Україна - це українці
Підтримати
Підтримати

ДІАЛОГИ З ПИСЬМЕННИКАМИ: Євдокія Макаренко та Петро Олар про книгу ВІР, НАДІЙСЯ, КОХАЙ...

16 Січня, 2022


Найкраще про письменницю скажуть рядки її твору, бо це і є те головне заради чого ми ведемо діалог з Євдокією Макаренко, яка в перші дні року народила свою 11 книгу з пректрасною і повчальною назваю ВІР, НАДІЙСЯ. КОХАЙ... (Ось невеликий фрагмент...
– Бабусю, чому в житті так важко приймати рішення, котрі протирічать власному переконанню? – запитала Кіра, вперше поглянувши на рідну людину, що схилила сумовито голову в роздумах.
– Саме тому й важко, що вони протиречиві. Життя – це сукупність протиріч, і ти так чи інакше змушена приставати до однієї чи іншої сторони. Ось тільки обирати потрібно серцем, а не розумом, – тихим голосом порадила бабуся.
– Чому? – не розуміла Кіра.
– Розум корисливий, – відмітила старенька, – а серце шукає лише те, що буде кращим для душі.
Жінка подивилася на свою онуку, а потім в нічних густих сутінках пригорнула її до себе. Вона була з тих, хто ніколи не втручається в людські стосунки, даючи їм можливість самим вирішувати свої проблеми. Проте ніколи й не відмовляла в пораді, якщо її про це просили.
Старечі шкарубкі руки з самісінького дитинства пестили цю дівчину й вчили працьовитості та відповідальності. Вуста навчали аналізу й уміння чути серцем те, що відмовлявся чути розум. Це була тяжка наука, але Кіра вміло її засвоювала, бо з малих літ була позбавлена материнської любові та батьківського піклування.
– Кіро. Ти впевнена, що кохаєш Ростислава? – лагідно запитала бабуся за кілька хвилин роздумів.
– Не знаю, – не замислюючись, відповіла дівчина. – Якщо чесно, то сьогодні вперше в серці відчула сумнів такої гостроти, що навіть стало страшно. Бабусю, я не впізнавала цієї людини. Зовні – ніби Ростик, але поведінка й мова… Він ніколи раніше таким не був, а сьогодні немов із ланцюга зірвався.
– Хочеш сказати, що ніколи не домагався тебе? – чи то підсумувала, чи то запитала сива пані.
Кіра на якусь мить замислилася, немов шукаючи в пам’яті якісь епізоди. Але в цьому не було потреби, бо добре закарбувала кожну їхню зустріч, кожне сказане слово. Дівочий сумний погляд безцільно блукав темрявою, немов щось намагаючись віднайти. А пам’ять відновлювала картину двомісячної давності. Тоді Ростислав вперше повівся з нею грубо, вимагаючи інтимної близькості. Якщо раніше прислухався до її думки, поступався бажаннями, то тоді… Якось так дивно було чути, що цей кремезний парубок боїться насмішок зі сторони друзів. А тому й наполягав так на близькості. Ледве вивернулася з тих міцних рук… Після того близько тижня не бачилися. Мати місця собі не знаходила. Все хвилювалася, чому немає Ростика, чому не приходить? Кіра тоді не сказала правди, бо знала реакцію рідної людини, яка вважала цього парубка партією, на котру Кіра не заслуговує. То ж, коли прийшов – навіть виду не показала, що гнівається на нього, чи проти тих зустрічей.
– Це було тільки один раз. Я тобі розповідала. Більше в жодному випадку не запинався про це і ніколи нічого не вимагав. Лише останній тиждень став якимось неконтрольованим, – щиро зізналася дівчина бабусі, схиливши на її плече русяву голівку наповнену безліччю питань, що стосувалися не тільки Ростислава, а й самої себе.
– Це з того часу, як сказав матері, що прийде сватати? – уточнила жінка замисленим голосом, в якому чувся чи то сумнів, чи то якась підозрілість, чи то недомовленість.
– Так, – зітхнула розчаровано юнка. – Після того під час кожної зустрічі він немов зациклився на одній думці. Мені важко було стримувати його хіть, але вправлялася, а сьогодні ледве вивернулася. А потім… Стало так огидно від його вчинку, від промовлених слів…
Старенька голублячи провела долонею по голові онуки. Кіра завжди довіряла своїй бабусі все, що лежало на її серці. І байдуже що то було: образа чи радість. Ця сива жінка в будь-який момент могла зрозуміти дитину, могла щось порадити, але ніколи не ставила в незручне становище й ніколи не звинувачувала безпідставно. З вуст цієї жінки ніколи не злітав осуд чи прокляття. Проте так і не змогла зрозуміти своєї невістки, яка одній доньці надавала перевагу над іншою, любила й тішилася однією, а іншу зневажала й використовувала в своїх цілях. Кіра й сама ніяк не могла зрозуміти, чому Віра для матері стала дитиною її життя, а від старшої змогла так легко відмовитися.
– Бабусю, – прошепотіла Кіра. – Хто мій батько? Яким він був? Адже це твій син, але ти ніколи нічого не розповідала про нього.
– Чому ти про це запитала, дитино? – здивовано звернулася до онуки жінка. – Ти ніколи не запитувала про батька, завжди сприймаючи це, як здійсненний факт.
– Вчора мати сказала, що я така ж, як і він, у своїй впертості, – пролунало винувате зізнання.
– І в чому ж ви не зійшлися цього разу? – зітхнула бабуся, але при цьому її очі примружилися, утворивши вузькі щілинки.
– На дурниці. Я не захотіла одягнути на сватання оту балахонну сукню болотного кольору, котру вона колись купила для себе, – зізналася дівчина, не помічаючи гнівного погляду старенької, яка тільки коліна пальцями стиснула до болю.
– Господи, вона вже зовсім збожеволіла. Воно ж на тобі, як на вішалці буде. Це на Віру його одягнути – ще куди не йшло, бо ж та пишні форми має й присадкувата як мати, а ти ж у нас худенька та ще й вища від матері на цілу голову – обурливо відгукнулася жінка, плеснувши долонею по коліну, від чого навіть відгомін покотився в темну свіжість ночі, яка все більше набирала прав.
– Я теж так сказала, бабусю, – зітхнула погідливо Кіра. – Тільки мати накинулася на мене мало не з кулаками й почала доказувати, що я така ж уперта, як і мій батько.
– Ні, дитино, не вперта, – заперечно й водночас осудливо хитнула головою бабуся. – Ти й справді схожа багато в чому на свого покійного батька, але впертості в тобі зовсім немає. Тільки про нього я тобі розповім пізніше, бо й так глуха ніч надворі. Тобі потрібно відпочити. А щодо Ростислава, то в тебе ще є час подумати над тим, яку відповідь дати завтра. Ніхто не має права змушувати тебе до того, чого твоє серце не бажає. Лише воно повинно підказати тобі правильну відповідь. Тому прислухайся до нього, бо воно лихого не порадить. Адже, прийнявши неправильне рішення, саме й страждатиме.
– Спасибі, бабусю, – обійняла стареньку дівчина. – Ти завжди вміла мене підтримати й порадити.
– Та годі тобі, голубочко, – посміхнулася вдоволено жінка. – Знай одне, що на Ростиславові світ клином не зійшовся. Якщо відчуваєш невпевненість у своїх почуттях до нього, то все добре зваж. Тобі з ним жити.
Кіра лежала в ліжку й не могла заснути. В їхній двокімнатній квартирі вже давно панувала тиша. Всі спали, стомлені кількаденною підготовкою до сватання. Інколи здавалося, що готуються не до сватання, а відразу до весілля. Мати наготувала стільки страв, що змушені були проситися в сусідів, аби допомогли з холодильниками. Вона постійно раділа, що в сім’ю прийде достойний зять. Та сама Кіра сильно тривожилася, відчуваючи невпевненість, і цей стан не дозволяв їй заспокоїтися й відпочити. Дівчина переверталася з боку на бік, але це не допомагало.
Піднявшись, підійшла до вікна й, обережно відхиливши гардину, виглянула на вулицю. Кілька найближчих ліхтарів перегоріли й тепер навколо панувала темінь. Та це Кіру й не тішило, й не дратувало. Погляд опустився на двір будинку. Знову пригадався вечір. Суперечка з Ростиславом постала так чітко в пам’яті, ніби відбулася щойно. На душі відразу заворушилася огида від тих його домагань. На очі вкотре навернулися сльози, але лише губу закусила, бо мати відразу почне звинувачувати в примхливості й непостійності, порівнюючи з покійним батьком, якщо почує схлипування або хоч шморгання носом.
Згадалася й бабуся, її поради й лагідні слова. Але чому старенька не захотіла говорити про батька? Ця тема в їхній сім’ї була таємницею під сімома замками. Кірі тоді виповнилося десять років, коли вперше попрохала розповісти про тата, чию світлину завжди бачила на стіні в кімнаті дідуся та бабусі. Але вони лише переглянулися поміж собою. Дідусь потому пішов із хати, а бабуся куточком хустки витерла сльози й пообіцяла розповісти, коли на те прийде час, бо саме так і має бути. Ось і сьогодні пообіцяла, але знову ж таки не зараз. Чому? Можливо, це підказало б, звідки в матері така непереборна ненависть до того, хто допоміг дати їй – Кірі – життя? Таке враження, що про цю людину не хочуть згадувати, як про привид. Та й ставлення до доньок таке різне.
Дівчина повернулася на ліжко та спрямувала погляд на сіру стіну. Як же ж вона не любила ці брудно-салатові шпалери, колір яких згладжувався ніччю. Вони були такими їдкими й непривітними, як і життя тут. Адже так важко почуватися зайвою в домі рідної матері, постійно слухати, що бідна Вірочка перевтомилася, Вірочка така обділена долею, Вірочка така нещасна. І в той же час, що Кіра безсердечна, егоїстична, бездушна, лінива… Часто ночі проводила ось так, як сьогодні. Думала, чому все так складається? Починала аналізувати. Обдумувала кожен найдрібніший вчинок, рух. Аналізувала кожне сказане слово, чи бува не схибила де, не вразила чиєсь самолюбство. А наступного дня намагалася виправити свої помилки, але на вечір знову лунало, що не дочекаєшся від неї склянки води в старості, що пожаліє кусень хліба матері.

Євдокія Макаренко народилася в селянській родині. Змалку слухала розповіді бабусі про перевертнів, домових, русалок, родинні перекази та легенди. Вчилася в місцевій школі, де й почала перші письменницькі кроки почала ще в школі. Це були ліричні твори. Деякі з них надруковані в районній «Коростишівській газеті» та у збірці «Переказ про повітря» (конкурс «Гранослов» 1995 р.) В 1991 році вступила до Житомирського педагогічного інституту імені І. Я. Франка. З 1996 року працювала вчителем української мови та літератури.
На сьогоднішній день проживає в місті Коростишеві, де продовжує писати.
Має чоловіка та двох донечок Олександру та Анастасію. У 2019 році взяла участь у Львівському книжковому форуму, де дала ексклюзивне інтерв'ю для видання "Наступ", в якому розповіла про першу видану книгу, присвячену чоловіку — учаснику АТО. У 2020 році взяла участь у Запорізькому літературно-мистецькому фестивалі «Толока 2020
А Книга Вір Надійся, Кохай є вже 11 твором письменниці яка неможе не писати , бо має читача який чекає її нових творів.

Провів діалог та підготував до друку. Петро ОЛАР

Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Радіо Українська хвиля з Європи - All Rights Reserved
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram