Сергій Параджанов — людина-символ нескінченної творчості, яскравого, всеперемагаючого мистецтва, бурхливого та захоплюючого креативу. Його світ схожий на дивовижну легенду, міф. Параджанов сам створював і руйнував міфи та, врешті-решт, сам став міфом. Через те його знають майже всі й не знає ніхто. Так відгукувалися про цю незвичайну людину ті, хто хоча б раз у житті зустрічався з ним.
Про фільм говорять і дивляться його вже 60 років, ось деякі невідомі факти про відомий фільм:
1. «Тіні забутих предків», — екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського. Сценарій фільму був затверджений у грудні 1962 року, на засіданні художньої ради Київської кіностудії ім. О. Довженка з нагоди святкування сторіччя від дня народження Коцюбинського. Сценаристами «Тіней» виступили Іван Чендей, відомий тоді як упорядник закарпатських казок, та Сергій Параджанов, режисер Київської кіностудії.
2. Для Івана Миколайчука головна чоловіча роль у «Тінях…» стала першою в кінематографі. Про його проби Сергій Параджанов пізніше згадував так: «Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпували з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджено іншого актора…»
3. «Створити для фільму геніальну музику» — саме таке завдання поставив режисер перед композитором Мирославом Скориком. Окрім авторської, фільм насичений і народною музикою в автентичному виконанні. Композитор згадував, що гуцульських музик навіть возили до Києва, щоб зробити запис у павільйоні, адже отримати правильне звучання просто неба було дуже важко. Утім нелегко було розмістити і десять трембіт у пасажирський салон літака, що успішно і зробив Параджанов.
4. На час знімального процесу режисеру запропонували поселитися в готелі. Однак такий варіант Сергій Йосипович відхилив. Натомість поселився серед гуцулів. Вивчав їхні звичаї і побут. Місцеві жителі дарували Параджанову вишиванки, ікони, та частували банушем. А він їм віддячував Київськими тортами та вчив готувати голубці із виноградного листя.
5. Одного разу кілька днів режисер жив по сусідству зі знаменитою бабцею. Ніхто не знав, скільки їй років, казали, що більше сотні. Параджанов познайомився з нею та подарував французькі парфуми, а вона розповіла, як ходила з Іваном Франком збирати гриби.
6. В одній коломийці Сергій Параджанов почув алегорію на нерівний шлюб – чоловік захомутав наречену у ярмо. У своєму фільмі режисер буквально здійснив обряд ярма над героями — Іваном та Палагною. Це обурило гуцулів, які боялись ганьби через неіснуючий в них обряд. Сам режисер пояснював суть епізоду так: Іван одружується на Палагні, свідомо знаючи, що їм обом доведеться тягнути ярмо власного шлюбу.
7. Під час зйомок у Карпатах Параджанов багато конфліктував із оператором фільму Юрієм Іллєнком. Останній після чергової сварки навіть викликав режисера на дуель. Були вибрані час дуелі, відстань і зброя – гуцульські пістолі. Обоє прийшли в назначений час із секундантами, втім дуель не відбулася. Щоб потрапити до місця поєдинку, треба було перейти через річку Черемош. Злива напередодні зірвала міст.
8. Всесвітнє визнання стрічки – це плід мольфарських чар. Принаймні на це натякнув останній відомий мольфар (так гуцули називають людину, наділену надприродніми здібностями) Михайло Нечай. Він жив у селі Верхній Ясенів на Івано-Франківщині та у 1960-х роках консультував Сергія Параджанова з приводу гуцульської самобутності та історії краю.
9. Іван Дзюба, активний учасник акції протесту, що відбулася під час перегляду фільму в Києві, згадував, що побоювався сварки із Параджановим за зірвану прем’єру. Утім режисер не лише не образився, а й підтримав протест, оскільки і сам був людиною позасистемною, із величезною жагою до свободи.
10. «Тіні забутих предків» отримали 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.
Хто він, всесвітньо відомий та невідомий геній українського кіно ?
Параджанов Сергій (9.01.1924, Тбілісі - 20.07.1990, Єреван) Кінорежисер, сценарист, художник.Народний артист УРСР (1990), лауреат Національної премії імені Т.Шевченка (1992, посмертно).
Навчався на будівельному факультеті Тбіліського інституту залізничного транспорту (1942-43), в 1943-44 на вокальному факультеті Тбіліської консерваторії та в хореографічній студії при Тбіліському оперному театрі. 1945 р. переведено до Московської консерваторії, потому вступив до ВДІКу. У 1952 закінчив режисерський факультет цього інституту (майстерня Ігоря Савченка).
З 1952 асистент режисера, режисер Київської кіностудії імені О.Довженка. Працював режисером на кіностудіях „Вірменфільм” та „Грузія-фільм”.
1973 заарештований та засуджений за сфабрикованим звинуваченням. Звільнений 1978 після клопотань радянських та зарубіжних (Луї Арагон, Ельза Тріоле та ін.) митців. Офіційної реабілітації не надійшло досі, попри численні звернення громадськості.
Зі студентських літ виявляв інтерес до фольклорної поетики. Це знайшло свій вияв уже в дипломній короткометр. стрічці „Андрієш” (1952), яка, втім, попри пізніші спогади самого С.П., не була підтримана О.Довженком, на ту пору викладачем ВДІКу. За спогадами Р.Юренєва великого митця не влаштувало надто жорстке поєднання театральної стилістики та фотографічної реальності. У першій самостійній роботі, уже повнометражній версії „Андрієш” (1954, за мотивами казки Е.Букова), продовжив пошуки у напрямку поетичного кіно, з його особливою роллю кінокамери, пластичного ряду, установки на відтворення усталених форм колективного життя. У наступних фільмах прагнув опанувати засоби інтерпретування радянської обрядовості із залученням прийомів фольклорної поетики („Перший парубок”, 1958, „Українська рапсодія”, 1961, „Квітка на камені”, 1962). Одначе у перших фільмах С.П. рідко виявляв те, що потім принесло йому світову славу - уміння виводити на поверхню висліди архаїчної свідомості, візуалізувати її. Як правило, йшлося про звичну для соцреалістського кіно історію про колектив, що об'єднується в ім'я поважної мети і, принагідно, виправляє вади виховання героя. Подібні фабули ще не стали тоді архаїкою, вони тільки модернізувалися на ґрунті більшої життєвості, достовірності. Крім того, зняв кілька документальних стрічок („Наталія Ужвій”, “Думка”, “Золоті руки”). Не раз виявляв протест проти надто жорсткої регламентації творчої діяльності на кіностудії.
1964 екранізував повість М.Коцюбинського „Тіні забутих предків”. Фільм приніс режисеру світову славу, розвинув принципи міфопоетичної естетики, що йдуть від народної творчості, від М.Гоголя та Довженка. Маргінальний матеріал життя гуцулів несподівано перемістився до центру культурного, а за тим і громадського життя в Україні. Гуцули раніше цікавили хіба що етнологів – „резервація”, де збереглися обряди, побут, звичаї ще часів Київської Русі. За первісним задумом передбачалося щось на кшталт українського «Ромео і Джульєти», тільки з класовим відтінком - про майнову нерівність двох сімей, що і стало причиною трагедії любові молодих людей. Одначе у процесі зйомок з”ясувалося, що світ народного життя живий, наповнений смисложиттєвими цінностями. Тим самим випрозорилась внутрішня стратегія творчого пошуку С.П. Де в чому вона нагадує стратегії, властиві відомій мистецькій течії сюрреалізму: особлива свобода художніх прийомів, увага до неконтрольваного потоку свідомості, захоплення фольклором маргінальних етнічних угрупувань, прагнення до виявлення струму історичного руху у позірно музеєфікованому просторі. У підсумку справжнім одкровенням стало відкриття фільмом живої реальності там, де доти уявлявся всуціль архаїчний шар свідомості.
У канонізованому в СРСР мистецтві соцреалізму героєм є людина, що пробивається з власної недосконалості, із «німоти» і «темноти» до «слова» і «світла». У С.П. - людина повертається в дословесну «темноту» з тим, аби віднайти самого себе, а разом і фундаментальніші цінності. Тим самим дискредитувалась утопія побудови світу на розумних, контрольованих раціоначалах. Виникає установка на іншу психічну, світоглядну, ідеологічну реальність, яка не управляється раціональними засобами. Подібні світоглядні конструкції викликали насторогу владних інституцій до творчості режисера. Недовіра до митця посилилася після прем”єри „Тіней...” в Київському кінотеатрі „Україна” (вересень 1965), під час якої було озвучено протести проти арештів українських інтеліґентів. Після цього ім’я Параджанова починає асоціюється з протестними настроями в середовищі вітчизняних інтелектуалів. Цьому сприяє поведінка митця та його заяви щодо відсутності свободи в радянському суспільстві, неофіційна критика політичного керівництва тощо. Наступний фільм С.П. „Київські фрески” (1965) було зупинено опісля відзнятих проб до стрічки. Сценарій за новелою Коцюбинського „Інтермеццо”, як і ряд інших, не отримав дозволу на постановку. 1969 митець виїздить до Вірменії, де знімає фільм „Колір гранату” (первісна назва „Саят-Нова”, про славетного поета середньовіччя), який вийшов у прокат не в авторській версії, зазнавши переробки та перемонтування. Протягом 1974-1978, опісля вироку суду, перебував у таборах. Після звільнення не дістав дозволу на проживання у Києві, мешкав у Тбілісі. Поставив картини „Легенда про Сурамську фортецю” (1984), „Ашик-Керіб” (1988).
У другій половині 1990-х фільми митця повертаються глядачеві, його творчість викликає ще більший інтерес громадськості – як в СРСР, так і поза його межами. У Києві ставляться фільми за сценаріями С.П. - „Етюди про Врубеля” (1988, реж. Л.Осика) та „Лебедине озеро. Зона” (1989, реж. Ю.Іллєнко, дві нагороди Канського кінофестивалю). 1991 у Єревані відкрито Дім-музей Параджанова, де експоновано образотворчі роботи митця, зокрема й ті, що зроблені у таборах, в ув’язненні. Роботу над фільмом „Сповідь” перервала смерть режисера. По смерті у багатьох містах світу (Москва, Київ, Канн, Амстердам, Рим, Париж, Нью-Йорк, Лондон, Пекін, Токіо та ін.) відбуваються ретроспективи фільмів та виставки робіт С.П. На території к/ст імені Довженка відкрито пам”ятник С.П., на будинку, де жив митець (просп. Перемоги, 2), встановлено меморіальну дошку. 1999 ЮНЕСКО оголосило Роком Параджанова.
Про митця знято велику кількість фільмів, серед яких „Сергій Параджанов: „Я знімаю геніальний фільм” (1991, реж. В.Луговський), „Маестро” (1993, О.Кайдановський), „Ніч у музеї Параджанова” (1998, Р.Балаян), „Небезпечно вільна людина” (2004, Р.Ширман) та ін.
Твори: С.Параджанов. Дремлющий дворец: Киносценарии.- СПб., 2004
Літ-ра: Сергей Параджанов: «…чтобы не молчать, берусь за перо». Выбранные места из переписки с недругами и друзьями [публикацию подготовил Ю. Морозов] // Искусство кино. 1990. № 12; Л.Григорян. Три цвета одной страсти.- М., 1991; Сергій Параджанов. Злет, трагедія, вічність.- К., 1994; В.Луговський. Невідомий Маестро.- К., 1998; Н.Блохин. Изгнание Параджанова. –Ставрополь, 2002; Сергей Параджанов. Коллаж на фоне автопортрета. Жизнь – игра.- Нижний Новгород, 2008; Экранный мир Сергея Параджанова.- Автор идеи и составитель Ю.Морозов.- Киев: Дух і літера.- 2013.
Текст: Сергій Тримбач
Підготував для радіо Петро Олар - кінорежисер
