Uncategorized - Радіо Українська хвиля з Європи

У Чернівцях на вулицях Михайла Ткача та Степана Сабадаша, встановили інформаційні вказівники
Майже із впевненістю можна сказати, що нині мало хто з молодшого покоління відразу, без вагань, назве імена автора слів та музики безсмертної «Марічки». Саме це яскравий приклад того, як пісня, написана реальними авторами, стала народною. Завдяки поетові Михайлу Ткачу й композитору Степану Сабадашу цей твір упродовж кількох десятиліть залишається музичним символом України.
Вперше пісня «Марічка» прозвучала аж через п’ять років після її написання у виконання студентського квартету Чернівецького державного університету на місцевій сцені. А першим професійним відомим виконавцем у жовтні 1960 року став не українець, а чехословацький головний духовий оркестр Міністерства внутрішніх справ та його соліст Ян Соумар, який заспівав пісню зі столичної сцени. Згодом вона звучала також у Канаді, Югославії, Чехії, навіть в Африці… А відтак до репертуару її включив відомий у всьому світі буковинець Дмитро Гнатюк, який вже на початку 60-х років минулого століття мав неабияку популярність. До речі, виконання пісні визнаним метром вважається канонічним і сьогодні. Її виконавцем був Буковинський ансамбль пісні і танцю, співаки Василь Зінкевич, Михайло Хома, Арсен Мірзоян, Олександр Таранець та інші.

Кожне десятиліття, кожний виконавець надавав цій пісні власне звучання. Однак при цьому «Марічка» завжди залишалася української народною піснею.
Звичайно, наша країна не обійшла увагою творчі особистості. Михайло Ткач одержав у 1973 році Державну премію України імені Тараса Шевченка, став заслуженим діячом мистецтв України; Степан Сабадаш – удостоєний звання народний артист України, заслужений діяч мистецтв України. А що на малій батьківщині митців?.. Уже понад десятиліття щодня о 12:00 з Ратуші Чернівецької міської ради на всі боки світу лунає мелодія «Марічки». У 2016 році, згідно Закону про декомунізацію, вулицю маршала Радянського Союзу Георгія Жукова на прохання ГО «Земляцтво буковинців у Києві «Буковина» було перейменовано на ім’я Михайла Ткача. У 2020 році вулицю Марини Раскової перейменували на Степана Сабадаша.
З ініціативи представника столичного «Земляцтва «Буковина» у м.Чернівці Тараса Бабуха, на фасадах перших будинках вулиць Михайла Ткача й Степана Сабадаша днями встановили інформаційні вказівники – своєрідні меморіальні дошки відомим землякам. Виготовили їх брати Юрій та Святослав Вірсти. Профінансували виготовлення інформаційних вказівників відомі в краї меценати Франц Федорович та Сергій Николайчук.
На відкриття аншлагів приїхав зі столиці нинішній керівник Громадської організації «Земляцтво буковинців у м. Київ «Буковина», український дипломат, заслужений працівник культури України Валерій Цибух. Він свого часу, до слова, підхопив естафету у Михайла Миколайовича й уже понад півтора десятиліття активно гуртує вихідців з Буковини у своїх рядах.
– Мені приємно вшановувати пам’ять свого визначного попередника, – заявив Валерій Іванович. – Познайомилися ми з Михайлом Ткачем у далеких 90-х. Він якраз організував свято пісні «Марічка» у Палаці культура «Україна». Той захід видався грандіозним. На жаль, це було перше і останнє свято пісні. Але ж не однією «Марічкою» він відомий. Згадаймо «Два кольори», «Ясени», «Пісня про рушник», «Білий сніг на зеленому листі»… Цим довів, що наш буковинський край надзвичайно талановитий. І тепер кожен, хто пройде цією вулицею, буде гордим від того, що живе у талановитому краї. Не виключаю, що приклад встановлення інформаційних вказівників перенесем і до Києва.
На відкриття інформаційних вказівників запросили щирих шанувальників творчості видатних земляків, мистецтвознавців, журналістів, які писали та знімали репортажі про творчість Михайла Ткача і Степана Сабадаша. Про митців зі щирою пошаною говорили голова обласної організації «Просвіта» Іван Дерда, просвітянка Тамара Мінченко, заслужена журналістка України Антоніна Фантух, мистецтвознавець Ірина Яворська, у виступі якої червоною ниткою звучали слова буковинки Ольги Кобилянської: «Золотої нитки не згубіть…», як заклик до майбутніх поколінь пам’ятати талановитих земляків – цих і багатьох інших.

Анатолій ІСАК

13 грудня виповнюється 146 років від народження українського композитора та громадського діяча Миколи Леонтовича. Його різдвяна колядка «Щедрик» стала символом новорічних свят у всьому світі, найбільш популярна в англомовному аранжуванні як Carol of the Bells.
Сто років тому ця мелодія вперше прозвучала у Нью-Йорку і відтоді залишається найпопулярнішою різдвяною піснею у світі. Як виконували колядку різні колективи — зібрали у відео
У відео використані архіви, які доступні для кожного на платформі Суспільне Медіатека: https://mediateka.suspilne.media

День Об’єднання Румунії – національне свято, яке вшановує об’єднання країни і формування румунської держави в її теперішніх кордонах, що відбулося в 1918 році. Відзначається щороку 1 грудня.

Румунія святкує свій Національний день, який також називають "Великий День Союзу", парадами і урочистими публічними виступами національних лідерів. Країна одягається в кольори національного прапора. Основні заходи проходять в таких містах, як Бухарест і Альба-Юлія.

Це офіційне державне свято, так що у багатьох людей в країні вихідний день. Банки, державні установи та багато приватних підприємств закриваються, щоб дати можливість своїм співробітникам долучитися до святкової події або провести час з сім’єю. Організовується ряд культурних заходів, присвячених символам національної пам’яті.

Одеська національна наукова бібліотека вітає Генеральне консульство Республіки Румунії в Одесі, а також наших румунських партнерів у проєктах міжнародного культурного співробітництва з національним святом - Днем Об’єднання Румунії!

Одеська національна наукова бібліотека підтримує тісні зв’язки з Генеральним консульством Республіки Румунія в Одесі. За часів незалежності України Генконсульство подарувало бібліотеці колекцію книг різноманітної тематики, виданих у Румунії. Вони знайомлять з історією та сьогоденням цієї країни – члена Європейського Союзу, з життям української діаспори Румунії та ін.

І це правда? Війна ж бо…а воно досі російське
30.11.2023Leave A Comment On І Це Правда? Війна Ж Бо…А Воно Досі Російське
ФАРМ-ІНВЕСТ, СПІЛЬНЕ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКЕ ПІДПРИЄМСТВО
СП ФАРМ-ІНВЕСТ

Чудеса та й годі,знаєте фраза де починається Росія, можна відповісти бах сарказму - в Чернівцях, Ось доказ документальний і коли ми з Петром Кобевком показали цей витяг вчорашнього дня коли Марко боєць ЗСУ хоронив побратима настала пауза голі та гніву, Це неможливо волонтерів перевіряють куди поділи флакон зеленки а тут оптова торгівля з русненю в оптових закупках як написано у витязі 46.46 Оптова торгівля фармацевтичними товарами? Можливо і тих що йдуть з Європи щоб прибутком ділитись з руднею. Непочатий край роботи для СБУ. А НАМ ВАРТО ВИЯВИТИ ВСІХ ХТО ОДНІЄЮ НОГОЮ ТУТ А ДРУГОЮ в раші, бо ФАРМ-ІНВЕСТ, СПІЛЬНЕ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКЕ ПІДПРИЄМСТВО СП ФАРМ-ІНВЕСТ , як язик, народ, можливо і таку вакцину оптом і поставляють щоб інфекція брехні та руського щовенізма була до смерті: яку і приносять руские освободітелі з допінгом від СП ФАРМ-ІНВЕС...

Анкета
Дата оновлення 29.11.2023

Компанія СП “ФАРМ-ІНВЕСТ” зареєстрована 08.06.1994 за юридичною адресою Україна, **3, Чернівецька обл., місто Чернівці, ВУЛ. ШЕВЧЕНКА, будинок ** А. Керівником організації є ТУТЕЛЬМАН МАРІЯ МЕНАШЕВНА. Розмір статутного капіталу складає 15 228,00 грн.. На момент останнього оновлення даних 29.11.2023 стан організації – Не перебуває в процесі припинення.

Повне найменування юридичної особи
(cтаном на 29.11.2023)
СПІЛЬНЕ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКЕ ПІДПРИЄМСТВО ФАРМ-ІНВЕСТ
Скорочена назва
СП “ФАРМ-ІНВЕСТ”
Статус юридичної особи
(cтаном на 29.11.2023)
Не перебуває в процесі припинення
Код ЄДРПОУ
21422001
Дата реєстрації
08.06.1994 (29 років 5 місяців)
Уповноважені особи
ТУТЕЛЬМАН МАРІЯ МЕНАШЕВНА
ТУТЕЛЬМАН МАРІЯ МЕНАШЕВНА
ЛЕВІТЕС СЕМЕН ЛЕОНІДОВИЧ
Розмір статутного капіталу
15 228,00 грн.
Організаційно-правова форма
ІНШІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ

Види діяльності
Основний:
47.73 Роздрібна торгівля фармацевтичними товарами в спеціалізованих магазинах
46.19 Діяльність посередників у торгівлі товарами широкого асортименту
46.46 Оптова торгівля фармацевтичними товарами
47.74 Роздрібна торгівля медичними й ортопедичними товарами в спеціалізованих магазинах
Контактна інформація
Місцезнаходження юридичної особи: Україна, **3, Чернівецька обл., місто Чернівці, ВУЛ. ШЕВЧЕНКА, будинок ** А
Телефон: 0666919891551953
515486551953
ВОНО ДІЄ ДОСІ. ПРО ЦЕ СВІДЧИТЬ УХВАЛА СУДУ ЦЬОГО ЛІТА.

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

26 червня 2023 року м. ЧернівціСправа № 926/2190/23

Суддя Господарського суд Чернівецької області Ярошенко Вікторія Петрівна, розглянувши заяву

стягувача Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Чернівцігаз» (58009, м. Чернівці, вул. Винниченка, 9-А, код ЄДРПОУ 03336166)

до Спільного Українсько-російського підприємства «Фарм-Інвест» (58003, м. Чернівці, вул. Шевченка, 71а, код ЄДРПОУ 21422001)

PEREDPLATA

Навігація записів
І це правда? Вони живі і не заборонені?!

Архів

радіо УКРАЇНСЬКА ХВИЛЯ З ЄВРОП
Цей фільм Петра Олара, діалог із поетесою Анною Дущак, яка вже більше 10 років за межею вічності. Жила скромно, писала серцем, а слід на Землі залишила достойний. У її книгах навічно квітне Дивоквітом любові , а безсмертний віслів: “Я не слабка, я просто жінка…” став образом її життя і ввійшов не тільки в поетичну спадщину, Анна ввійшла в наші серця, а образи з її пісень та віршів живуть у наших дущах.
Анна Дущак – поетеса з Буковинського села Тисівець і сьогодні живе серед нас у своїх віршах, піснях та щирих розмовах із нами. Ми для віртуального музею Анни Дущак, який уже існує на порталі радіо “Українська хвиля з Європи”, а скоро відкриється в реальних стінах хатинки, де народилась і жила ця талановита й мужня жінка. У 2007 році вона одержала найвищу відзнаку Всеукраїнської премії “Жінка ІІІ тисячоліття”.
Яка вона була непомітна серед нас, що хвилювало й надихало її творити й жити. Все це, як загублений та розбитий роками горщик, ми стараємось зібрати разом, щоб читачі, слухачі та глядачі мали повну картину життя і творчості Анни Дущак. Понад сотню віршів поетеси покладені на музику.

Її прізвище – серед імен славних сучасників Буковини, її твори читали англійською та італійською, їх видавали в Канаді та Австралії.
Напередодні її прижитєвого ювілею, авторка п’яти поетичних книг розповіла «Погляду» про те, чому не визнає слова «поетеса» На порозі її будинку особливо гостро відчувається, що іноді несправедливо люди нарікають на долю, надто переймаються дріб’язковими проблемами, озлоблюються у щоденній шаленій гонитві, в той час, як щось важливе проходить повз. Здавалося б, ця жінка більше за інших має право обурюватися на життя. Однак спокою, розсудливості й виваженості Анни Дущак можна лише позаздрити.
Її вірші – найкращий доказ того, що поетеса перемогла хворобу, зуміла не лише вивищитися над нею, а й витворити власний неповторний внутрішній світ, у якому немає місця злу, обману й усіляким негараздам. Про джерела свого натхнення та про те, чому не варто опускати рук у, здавалося б, безвихідних ситуаціях Анна Кирилівна розповіла «Погляду» напередодні свого ювілею.
«Треба мати мужність прийняти те, що неможливо змінити» Ліжко Анни Кирилівни стоїть на спеціальних підпорках, так, аби було видно, що там за вікном. Хата Дущаків на околиці села, тож краєвид досить привабливий. Надворі вітряно, і поетеса зізнається, що їй подобається саме лагідний осінній вітер. Природа – те, що повертає до життя і дає прихисток у найтяжчі моменти.
– Буває часом дуже важко, місця собі знайти не можу, – розповідає Анна Дущак. – Що тоді робити? Закриваю очі й думками тікаю в дитинство, до сусіднього села Червона Діброва. Проходжуся стежками, зупиняюся час від часу, щоб помилуватися довколишньою красою, надихаюся цілющим повітрям з минулого – і повертаюся.
Не маючи змоги рухатися фізично, поетеса все ж не стоїть на місці, не живе минулим. У неї безліч друзів, у хаті майже завжди відвідувачі.
Довідка: Анна Дущак народилася 15 жовтня 1959 року в селі Тисівцях на Сторожинеччині. У 16 років захворіла. Неправильний діагноз та лікування призвели до нерухомості суглобів, і от уже понад тридцять років Анна Кирилівна прикута до ліжка.
Розрадою стала поезія. 1992 року вийшла перша збірка віршів «Дивоквіт любові» із передмовою Галини Тарасюк. Потім були «Спитай себе» (1994), «Понад вечірнім Дереглуєм» (1998), «Любов я росами розтрушу» (1999), «Любові стиглий колос» (2004).
Вірші, перекладені англійською та італійською мовами, друкувались у періодичних виданнях США, Канади, Австралії, Італії. Велика частина творчого доробку Анни Дущак стала піснями. Музику до її віршів написали композитори Мар’ян Гаденко, Микола Сафонов, Віталій Свирид, Леонід Затуловський, Ярослав Злонкевич, Віктор Рурак, Кузьма Смаль та інші. 2002 року прямо на обійсті Дущаків відбувся зорганізований Мар’яном Гаденком фестиваль «Повінчані піснею», де виконувалися пісні на слова Анни Кирилівни.
З 2003 року поетеса – член Національної спілки письменників України. 2007-го Анна Дущак за особисті успіхи в літературі та красу душі отримала всеукраїнську премію «Жінка ІІІ тисячоліття». 2008-го Президент присвоїв поетесі почесне звання «Заслужений працівник культури України».
Анна Кирилівна любить нові знайомства і не визнає компромісів із власною совістю.
Чарівна така весняна ніч, замріяна,
Білим цвітом черешневим вся завіяна.
Входить вільно до кімнати, не питаючи,
Заворожує собою обіймаючи!
Золотиться рясно зорями небес безмеж,
І хай ніч володарює, – довго не заснеш…
А все величчю краси будеш впиватися,
В променистім сяйві місячнім купатися!
Я надіюся, настане той жаданий час,
І така ж ніч дивовижна поєднає нас!
Соловейко повінчає ніжним щебетом,
А дерева таємничим, тихим шелестом!..
І будемо найщасливіші у Всесвіті!..
І серця заб’ються в світлім-світлім трепеті!..
Чарівна така весняна ніч, замріяна,
Черешневим білим цвітом вся завіяна!..
(Із нової збірки «Золотий вальс»)

Ми лікуємо захисників «Азовсталі». Як працює перший в Україні добровольчий хірургічний шпиталь? Інтерв’ю із засновником проєкт

Підприємець з Івано-Франківська за підтримки німецьких інвесторів три роки створював сучасну клініку пластичної хірургії. Але повномасштабне вторгнення змінило плани: нині тут оперують захисників «Азовсталі», розвідників та бійців Інтернаціонального батальйону, а на місці косметологічного кабінету надають допомогу переселенцям.
Про нон-стоп роботу без вихідних та зарплат, покрокове перетворення медичного закладу на тиловий шпиталь та психологічну реабілітацію бійців ШоТам розповів засновник Першого добровольчого хірургічного шпиталю Станіслав Онищук.
У 2006 році ми постачали різні засоби для салонів краси. Поступово додавались дерматологічні апарати, лазери з видалення родимок та шліфування шкіри. Станом на 2014 рік накопичилось так багато обладнання, що можна було відкривати власний косметологічно-дерматологічний кабінет, що я й зробив. Цей невеликий бізнес за кілька років розширився до кількох кабінетів, де працювали УЗД-спеціалісти, гінеколог, дерматолог і навіть хірург.

Я бачив запит на пластичну хірургію. Адже рівень сервісу комунальних закладів не відповідав очікуванням клієнтів. Тож у 2018 році я отримав німецький грант на консультацію спеціалістів для побудови лікарні пластичної хірургії.

Консультувати нас приїхав німець, що має понад 40 років досвіду з управління найбільшими лікарнями країни, згодом він став нашим інвестором. І хоча через пандемію ковіду плани змінились, а будівництво затягнулось, у листопаді 2022-го ми все ж завершили роботу, отримали ліцензії та запустили німецько-український медичний центр «Брасс». Поступово почали розкручуватись, встигли провести шість операцій, але почалась велика війна.

Крок 1. Щиро поговорити з колективом
О п’ятій ранку я зателефонував усім співробітникам і ми домовились, що спочатку кожен подбає про свою сім’ю та безпеку, а потім ми разом зустрінемося у клініці.

Увечері весь колектив був на місці. Я розумів, що закривати лікарню під час війни – це злочин. До того ж ми мали сучасне технологічне приміщення, необхідне обладнання, медикаменти. А ще – залишки коштів, які планували спрямувати на рекламу.

Тому я запропонував команді перейти на «соціальні» рейки: надавати безоплатну медичну допомогу кожному, хто цього потребує. Військовим, переселенцям, місцевим мешканцям – це не мало жодного значення. Головне – аби ми не сиділи склавши руки, а працювали на перемогу України.

Я запитав, хто з колективу готовий працювати безоплатно. І приємно здивувався, адже більша частина команди без вагань погодилася.

Крок 2. Щиро поговорити з інвестором
Одразу після наради я звʼязався з нашими німецькими партнерами. Сказав усе як є: росія напала на Україну, тому виклики, з якими ми зіштовхнемось найближчим часом, йтимуть у розріз зі встановленими раніше бізнес-цілями. Тоді ж розповів про намір надавати безкоштовну медичну допомогу постраждалим.

Чесно, я не знав, якою буде реакція партнерів. Та наш інвестор не лише погодився на реорганізацію, а й дозволив приймати всі рішення автономно. Єдина умова – після перемоги ми маємо знову повернутися на комерційні рейки.

Крок 3. Запропонувати допомогу тим, кого знаєш
Наступного ранку я зустрівся зі своїм другом Сергієм Сивачуком, який очолює Штаб оборони Прикарпаття та цивільний корпус Азову. Ми познайомились на вишколах «Не панікуй – готуйся», які Сергій із хлопцями проводили ще за півтора місяця до повномасштабного вторгнення.

Сказав, якщо треба люди на фронт – я поїду. Та у нас є клініка, люди й обладнання, аби лікувати бійців. І запитав, чи має «Азов» свою тилову лікарню для військовослужбовців. Сергій відповів, що коли бійці знатимуть про наявність тилової бази, то навіть на ментальному рівні відчуватимуть неабияку підтримку.

Тож ми домовилися, що «Брасс» прийматиме бійців «Азову» та інших воїнів – стільки, скільки дозволятиме наша клініка. Наші двері завжди відкриті для захисників і захисниць.

Крок 4. Найважливіше завдання – знайти кадри
Після цього я усвідомив, що у нас замало персоналу. На той момент на волонтерство у клініці погодилися семеро людей. Вони були основою для роботи. Але було зрозуміло, що після прийому перших поранених ми потребуватимемо більше фахівців: цілодобовий пост, кілька хірургів, анестезіологи, травматологи тощо. І це лише на хірургічний центр. До того ж ми мали клініку косметології у центрі Франківська. Це хоч і невелике приміщення, але хотілося, аби воно також працювало з користю.

Отже, ми мали протягом короткого часу відкрити два медичні центри: військовий шпиталь на місці щойно збудованої хірургічної клініки та поліклініку для переселенців замість клініки косметології.

Це був наш перший великий виклик – кадри. Якщо вдасться знайти людей – ми якось запустимось. Якщо ні – попри класні палати й обладнання, нічого не вийде.

Один допис у фейсбуці розлетівся по всій країні
Але навіть якщо не вийде, ми мали бодай спробувати зробити все можливе. Я зняв на телефон відео і виклав його на фейсбук. Розповів, що створюємо волонтерську ініціативу і потребуємо людей: медсестер, анестезіологів, реабілітологів, водіїв, кухарів. Я не очікував, але медіа дуже активно підхопили це звернення і рознесли його всіма можливими каналами.

Наступного дня я був у щирому захоплені: телефон дзвонив безперестанку. Телефонували звідусіль: від Херсона до Сум, від Маріуполя до Києва. Пропонували транспорт і їжу. Дзвонили доктори і кандидати наук, які виїжджали з Харкова зі своїми сімʼями. Усі були готові працювати.

Уже 7 березня у нас була повністю укомплектована поліклініка для переселенців. В одному кабінеті був терапевт, в іншому – хірург, у третьому – психолог.

Розклеювали оголошення та ділилися контактами клініки
В один із днів ми пройшлися всіма центрами допомоги переселенцям, церквами та вокзалом, аби розвісити роздруковані на принтері оголошення: безоплатна медична допомога для внутрішньо переміщених осіб. І з того самого дня почали приймати пацієнтів.

Здебільшого ми мали 20-25 людей на день. Хтось приходив до нас прямо з вокзалу. Дуже закарбувалося в памʼяті сімʼя з Ізюму: дідусь, бабуся, мама і двоє дітей. У їхній будинок «прилетіло», вони якось перемотали рани й дісталися Франківська. Вже тут, на вокзалі, їх направили до нас. Звісно, ми одразу відвезли всю родину на вакцинацію від правця та надали всю необхідну медичну допомогу.

Допомога зʼявлялася неочікувано, звідки її не чекали
Натомість на підготовку хірургічного центру нам знадобилося більше часу. Насамперед, аби зібрати необхідне обладнання та синхронізувати всі процеси. Але, на щастя, усе знаходилося саме по собі.

Скажімо, нам був потрібен великий набір хірургічних інструментів. Заходжу на OLX, знаходжу вживаний варіант у Львові за 32 тисячі гривень. Пишу продавцю, розповідаю про нашу роботу, а у відповідь отримую: «Приїжджайте, забирайте безкоштовно і використовуйте на благо».

Чи інший випадок. Дізнались, що на гуманітарний склад привезли рентген-апарат. Ми миттєво зв’язалися з командуванням «Азову» й виїхали на місце, аби військові засвідчили, що наша клініка дійсно лікуватиме їхніх бійців. Власне, якось так ми й закрили всі базові потреби, а вже 16 березня прийняли першого пораненого «азовця».

Ще одна подія, що полегшила нашу роботу, – знайомство з організацією «Лікарі без кордонів». Якось до нас звернулися двоє іноземців – італійка та аргентинець. Хтось із переселенців розповів їм про нашу роботу. Виявилося, що їхня організація допомагає медзакладам в умовах гуманітарної кризи. Відтоді 60-70% медикаментів ми отримуємо саме від них.

П’ять місяців без зарплат та відпочинку
На початку повномасштабної війни ми всі вірили, що вона незабаром закінчиться. Я думав, що це триватиме до пів року, і цей час ми зможемо протягнути на волонтерстві. Ми працювали без вихідних та фактично жили на роботі. Починали о 08:00 і завершували десь о 21-22:00. І так тривало десь до серпня.

Так дійсно можна працювати якийсь час, але довго люди без грошей жити не зможуть. Якби ми продовжували працювати в такому режимі й надалі, то могли просто втратити команду. А отже, «Брасс» терміново потребував фінансування.

Утримання військового шпиталю з 15 людьми «коштує» близько 400 тисяч гривень щомісяця. Поліклініка для переселенців обходиться дешевше – на 10 медичних працівників та всі витрати потрібно приблизно 200-250 тисяч. Забігаючи наперед – кошти ми знайшли.

Де брати кошти – донати, НСЗУ чи гранти?
Ми зібрались управлінською командою та обговорили кілька варіантів. Найперше, що спало на думку, – оголосити збори коштів. Однак це не надто системно, тож від цієї ідеї довелося швидко відмовитись.

Також думали над залученням державних коштів. Утім ми не мали контракту з НСЗУ, а дофінансуватися під час року новим закладам вони не дозволяли. Тому сконцентрували увагу на грантових проєктах.

Пощастило, що з нами працювала досвідчена пара з Маріуполя – лікар-терапевт Богдан та психолог Євгенія. Вони 7 років лікували людей в буферній зоні на Донеччині за подібними програмами. Тож щовечора після роботи ми сідали за написання грантових заявок. Писали на все, що тільки знаходили. Хапалися за кожну можливість.

Щодня надсилали 1-2 заявки. Адже розуміли: якщо отримаємо грант, то наш шпиталь працюватиме ще довго. Якщо ні – доведеться зупинити роботу через втрату команди.

Після першого успіху – хвиля очікування та вигорання
Перший грант ми залучили від українського фонду Zagoriy Foundation. Він був невеликий – всього на три місяці – але бодай частина команди нарешті почала отримувати заробітну плату. Така маленька перемога надихнула нас на подальші пошуки.

Загалом у 2022 році ми написали близько 50 заявок на українські та міжнародні організації. Та у відповідь була тиша. Десь у жовтні я вперше відчув, що таке вигорання. Понад пів року безперервної роботи з недостатньою кількістю сну виливається в те, що не хочеться вже нічого. Не хочеться зранку йти на роботу, слухати про проблеми та й взагалі когось бачити.

Ми прийняли той факт, що якщо фінансування не знайдеться до кінця року, то ми закриємось. І раптом у листопаді-грудні почали отримувати позитивні відповіді від донорів: річне фінансування від американської церкви, піврічне фінансування від британського фонду Oxfam тощо. Відчувалося якесь диво, наче доля дала нам шанс продовжували роботу.

Від початку повномасштабної війни ми пролікували в хірургічному центрі понад 150 пацієнтів. Коли ми лише запускали шпиталь, то чомусь вважали головним завданням забезпечити якість медичних послуг: добре прооперувати та організувати фізичну реабілітацію. Думали, що цього буде достатньо. Та один випадок кардинально змінив нашу роботу.

Один із наших пацієнтів, що вийшов із Маріуполя, мав дуже складний перелом ключиці. Лікування тривало протягом п’яти місяців з певною кількістю операцій. День за днем ми бачили, як хлопчина втрачає ентузіазм та стає дедалі більш в’ялим.

Тоді виникла думка проводити якісь заходи чи екскурсії. Психологи розробили щотижневу програму для пацієнтів. Театри, музей, кіно, походи в гори, шашлики на річці, прогулянки з конями – усе це хоч і не лікарняна справа, але має сенс.

І результат не забарився. Ми дивилися на цього хлопця, на воїнів, які боронили «Азовсталь, на бійців ГУР, нацгвардійців, військових Інтернаціонального батальйону – як вони оживають, починають чогось хотіти, чекають на наступну поїздку. Це стало основою концепції нашого шпиталю.

Відтоді ми працюємо не в парадигмі «лікар-пацієнт», а вибудовуємо дійсно хороші й надійні стосунки між людьми, які здатні допомогти, і людьми, які потребують допомоги.

І будемо так працювати, допоки відчуватимемо цю потребу. А потім, коли ми переможемо, я сяду й розішлю листи всім, хто весь цей час нам допомагав. Напишу, що ми перемогли зокрема й завдяки їхній підтримці.

Марина Мрук портал ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.