Коли я отримав цей матеріал, як етюд до кіносценарію фільму про воїна-ветерана Олега Цідзина де хочу показати не просто війну як фон, а справжню силу духу українців, їхню витримку і людяність у надзвичайно складних умовах. Уляна Винник надіслала есе «Дикарі чи герої?» — то було не питання визначення, а спроба зазирнути за зовнішній фасад. Ті, хто виживає в холодних квартирах без світла і води, хто допомагає ближньому і знаходить радість у простих речах, — саме вони творять історію нашого народу тут і зараз. Через цей текст Уляна донесла, що сила українців — не у безстрашності чи відсутності страху, а у здатності зберегти людяність попри біль, страх і втому. Герої тут — не ті, хто носить зброю, а ті, хто щодня підтримує одне одного, хто не здається, коли здається, що межа наставла.
Особливо ціно те, що Уляна тонко слідкує в своїх есе і віддає данину людям, як Олег Ціздин, чиї щоденні дії, турбота і мовчазна підтримка стають опорою для тих, хто пережив війну і не втратив віри. Цей матеріал — спроба зафіксувати тих, хто несамовито бореться за життя, за надію, за маленьке тепло у великий холод.
Я, як сценарист і режисер відбираю такі історії, щоб ці образи стали видимими, щоб вони промовляли до кожного читача і глядача, щоб світ побачив, що українці живуть не завдяки обставинам, а всупереч їм, тому пропоную читачам та майбутнім глядачам, як в Україні так і в Італії. Це конкретна історія про людей, які в умовах війни залишаються людьми. І навіть коли хтось із зовнішнього світу називає їх «дикарями», я бачу в них героїв — тих, хто світлом своїх дій запалює надію в інших.
Петро Олар - Сценарист і режисер
Навіть після майже чотирьох років повномасштабної війни українське суспільство не зламалося і не зламається - це я можу сказати з впевненістю, хоча люди втомлені, віра в перемогу та внутрішня стійкість залишаються високими. Велика частина населення продовжує відчувати сенс у житті. Декілька основних ознак: підтримка сімʼї та близьких; щоденна праця та участь у волонтерстві. Це про силу характеру і підтримки, яка важлива для людей у важкі часи. Саме тим займається Олег Ціздин, підтримкою для ветеранів, волонтерством. Він був, є і залишиться побратимом, який завжди підтримає - ділом, турботою, глибоким мовчанням у тиші замість тисячі слів, просто своєю присутністю. Він запалює ту єдину іскорку, де здавалось віра та надія зійшла нанівець у душі та серцях людей. Олег дає силу продовжувати боротись, незважаючи на важкі умови, ризики і втрати, він допомагає іншим зберігати внутрішню рівновагу.
Сила духу українців сьогодні - це не про безстрашність чи відсутність болю. Це про витримку попри біль, про взаємну підтримку близьких, про прагнення зберегти гідність і майбутнє навіть у найтемніші дні. Це та сила, - що народжується з любові до свого дому, людей і свободи.
Теперішня зима - одна з найскладніших для українців. Коли немає світла - темрява не лише в кімнаті. Вона у підʼїздах, де люди прокладають собі шлях ліхтариком від телефона. У вікнах, де свічка - єдине «сонце». У вечорах, коли тиша переривається не музикою, а тріском генератора або сиреною. Коли немає води, звичні речі стають розкішшю, або як зараз каже молодь «розкішний максимум» : помити руки, заварити чай, напоїти дитину. Люди носять воду бутлями по сходах, рахують кожну краплю і розуміють по-справжньому цінність, наскільки життя крихке без базового.
А коли мороз -20, це вже випробування не лише тіла - це випробування людської гідності. Пальці німіють на руках та ногах, в кімнатах іній, техніка здається, а люди всеодно виходять - бо треба жити, працювати, допомагати. Найважче - не холод і темрява. Найважче - втома, яка накопичується роками. Втома від того, що це не «тимчасово», а реальність, яку ти мусиш витримати. Українці не збираються помирати по сценарію ворога. На фото Маланка 2026 на Буковині.
Зараз світ дивиться на кадри з України: коляду, сміх, танці, музику …Іноземці не розуміють, осуджують: «у них війна, а вони ведуть себе неадекватно, вони - дикарі». Але ніхто з них не бачить того, що стоїть за цим сміхом. Четвертий рік війни, 4 рік без нормального сну, тому що кожна ніч, це лотерея під звуки сирен і вибухів, це не життя а виживання. І в цій ситуації, коли здається що межа наступила, то українці роблять те, що іноземцям незрозуміло - вони не лягають спати у льодяних квартирах. Українці виходять у двори, спускаються пішки з десяти поверхівок на руках з дітьми та на повідку тварини, збираються разом - розпалюють вогнище, або включають генератори. Коли іноземці бачать у цьому вечірку - вони помиляються, це не свято, це акт відчайдушності, спосіб не зійти з розуму. Код нації: «сміятись, щоб не плакати». Якщо ми перестанемо жартувати, сміятись, танцювати у цьому холодні, значить ворог переміг. Це дико для тих, хто звик до комфорту і безпеки. Та для українців - єдиний спосіб залишитись людьми. Нас не можливо перемогти, бо навіть у самий лютий мороз, коли гасне світло у всій країні, у кожного всередині продовжує горіти вогонь. У цій темряві українці діляться світлом. У цьому холоді - гріють одне одного. Без води - приносять чай сусіду. Без тепла пускають до себе. Без світла - приїздять до ветеранів з акамуляторами, щоб зарядили свої протези. Це важко так, що ламає. Але не знищує. Бо українці зараз живуть не завдяки умовам, а всупереч їм. У цій темряві й холоді Олег - не тінь минулої війни, а опора. Він допомагає не зламатися а проходить знову і знову цей шлях разом з ними. Його присутність заспокоює. Він знає, відчуває, він - людина, яка дивилась смерті в очі і вистояла. Його гасло «ми справимося». Україна тримається не лише на фронті, а й на тих, хто пішов з війни - але не пішов зі служіння іншим.
Уляна Винник .
