Шановні Пані та Панове!

Із найбільшим і найвеличнішим для всіх християн у світі днем – Христового Воскресіння – Громадська організація «Україна-2050» щиро вітає Ієрархів і духовенство Українських Церков, Президента, Голову Верховної Ради, Прем’єр-міністра та Збройні Сили України, медичних працівників та усіх, які святкують Великдень.

Вітаємо також усіх членів Почесної ради і Ради директорів Громадської організації «Україна‑2050» та її Виконавчого директора, волонтерів, жертводавців та членів, а також всіх учасників нашої Постійної міжнародної місії медіа-моніторингу щодо дезінформації відносно України та української діаспори.

Воскресіння Ісуса Христа є святом величавої перемоги добра над злом, життя над смертю та світла над пітьмою. Нехай ця істина принесе всім надію на краще майбутнє, а особливо страждаючим в окупованих територіях на сході України та в Криму.

У цей Великодній час Громадська організація «Україна-2050» закликає всix прославляти Сина Божого та молитися за подолання пандемії коронавірусу, за мир у світі та за всіх, які тепер захищають територіальну цілісність України.

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Евген Чолій
Президент Громадськoї організації «Україна-2050»
Президент Світового Конґресу Українців (2008-2018 рр.)
www.ukraine-2050.org

Фото: Автор невідомий (приватна колекція Мирона Мончака)
Photo: Author unknown (private collection of Myron Monczak)

🔹На світлині: витвір Олега Кіращука з Коломиї – писанкаря, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, Лауреата Художньої Премії ім. Я.Лукавецького, учасника ряду Всеукраїнських та Міжнародних виставок. Філігранні орнаменти та вишукану колористику писанок Олега Кіращука навіть використав відомий дім моди "Gucci" в одній зі своїх колекцій. Гідне місце посіли вони і в постійній експозиції музею писанкового розпису. Писанкові творіння Олега Кіращука було представлено на багатьох виставках як в Україні, так і за кордоном, чимало з них зберігаються в колекціях багатьох українських музеїв та в приватних збірках колекціонерів з Канади, США, Великобританії та Австралії.

На ювілей Івана Миколайчука в кінотеатрі “ХАТА ІВАНА” покажемо відреставровану версію фільму “Білий птах з чорною ознакою”, в якому Миколайчук — і сценарист, і один із головних акторів. Реставрація дозволяє по-новому поглянути на видатний фільм — ніби крізь призму часу. Знімали цей фільм у 1970-му. Не високосний рік, який був “ознаменований” заснуванням міста Прип’ять, замахом на президента Кіпру, відкритим листом академіка Сахарова, перемогою збірної Бразилії на чемпіонаті світу з футболу. А також цілим каскадом трагічних авіаційних катастроф у різних куточках світу. І ось саме того року на землю українську, як комета, з самого неба стрімголов падав “Білий птах”. Фільм, за яким ступав успіх відразу ж по виході на екрани в 1971-му. І який наздоганяла легенда в наступні десятиліття. Як зізналася актриса Лариса Кадочникова (виконавиця ролі Дани), ідея цієї стрічки народилася в Івана Миколайчука як розповідь про свій рід, про свій край. Згодом співавтором сценарію став режисер Юрій Іллєнко. Нібито 6 травня 1969 р. вони зустрілись — і загорілись ідеєю спільного польоту в минуле Буковини та в її майбутнє. Приблизно за місяць — з травня по червень 1969 р. — вони спільно написали поетичний сценарій, що й сьогодні сприймається як взірець видатної прози. І направили його до художньої ради кіностудії імені Олександра Довженка. Перебіг подій довкола сценарію та подолання всіляких чиновницьких і партійних бар’єрів чудово описані в тексті кінокритика Лариси Брюховецької “Фільм як результат чаклунства”. А сам сценарій “Білого птаха” можна знайти в однойменній книжці видавництва “Мистецтво” (1991 р.), яка вмістила не тільки цей текст, а й спогади про Миколайчука. І ось буквально перші рядки сценарію: “Білосніжний довгоногий птах ходить-походжає по масляній чорній зоряній землі. Білоголовий хлопчик обережно походжає біля птаха, ніби випасає його. По горбатій ниві, зігнувшись удвоє над бороною, топче борозну Лесь Дзвонар”. Історія сім’ї Дзвонарів — історія Буковини на трагічному екваторі ХХ ст.: з 1937-го по 1947-мий. Три сини Леся Дзвонаря (актор Олександр Плотников), як три білі птахи, летять кожен у свій “вирій”. Петро (Іван Миколайчук) іде до Червоної армії, Орест (Богдан Ступка) — обирає визвольну боротьбу й долучається до УПА. Георгій (Михайло Іллєнко) хоче лишитись поза історичною грою. Але в нашій історії вже так усе намішане й перекручене — українці, румуни, “совіти” — що чорт собі ногу зламає, перш ніж його шлях трафить. Цей відверто чоловічий фільм також дарує незабутні жіночі образи — попівська донька Дана (Лариса Кадочникова), місцева чаклунка Вівдя (Джемма Фірсова)… Взагалі, Миколайчук та Іллєнко зібрали весь тогочасний хіт-парад українського кіно, долучивши до “Птаха” Костя Степанкова, Леоніда Бакштаєва, Василя Симчича, Наталю Наум. В епізодах, до речі, значаться — Марія Миколайчук (дружина Івана) та Костянтин Степанков-молодший (син Костя Петровича й Ади Роговцевої). Як згадував нещодавно Михайло Іллєнко, якийсь містичний коловорот об’єднав знаних і юних персонажів у тому далекому фільмі, адже знімальна група мешкала в обійсті батьків Марії Матіос, а майбутня письменниця (тоді ще дитина) щоранку приносила свіжі квіти у кімнату київських кінозірок. Довкола “Білого птаха” майже за 40 літ сформована справжня кіноміфологія. Фільм розтягли на кіноцитати, його вправно підлаштовували під ті чи інші ідеологічні буревії. Хоча феномен фільму Іллєнка-Миколайчука якраз в тому, що, торкаючись болісних політичних та ідеологічних кривавих ран на тілі України, сама картина, розпростерши крила, злітала понад політикою й ідеологією, за якою дуже пильно пантрували у брежнєвські часи. Фільм переплавив у своєму поетичному натхненні — і політичне, і ідеологічне, і ментальне, і сакральне. Усі його скарби та надбання, власне, перенесені у символічний і філософський вимір. Очевидно, парадокс і геній українського поетичного кіно ще й в тому, що поезія тоді могла казати набагато більше (й чесніше), ніж дозволена проза життя. Отже, промайнуло 36 літ відтоді, як “Білого птаха” цькували за антирадянщину івано-франківські партійні функціонери. Як довкола поетичного фільму збирали цілі хурали з критиків та комітетчиків. Випорснувши, ніби птах із сільця, цей фільм дивом опинився в липні 1971-го на Московському міжнародному кінофестивалі. Здобув там головний приз. Згодом фільм облетів Токіо, Белград, Мельбурн, Сан-Франциско. Де він тільки не літав. І ось крізь туман часу, що поволі розсіюється, на екрані в кінотеатрі “Україна” — ніби той самий фільм, знайомий з дитинства, і ніби трохи інакший, у якому непередбачувано зчитуєш нові смисли (для себе). Це й не дивно. Така доля кожного шедевра: усміхатися новою усмішкою до кожного нового глядача. Робота кінореставрувальників, на щастя, не спотворила фільм ядучими фарбами, як це в нас уміють робити деякі ділки, знищуючи органіку старих класичних стрічок. На щастя, у теперішній версії все-таки є відчуття саме того теплого туману й холодного мороку, які розсіялись у часі та в просторі і крізь які треба пройти, аби розгледіти живописну картину (фреску), що нею і є “Білий птах”. Так само, як і видатний твір живопису, “Птах” передбачає перспективу, багатоплановість, багатовимірність. Про це написано гору публікацій. На останньому ж відреставрованому сеансі мені насамперед впала в око не тільки чудодійна сила кінокамери Вілена Калюти, її здатність перетворюватись у пензель живописця… Впала в око позачасова і глибинно національна акторська стилістика, коли бачиш на екрані героїв Миколайчука, Ступки, Іллєнка. У кожного з них не так багато гарних слів, не кожен удається до карколомних трюків. Але є в них дещо більше й глибше. Це те саме, що суха солома, яка миттєво спалахує від кинутого сірника. Це те саме, що крига, яка ще не скресла на річці, але ось-ось — льодохід. І ось “ці” втаємничені маленькі стихійні драми кожного з героїв-братів — щось надзвичайне у пастельній палітрі “Білого птаха”. Іллєнко, Миколайчук, Калюта і їхні актори підводять і колишнього, і теперішнього глядача до самої прірви символічної та буттєвої буковинської драми. Об’ємність і масштаб якої можна оцінити лише тоді, коли на неї дивишся з різних ракурсів. “Свічка горить з двох кінців”. Саме тому чесність та надідеологічність “Білого птаха” і сприймається сучасником — без іронічної посмішки, без поблажливого хизування (мовляв, то все кіноретро). Символічність та органічність образів і типажів перетворюють драму однієї землі, однієї родини у щось надзвичайно глибоке, красиве, темне й світле, яке бринить і виблискує, ніби вода на дні сільської криниці. Манера гри Богдана Ступки (повстанець Орест) абсолютно європейська. Якимось дивом акторові на екрані дозволили “олюднити” і максимально розкрити внутрішню драму нібито “відступника”, антирадянського “покидька”. Саме тут, в образі Ступки, трагедія особистості пробиває надтверду фактуру історичного, ментального й ідеологічного фундаменту. Його містичний танок з героїчною Кадочниковою і сьогодні гіпнотизує. В Івана Миколайчука (Петро) — колоритний концентрат саме національної подачі характеру: через його фольклорне наповнення, через титульність, через саму його чоловічу стать. Третій брат, Георгій (Михайло Іллєнко), як я це відчув, ніби “очі” всієї багатофігурної історії. Погляд третього дивакуватого брата — то мереживо фільму з такими ж його дивними пейзажами, персонажами, мізансценами. Дивний світ очима дивної людини — то також один із ракурсів “Білого птаха”. І якщо пригадаєте фінал, меланхолійний погляд брата Георгія у своє минуле, де він бачить серед оркестрантів загиблих рідних братів, — то, правда ж, є в цій історії ще багато чого нерозкритого й нерозшифрованого… Так само знову дивовижною видалась мені попівська донька Дана (Лариса Кадочникова). Її краса — іконописна, її погляди — потойбічні. Її жіноча таїна — щось сакральне й недоступне. Власне, Дана, зіграна Кадочниковою, то Україна, яку доля випробовує постійним підступним вибором: між своїми та чужими, між москалями та повстанцями, між рідними братами та різними родичами. Але оскільки вона — донька священика, то є в ній самій справжня, а не підробна святість, є в неї своє сакральне, незалежне й непідкупне єство. Правда, інколи дивуєшся, як химерно котиться десятиліттями колесо “діалектики”. Російська актриса, яка в 60-ті ХХ ст. полишила прославлений “Современник”, велінням долі зіграла у трьох культових українських фільмах. Втілила у “Птахові” духовний образ України. А доти якимось дивовижним чином уникала спокус колишніх радянських форматів, ніколи-ніколи не зігравши ні на сцені, ні на екрані — ані партійних секретарів, ані підпільних обкомівок, ані полум’яних партфункціонерок. Так само, як і брати Дзвонарі, вона сама по собі — білий птах з ознакою любові. Після цього ліричного монологу, навіяного відреставрованим “Птахом”, вочевидь варто сказати про того, хто доклав не тільки власних зусиль, а й власних коштів — до порятунку кіношедевра. Це Олег Павлюченков, продюсер, меценат, кінодіяч, людина, котра давно й щиро захоплюється українським поетичним кіно. Перше, про що я в нього запитав після перегляду, — про особливості технічного оновлення такого відповідального матеріалу, як “Білий птах”. Олег детально розповів про сканування плівки, динамічний діапазон, про наявність дефектів, проявку носія, про видимі відхилення в нелінійних експозиційних рамках кадру, про корекцію артефактів і подальшу стабілізацію зображення, про корекцію кольору, і про інше, в чому я абсолютно нічого не тямлю. Казав також, що коли старої плівки торкнувся грибок, то ручна робота у цьому плані може тривати до трьох місяців. “Але всі ці нюанси — дитячі іграшки, порівняно з культурною цінністю фільму на плівці”. — Олеже, які, на твій погляд, інші класичні українські фільми ще чекають оновлення, реставрації? — Можна довго говорити про цінність шедеврів українського кіно, адже це тема для інтелектуалів. Важливо наголосити, що принципова відмінність національних фільмів від комерційного кінематографу в тому, що вони заслуговують уваги до себе на основі тих надзвичайно високих культурних підвалин, які закладені ще на етапі їх виробництва. Сучасний кінематограф вдало не “стартоне”, якщо не повернути кінематографічну культуру в різне поле. Адже імітувати інші культури не потрібно, не варто. Один Артур Войтецький вартує багатьох “принесених вітром” — у своїх авторських фільмах, наприклад, із Богданом Ступкою. Поглянь на його великий план у фіналі одного з фільмів Войтецького. Це ж нескінченність. І операторська культура — нескінченно — чарує око дивовижними художніми акварелями… Так само, як і в “Білому птаху”.

Олег ВЕРГЕЛІС

Жанна Чернега волонтер, психолог, активіст української громади в Мілані ( Італія) погодилась вести діалоги для нашого радіо на теми які хвилюють багатьох кмігрантів з України і не тільки, Про сьогодення та мрії в діалозі з журналістом радіо Українська хвіля з Європи Петром Олар.

ДІАЛОГИ- Ярина Груша Посамай ( Італія)
та Петро Олар журналіст (Литва)

Про себе, про італійських друзів, про можливості  українців в Європі, про розбудову культурних мостів Італія -Україна. Українська діаспора в Італії за словами Ярини говорить про інтерес італійців та українців до книги, до лекцій україністів з Італії. про події які дають нову позитивну інформацію про Україну, нформаційному просторі Про сучасні технології  в інформаційному просторі . Про мрію  і плани створити для Украхни в Італії правильний імідж, представити нашу культуру в бтль глибинному в дотику до Європейськоє екльтури. Я розповідаю італійцям про красиву Україну її людей, про  історію через призму українського народу.