Я бачу в Катерині кіноактрису, яка відкриє світу глибини української душі і вічних традицій...

На концерті у Вільнюсі, коли Катерина вийшла вже після того,як її провели в гримерну, що привітатись зі мною і замість запитань та можливого інтерв'ю була тиша, мовчання і зустріч поглядами, а потім знайшов слова, щоб сказати Катенино, починаю писати для неї головну роль у майбутньому фільмі БОЖЕ ВІЛЬНА ...

Ось фрагмент для Вас і Катерини:

Катерину в Карпатах розшукав журналіст з невідомого індійського видання, на здивування він розумів українську і навіть вивчав її глибинні корені, що були відомі задовго до шумерів і стали основою санскрипту.

АГН - Іти поруч з такою дівчиною по гірській стежині — великий шанс і привілей для мене.

КАТЕРИНА:Чуєш? І все… Все… Лети далі, шукай, думай і не забувай про мене. Я на квітковій варті. Чекаю нових знахідок. І квіти чекають».
Агн щезає, тане в нічних сутінках. А натомість весело іскриться, танцює багаття на березі річища, перетворюючи змертвіле, сухе галуззя верболозу у радісні крила вогню. Катерина простягає долоні до Полум’яного друга і чує бурхливу мову: «Знаю, все знаю.

АГН: Твої сумніви, духовні змагання. То я, мій віковічний танець у храмі твого серця. Доки ти в полоні зачаклованого лісу ілюзій, підпалюй все, що горить…».
КАТЕРИНА: «Мій чудовий Агні, а якщо згорить щось прекрасне, дороге серцю, неповторне?».
АГН: «Це неможливо. Вічне не згорає. Прекрасне відроджується знову й знову. Спопеляється лише тлінне, ти ж знаєш цю правду вогню».
КАТЕРИНА: «Холодна ця правда. І часто страхітлива…».
АГН: «Холодна правда вогню? — регочеться Агн. — Дивний парадокс. А втім, ти ще в полоні прадавніх чар. Я не смію палити в тобі те, що ти не поклала в багаття. Ти ж сама крикнула судженому супутникові: «Зустрінемося в полум’яному кільці!». Інтуїтивно відчувши правду, чому ж знову перебираєш пасма павутинок, котрі рано чи пізно доведеться спалити? Кажу тобі — правдиве не згорає. Танцюй на попелі вчорашніх ілюзій, смійся з буденних химер і табу, котрими оповивали тебе й твоїх сучасників слуги мороку. Тобі суджена радість, котру подаруєш людям! Вогнесміх — ключ тобі на всіх стежках!».

Десь далеко лунали купальські пісні. Дівчати плели вінки, щоб після купальської ночі пустити по воді, Катерина йшла до них шукала і в темному лісі де мерехтіли світлячки співала свою купальську пісню.
До неї приходить полегкість, заспокоєння. Ніби справді згоріло щось несуттєве, пусте, марне. Відходять у потойбічність казкові образи мрій, і вже лише чорні іскристі очі, наповнені зорями й темно-синіми сутінками ночі, заглядають у душу, мовчазно запитують про щось потаємне.

КАТЕРИНА: «Мій друже, я покохала тебе, ще не знаючи… Прости, що сполохано кинулася від тебе в сутінки. Наша зустріч — попереду, коли я і ти добудемо крила, придатні для польоту. Повзати в лабіринтах спокус і вагань — навіщо нам це? Ждатиму за стіною вогню, тільки ти не сколихнися, як тоді, в ту чарівну ніч…».

Тиша в просторі серця. Докірливий погляд зоряних очей. І колискова пісня дрімоти. Чи то далекий передзвін струн кобзи? Глухий голос прадіда вимовляє ніжно, пестливо:

Зорі ховаються, ніченька тане,
Сонечко ясне встає із туману,
Верби вмиваються росами чистими,
Міниться обрій хмарками барвистими.
Все так чудово, все так спокійно,
Всесвіт задумався — ласкаво, мрійно.
«Горя немає, — шепоче зірниця, –
То лише сниться… То лише сниться…».

З ПОВАГОЮ ТА ЗАХОПЛЕННЯМ ТАЛАНТОМ КАТЕРИНИ І ГУРТУ "Go_A"

Петро ОЛАР - кінорежисер, поет і журналість ( Литва)