Михайло Лагода приїхав до України з Канади, де народився, і зараз працює тут UX-райтером — створює тексти, які роблять досвід користування сайтом або застосунком більш комфортним і зрозумілим.
Фото: Юрій Стефаняк.
Михайлові бабуся й дідусь по татовій лінії колись жили в селі Дейкалівка на Полтавщині. Коли під час Другої світової війни лінія фронту стала активно рухатися й контроль над нею переходив то до рук німців, то до радянського війська, вони вирішили поспіхом виїжджати: зібрали всі свої речі, закинули на воза й стали рятуватися, переправляючись мостом через Дніпро одними з останніх, трохи згодом його розбомбили. Далі їхній шлях пролягав через Чернівці, де в дорозі просто у возі народився Михайлів дядько. Після перетину кордону вони потрапили в Угорщину, потім деякий час жили в Німеччині, згодом дісталися до Венесуели, де оселилися на 12 років. За цей час нарешті знайшли шлях, як потрапити в Канаду, там народився батько Михайла. Предки хлопця намагалися дістатися саме туди, бо родичі, які там жили, розповідали про велику місцеву українську громаду.
Рідні Михайла по маминій лінії ще в кінці XIX століття під час першої хвилі еміграції українців переїхали з Буковини в Канаду. Дід і баба Михайла вже не дуже добре говорили українською, але старались усюди зберігати українські елементи. Вони мали свої, а також куплені писанки й українські іконки. Разом ходили до української церкви. Мама танцювала народні танці.
Найбільший вплив на українськість Михайла мали рідні з батькового боку, які виїхали з України значно пізніше і мали ближчий звʼязок з батьківщиною. Саме батько вирішив, що Михайло має піти в українську школу, щоб знати рідну мову. У цій школі хлопець познайомився з багатьма друзями, один із яких теж згодом переїхав до України.
У дитинстві Михайло 9 років займався танцями, цікавився українською музикою. Його оточувала насамперед діаспорська музика, яка складалася переважно зі старих пісень і сфокусована на те, щоб танцювати польку та інші танці. Він часто слухав, як бабці співають старих пісень під час зборів місцевої громади. А на столі часто стояв борщ. Українська культура оточувала й зрештою сформувала Михайла.
В університетські роки Михайло приїжджав до України кожного літа протягом 2012–2015 років, щоб краще вивчити мову й культуру в Українському католицькому університеті (УКУ). Там він так захопився людьми навколо, що став міркувати про переїзд в Україну після завершення університету:
— У 2013-му я памʼятаю, як сидів у свій день народження 20 лютого і бачив, як Майдан горить, і скільки людей намагається боротися за Україну. У той момент я вирішив, що або я поїду [в Україну] зараз, або закінчу університет, поїду і буду якось корисним.
Михайло обрав другий варіант і після університету приїхав до України, працював журналістом англомовної редакції телеканалу UATV, а згодом — редактором. Потім перейшов у сферу IT, став UX-райтером і зрештою — головою відділу UX-райтерів у Києві у компанії Wix. Станом на 2024 рік чоловік працює в чеській компанії і живе на два міста — Прагу й Київ, але більшість часу все ж проводить у Києві.
Також Михайло співає у хорі «ВУХА». Це Великий український хор аматорів, який заснував його друг — диригент і музикант Євген Маляревський. На початку повномасштабної війни він зробив багато відео, де співав саме українські пісні. Тоді він написав другові: «Мишко, а ти знаєш діаспорські пісні, якими тут можна підтримувати морально?». Чоловік скинув йому деякі пісні, і той почав їх теж записувати. Як пригадує Михайло, це було моральною підтримкою як для нього, так і для інших людей.
Михайлове захоплення українською музикою тісно повʼязане з його родиною. Його рідні не часто їздили в Україну, але батько цього дуже прагнув. Під час першого приїзду в Україну у 80-х роках він зустрівся зі своїм другом, засновником ансамблю «Кобза» Миколою Морозом. Михайло пригадує, що у перший приїзд його батька ретельно обшукували на митниці.
Фото: Юрій Стефаняк.
Під час цієї поїздки він вперше побачив родину, яка залишилася в Україні. Згодом кілька разів приїздив у 80-х — 90-х роках, а 1991 року знімав для домашнього архіву другий фестиваль «Червона рута», який тоді відбувся в Запоріжжі. Михайлова родина досі зберігає касети, де зафільмований момент, як уперше люди в Україні співали гімн на місцевому стадіоні, а КДБ намагалися вимкнути світло й зупинити їх. Тоді кадебісти хотіли увʼязнити Михайлового батька, тому родичі ховали його у підвалі в селі. Цього ж року, коли наближався розпад Радянського Союзу, один із друзів батька подзвонив і сказав, що його треба звідси якось вивезти, адже хто зна, що буде далі:(КДБ Комітет державної безпеки — орган державного управління СРСР, серед основних завдань якого була розвідка, контррозвідка, боротьба з націоналізмом, інакомисленням і антирадянською діяльністю. У РФ правонаступницею КДБ стала ФСБ (Федеральна служба безпеки).
— Його намагалися привезти до аеропорту в машині з затемненими вікнами. Це було напередодні дня [проголошення] незалежності. Люди побачили цю машину і почали її качати туди-сюди, тому що думали, що це якийсь депутат, почалась паніка. Потрапив у літак, і коли він вже прилетів у Париж, то побачив у новинах, що Україна стала незалежною.
Михайлів батько усі рази, коли приїжджав до України, намагався зміцнити зв’язок із рідними, які залишилися тут, а це близько 40 родичів. 70 відсотків їхньої родини, за словами Михайла, померли під час Голодомору. Його батько створив родинне дерево і пише книгу про родинну історію. Сам Михайло вперше побував в Україні, коли йому було 12 років:
— Це дуже смішно, тому що мені спочатку не хотілось, мене цікавили всякі відеоігри і технології. Але батько мене тягав, тому що казав, що треба побачити, звідки твоя родина, треба познайомитися з ними, може, зʼявляться там друзі. Я такий: окей, поїду, побачим, що там.
У перші дві поїздки до України йому було не дуже весело, адже там, у Канаді, на нього чекали улюблені ігри World of Warcraft, а тут сільські розваги обмежувалися читанням, футболом, киданням ножів і погонею за курми, що не особливо захоплювало його тоді. Поїздка, яка вже більш свідомо заохотила Михайла до пізнання України, відбулась у 2012 році. Тоді, під час навчання в УКУ, до обіду він мав пари, а потім міг розважатися й спілкуватися з різними людьми по львівських барах, ресторанах і музеях. Михайло міркує, що тоді його особливо зацікавила ініціатива «!FEST» — мережа ресторанів і компаній, що сприяє розвитку міста й країни:
— Вони нам показували круті штуки, і ми такі: просто вау, це щось реально цікаве. Вони зробили так, що будь-хто може прийти, навіть люди з інших країн, і їм буде комфортно, весело і вільно спілкуватися з усіма. Були дуже хороші враження з цього. І після того я думав: окей, тут є дуже цікаво, хочеться тут жити деякий час.
Також Михайла тоді захопило те, наскільки в Україні швидко розвивається напрям IT. Він пригадує, що побачив той самий драйв, який відчував у собі до цієї сфери і якого не бачив у Канаді. На його думку, українці дуже інноваційні і це всюди помітно у тому, як у кожній галузі вони хочуть щось покращити.
Михайло завжди ідентифікував себе українським канадцем. Адже він народився і вивчився в Канаді, там багато його друзів. Але він завжди був гордий з того, що його коріння — в Україні.
Фото: Юрій Стефаняк.
За три місяці до початку повномасштабної війни Михайло, який на той час мав журналістський та IT-досвід, спостерігав загострення на російсько-українському кордоні, тож почав обговорювати зі своїми друзями, як можна підготуватися до потенційного вторгнення. Згодом, на початку лютого, він запропонував своїй нареченій поїхати у Львів, щоб спостерігати за ситуацією у відносно безпечному місці.
За тиждень Михайло отримав робоче повідомлення, в якому йшлося про можливість виїхати з України до Туреччини разом із сімʼями. І хоча хлопець відчував, що ситуація може бути серйозною, не дуже хотів виїжджати. Вони взяли маленьку валізу, так, наче їдуть тільки на відпочинок. Там одного ранку з новин і сповіщень на телефоні від друзів вони й дізналися про початок повномасштабного вторгнення РФ. Перші місяці Михайло з нареченою пробули за кордоном, а у червні-липні приїхали назад. Спершу вони приїжджали у Київ на кілька місяців, а потім все частіше залишалися в Україні на довший період:
— Я виріс у Канаді, але я ніколи не відчував, що я прям канадець. Моя родина спілкувалася українською, тому є відчуття, що це теж моя мова. Жити десь в іншому місці — це повторити оцю історію з бабцями й дідусями. Вони мали виїжджати, тому що їх хотіли вбити, тому що вони українці. Я повернувся, і є таке відчуття, що цього разу ми будемо тут, скільки ми можемо, тому що це наше.
Михайло міркує, що раніше, до повномасштабної війни, він постійно добирав, як подати інформацію людям за кордоном, аби вони зрозуміли, що тут цікаво та круто. Але, оглядаючись назад, каже: робив це дуже тихо. А після 24 лютого став не соромитися цього й значно гучніше й чіткіше розповідати про Україну. Зізнається, що якщо раніше він частково відчував меншовартість щодо України, то тепер він більше не підтримує цього:
— Я народився, і відразу баба й дідо мені розповідали те все, що росіяни зробили українцям під час Радянського Союзу. — «Так, треба доїсти, тому що у нас не було їжі». І я такий: «В якому сенсі не було їжі?» — «Ну, від нас забрали». — «Хто забрав?» — «Москалі». Були такі моменти в підлітковому віці, що не знав, чи це зовсім правда, чи це справедливо казати, що вони всі погані, чи щось таке. Потім херяк — і війна, і ти розумієш: нічого не змінилося за 100 років.
На думку Михайла, українське суспільство під час війни й опісля буде значно сильнішим і єднішим. Він розуміє, що спільне горе стало міцним клеєм. Коли почалась війна, люди зрозуміли: так, вони нас вбивають, тому що ми — українці, а значить, треба працювати разом. Це, за його словами, покращить сприйняття України як іноземцями, так і самими українцями:
— Зараз є відчуття, що після всього, що відбувалося, дім — це в Україні. Дім — це там, де ти не тільки живеш, а й можеш розвиватися. Виходжу на каву, там спілкуються українською, — я відчуваю, що я вдома. Поїхав на концерт, там грають українську музику, — знову відчуваю, що я з українцями, ми всі на тій самій хвилі, і так я відчуваю, що це дім.
Михайло переконаний, що якби не приїхав до України, йому не були б доступними стільки можливостей, які отримав тут, і він не зміг би розвиватися так само: змінити сферу діяльності та очолити відділ міжнародної компанії. Також каже, що завдяки цьому він познайомився зі своєю нареченою Яною та друзями, які реалізовані у різних сферах життя:
— Я, мабуть, загубив би оцю частину себе, що я українець, якби я сюди не приїхав.
Із приїздом до України змінився і Михайлів характер. Він згадує, що в Канаді був тихим, скромним, не хотів нікому заважати, а після переїзду в Україну став більш упевненим у собі. За його спостереженнями, українці вміють більш індивідуально брати на себе відповідальність, але під час кризи збираються докупи й вирішують проблеми спільно, турбуються одне про одного. У цьому, на його думку, є наша сила й сутність:
— Україна переможе, тому що українці нарешті прийняли думку, що Україна має право існувати. Після перемоги я мрію нарешті побачити Крим. Я ніколи не мав шанс туди поїхати. І, звісно, привітати всіх своїх друзів, коли вони прилітатимуть у Бориспіль.
Авторка тексту: Тоня Андрійчук
Фото: Юрій Стефаняк.
