Тут не потрібно пояснювати, чому важко, можна ділитися своїм досвідом, не боячись осуду, або ж просто мовчати серед своїх. Це місце про те, щоб дати собі простір відчути, прожити й наповнитися.
Такою є мета проєкту "Сила очікування" від ГО Nomad live. Його організовують у Луцьку у форматі груп взаємопідтримки для партнерів та партнерок військовослужбовців/иць. "Рубрика" розповідає детальніше, як усе працює і що варто знати про підтримку людини, яка перебуває в очікуванні.
У чому проблема?
Ольга Валянік, одна із засновниць ініціативи, стратегічна менеджерка ГО Nomad live, як ніхто розуміє відвідувачів та відвідувачок зустрічей у межах проєкту "Сила очікування". Адже свого часу переживала те саме.
«В перші дні повномасштабного вторгнення мій чоловік долучився до війська. І, коли я проживала цей досвід очікування, мені не вистачало кола людей, з якими я могла б обговорити свої почуття, які розуміли б мене без зайвих пояснень чи недоречних запитань. Мені було важливо знати, що я не одна живу з цим», — ділиться Ольга.
Сила Очікування
Ольга Валянік, одна із засновниць ініціативи "Сила очікування". Фото: особистий архів Ольги
Партнери та партнерки, які перебувають в очікуванні, часто стикаються з нерозумінням з боку суспільства, погоджується і Юлія Шадловська, клінічна психологиня, яка проводить заняття в проєкті "Сила очікування" і також чекає чоловіка з війни. За її словами, це може проявлятися в різних щоденних ситуаціях. Навіть, на перший погляд, просте запитання "Як ти?" від колеги може загнати в глухий кут. Розповісти все як є неможливо, бо співрозмовник/ця точно не зрозуміє, а відповідь "усе добре" виглядає неприродно, каже психологиня.
Крім цього, на емоційний стан партнерів та партнерок може впливати хейт та відверта неповага на адресу військових.
"Наприклад, коли під час похорону військового люди в центрі міста навіть не зупиняються. Для дружин і партнерок це особливо болісно, адже всі військові для них стають «своїми». Вони відчувають цей біль особисто й дуже гостро розуміють, що переживає родина загиблого", — пояснює Юлія Шадловська.
Групи підтримки для партнерок військових
Юлія Шадловська, психологиня проєкту. Фото: особистий архів Юлії
Саме тому середовище "свій серед своїх" дуже важливе для партнерів та партнерок військовослужбовців/иць, зауважує психологиня. Адже в більшості з них у найближчому оточенні немає людей, які могли б справді зрозуміти їхній досвід і надати підтримку. У деяких випадках хорошою опорою можуть стати батьки військового чи військової. Але здебільшого, за словами Юлії Шадловської, цей досвід нерівноцінний, адже погляд батьків і погляд партнерів на ситуацію різняться, також вони мають різні емоційні зв'язки.
Яке рішення?
Відчуття браку порозуміння підштовхнуло Ольгу Валянік створити місце підтримки. Так у квітні 2025 року у Луцьку виник проєкт "Сила очікування".
У його межах організовують безплатні зустрічі та групи взаємодопомоги для партнерів та партнерок військовослужбовців/иць, де вони можуть ділитися своїми думками, переживаннями і водночас отримувати підтримку. Усі заняття супроводжують кваліфіковані психологині.
"Єдиною вимогою до створення таких груп є релевантний досвід, щоб ніщо не тригерило учасників та учасниць. Навіть психологині та інші експертки, які долучаються до наших зустрічей, теж мають досвід очікування на своїх партнерів із війни", — наголошує Ольга Валянік.
Психологині проєкту, зокрема, розповідають учасницям (наразі зустрічі відвідують лише жінки, хоча чоловіки також можуть долучатися), як управляти своїми емоціями, долати стресові ситуації, зберігати свій внутрішній ресурс, формувати здорові взаємини попри відстань. Як пояснює Юлія Шадловська, її завдання під час таких зустрічей — не "розкопувати" проблеми, а пояснювати, чому ті чи ті ситуації відбуваються, і давати базові інструменти для самопідтримки. Це радше психоедукація та легкі практики для кращого розуміння себе.
Групи підтримки Луцьк
Учасниці під час одного із занять. Фото: Ольга Валянік
Як це працює?
У межах проєкту організатори вже провели дев'ять зустрічей і всі вони різняться за форматом. Як правило, заняття тривають по дві години, а в групах збирається до 15 учасниць. Перед зустрічами організатори також проводять опитування про їхні побажання щодо занять та їхній стан, аби зустрічі були максимально комфортними для всіх.
Спочатку, як розповідає Ольга Валянік, кілька зустрічей були присвячені суто роботі із психологинями, де учасниці мали можливість дізнатися, як підтримати себе в непростий час, знайти інструменти самодопомоги та відновлення, а також просто побути в дружній атмосфері.
"Перші зустрічі проходили у форматі серії з трьох занять для однієї і тієї ж групи учасниць. Вони збиралися раз на тиждень протягом трьох тижнів і за кавою та чаєм обговорювали теми стосунків в умовах війни та розлуки, працювали зі своїми емоціями, досліджували власні ресурси", — пригадує Ольга Валянік.
Але згодом у проєкті відмовилися від серійних зустрічей, бо не всі учасниці могли відвідувати їх регулярно. Тому перейшли до одноденних зустрічей раз на тиждень у форматі майстер-класів, але із психологічним супроводом.
Організатори помітили, що часто під час перших зустрічей учасницям хотілося чимось зайняти руки під час розмови. Тоді вирішили поєднати групи взаємопідтримки з елементами креативних практик. Перша майстерка була присвячена бейдингу — плетіння прикрас із намистин, що допомагає зосередитися на дотиках і думках.
Групи підтримки Луцьк
Учасниці під час майстер-класу. Фото: Ольга Валянік
"Ця практика мала подвійний ефект: з одного боку — творча діяльність допомагала легше говорити про емоції, з іншого — готові прикраси стали для жінок своєрідними «якірцями». Тепер, коли вони відчувають тривогу, можуть доторкнутися до цього намиста, згадати ті розмови та досвід підтримки, які отримали в групі, і заземлитися", — ділиться Ольга Валянік.
Крім цього, у проєкті проводять також заняття з контактної імпровізації. Це театрально-рухова практика, яка допомагає висловлювати емоції через рухи. З учасницями працює Юлія Варченко, тренерка з контактної імпровізації та акторка театру, яка також має власний досвід очікування близької людини з війни. На заняттях учасниці вчаться відчувати своє тіло, відпускати напругу і слухати себе, грають у прості, живі ігри тощо.
"Ми постійно шукаємо нові формати, у яких партнери й партнерки військовослужбовців/иць можуть відчути справжню підтримку й побути в колі своїх. Надалі плануємо поєднувати групи взаємопідтримки з іншими креативними практиками: створенням гравюр, колажів, картин, графіки", — розповідає Ольга Валянік.
Такі плани організація має до кінця вересня, у жовтні хочуть проаналізувати результати проєкту, підготувати аналітику та, спираючись на неї, сформувати стратегію подальшої роботи на наступний рік.
За словами ініціаторки проєкту, ці зустрічі дали можливість багатьом учасницям відчути, що вони не самі у своїх переживаннях. Після завершення заходів жінки знайомляться ближче й починають товаришувати за межами проєкту.
"Вважаю, що нам вдалося досягнути нашої мети — створити спільноту, де партнери й партнерки військовослужбовців можуть відчути підтримку і знайти однодумців, де не потрібно пояснювати, чому твій чоловік чи хлопець на війні.
А іншим людям, які в очікуванні, також хочу нагадати, що ви не самі із цим. Не варто боятися звертатися чи просити по допомогу: чи то в друзів, родичів, чи то у кваліфікованих спеціалістів", — наголошує Ольга.
↓Читайте також
"Кохайтесь, чорнобриві", розділені фронти і мільйони донатів: як луцьке подружжя "робить смерть" росіянам
Ще кілька порад щодо підтримки та комунікації з людьми, які очікують на свого партнера чи партнерку з війни
Поради для оточення
Юлія Шадловська каже, що немає універсального правила для всіх. Адже тригерні слова чи фрази можуть бути дуже різними, у кожного вони свої. Тож якщо ви все ж хочете підтримати людину, яка перебуває в очікуванні, найекологічніший шлях — прямо запитати, як саме можна допомогти. Водночас варто утриматися від нав'язування порад, як людині проживати її досвід та емоції.
"Я часто кажу учасницям наших зустрічей, що всі наші реакції є нормальними. Просто обставини, у яких ми живемо, не нормальні. І психіка не може реагувати якось шаблонно. Тому не варто заперечувати свої чи чужі емоції", — наголошує психологиня.
Якщо ж людина не хоче говорити й не відгукується на вашу пропозицію допомогти, це теж важливо прийняти. Комусь важлива самотність, комусь навпаки треба бути серед людей.
Тож підтримка в таких ситуаціях — це радше про те, щоби бути просто поруч: якщо потрібно — вислухати, допомогти з дітьми, запросити на каву тощо. Але точно не варто ставити незручних запитань, як-от "Як він/вона там?", "Що там на службі?". Людина може бути не готова дати відповідь або ж ви не знатимете, як на цю відповідь реагувати.
"Якщо запитуєте, то будьте готові почути і сприйняти відповідь. Бо підтримка в таких випадках — це не поради й не питання, а насамперед готовність бути поруч і витримати те, що чуєте", — акцентує Юлія Шадловська.
Поради для самопідтримки
Партнери та партнерки військовослужбовців/иць часто можуть відчувати фонову тривогу, невизначеність і в будь-який момент може з'явитися те, що тригерить: чи то чоловіки, які граються на майданчику зі своїми дітьми, у той час, як інші не бачили своїх дітей уже кілька місяців.
"На такі випадки стабілізувати свій стан і зберегти рівновагу можуть допомогти техніки, які використовує кризова психологія. Вони дають змогу знизити тривожність і повернути увагу в момент «тут і зараз»", — ділиться психологиня.
Наприклад, за її словами, дієвими можуть бути вправи на дихання, як-от дихання по квадрату. Або ж техніка "Обійми метелика»: потрібно схрестити руки на грудях так, щоб великі пальці сформували "тулуб" метелика, а решта пальців були його "крилами". А далі просто поплескуйте себе руками, дихаючи глибоко та повільно. Або ж можна просто себе обійняти. Якщо можливо, то сісти й обійняти себе разом із колінами.
Якщо ж ви схильні щось часто перебирати в руках, то можете носити із собою якісь камінчики, намиста, і в тривожні моменти перебирати їх. Така дрібна моторика знижує активність симпатичної нервової системи, яка відповідає за реакцію стресу "бий-біжи-завмри" і поступово активізує парасимпатичну нервову систему, яка навпаки відповідає за заспокоєння, зменшення напруги і загальну стабілізацію психіки.
І, звісно, не варто забувати про підтримку власного ресурсу.
«Часто ми думаємо, що для того, щоби бути в ресурсі, треба поїхати на море чи загалом організувати якусь довгу подорож. Це, звісно, теж потрібно, але не варто забувати, що ресурс можна поповнювати й щоденними простими діями. Наприклад, ви полюбляєте пити каву, то присвятіть кожного ранку ті десять хвилин, щоб випити її, не поспішаючи. Дозвольте собі зупинитись і наповнитись", — радить Юлія Шадловська.
Загалом, за її словами, наповнювати свої ресурси можна через п'ять відчуттів: смак, нюх, зір, дотик і слух. Психологиня радить прописати, що саме вас підживлює в кожному із цих напрямів. Наприклад: кава на самоті, розмова з подругою, перегляд фільму, слухання звуків дощу тощо. Це допоможе вам визначитися, де брати сили щодня.
І ще дуже важливо нагадувати собі: "Того, що я роблю, більш ніж достатньо". Бо часто у партнерів та партнерок військовослужбовців/иць може виникати думка: "Він/вона служить, а я тут лише виховую дітей".
"Але в багатьох випадках саме партнери й партнерки стають головною опорою для військових. Коли боєць довгий час перебуває на фронті, стикається з постійними проблемами та виснаженням, він черпає сили саме з вашої підтримки. А тому вам важливо залишатися в ресурсі, аби мати змогу підтримувати близьку людину", — підсумувала Юлія Шадловська.
Для довідки: громадська організація Nomad live заснована у 2015 році групою ветеранів, які після повернення з АТО/ООС шукали можливості для психоемоційної підтримки. Очолює ГО ветеран Олексій Кушнєр.
Зокрема, за його ініціативи почали формувати програми гірських походів для ветеранів і ветеранок. Сьогодні через них уже пройшло понад 2000 людей. Також організація працює з ветеранами та ветеранками, які повернулися з полону й тими, хто має інвалідність, допомагаючи адаптуватися до нових умов життя. У 2025 році до проєктів ГО за сприяння Кафе суспільного впливу misto.cafe також додалась ініціатива "Сила очікування".
Автор
Ірина Троян
