Розпочавши свій творчий шлях у Каунасі, він сам робить вагомий внесок у розвиток свого району та розкриває особливий процес творення не лише для своєї країни, а й для рідного міста та його району. За словами архітектора, найголовніше - створити людину і мислити далекоглядно - про те, що знадобиться не тільки сьогодні, а й через багато років.
– Яка у ваших очах самобутність Каунаського району?

– Каунаський район – невелике затишне містечко з активними громадами та красивими ініціативами. Унікальна історія міст невіддільна від самобутності Каунаського району: Качергіне, Кулаутува та Запишкіс. Останній нещодавно прозвучав у публічному просторі активне обговорення св. Проект облаштування храму Івана Хрестителя. Це вже скінчилося. На мою думку, проект має не тільки великий успіх, а й відображає самобутність цього регіону. Хоча було багато суперечливих думок і гострих дискусій, з приведенням в порядок святилища та його околиць, я думаю, що ставлення багатьох скептиків змінилося на краще.

Качергіне та Кулаутува – відомі міжвоєнні курортні міста. Для тих, хто хоче краще зрозуміти справжню самобутність Каунаського району, варто познайомитися з минулим інших місць передмістя. Наприклад, ви чули про села, затоплені Каунасською лагуною? А ви чули про старе поселення Паштува Батнявського староства? Він також має багато особливостей і сильну ідентичність: Вількія, Чекішке, Раудондваріс, Бабтай. Історія може бути дуже цікавою.

Офіс мінеральної води в Кулаутовій

– Можливо, ви знаєте цікаві, менш чуті факти чи «таємну» історію Каунаського району?

– Мало хто знає, що в Кулаутовій пробурили бур, під час якого пробурили свердловину на воду та знайшли мінеральну воду. Було виявлено, що виявлена ​​мінералізована вода має багато цілющих властивостей. У цьому місці Каунаська раймуна вже будує місце проживання мінеральних вод. Зовсім скоро його добудують, тож мешканці міста та його гості зможуть насолодитися чистою мінеральною водою у будь-який час.

– Ви добре знайомі зі згаданими містами Кулаутува, Запишкіс та Качергіне. Що робить їх особливими?

– Це курортні міста, не тільки відомі своєю історією, а й розташовані у чудовому місці біля Нямуна, зовсім недалеко від Каунаса. Вони оточені прекрасною природою, до них легко та швидко дістатися на велосипеді чи машині, на човні.

Усі три міста щороку приймають багато туристів, сюди люблять приїжджати на велосипедах не лише самі жителі Каунаса, а й гості з інших куточків Литви, а також іноземці. Чим більше відвідувачів отримують ці міста, тим більше вони прикрашають і процвітають. Звісно, ​​їм потрібно ще більше затишних, цікавих місць для зборів, кафе, спа – це покращить середовище проживання та створить нові робочі місця.

Алея акації Кулаутува

Я радий, що мав можливість підготувати пропозиції щодо урбаністичного бачення Кулаутува. Сподіваюся, що облаштування громадських просторів, будівництво нових тротуарів, оновлення тротуарів, встановлення нових лавок та елементів малої архітектури зроблять місто ще привабливішим. А найголовнішою віссю Кулаутуви має стати відроджена Алея акацій.

Також підготовлено проектні пропозиції для Качергіне, які допоможуть покращити міське обличчя міста. Велосипедом зі Старого міста Каунаса вже можна доїхати не лише до Качергіне, а й до Запишкіс, потім переїхати на човні через Неман до Кулаутува. Ви можете провести цілий день в оточенні прекрасної природи: піднятися на курган Пипляй або планерний пагорб у Нетоняї, познайомитися з літературними місцями Качергине, помилуватися собором св. Церква Іоанна Предтечі, подихайте на пляжі Кулаутува, розважіться в аквапарку, а потім поверніться в Каунас на правому березі Німуна. Цей маршрут з кожним роком приваблює все більше гостей міста.

– Що, на вашу думку, є найважливішим для ремонту таких громадських місць?

– Найголовніше творити для людини. Це має бути центральна фігура, яка враховується при створенні кожного проекту. При оновленні територій важливо думати про те, як вони будуть використовуватися, яку цінність створюватимуть, які стосунки складатимуть люди на них. Архітектура не є метою. Це просто інструмент, який допомагає сформувати місце. Також при створенні важливо думати далекоглядно – про те, що знадобиться не тільки сьогодні, а й через 20 чи 50 років.

Вищезгадані проектні пропозиції сприяють розвитку туризму, з’єднанню різних територій стежками здоров’я. Важливо зробити можливим пересування не тільки на велосипеді чи машині, а й на воді.

– Як, на вашу думку, може змінитися Каунаський район у майбутньому?

– Вони неминуче будуть ставати все більш привабливими для одноденних відпочиваючих. Ймовірно, з’являться готелі, санаторії, кафе, доглянуті парки, багато культурних заходів і ще більше місць і пам’яток. При розробці важливо звернути увагу на якісне, сучасне планування простору. А Європу і різні регіони Литви можу змінити отак:

Габія Буйокайте.( Gabija Bujokaitė.) Литва.
ga****@******um.lt

ЛАГОЙДЮ́К Григорій Григорович (24. 08. 1946, м. Віллах, земля Каринтія, Австрія) – хореограф, громадський діяч. З походження українець. Засл. діяч мист-в України (1992). Орден св. рівноапостол. князя Володимира (2015). У 1948 разом із батьками переїхав до м. Шалєтт-сюр-Луан (департамент Луаре, Франція), де закін. місц. школу та ліцей Дюрсі (м. Монтаржі). З 6-ти р. танцював в укр. ансамблі Шалєтт-сюр-Луан. У ході гастролей Укр. нар. хору ім. Г. Верьовки у Франції (1969) захопився укр. танцями, супроводжував хор під час його виступів, відвідував репетиції, познайомився з А. Авдієв­ським. Того ж року подорожував з артистами Ансамблю танцю України ім. П. Вірського в Іспанії, вивчав їхнє танц. мист-во. 1971–95 очолював ансамбль укр. танцю «Запорожці» (Шалєтт-сюр-Луан), який став лауреатом і переможцем низки міжнар. фестивалів, гастролював у Європі, а також в Україні (1976, 1983, 1988–90). Танцюристи ансамблю навч. майстерності в хореографів ансамблю ім. П. Вірського, Л. підтримував творчі взаємини з провід. хореографами України. 1974 з ініціативи Л. та за підтримки ЮНЕСКО і т-ва «Україна» у Шалєтт-сюр-Луан встановлено пам'ятник Т. Шевченку. Водночас Дніпров. р-н Києва став побратимом цього міста. Брав активну участь в орг-ції гуманітар. допомоги потерпілим від Чорнобил. аварії, керував орг-цією «Операція “Діти Чорнобиля”» (1991–92). Укр. поет П. Ребро та композитор С. Тихонов написали «Пісню про козака Лагойдюка», а Нац. телекомпанія України зняла стрічку «Невгамовний Лагойдюк» (1995). Зіграв невелику роль у к/ф «Одні та інші» (1981, реж. К. Лелюш).

Літ.: Карп'як Д. Козаків зібрав загін у місті Шалетті... // Час. 2007, 25 січ.; Грушевська М. Невгамовний козак із Шалетт // Коломий. вісн. 2008, 21 листоп.; Савчук М. У зеленій Франції, в білому Парижі. Українські промінці французького сонця // Коломий. вісти. 2010, 25 трав.