Голова Пасторально-міграційного відділу УГКЦ зустрівся з українцями ЕстоніїФОТО05.10.2021 14:58
Голова Пасторально-міграційного відділу Української греко-католицької церкви владика Степан Сус завітав до Центру української культури в Таллінні, де поспілкувався з керівниками українських діаспорних організацій в Естонії.
Про це розказав кореспонденту Укрінформу керівник ЦУК Анатолій Лютюк.

«Я ознайомив Владику з роботою Центру, з практикою щоденної молитви за природу в нашій каплиці Матері Божої покровительки землі Естонії. Це також популяризує папську енцикліку Laudato Si (енцикліка Папи Франциска 2015 року присвячена проблемам захисту навколишнього середовища, – ред.). Розповів про катехизацію іграшками», – ділиться Лютюк.

Він розказав гостю про створені в Центрі української культури за його керівництвом книги «Казка про коника», «Книга Добра», які були передані на зберігання в найбільші бібліотеки світу, в тому числі бібліотеку Ватикану, про створювані зараз книги «Пісня Марії», «Поетична червона книжка Естонії».

Керівник Центру української культури повідав голові Пасторально-міграційного відділу УГКЦ про естонську гуманітарну допомогу Україні, про подальші плани та проблеми, з якими стикається його колектив під час реалізації різних проєктів.

Також під час цієї зустрічі голова Конгресу українців Естонії Віра Коник розказала владиці Степану про роботу КУЕ. Своєю чергою Лілія Іванченко ознайомила його з роботою очолюваного нею Союзу українок Естонії.

Нагадаємо, в Естонії з нагоди святкування 30-ї річниці незалежності України у приміщенні Державної естонської філармонії у Таллінні відбувся великий гала-концерт за участі значної кількості творчих колективів української громади.

Фото: Центр української культури в Таллінні

4. ГАЙДАМАКИ Тараса Шевченка "ТИТАР", читає Олександр Биструшкін

У Вільшані попід гаєм Ярема, співаючи, виглядав свою Оксану. Парубок навіть заплакав, чекаючи, бо боявся, що кохана не прийде. А коли побачив її, то зрадів і забув про все. Титарівна забарилася, бо в неї занедужав батько.
Ярема розповів дівчині, що йде в Чигирин дістати свяченого ножа, бо надумав при-стати до гайдамаків, здобути славу, багатство і все це скласти до ніг Оксани:

ТИТАР

«У гаю, гаю
Вітру немає;
Місяць високо,
Зіроньки сяють.
Вийди, серденько, —
Я виглядаю;
Хоч на годину,
Моя рибчино!
Виглянь, голубко,
Та поворкуєм,
Та посумуєм;
Бо я далеко
Сю ніч мандрую.
Виглянь же, пташко,
Моє серденько,
Поки близенько,
Та поворкуєм...
Ох, тяжко, важко!»
Отак, ходя попід гаєм,

Ярема співає,
Виглядає; а Оксани
Немає, немає.
Зорі сяють; серед неба
Горить білолиций;
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю;
На калині, над водою,
Так і виливає,
Неначе зна, що дівчину
Козак виглядає.
А Ярема по долині
Ледве-ледве ходить,
Не дивиться, не слухає...
«Нащо мені врода,

Коли нема долі, нема талану!
Літа молодії марно пропадуть.
Один я на світі без роду, і доля —
Стеблина-билина на чужому полі.
Стеблину-билину вітри рознесуть:
Так і мене люде не знають, де діти.
За що ж одцурались? Що я сирота.
Одно було серце, одно на всім світі, /143/
Одна душа щира, та бачу, що й та,
Що й та одцуралась».
І хлинули сльози.
Поплакав сердега, утер рукавом.
«Оставайсь здорова. В далекій дорозі
Найду або долю, або за Дніпром
Ляжу головою... А ти не заплачеш,
А ти не побачиш, як ворон клює
Ті карії очі, ті очі козачі,
Що ти цілувала, серденько моє!
Забудь мої сльози, забудь сиротину,
Забудь, що клялася; другого шукай;
Я тобі не пара; я в сірій свитині,
А ти титарівна. Кращого вітай,
Вітай, кого знаєш... Така моя доля.
Забудь мене, пташко, забудь, не журись.
А коли почуєш, що на чужім полі
Поляг головою, — нишком помолись.
Одна, серце, на всім світі
Хоч ти помолися!»
Та й заплакав сіромаха,
На кий похилившись,
Плаче собі тихесенько...
Шелест!.. Коли гляне:
Попід гаєм, мов ласочка,
Крадеться Оксана.
Забув, побіг, обнялися.
«Серце!» — та й зомліли.
Довго-довго тілько «серце» —
Та й знову німіли.
«Годі, пташко!»
«Ще трошечки,
Ще... ще... сизокрилий!
Вийми душу!.. ще раз... ще раз...
Ох, як я втомилась!»
«Одпочинь, моя ти зоре!
Ти з неба злетіла!»
Послав свитку. Як ясочка,
Усміхнулась, сіла.
«Сідай же й ти коло мене».
Сів, та й обнялися.
«Серце моє, зоре моя,
Де це ти зоріла?»
«Я сьогодні забарилась: /144/
Батько занедужав;
Коло його все поралась...»
«А мене й байдуже?»
«Який-бо ти, єй же богу!»
І сльози блиснули.
«Не плач, серце, я жартую».
«Жарти!»
Усміхнулась,
Прихилилась головкою
Та й ніби заснула.
«Бач, Оксано, я жартую,
А ти й справді плачеш.
Ну, не плач же, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,
Далеко, Оксано...
Завтра вночі у Чигрині
Свячений достану.
Дасть він мені срібло-злото,
Дасть він мені славу;
Одягну тебе, обую,
Посажу, як паву,
На дзиґлику, як гетьманшу,
Та й дивитись буду;
Поки не вмру, дивитимусь».
«А може, й забудеш?
Розбагатієш, у Київ
Поїдеш з панами,
Найдеш собі шляхтяночку,
Забудеш Оксану!»
«Хіба краща є за тебе?»
«Може, й є — не знаю».
«Гнівиш Бога, моє серце:
Кращої немає
Ні на небі, ні за небом,
Ні за синім морем
Нема кращої за тебе!»
«Що се ти говориш?
Схаменися!»
«Правду, рибко!»
Та й знову, та й знову.
Довго вони, як бачите,
Меж мови-розмови
Цілувались, обнімались /145/
З усієї сили;
То плакали, то божились,
То ще раз божились.
Їй Ярема розказував,
Як жить вони будуть
Укупочці, як золото
І долю добуде,
Як виріжуть гайдамаки
Ляхів в Україні,
Як він буде панувати,
Коли не загине.
Аж обридло, слухаючи,
Далебі, дівчата!
«Ото який! Мов і справді
Обридло!»
А мати
Або батько як побачать,
Що ви, мої любі,
Таке диво читаєте, —
Гріха на всю губу!
Тоді, тоді... Та цур йому,
А дуже цікаве!
А надто вам розказать би,
Як козак чорнявий
Під вербою, над водою,
Обнявшись, сумує;
А Оксана, як голубка,
Воркує, цілує;
То заплаче, то зомліє,
Головоньку схилить:
«Серце моє, доле моя!
Соколе мій милий!
Мій!..» Аж верби нагинались
Слухать тую мову.
Ото мова! Не розкажу,
Мої чорноброві,
Не розкажу против ночі,
А то ще присниться.
Нехай собі розійдуться
Так, як ізійшлися, —
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб ніхто не бачив
Ні дівочі дрібні сльози,
Ні щирі козачі. /146/
Нехай собі... Може, ще раз
Вони на сім світі
Зострінуться... Побачимо...

А тим часом світить
З усіх вікон у титаря.
Що-то там твориться?
Треба глянуть та розказать...
Бодай не дивиться!
Бодай не дивитись, бодай не казати!
Бо за людей сором, бо серце болить
Гляньте, подивіться: то конфедерати,
Люде, що зібрались волю боронить.
Боронять, прокляті... Будь проклята мати,
І день і година, коли понесла,
Коли породила, на світ привела!
Дивіться, що роблять у титаря в хаті
Пекельнії діти.
У печі пала
Огонь і світить на всю хату,
В кутку собакою дрижить
Проклятий жид; конфедерати
Кричать до титаря: «Хоч жить?
Скажи, де гроші?»
Той мовчить.
Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили — нема,
Нема ні слова.
«Мало муки!
Давайте приску! Де смола?
Кропи його! Отак! Холоне?
Мерщій же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!
Завзята бестія! Стривай!»
Насипали в халяви жару...
«У тім’я цвяшок закатай!»
Не витерпів святої кари,
Упав, сердега. Пропадай,
Душа, без сповіді святої!
«Оксано, дочко!» — та й умер.
Ляхи задумалися, стоя,
Хоч і запеклі.
«Що ж тепер?
Панове, ради! Поміркуєм, /147/
Тепер з ним нічого робить.
Запалим церкву!»
«Ґвалт! рятуйте!
Хто в Бога вірує!» — кричить
Надворі голос що є сили.
Ляхи зомліли. «Хто такий?»
Оксана в двері: «Вбили! вбили!»
Та й пада крижем. А старший
Махнув рукою на громаду.
Понура шляхта, мов хорти,
За двері вийшли. Сам позаду
Бере зомлілую...
Де ж ти,
Яремо, де ти? подивися!
А він, мандруючи, співа,
Як Наливайко з ляхом бився.
Ляхи пропали; нежива
Пропала з ними і Оксана.
Собаки де-де по Вільшаній
Загавкають та й замовчать.
Біліє місяць; люде сплять,
І титар спить... Не рано встане:
Навіки, праведний, заснув.
Горіло світло, погасало,
Погасло... Мертвий мов здригнув.
І сумно-сумно в хаті стало.

Діалоги про наболіле АНАТОЛІЙ ГАЙДАМАКА - про музей Тараса Шевченка в Каневі

Анатолій Гайдамака Лауреат Державної премії Тараса Шевченка, пройшов всі дороги де жив і творив та відбував заслання Тарас Шевченко, це він зібрав та привіз в Україну безліч цінних артефактів та творчих ідей що стали ключовими у творені музеїв Тараса Шевченка. Держава Україна включила цей музей у програму реставрації Великого будівництва. Але музей сьогодні потребує глибшої - людскої реставрації роботи професіоналів знавців життя і творчості нашого Народного Генія, які несуть крізь життя шевченкову любов та патріотизм до України.

У травні цього року Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко затвердив перелік, до якого увійшли 22 архітектурні об’єкти, які відреставрують в межах державної програми «Велике будівництво». У наказі міністра йдеться, що для Шевченківського національного заповідника на реставрацію музею Тараса Шевченка у Каневі, запланували 16,5 мільйонів гривень зі спеціального фонду державного бюджету.

Заповідник вже отримав 6 мільйонів 609 тисяч гривень на виготовлення науково-проєктної документації. Під час реставрації музею планують:

влаштування гідроізоляції підземних споруд;

заміну сіро-чорної гранітної підлоги у вестибюлі на орнаментовану, а в експозиційних залах і на балконі – на дубовий паркет;

оформлення фасаду – фронтона, глухих площин ризалітів та підвіконня майоліковим орнаментом згідно із задумом архітекторів-авторів первісного проекту 1930-х років;

відновлення художніх розписів у експозиційних залах, зокрема орнаментів на колонах та стелях капітальний ремонт та реставрацію піддашшя будівлі (відновлення кесонованого піддашшя та його художніх розписів).

«Зараз працюють геологи, геодезисти, проєктанти, приїздив головний архітектор для створення науково-проєктної документації. Зокрема, вони вивчають документацію за якою реставрували будівлю попереднього разу.

Проведення усіх робіт планували на цей рік. Хоча ми, коли ми готували заявку, просили і на 2022-ий, і на 2023 роки. Бо ми враховували, що багато роботи з гідроізоляцією і з відтворенням майоліки за Кричевським. Враховуючи всі терміни, які визначені для тендерних процедур, виготовлення науково-проєктної документації, – це ж місяці. Міністерство культури налаштоване оптимістично, щоби завершити усе до Нового року. На сьогодні я сумніваюсь у цьому, тому що розумію великий обсяг роботи», – розповіла у ексклюзивному коментарі Читомо виконувачка обов’язків генерального директора Шевченківського національного заповідника Валентина Коваленко.

Додамо, музей Тараса Шевченка у Каневі будували в 1935–1937 роках за проєктом архітектора Василя Кричевського. У 1990 році він став пам’яткою історії місцевого значення. У 2003–2010 роках провели реконструкцію будівлі.

СОФІЯ РОТАРУ _Народна артистка СРСР (11.05.1988), Народна артистка України (1976), Народна артистка Молдавської РСР (1983), Герой України (2002), Національна легенда України[3] (2021). Нагороджена орденами Святого Миколая-Чудотворця (1998), «Різдва Христового» 2 ступеня
З «Червоною рутою» Ротару починає свої виступи по всій країні. Вона створює свій унікальний стиль, що характеризується тонким і гармонічним змішанням народного мелосу і сучасних естрадних ритмів. Її відкрита, експресивна, піднесена манера виконання, оптимізм і ліричність (не позбавлена і драматичних нот), хвилюючий голос, яскрава зовнішність скоряють слухачів усіх віків і національностей.
Музично-акторське обдаровання Ротару вшановане численними нагородами та преміями: у 1973 році в Болгарії на конкурсі «Золотий Орфей» вона одержала Першу премію за виконання пісень «Моє місто» Є. Доги і «Птах» Т. Русєва та Д. Дамянова, у 1974 році в Сопоті завоювала Другу премію за виконання польської пісні з репертуару Галіни Фронцковяк «Ktoś/Хтось» (російський текст А. Дементьєва).

“А я маю королівський перстень”, - з усмішкою каже відома буковинська поетеса, жінка третього тисячоліття Анна Дущак, що вже роки прикута до ліжка. На її пальці перстень із великим топазом. “Перстень три роки тому подарувала мені подруга Ксенія Гапій, яка народилася і живе в Америці, - веде далі Анна. – У неї є така сама прикраса. Ми ніколи не скидаємо свої перстені. Вони символізують наше королівство. Це світ, в якому ми можемо поговорити...”
До Анни у село Тисовець Сторожинецького району кореспондент “МБ” завітала разом з представниками управління культури ОДА. Чиновники вручили поетесі почесну грамоту учасниці першого обласного фестивалю “На крилах надій” для людей з обмеженими можливостями. Анна ж відразу зупинила вітання і зауважила, що їй треба зателефонувати подрузі в Америку (штат Нью-Джерсі), щоби і вона чула її спілкування з гостями.
- Ксенія спілкується зі мною щодня. Телефонуємо одна одній по декілька раз на день, - наголошує Анна. - Часто Ксенія каже: “Аню, а ну порадь мені…” Люблю Ксенію за те, що вона спілкується зі мною не із жалю. Нам справді цікаво удвох. А взагалі, я не хвора. Хвора – це коли ти в лікарні, коли в тебе бронхіт…
- Із Ксенією ми познайомилися 1992 року, - розповідає Анна Дущак. - Вона разом із чернівецькими журналістами їхала в одному купе до Львова. Ксені подарували мою поезію. Так ми подружилися. Вона вже приїжджала до мене 17 разів. А в мене вдома є її кімната. Це дуже дорога моєму серцю людина.
Ксенія народилася в Америці, але добре знає українську мову та культуру. Її родина походить із Львова. Дідусь Ксенії – Ярослав Гординський був професором. Він був ідеалістом - дорожив благородними принципами і завжди прагнув до чогось вищого,а не матерального! Він дружив із митрополитом Андрієм Шептицьким. Це була дуже духовна людина. А Дарія Гординська - відома піаністка – це тітка Ксенії. У цій родині дуже шанують Україну.
- Мені часто телефонують з Бразилії, Австралії. У Канаді маю подругу – дитячу письменницю Олександру Щур, - каже Анна Дущак. – Щаслива також тим, що до мене приходять люди.
- Велике щастя, що є в мене мама. Поки є мама, є тепло і поради. Легко, коли і ти в житті потрібний, можеш комусь трішечки допомогти. Інколи мене запитують, чи щаслива я? Є два варіанти. Я нещаслива: я втратила дуже багато, більшість можливостей. Я не ходжу по улюблених стежках. Але я щаслива: кожен день біля мене мама, я можу чути, я бачу світ за вікном, я маю неймовірних друзів… Ну, то як визначити, що таке щастя? Є люди, яким справді важко, які виросли у дитячих будинках. Якось була в Києві. Там зустріла хлопчика, у якого нема нікого. До нього приходила не мама, а вихователь...
“Дитинство – це мій рай”
- Люблю дивитися через шибки вікна, – зауважує Анна. - Згадую стежини, якими я ходила до 16 років. Напевно, вони ще зберігають тепло моїх ніг. Я завжди ходила босою. Любила відчувати траву під ногами. Дівчинкою пасла корів. Носила із собою книги. На полі збиралися діти, розпалювали велике вогнище, співали, закохувалися. Я теж була закохана. Ці спогади – мій рай. Я люблю там бувати. А раннє дитинство провела у Червоній Діброві. Там жили мої дід та бабуся. Мама ходила у колгосп, а тато їздив на роботу до Чернівців. Недалеко бабусиного будинку був ліс і діти любили туди тікали, ховалися у кущах.
Часом буває мені важко, болить усе тіло, важко терпіти… Тоді я думками пройдуся тими горбами, стежинами, лісом… Наберуся сил і повертаюся у реальність. Пишу вірші…
Нещодавно мені подарували ноутбук. Я довго думала, як зручніше друкувати. Спершу пробувала паличкою набирати слова на звичайній клавіатурі. Якось у гості зайшов сусід і вивів клавіатуру на екран. Так, я тримаю біля себе мишку і набираю літери за допомогою віртуальної клавіатури. А як не було комп’ютера, то писала ручкою. Це дуже важко. Ноутбук з’явився лише місяць тому. Я із задоволенням творю. Хочу, щоб світ побачив мої нові вірші, прозу...

Автор: Наталія Шморгун

Пригадати нашу першу зустріч зараз важко. До Анни Дущак приїздив завжди. І наші зустрічі мали нескінчене продовження без сумних розтавань,  а просто до наступної.  Хоч  їхав у світи, за тисячі кілометрів сам за кермом у ту європейську невідомість але твердо знав на Буковині мене чекали на берегах різних рік дві жінки – Мама Єлизавета на березі Сирету у Панці та  посестра Анна Дущак на березі Дерелуя в Тисівці.

Так було роками, я мусив заїхати до Анни, щоб глянути в дві півкулі її таємниць і побачити радість в тих очах, що як криниця давали снагу моїй спраглій душі.

Я ніколи не приїздив з пустими руками, а коли зрозумів що цього замало, почав привозити друзів. Пам’ятними були мої приїзди з Іваном Холоменюком, Володимиром Михайловським, але найбільш мене вразило коли я забрав з чернівецької квартири Петра Міхневича.Розбитого горем, втратив дружину Галини Янушевич страждав. Сивочолий ветеран театру, якого з усіх боків обсіло горе та одинокість. Він і в театрі втрачав головні ролі, приходили молоді виконавці, то і під час мого чергового приїзду з Москви де я навчався режисурі кіно, Петро Герасимович промовив крамольну фразу, цієї ночі хотів покінчити з життям, але згадав твоє прохання дочекатись цього довгожданого твого приїзду стримало, бо ж слово дав дочекатись дома.

В мене тоді відібрало мову, зміг вимовити – поїхали… Мовчки проїхали новий цвинтар і їхали через Великий Кучурів мовчки, на душі було так боляче й сумно, що ніякі слова не змогли б втішити зранені серця чоловіків в одного з яких була ціль привезти Петра Герасимовича до Анни Дущак.

Вони зустрілись… Анна раділа що такий великий чоловік, якого бачила тільки в телевізорі, в кіно та зі сцени - тепер був в її оселі, читав глибоким професійним голосом її поезії, говорив, що варто Анні писати поетичні драми для театру….Розмова була довга, були митті коли двоє довго мовчали, думали про вічне і своє особисте. Коли настала мить прощання Петро Герасимович сказав короткі два слова Буду Жити… Ми знову до його оселі їхали мовчки і коли вже вийшов Петро Міхневич з машини, попросив: - допоможи мені знайти все що написала ця дівчина, яка перевернула в мені світ істинних цінностей…

Якось приїхав до Анни серед літа мікроавтобусом з цілим ансамблем, де навіть була перша в Україні електробандура. І поки молоді виконавці встановлювали біля криниці апаратуру на імпровізований фестиваль, мої друзі Василь та Антоніна Литвин, були поряд з Анною, шо тремтіла від хвилювання як побачила того знаменитого кобзаря на ім’я Василь Литвин з його бандурою в її кімнаті, вона плакала від щастя. То був експромт концерт в честь Анни та ще в її кімнаті, а сусіди,  вже мостилися на подвір’ї, чекали концерту, Анні також у вікні встановили дзеркало та навстіж відкрили вікна і двері щоб чула як на вірші Олеся Бердника звучать пісні у виконані гурту «Вогнесміх» під керівництвом Сергія Кайнова з Ржищева.  То було давно і таких зустрічей з новими гостями  безліч, добре б хтось із тодішніх учасників написав свій спогад.

В цьому невеликому есе хочу описати як разом з оператором Коломийського телебачення ми приїхали знімати матеріали для мого документального фільму який побачив світ під назвою «ПРИЙШЛА ДО ВАС»

То було на Маковея, ми повертались з Аниної гори біля Вашківець  і там люди подарували свячене зілля, яке я й приніс АННІ.

Сам фільм знімався без сценарію  і я знав що не буде дикторського тексту, також не особливо хотів розповідати про історію хвороби Анни, так само про помилки лікарів які привели до такого критичного стану. Оператора попросив знімати гарні крупні  плани щоб менше було видно Анну лежачою. Як зробити фільм щирим і правдивим я тоді не знав, життя підказало звернутись до Ксенії Гапій в Америку і я зателефонував прямо зі студії де вже приступив до відзнятого за два дні матеріалу. І голос Ксенії аж за океану дав художнє рішення цілого фільму я його використав двічі, ще і Анна в наших розмовах переказала цю історію їх дружби. Вона також згадала далеких та близьких друзів і коли епізод де в капличці жінка кладе  свічки і на запитання  про Анну сказала що вона нещасно, то ці слова нівелює наступний епізод коли Анна читає свій вірш Я просто жінка. У фільмі є паузи нашого мовчання які багато про що говорять. І коли я запитав вже у Києві художника з Австралії який приїхав відвідати Анну і повертався натхнений додому малювати її портрет який побачив як святу в золотистих тонах, я вірив що це буде найкращий портрет. Як автор я у фільмі крім наших з Анною діалогів я не начитував авторських текстів чи пояснень. На екрані була мить правдивого життя Анни, яка збережена навічно.

Відчуйте як за межі вічності Прийшла до Вас Анна з своїми віршами, піснями і роздумами, Прийміть цей скарб як камертон, що покличе Вас до її хатини що вже скоро стане музеєм, тією чистою й невичерпною криницею натхнення яка так нам потрібна. Це вже я постараюсь, щоб не тільки в кіно а і на яву цвів під вікном Аниної хати Петрів батіг… Бо Анна своєю ще до кінця не відкритою творчою душею, яка спускається до кожного із нас з таких близьких небес, щоб дарувати радість красі й дивосвіту любові у золотому вальсі пісень та поезії Анни Дущак.

Петро Олар, кінорежисер автор фільму «Прийшла до Вас» - найдорожчого для мене…, бо він сплетений з любові.