Україна - це українці
Підтримати
Підтримати

Іван Нагірняк - Відомий та невідкритий нами у майстерності слова

27 Серпня, 2021

САД УТІХИ І БОЛЮ

Написано за реальними подіями одного з сіл Північної Бессарабії

Сад – насолода, він забуття, заспокоєння, влада. Він позбавляє душу від тісняви нудьги. Дарує міцність тілу, зір до себе вабить. Він повнотою щастя обдаровує труд. І садоводу примножує радощі.

Асменій

Досвіток ще й не заглядав у вікно, а Василинин сон давно розвіявся по кутках. Лежала нишком, аби не розбудити Марійку на лежанці та Петрика на печі, і розмотувала мереживо думок, а той клубок з кожним днем набухав, відганяв спокій, викликав головний біль.

“Де ти зараз, Якове? П’єш? Гуляєш? У дорозі трудній? А чи, може, як подейкують, забахурував з якоюсь молодичкою?.. Завів собі любку?.. Ой, не хочу в це вірити. Може, й правду ти кажеш, що ґешефт і дні, і ночі забирає. То ти на подільську сторону сіль переправляєш, то з–за Дністра цукор перевозиш... А це ж, мовляв, усе контрабанда. У нас румуни, а там – совєцкі. І ніхто не заохочує твоє ремесло. А ти твердиш, що без нього не можеш. Бо хочеш ходити в капелюсі, з гальстіком, та ще й добре їсти. Я ж лиш відкрию рот – тут же й докір: “Ти що, хочеш, щоб я, як Онуфрій Клямка, шморгав у постолах на босу ногу? ..”

Він пропадав та пропадав, а в душі Василини зростала то болюча жага недовіри, то пекуча рана образи... Але боялась не те, що Якову, собі в цьому признатись. Бо як узяв її молоденьку, мов той пуп’янок ружі, що ось-ось вибухне натхненним первоцвітом, у танець Яків, так і затьмарив собою увесь білий світ.

То було на Великдень. Святошна погожа днина згуртувала і старих, і молодих у живий різнобарвний віночок, що оповивав майдан біля церкви. Василина в новенькій, уперше одягненій на Паску, хоч і не дорогій, але так їй до лиця оксамитовій сукні, разом з подружкою Надійкою наважуються наблизитись до зграйки старших дівчат. Як не є – їм уже майже по шістнадцять.

І ось у руках музикантів зблиснула мідь труб, і в блакитну високость злітає бадьора мелодія “Краков’яку” . Заспішили парубки в бік дівчат, за ними вийшли в танок і старші пари. Василина і не стямилась, як перед нею виріс високий, пишночубий, чорнобровий легінь. То був Яків. “Я?” – перепитала приголомшена, що на перший для неї танець її запрошує найвидніший у селі парубок. Яків ствердно хитнув головою, струсивши з повних губ чарівну посмішку, і за мить вона вже відчувала тепло його великої долоні, що розпливалось по всьому тілу досі не звіданим, якимось щемно-цілющим вогнем. І їй хотілось, щоб той танок ніколи не кінчався, а те тривожно-солодке полум’я розкошувало й розкошувало у її серці... Як давно то було...

Василина опустила з канапи ноги, посиділа якусь хвилинку і, намацавши капці, вийшла на поріг. За молодим садом, котрий вони заклали з Яковом, загорялося небо – там, у далині, сонечко вже піднімалося над землею. Ранкова тиша, свіже повітря аж п’янили.

“Вже й весна теплим сонечком всміхається. А в моєму серці ніяк сніги не розтануть. Ой, холодні ж заметілі мою душу морозять... І все через тебе, Якове. Зав’язав мою головоньку, а сам... Невже пустився берега?.. Боже, все в твоїх руках, нарозуми його...”

– Мамо, а тато так і не приходив? – забринів голос Марійки, як тільки Василина ввійшла до хати.

– А ти що, вже прокинулась?

– Я виспалась. Що, тато так і не приходив?

– Не приходив, Марійко.

– А, може, він нас покинув?

– Що ти кажеш? Як це покинув? Не мели дурниць.

За що б не взялася Василина – все валиться з рук. Перед обідом до хати вбіг Петрик.

– Мамо, а на вулиці підвід видимо–невидимо.

“Що б це значило? Господи, а чого ж моє серце так тьохнуло...”

Вийшла надвір, а на вулиці й справді з десяток підвід і перша, на якій поруч – з Грицьком Вухатим сидить племінник Якова Тодир Рябчик, зупиняється навпроти їхніх воріт.

– Добрий день, вуйно Василино! – зіскочив з підводи Тодир.

– Дай, Боже, здоров’я. А куди це ви такою кагалою зібралися?

– До вас... Бачите, вуйко Яків продав мені хату.

– Яку хату?

– Вашу. Ось цю.

– Тодире, ти що з глузду з’їхав?

– Та ні. Я сповна розуму. Та й при людях купував і гроші платив.

– Видко, твої свідки такі, як і ти. Понапивалися, а на п’яну голову й матір рідну продасте. І де це ти бачив вуйка Якова? Його ж уже три дні в селі немає.

– Це ви думаєте, що нема. А він живе у Сяні Прокопової.

– Що ти мелеш?

– Я не мелю. Все село про це говорить, лиш ви нічого не відаєте.

– Боже... це ти... Ти правду кажеш, Тодире?

– Та правду, ліпше б вона була брехнею. Та сука безприв’язна таки завідьмувала вуйка Якова.

– А як же.. А діти... Господи, краще б я не дочекала цього дня...

– Не говоріть так. Не зійшовся клином світ на вуйкові... Не ви перші, і не ви останні переживаєте оці гризоти... Тут, вуйно, така історія, я найняв людей, то мушу приступати...

– До чого приступати?

– Розбирати хату та й перевозити її на своє обійстя.

– А мені куди з дітьми діватися?

– Не знаю. Вуйко Яків сказав, що вам залишається хлів, худібка, город, сад, якому немає рівних на всю округу.

– Тодире, май Бога в серці. Ти знаєш, як ми наробилися коло цеї хати? З досвітку заміс місили. А до полудня натягувалась лампачів, що аж очі вилазили... І не день і не два, гиря була мокра... А дах що, думаєш з неба впав?!..

– Та що я, сьогоднішній, не знаю, як хати будуються?.. Але вас на вулицю ніхто не викидає. Хлів маєте...

– Ти що мене в хлів спроваджуєш? До овець? Боже милий, та ж не в пустелі живем. Є ж якісь закони. Я зараз таки у примарію піду.

– Як не шкода ніг, то йдіть. Вуйко Яків з примарем учора не одну чарку випив. При ньому я й гроші за хату платив. Ідіть. Так він вас і пожаліє.

– За що мені ця кара? Звідки це горе впало на мою голову? Ходімо звідси, Петрику, ходімо, Марійко, в садок, абис не бачити, як будуть руйнувати мою працю, наше дороге гніздечко. Не годна я на це дивитися. Не годна...

– Мамо, а як це вони хату заберуть? – запхинькав Петрик.

– Розберуть, синку, навантажать на підводи та й перевезуть на інше місце. А там складуть. От і заберуть. Лихі люди, Петрику, на все спроможні, навіть на те, щоб нашу хату забрати, залишити нас без даху над головою. Ой, Божечку, чи ти не бачиш, що твориться, що не заступишся за нас?...

Вже третя весна марно прагнула розвіяти Василинину журу. Була на подвір’ї, коли скрипнула хвіртка, а у відповідь тьохнуло її серце. Все сподівалася, що прийде таки Яків. Повинується. І вона простить його. Заради дітей. Бо, ой як треба їм тата. Куди не кинь, та треба. Натомість зайшов брат Павло.

– Добрий день, сестрино!

– Дай, Боже, здоров’я, братчику!

– Та як ти май поживаєш?

– Дякувати Богу... Кожного дня згадую тебе добрим словом.

– Та шо я там такого зробив.

– Не кажи. Стінку вимурував, відділив нас від овець, віконце вставив. Третій рік у своєму куточку тулимось. Це мало?

– Треба ще тобі ванкір відокремити.

– А ми занавіски почепили, то тепер маємо і кухоньку окремо, і в Петі свій куточок вийшов. Не турбуйся. У тебе й так клопотів вище голови.

– Це ти правду кажеш. А тут до всього Сьомка женитися забаг.

– Та чи ж не рано? Геть ще ж молоденький.

– Так і ми про це толкуємо. Не слухає.

– Знаєш, Павлушо, від долі не вкрутиш. І в піч замуруйся, а те, що має бути, і там тебе знайде. Не збивайте. Хай жениться.

– Ми з Оксаною так і вирішили... Хотів тобі, Василинко, сказати... А, може, й не треба.

– Та як почав, то вже доказуй.

– Та оце йшов до тебе та й здибав Дмитра Єфрема Марії Федюшової. Каже, що твого в Чернівці забрали. Умом тронувся. Ет. Сам собі, прости Господичку, таку дорогу вимостив...

Не зразу Василина наважилась заговорити з донькою.

– Марусю, ти знаєш, що наш тато заслаб? У Чернівці відправили.

– Я вже чула, мамо.

– Тяжко йому там.

– А нам легко було з вівцями жити?

– Бог вчить прощати. А ми ж не чужі.

– Мамо, ви що, все забули? А чим ми з Петриком завинили, що він ні разу до нас не навідався?

– Твоя правда, дочко. Але злоба ще нікому добра не принесла. Ади Аксенія Курканка посварилася з сестрою Іленою із-за дяднини. І що з того вийшло – заростає ота дяднина бур’янами, стоїть облуплена хата, бо в чварах втратили здоров’я, а діти до міста подалися. І все через злобу, через затятість, через непоступливість. Та хіба лиш це? Хіба лиш у них?

Худий, з великими, переляканими очима, Яків довго, мовби пізнаючи, дивився на дітей і враз по його блідому лиці потекли сльози.

– Ти бачиш, Якове, як Маруся і Петрик виросли.

Яків мовчав. Тільки інколи похитував облізлою головою.

– Хіба це наш тато? – давилася слізьми Марійка.

“Боже, що з людьми робить хвороба? І безсилі тут і гроші, і чини. Побачив би ти себе таким, Якове, бодай три роки до цього, то б на місці й сконав... Таки великий гріх гординя...” – запекли Василину незронені слова.

Невдовзі Яків помер у будинку для перестарілих з розумовими вадами. Василина не могла уявити, що на могилі батька її дітей замість хреста стовбичитиме кілок із номером. Не вагалась і не слухала нікого. Привезла тіло додому. І ось коли вже священик з півчими відправили поминальну панахиду і мали виносити з тісного закутка хліва Якова, на порозі виросла Василинина, кривдниця Санда Прокопова. “А ти чого, курво, прийшла? Мало’с тобі того, що зробила? –крикнуло Василинине серце. – Кинусь зараз і роздеру це гладке лице, повимикаю ці руді кучері” – вмить подумала. Вже й руки засвербіли, та враз у душі ожила молитва і продиктувала устам: “Бог тобі суддя”.

Щонеділі ходила в Храм Божий, хоч і нелегко давалась дорога через усе село. Без палички і за поріг не пускалася. За плечима ж уже ціле життя. Діти давно виросли. Петро звів гніздечко в обласному центрі, а Марія знайшла в селі свою долю. І внуків дочекалася, і правнуки, як завтра защебечуть.

На пляцкови коло Антона Чайки зупинилась перепочити. Якраз якийсь парубчак викручував з криниці відро з водою.

– Можна напитися водички?

– Пийте, бабусю, на здоров’я. Вода тут і холодна, і смачна.

– А чий же ти будеш? Придивляюсь, а впізнати не годна.

– Андрій, Василя Лавушника. Знаєте мого тата?

– Знаю. Славний чоловік... І діда твого знаю... Ет, збігли літа. Здається, в одні двері увійшла дівчиною, а з других вийшла бабцею...

Василина й не помітила, як звернула у вуличку попри Тодира Рябчика. З тих пір, як Тодир перевіз їхню хату, вона обминала цей куток. Боялася заглянути в очі–вікна колись рідної домівки. А тепер сама не усвідомлювала, що її штовхнуло на цей крок. Впізнала хатину відразу, хоч і вона постаріла, загронилась виноградом. Постояла якусь мить та й мовила, уявивши перед собою Тодира:

– Не нажив ти, чоловіче, у цій хаті ні багатства, ні людської поваги.

Під вечір навідалася до Василини донька Марія. Принесла борщу і вареників з сиром. Поговорили про те, про се, а тоді Василина й каже:

– Марусю, Василько недавно оженився. Тіснувато, думаю, вам разом. Та й Тарасик про весілля як завтра заявить. Може б молоді до мене перебралися. Я перепишу на них хазяйство, то хай хазяйнують собі. Чую, мені недовгі дні зостались.

– Мамо, відкиньте ці думки... Вам ще жити та й жити.

Два роки втішалася Василина коло працелюбного внука та кмітливої невісточки. А оце в неділю вийшла на двір, напилася свіжої води з криниці, викопаної вже Васильком, пораділа новій хаті, що ось-ось запросить на входини, перевела погляд у город, на сад, який вони ще з чоловіком посадили і враз перед очима постав Яків. Не виснажений хворобою, а веселий і красивий. Таким запам’ятало його оце подвір’я. Присіла на ослін, притулилась плечима до сливки і тихенько перейшла в інший світ. І залишилась для рідних тільки в спогадах. Вони, як сповідь, очищали душу.

Якось у неділю Василько оглядав дерева, що через день–два забуяють первоцвітом і згадав бабцю:

“Колись ти, бабко, боялась щоб твоє хазяйство пусткою не стало. Слава Богу, побачила, що воно не чахне. І з кожним роком гарнішатиме, бо, видно, я таки перебрав від діда Якова хвацьку натуру не пасти задніх. Лиш би сад родив, як донині давав врожай на цілу фуру...”

Враз почув за тином у сусідів розмову і вкляк на місці. Вуйко Андрій, його син Симон і їх далекий родич, голова сільради Штефан Різак, мабуть, вийшли з-за столу покурити, бо тон голосів свідчив, що мужики вже остограмились.

– То ти, Сьома, вирішив таки свою хату покласти?

– Ага. В кінці городу.

– Та тут і городу вашого кіт наплакав. На двох хазяїв – 25 соток. Тіснувато.

– Ну а що ж нам робити? Не стануть же відбивати шмат землі в Ілька Санькового, що навпроти, аби молодій сім’ї додати, – приєднався до бесіди Андрій.

– А чо? Це ідея. В Ілька діти влаштовані. Хватить йому з бабою й 25 соток. А захоче – додамо в іншому місці. Це чий зліва город?

– Колись був Василини Чумачки. А зараз тут живе її внук Васильок Гайдей.

– О, він до всього і в колгоспі не працює. Вважайте, що питання вирішено.

– Ну, гай ідем до хати. Там десь мали б уже голубці подавати, – запрошує Андрій.

“Ну, хлопці, ви вже, видно, до чортиків допились. Города шмат вони відіб’ють. А це ж за якими законами? Як я роблю на будові, то це що – в іншій державі? А жінка моя хіба не на колгоспних нормах горбатіє?..” – закипала лють і гнала Василька до хати.

З часом ота підслухана розмова забулась, і заспокоїлося Василькове серце. Та раптом землемір Богдан Цапок відчиняє хвіртку.

– Що ж, дорогенький, пішли в город, відміряємо оті сотки, що відійдуть Ількови.

– Вуйку, у вас є совість?

– Ну, братчику, ти не задирайся. Це не я видумав. Я роблю те, що мені сказали. Іди добивайся, як годен.

– Що ж це за правда, що ж це за закони? – розпалює образа Василькові груди.

– Якраз вийшов на межу і сусід Ілько.

– Вуйку Ільку, ви ж знаєте, що цей сад садив мій дід, бачили, як я, мов дитину, доглядав його. Відмовтеся. Скажіть, хай вам додадуть в іншому місці. Садіть собі там картоплю, сійте конюшину... Я вам буду допомагати. Лиш залишіть мій сад, – зажевріла у Василька остання надія.

– А як мені додадуть десь у Гудиці, чи на Зеленім Клині, я що зможу туди ходити.

– Ну, то нащо вам на старість півгектара?

– От ти розумний. Земелька ще нікому зайвою не була.

– Ну от і все. Відміряв. Два ряди саду залишаються тобі Васильку, а решта – вам, вуйку Ільку, – видихнув Цапок.

Василько втягнув голову в плечі і поніс на них стопудову журу до хати, аби чоловіки не бачили його гірких сліз. Не спав усю ніч. А як тільки розвиднілось – за сокиру і в сад. І падали в білопінному вельоні яблуні – княгині. Рубав і стогнав, і вмивався сльозами, які не міг висушити ні підоспілий вітерець, ні лагідні промінці теплого сонечка...

А тут сільраду очолив Михайло Рябчик, син того самого Тодира, що колись купив у Василькового діда хату. Михайла поколював батьків гріх.

Невдовзі зустрівся з Васильком.

– Я міг би тобі допомогти?

– Е, зарубцювалося. Мені і сам Бог не допоможе.

– В тебе всі документи в порядку?

– Аякже.

– Зможеш завтра зранку зайти з ними в сільраду?

– Як треба, то й зайду.

– Треба.

…”От навіжений… Нащо я взявся тоді за сокиру?.. Мав би зараз сад, а так… милуйся, дурню, не дідовими яблунями, а купками перегною, які вивіз вуйко Ілько”, – кусав собі лікті Василько. Аж тут голос Аксенії, жінки Ілька.

– Ти, Василю, перевези нам гній, або верни за нього гроші.

– І не подумаю.

– А це чому?

– Бо я вас не просив займати мій город і гній сюди вивозити.

– То щоб ти вдавився тим гноєм. Диви, який проклятий. Ми що, самі до тебе в город залізли?

– Ага, це я вас запросив, залюбки сад вирубав.

– А щоб тебе рубали в тій страшній болниці, щоб твої кишки машини колесами по дорозі розтягували...

– З губи та в груди, – тільки й спромігся видихнути і заспішив подалі від страшних прокльонів.

Василько підгортав картоплю і раз за разом виструнчувався, опирався руками на сапу, позирав, милуючись, на рівнесенькі рядочки щеп. На яблуньках, що прийнялися на місці дідового саду, весело тріпотіли на вітровій гойдалці перші листочки. Їхня свіжа зелень сіяла в серці радість. Ранішня тиша колисалась на вмитих, напоєних недавніми дощами городах, що парували в буйному літеплі. Враз її розірвав сухий кашель. Глянув, а межею, спираючись на паличку, йде до нього вуйко Ілько. “От клята хвороба. За якихось півроку їхнього зятя скосила. А був же, як дуб. І вже й вуйка Ілька зігнула в ключку”, – майнула думка.

– Бог на поміч, сусіде, – віддихавшись, зронив Ілько.

– Спасибі, вуйку.

– Гай, Васильку, присядемо. Поговорити хочу.

Всілися рядком на густу зелену траву.

– Думаєш, мені легко було до тебе йти?.. – помовчавши заговорив Ілько. –Але чує моя душа, що скоро покину цей світ. А з гріхами не хотілося б очі закривати... Ти не тримай образи на нас, Васильку…

– Та що ви, вуйку. Я зовсім не гніваюся ні на вас, ні на вуйну Аксенію. Що в сварці не скажеш. Я теж не святий. Адіт вирубав сад, щоб вам не дістався. Заздрість заїла, а що ж иначе. А бабка Василина так би не зробила.

– Знаєш, Васильку, я вік прожив, а мудрості так і не набрався. Нащо мені було слухати те начальство, залазити в твій город? Що, я цю землю з собою на той світ візьму? Ади зараз би все віддав, аби здоров’я вернулось. І нічого не шкода... Знаєш, все, що кругом нас – суєта, а ось те, що ми робимо, що говоримо, про що думаємо – то, мой братчику, головне. По ньому і Господь, і люди судять. Мой–мой–мой, це ж людині не так і багато треба для щастя та душевного супокою. А ми... От грішні. А приходить твій час і стаєш перед Богом, як той палець, голий. І твої руки або брудні, або чисті, і душа твоя або в благодаті, або в тривозі. А за плечима гріхи. Бо нема безгрішних. Лиш оті гріхи різні бувають... То ти кажеш, що не тримаєте з Надійкою на нас образи?

– Не тримаємо. Їй-богу.

– То прости мені.

– Хай вам Бог прощає...

Знову запанувала тиша. Вона влягалася на душі двох чоловіків, в одного з яких життя за плечима, в іншого – перед очима і сіяла в них, як після сповіді чисте і світле полегшення. А молодий сад, підслухавши їхню розмову і собі впивався отим очищенням, мов цілющим бальзамом, щоб прискорити прийдешню днину, коли втішатиме людей своїм цвітінням, даруватиме їм свою щедрість.

САНДУХА

Сандуха сиділа на призьбі низенької хати й гугоніла собі під ніс, мов пірваний циганський міх. Маленька, згорблена в ключку, вона була схожа на стареньку сову. Інколи з-під лоба дивилася на вулицю, де гралися сусідські діти, очима, в котрих навік застиг переляк і відчай. Дітлахи підбігали до воріт і кидали в неї слова – камінці:

– “Сандуха, Сандуха, як у кози вуха”.

Стара не реагувала на оті витівки. Звикла. Давно втямила, що ненависть і презирство людей назавжди відгородили їх від неї.

Сандуху боліло серце. Вона знову наснила Кирила. На цей раз начебто він князь у чорному костюмі, з весільним восковим букетом і в білій вишитій сорочці. Як тато на карточці. А Маня Ткачиха – його княгиня. І така ця пара гарна,така щаслива! Радість і благодать так і струменять з їхніх очей. Вони у великій хаті. Там повно народу. Кирило тримає Маню за руку і крутить головою, когось шукає. Санда відчуває, що це її. Ляк кидає тіло в пропасницю і вона ховається за дверима. Та Кирило тут же хапає її за руку. Його пальці – мов лід.

– Сяньо, чому ви з Даринкою мене з’їли? – Кирило зорить крізь сльози прямо у душу. – Ми з Маньою народили б багато дітей, і ти б не була на старість такою самотньою.

До ранку вже не спала. Не плакала. Сліз уже нема. Лиш цокотіла зубами. Проклинала долю і просила смерти. Та Бог відводив кістляву від неї. Мовби хотів, щоб вона якнайдовше каялась за скоєний гріх, щоб люди, дивлячись на її муки, ніколи такого не сотворили. Сандуха знала, поки той сон не розтане в її пам’яті, вона не матиме супокою. Як не силувалась забути, відкинути ті жахливі думки, наперекір волі оживало страшне, голодне літо 1947-го.

– Сімоне, що в нас лиш якихось два склецки зерна зосталися? – зойкнула мама, сторцуючи у сінях драбину.

– А то ти не знаєш, скільки під хлібопоставки вигребли, – сердиться тато.

– Гай, сховаймо хоч те, що лишилось.

– Від кого?

– Як від кого? Та, не дай Боже, ще раз прийде Митросєра, то й решту виметуть.

– Заспокойся. Вони що, не люди. Та й скільки нам довели, ми стільки й віддали.

– Ой, не бачиш, що в селі твориться? Люди пухнуть з голоду, а вони не вгомоняться із своїми червоними валками, – забідкалася мама й притулила Сянину голівку до себе.

А через кілька днів таки навідались уповноважені. За хлібом.

– Згляньтеся!.. У нас же троє дітей, – голосила ненька.

Не слухали. Все підмели. Тато так узяв до серця, що почав як свічка танути. А коли ще й мама дорікала, мовляв, не послухав її, ставав, як земля, чорний. Ішов з хати і переступав поріг аж пізнім вечором. Шукав якусь крихту. Часом приносив жменю зерна чи дерти. І тоді пекли коржики з лободою й соняшничинням.

Невдовзі тато спухли і померли. За ним поквапом пішла і мама. Санда з Кирилом та Дариною обгризли всю кору з черешні, з’їли всю лободу, що росла в городі, обійшли з простягнутими руками рідню та сусідів, але втамувати голод не вдавалося. Бо всі голодували. Не колисало вітром лиш тих, хто мав корову, чи зумів приховати трохи зерна. Але ділитися ніхто ні з ким не спішив. Усіх страхав завтрашній день. Людське буття зводилось до одного – наїстися. Голод сушив мозок, виснажував тіло, каламутив розум. Якби хтось сказав Санді: у яру під великою скалою, що коло прала, схований хліб, вона б зубами гризла той камінь, пальцями вишпортувала б з-під нього земельку, хай би ті пальці й стерлися, хай би від рук лиш криваві кігті зосталися, а таки б добралась до хлібця святого.

– Їсти...їсти... –скиглить Даринка, перелякано заглядає в очі.

– Та звідки ж я тобі дам їсти?! Немає в мене...

– Їсти... – не вгамовувалась сестричка.

– Бери мене чи Кирила он їж! –увірвався терпець у Санди.

Кирилко мовчав. Уже кілька днів дрімав на ослоні. Глянула на спухлі ноги брата і в серце кольнуло: “Недовгі в нього дні”. І тут впекла думка: “Він все одно помре, а так хоч Дарусю спасу... і себе”. І вже не страшна, не жахлива ця думка, бо рятівна. Й затряслася в Сандиних руках сокира...

– Сандо! Сандо! – термосила за плечі Сандуху сестра Дарина. – Ти що, спиш?

– Ні... – врешті дійшла тямки Сандуха.

– Я тобі молока кислого принесла і сиру. Поїж. Ти ж, наверно, ще від ранку й не їла.

– Не треба мені нічого... Дай мені спокійно вмерти.

– Ти знову за своє.

– Що ти знаєш?.. Ти була маленька... Іди. Тебе чоловік, діти чекають. Це я, як та бадилина... З вишнями за хатою. А вони ж з Кирилових кісток виросли. Нема мені на цій землі прощення. Одна мені дорога. До Кирила.Спокутувати гріх.

“Сандуха, Сандуха, як у кози вуха”, – донеслось з-за воріт.

Дарина враз обняла сестру. Поцілувала і прудко пішла з батьківського подвір’я під важкою ношею чи то й досі не усвідомленого гріха, чи то дяки за врятоване життя.

Мов горобці, порозбігалися діти. На душі було так тяжко, що й світа білого не бачила.

“Сандуха, Сандуха”, гупало болісно в потилицю, прискорювало Даринин біг від рідної хати, мовби вона могла втекти із моторошного дитинства.

У Великодню п’ятницю

Митько лежав горілиць на старій куфайці, розкинувши руки, як вітряк діда Николая крила, мружився від ласкавого весняного сонечка, яке пестило його худеньке лице й, задивившись у небесну блакить, фантазував собі, забувши і про корів, що поскубували довкруг нього молоденьку траву, і про голод, що притаївся в порожньому животі і, мов їхній облесний Мурчик, тихенько поворкував.

Скоро рік, як закінчилася війна, а від тата чи про нього бодай вісточка. Якось почув з вуст вуйка Василя Лободи: “Бідна Аксенія, сподівається, що Федір повернеться. Щось мені не віриться в оті чудеса?”. Здогадався, що то про тата та маму мова. Сказав про це неньці, а вона в плач. Притуляє до себе його голівку й шепоче крізь сльози: “Прийде наш татко, прийде…” Скільки разів уявляв він ту стрічу! Ось і зараз вимальовував одну за одною приємніші картини.

Прокидається вранці, розплющує очі, а перед ним – тато нахилився і посміхається так лагідно–лагідно. Або ні. Пасе корови, як нині, і раптом мамин голос з потойбік яру: “Митьку, Митьку, тато прийшов. Гай, іди додому”. Ні. Краще не так. Отако. Рубає на дровітні дрова і враз сусідка Оксана, з якою давно хотів би разом пасти, але її мама каже, що їхній козі є що скубати й попід плотом, захекано гукає від хвіртки: “Митьку, Митьку, твій тато йде. Бабця Ганесія каже, що вже коло Тонофія Ґудзика”. Він кидає сокиру й біжить до воріт, а назустріч – тато. Змарнілий, з паличкою в руках і великим мішком за плечима. Батько шкутильгає і при кожному кроці на гімнастерці видзвонюють, переливаються золотом у сонячних променях медалі. “Боже! Татусь був поранений, лікувався, видно, а я й не здогадувавсь…”

“Митьку, та ти у мене, нівроку, парубок! – вже відчуває на своїх худеньких плечах такі великі, такі рідні й теплі батькові руки. Йому так добре, він такий щасливий і хочеться, щоб у цю мить їх бачили і вуйко Василь, і тітка Ганна, і весь білий світ. – А де мама?”“На городі. Я зараз її приведу”, – заблимав Митька п’ятками…

“Мамо, мамо, наш тато прийшов”, – підносять до небес слова і вони летять до хати.

А там тато викладає на стіл хліб, сало, медівники, цукор… Саме в ту мить, коли Митько потягнувся до отих лакитків, почув голос Дімки Зарицького “Гай погнали на обід”, який повертає його до дійсності, у якій тільки корови посапують, нахилений над ним, схожий на циганчука товариш і бажання з’їсти бодай окраєць сухарика озивається в животі нудним цмоканням. Встає, кидає наопашки куфайку й жене попереду себе корів. Рідну, червонясту і худу, як дримба, Зозульку, що кілька днів, як отелилася, і дякову драганату Марцолю.

Жінка дяка поїхала десь до своїх батьків аж за Дністер, тож високу браму відчиняє червонощокий, поставний дяк Онуфрій.

– Напас?! – оглядає боки корови.

– Ага, напас, – вдоволено стверджує Митько і жене далі свою Зозульку, бо від дякової їхня хата аж четверта.

Мама радо стрічає їх уже з дійницею в руках.

Усю зиму вони пухли з голоду. Вижили надією на свою первісточку. Бо ж гадали, якщо в хаті буде ложка молока, то уже спасіння. Як завеснило, стало зрозуміло, що Зозулька таки тільна. Дня, коли корівка матиме телятко, чекали, як знаменної події, як великого свята.

– Ходи, мо любко, ходи, дорогенька, будемо зараз доїтися, годуватимеш свого бицю, – мати гладить Зозульку і примовляє, аж поки вона не стає у хліві до ясел. Відтак ненька сідає на маленький стільчик, виймає з дійниці чашку з теплою водою, зливає оте літепло у праву жменю й обмиває вим’я, яке через хвильку обтирає сухою, чистою ганчіркою, підкладає під нього дійницю і ось уже ців-ців, ців-ців, – біленькі струмені з-під маминих пальців здіймають у відрі пухку піну. Митько стоїть заворожений і мріє про той день, коли мама набере йому в чашку видоєного молока і скаже: “На”.

Об ногу потерся Мурчик.

– О, хоч би ти не забарився.

– М’яв, – озвався на те кіт, тицяючи головою в Митьчину ногу.

Так смачно пахне молоко. Аж запаморочливо вабить біле шумовиння у відрі, до якого прикипіли Митькові очі.

Мати встає, ставить дійницю поруч із чашкою на стільчик. Випрямляє спину й, промовляючи: “Спасибі тобі Зозулько, за молочко. Слава Богу, матимемо й пасочку на Великдень” , – підступає до корівки. Ніжно чухає її за шию.

Митько й сам не второпав, як рука схопила чашку, зачерпнула з дійниці, шкрябнувши по дну, й отой цілющий бальзам смачним пахучим теплом полився в рот. На звук оглянулась мати, і Митько тут же зойкнув від ляпаса.

– Ти що, гріха не боїшся?! У Великодню п’ятничку скоромне їсти. О Божечку ж ти мій! – серце матері вже розривалося від образи на себе за те, що підняла руку на голодну дитину. – Це ж я на пасочку… Не вмер же ж, якби попостив ще два дні, а ти й мене спричинив до гріха, – виправдовувалася Аксенія, згораючи в полум’ї болю, що краяв груди. Але Митько всіх її слів не чув. Був за порогом. Лице його палало вогнем від болю, від образи, від боязні за скоєний гріх.

Тамуючи сльози, подався в город під розлогу дідову грушку, де любив спочивати тато. Підпер плечима, як батько, старий кострубатий стовбур і сидів, випрошуючи в Бога татового повернення, бо тоді, впевнений був Митько, запанує в їхній хаті достаток, а значить, і любов з добром, аж поки не почув мамин голос: “Митьку, мама зелений борщик зварила, йди попоїси, бо вже пора з коровами йти”.

“Знов борщик, знов з кропивою і без хліба. Та від нього мені вже млосно”, – хоче крикнути Митько, але мовчить, бо знає, що мати й неба б йому прихилила, та не в змозі. Саму он від тяжкої роботи та недоїдання вітром колише. Встає і йде до хати.

Гаряча рідина, в якій плаває зелена кропива та інколи потрапляє на зуб кукурудзяна крупа, вселяє Митькові сили і він знову збирається пасти.

Хвіртка дякового обійстя зачинена зсередини, і Митько, гепнувши кілька разів по ній кулаком і, не дочекавшись відповіді, стояв, не знаючи, що робити.

“Може дяк заснули, чи до церкви пішли…”

Через браму було незручно та й негоже лізти, то Митько пішов уздовж паркану – знав місце, де на одному верхньому цвяхові трималася дошка. Тільки–но просунув голову у шпару між дилинами – і з подиву закляк: під розлогою яблунею на розстеленому рядні сиділи Онуфрій і Зоська Андрійова, а перед ними, на рушнику, – біла хлібина, в полумисках сало, яйця, шматок смаженої курки. Там же й графинчик з горілкою.

Митько обережно опустив дошку на старе місце, залишив тільки проріз для ока й заворожено дивився на лакомі харчі.

“І… Великодня п’ятниця… а вони – сало… А гріх?!..” – гупало в скронях.

– Пречудовая Зосю, – Онуфрій навіть голосом і бесідою прагнув наслідувати отця Іоана,– душа моя глаголить випити іще по єдіной за твоє благополучіє і за твою… прямо таки небесную вроду, – Онуфрій підсунувся ближче до Зоськи й обняв її лівою рукою за талію.

– Ой, ви таке скажете, що аж якось незручно, – зазирала лисицею в очі Онуфрію Зоська.

– То є істинна правда, Зосю, так–так, істинна, – приповідав Онуфрій, наливаючи в чарки горілку. Перехрестив їх, дав одну Зосі, другу взяв сам. – За мілоє созданіє, непревзойдьонную Зосю, від сопрікосновєнія з якою у мене кров кипить у жилах, – випалив дяк і одним махом осушив чарку. Вдоволено крякнув, відкусив шмат курячого стегна, і його щелепи запрацювали, мов жорна вуйка Данила.

– Ну, чого призадумалась? – ближче підсунувся до розчервонілої Зосі.

– Та я… якось і боюсь… у піст і слова, і їжа скоромні… Як би не согрішити, – вдавано зашарілася Зося.

– Пречудовая моя, те, що в рот – не гріх, гріх – те, що з рота. А в нас же благіє намірєнія.

– То будьте й ви здорові. – Й, випивши горілку, Зося теж потягнулася до курки.

– Благодєнствіє!.. І день, як дзвонів передзвони. А природа ж пробуджує любов, – не говорив, а співав Онуфрій, пхаючи руку Зосі у пазуху. Вона не противилась. Притулилась до нього, і вони поволі повалилися на спину. А пальці дяка вже гладили Зосьчин живіт, підтягуючи догори спідницю. Ось забіліли Зосьчині ноги, які поволі розповзалися в боки, все більше розкриваючи між собою чорняве гніздечко, що враз заярилося вогняним оком. Туди і поповзла масна дякова рука. Митько відчув, як його пісюн здригнувся, набубнявів і почав дертися догори. Коли вперся у ширінку, то від того дотику по тілу розтеклася досі не знана, трепетна насолода. Втямив, що зараз вщиться, й відсахнувся від паркану. Помочившись, побіг додому.

Сором і відчуття гіркого відчаю затуманили памороки, пекучим батогом підганяли його.

– Де ти пропав? Корова он уже рикає, – стріла занепокоєна матір.

– Ви мене за кухоль молока б’єте, а дякові у Великодню п’ятницю можна й сало та курку їсти, – давився сльозами Митька.

– Що ти говориш?!

– Те, що бачив. Не вірите. То ходіть за мною,– й заквапився на вулицю, а за ним і мати. – Дивіться, – тихенько мовив, коли підійшли до відірваної дошки і обережно відсунув її.

Митько спочатку й не зметикував, що й до чого. Зоська, тримаючись руками за п’яти задертих догори ніг, була схожа на чудернацьке колесо, в якому гецався Онуфрій, виблискуючи круглими та білими, як сало в полумиску, половинками сідниць.

– Ой Божечку! – зойкнула Аксенія, а збагнувши, що оте бачить і син, затулила Митькові долонею очі й відвернулася від злощасної щілини.

– Прости мені, синочку, – тільки й спромоглася видихнути, захлинаючись гидким відчуттям, мовби їй хтось плюнув і в обличчя, і в душу, заспішила геть, ураз зробившись маленькою, приниженою чужим гріхом, відкинутою від чогось чистого й величного, що все життя освітлювало її зсередини.

А Митько підійшов до дяківської брами, сміливо переліз через неї, відчинив хвіртку і пішов у хлів за Марцолею. Пробирався до корови попри двох велетенських свиней, що порохкували на дощатому настилі. Випадково глянув у трявку і оторопів: у ній було повно сухарів. Якусь мить стояв, мов укопаний, а потім перестрибнув через загорожу, накидав у пазуху обслинених свиньми залишків калачів і поки ті зняли гвалт, був уже коло Марцолі. Вигнав корову на вулицю, а там уже й мати із Зозулею. Не дивилися одне одному в очі. Корови подалися на долинки. За ними поплентався й Митько. Йому було так тяжко, так прикро й бридко, мовби його з головою занурили в нужник, а відтак витягли і не дали води обмитися. Тільки думка про те, що він скоро наїсться хліба, легеньким вітерцем роздмухувала в душі вогник омріяних сподівань і надій.

У Калюс на ярмарок

Завтра понесемо поросят у Калюс, – тато сказав це так спокійно і буденно, мов би “Збігай-но, Ваню, з глечиком до шипота”. Шипіт від нашої хати за якихось кількасот метрів дзюрчить холодною, що аж зуби ломить, джерелицею в яру з–під скали. А до Калюса гай-гай який неблизький путівець крутосхилами, через Дністер, польовою дорогою уже Хмельниччини. Та й на плечах ще й мішок з поросям. Але татові слова – закон.

І ось недільний досвіток ще лиш пробуджується, а ми – тато, мама і я з сестрою – уже на ногах. Старша Маруся залишається вдома на господарстві – за худібкою догляне та й, поки прийдемо, вареників наліпить. Лиш на окріп кидати. Нам з Женею років по дванадцять, але стежина в Калюс уже звична.

Йдемо понад яром, купаючи ноги в срібних хвилях туману. Сонце ще дрімає, додивляється останні сни у своїй небесній колисці і ми, майже навпомацки, збиваємо з трави росу, а то будимо камінці на неширокій дорозі, що тягнеться попід городами, а відтак звертає направо у вуличку, відділивши нам від себе вузьку стежину в яр, на дні якого грає на клавішах-камінцях невеличка річечка, звиваючись поміж зеленовруними ковдрами моріжку, розлогими пишними вербами, аж до Дністра. Поряд із нею в’ється стрічкою і наша стежка.

Раптом попереду: “Куві-куві”. І тут же у відповідь позаду: “Кві-кві”.. Дав і мій кабанчик про себе знати, пустивши теплий струмочок по моїй спині. “Тільки не вкакайся, дорогенький кабасю”, – подумки прошу поросятко. А перед нами уже парує сивим, аж білим, як молоко, туманом, швидкоплинний Дністер. До нього тягнуться дві вервечки людей – одна долиною, інша – стрімким хребтом, що збігає вниз аж від Гострої Скали, котра вперлася в небо на самій маківці крутояру і все частіше звідусіль линуть приглушені голоси, аби не сполохати ранішню тишу:

– Доброго ранку!

– День добрий і вам!

– У Калюс?

– Ага.

– І ми на ярмарок.

– Дай, Боже, щастя.

– Дай, Боже, і вам.

Біля розкиданих яром хат, а їх усього з десяток, і називають цей чарівний та привабливий куточок Куютином, здіймаються загадковими велетнями водяні млини. Вони ще сплять. Завмерли їх величезні, якісь фантастичні колеса. Згодом у приладнані до них десятки жолобків з відведених від річечки рівчаків, їх називають фосами, впаде вода і змусить крутитися, приводити в дію чудернацькі саморобні машини, що перемелюють зерно і на крупи, і на муку. А поки що вода падає з кількох метрів перед загальмованими колесами, й оті водоспадики втаємничено, кожен по-своєму, жебонять.

На березі гамірно. Одні стоять у черзі до порому, інші сідають у човни, котрими веслують “ярові”. Людські голоси, іржання коней, скугикання поросят пливуть над берегом, розбуджуючи світанок. Ми йдемо до човна, бо пором лиш відплив і чекати його довго, а час дорогий – купців завжди менше ніж поросят, тож тут, ой, як доречно звучить улюблена татова примовка: “Хто раніше встав, той і штани вбрав”.

У самому носі човнів стоять на колінах з веслами в руках мої ровесники Василь Нажига, Віктор Мельник, його старший брат Микола. За одним із них розсідається наша сім’я і ще кілька чоловік. Човен, хитнувшись, відпливає, підкладає лівий бік під течію і я чую, як мама молить Бога, щоб благополучно припровадив нас до протилежного берега. Невдовзі її тривога передається і мені – вода всього за кілька сантиметрів плюскається від верхівки борту. Це помічають усі й тому принишкли, мовби злилися з човном, бо, здається, варто комусь хитнутись, збити човен з рівноваги і тут же вода його заповнить, закрутить і поглине в свою темно-сіру безодню. Нарешті, човен впирається носом у лівий берег і, полегшено зітхнувши, ми аж тепер помічаємо, що нас знесло далеко вниз від місця, де причалює пором. Але на це ніхто не нарікає. Розплачуємось з перевізником, мішки на плечі і – вперед. Піднімаємося на випуклий горб і мружимось від приємних і теплих променів сонечка, що ніжить наші обличчя. Ще трохи – і визріє перед очима стародавнє, велике село, яке лежало на торговельному шляху між Сходом і Заходом. Центр села жителі Калюса поважно називають містом. А поки, що зліва від дороги, шумлять високі пшениці, а справа за двома-трьома рядами то проса, а то кукурудзи зваблюють зір жовті дині та пузаті кавуни. “Це ж усього за кілька кроків. Раз – і кавун у руках”. Але ці думки весь час спотикаються то об сторожа, що мов з-під землі виринає на огорах, то об татів суворий погляд. “Слава Бо- гу”, – злітає з маминих уст, коли ми входимо у вузьку вуличку, заквітчану з боків бузком, абрикосами та акаціями. Вона, мов потічок, розширюється, стелиться попри нову трьохповерхову школу, великі споруди лікарні й універмагу, а справа, на широкому плацику, химерний місточок через річечку Калюс, старі кам’яні руїни, від яких віє давниною, і веде нас древньою бруківкою вгору, до просторого майдану, що вже вирує ярмарковим життям.

Свинями та поросятами, телятами й козами торгують збоку через дорогу на зеленому горбку, що плавно розтікається у видолинок попід кам’яним муром.

– Ху... – один за одним кладемо на землю мішки, в яких порохкують заколисані на наших спинах поросята. Витираю з чола піт і з піднесенням споглядаю, як вирує різнобарвне й різноголосе море ярмарку. Знаю, воно мене поглине, зачаровуючи побаченим і почутим, тільки після того, як мій кабанчик поїде на чужих плечах до нового свого хліва. Але купців поки що немає.

– А ти, Федю, минулої неділі, де продав? – звертається тато до молодого чоловіка, що попахкує цигаркою.

– Ой, вуйку... Продав. Але най йому мамордує, як намучився, – Федір зняв кашкета, пригладив рудого чуба й знову натягнув кашкета на лоба. –Так отож, дядько, якому приглянулась моя льошка, попросив, аби я відніс її йому додому. Бог з тобою, думаю, я не гордий, віднесу, лиш би назад не перти. Приніс. “Може, по чарчині вип’ємо, аби з цього підсвинка та гарна льоха виросла і приплід давала щедрий”, – каже мені отой лях. А чого б і не випити, – міркую. – Що, я за твої сині очі таскав свинчатко в оцьому засцяному мішку. Випили. По одній, по другій. Горівка, я вам скажу, ніц не вартує в порівнянні з нашою бурячанкою. Але на голодний шлунок то трохи вдарила по мозгах. Закусь же – одні помідори. Балакаємо собі про се, про те, аж тут і стоп! – згадав, що моя Маруся чекає мене на ярмарку. Пора бігти, бо ще хильну чарку, то і в чистій воді не відмиюся. Давайте, кажу, гроші за порося та й будемо прощатися. І ви уявіть собі: він тиче мені половину ціни, на якій ми зійшлися. Це як розуміти, дивуюся.

“Як тобі цього мало, то лови на околі своє поросє і неси його додому”, – ріжуть моє серце слова. І так стало обидно, що мене за дурня мають, аж в очах потемніло. Ні, хай я понесу оту льошку назад, але за півціни тобі не віддам. Так і зробив. Правда, люди порадили в Куражин віднести, мовляв, там високі ціни. Я ж бо поки вернувся, то й ярмарок розійшовся. І пер я калабурці* тими горбами в Куражин, аж гиря була мокра, ходив попід ворота... Ет, думаєте, виграв?!.. Ще оця пара зосталась. Оце продам і більше, сказав собі, ніколи свиноматку не заводитиму. Не зарібок, лиш одні муки, – сплюнув спересердя Федір.

Нарешті й до мене підходить чоловік у зеленому кашкеті військового покрою. “Господичку, хай це буде мій купець”, – шлю свої думки до Бога і чую:

– А в тебе що, кабанчик чи льошка?

– Кабанчик.

– Ану покажи, – заглядає в мішок. – Е, я рабенького хочу.

– А он рябенький у сестри, – прагну не відпустити купця і невдовзі дядько вже відраховує гроші. Обличчя сестри сяє, а я знову прошу Бога, аби надіслав і мені купця. Тут уже і в татів мішок заглядає моложава добродійка.

– О, і в вас рабенькі.

– А ви таки хочете купити і саме біленького?

– Чого ж би я тут ходила, – копилить губу молодиця.

– Та ви не гнівайтесь, – перепрошує тато. – Вже сьогодні зо п’ять в мішок заглядали, а очі ж всякі бувають. Ваню, ану покажи свого біленького.

Я знаю, як це робити. Виймаю з мішка за задню ногу порося і кладу його на землю. Кабанчик, намагаючись вирватись, витягується, стає великим і гарним.

– Оце, нівроку, підсвинок! – прицмокує Федір. – Як ти його тільки ніс. І ви ще думаєте? Та за такі гроші цього кабасю на руках треба додому нести.

– Ага, ще скажи – на шиї, – в куточках вуст жінки квітне вдоволена посмішка і вона виймає з пазухи вузлика.

Радіючи, передаю татові вторговані гроші. А батько тицяє нам з сестрою по карбованцю, і ми випурхуємо в перші торговельні ряди. Тут продають і мед, і сметану, і сир та бринзу, і молоко в глиняних глечиках (кажуть, кидають у них жабок, щоб молоко було і в спеку холодне), і булочки, калачі та медівники... Але ми спішимо далі, до м’ясних рядів, де перед бабками та молодицями в білих, з нашитими по краях кольоровими стрічками фартухах, на вузеньких дощатих столах, а то й на рушниках, постелених на землю, звиваються кільцями рум’яні домашні ковбаси. Аромат!.. Аж у носі лоскоче. Здається, нічого смачнішого на світі немає. А все тому, мовляв, що ковбаси на соломі у печі печені. Беремо по сто грамів отих лакітків, по пухкій високій булочці, і через мить втамовуємо голод апетитним наїдком, не забуваючи при цьому бодай на зуб, а пригостити тата й маму.

Коли ж і батьки спродують своїх поросят, а в татовім мішку їх аж двоє, в серці піднімається і розкошує радісна благодать. А бувало ж, що він і назад ніс додому отих зморених кувіньчуків. І так було батька шкода, бо ж піт заливав йому очі в спекотний полудень та й хіба ж у нього сили невичерпні.

На цей раз нам щастить. Поросята продані і ми разом ідемо вибирати Жені сандалі й платтячко, а мені – сорочку й штани: незабаром у школу ж.

Біля підвід і навіть кількох машин на простелених брезентах викладений найрізноманітніший крам. Чого лиш там не було?!. І одяг, і взуття, і цукерки та печиво, і всякий реманент на хатні потреби... Мій погляд приковує чорний костюм. Розумію, і мріяти про такий рано. А відвести очей не в змозі. Прикипіли ноги до землі. Тато це бачить.

– Будеш в десятому класі, ми тобі такий купимо, – лягають на душу татові слова й возносять мене до небес. І так кругом гарно, і такі всі добрі й милі. І втішаюсь простенькими штанцями, що виглядають з маминої сумки. І така легка зворотна дорога в рідні Ломачинці. Бо ж я не йду, я лечу на крилах мрій у десятий клас…

...Стою на Гострій Скалі. Сивочолий. Уже й дідусь. Дивлюся з древньої Бессарабії на прадавню Хмельниччину і силкуюсь упізнати оту польову дорогу, по якій ходив у дитинстві на ярмарок у Калюс. Марно силкуюся. Не знаходжу. Її вже нема. Як нема і Калюса. На місці стародавнього села хлюпочуться хвилі Дністровського водосховища.

ВЕСІЛЛЯ БЕЗ НАРЕЧЕНОГО

Як в осінь листя, спливали дні. На сімейному порозі Берестів буяло літо. І не хотілось ще думати про осінь, про те, що настане день, коли Андрій, а чи Ліда випурхнуть з хати звивати уже з кимось своє гніздечко. Але до того йшло. Павло це усвідомлював і тепла радість впереміш із щемними, досі незвіданими хвильками ревнощів до майбутніх суджених його дітей, вряди-годи, а таки тривожили серце: як їх уберегти від недобрих людей? Як виблагати в Бога щасливої долі? Коли б міг, то й неба прихилив, – так уже любив своїх кровиночок. Але не пестив їх. Інколи навіть суворим здавався. Бо знав, що не в облесливості та потуранні проявлятись батьковій любові, а в надійності і впевненості татової підтримки і поради.

Якось у неділю, по обіді, Оксана заговорила:

– Чуєш, Ліда про якогось ухажора столичного натякає. Чи не доведеться сватів зустрічати?

– Якого ухажора? – перепитав, насторожившись, Павло.

– Київського... Отак.

– Нічого не тямлю. Вона що в службу знайомств зверталася?..

– Пригадуєш, десь рік тому Ліда їхала до тітки Ганни. У поїзді й познайомилась. З тих пір листуються. А тепер отой її Юрко хоче до нас навідатись.

Павла кинуло в жар від несподіваної новини. “Бач, тільки з мамою поділилася своїм сокровенним”, – засмоктало під ложечкою. Не до вподоби було й вагонне знайомство. Та й оте, що хлопець із столиці – мало тішило.

“Дуже йому потрібна, – думав, – наша Лідка. До столиці вхожі навіть не з дипломами, а великими грішми. А ми ж прості селяни. Ну, гарна Лідка, кмітлива й тямуща, цього не відбереш. А хіба в Києві мало красивих дівчат?.. Тут щось не те. А може, доля? – тьохнула раптом думка. – Ага, замакітрить голову дівчині, побавиться якийсь час, а там, дивись, ще й п’ятами накиває. А ти, тату, позичай потім очі в Сірка, уникай людських зустрічей. Бо, бачте, не така вже доля, а так батьки виховали, кепкуватимуть люди. Ні, від мене згоди не чекайте...”

І раптом вголос:

– То він до кого приїде – до Ліди, чи до нас?

– І до Ліди, і до нас. Хоче свататись.

– Ого... Он куди вже дійшло. А я нічого й не знаю, начебто в неї тата й нема.

– Не сердься, Павлуню. Вона соромиться та й лячно, що не кажи. Оце сьогодні тільки мені й зізналась.

– А ти, бачу, тішишся. До Києва закортіло.

– А чого б і ні? Хай би хоч донька уникла оцих робіт, що жили витягують, не місила б наших гноїв та болота.

– Ой-ой, вже геть пропадаєш…

– Не пропадаю, але й нема чим втішатись. Робимо, як прокляті, десять років до пенсії, а я вночі руки від болю вже не знаю куди подіти. Може, дуже розбагатіла?

– А що, ти гірше від інших живеш? Чи, може, ти одна робиш, а я ледарюю?...

– Не гірше, а від багатьох і краще. Та й, думаєш, мені тебе не шкода? Я бачу, як і твої сили никнуть... Але якщо Бог дасть нашій дитині краще від нас жити, то чому б нам і не радіти? Ну, хіба ти не так думаєш?... Та й любить вона його. Не лише бачу, а й серцем чую. Заговорила про нього – і запалали очі, засяяло лице...

– Та не ворог я, Оксано, своїй дитині. Але все це якось зопалу... Ми ж не знаємо ні його, ні його батьків, а тут уже про весілля мова... Що, лиш би з села витурити?.. Це ж не поквапом, не галопом робиться... Я, по правді кажучи, від кума Данила сватів сподівався. Чим погана сім’я? Та й Іван, їх парубок, нівроку. І роботящий, і серйозний, і до Ліди нашої, сама бачиш, не байдужий... Це ж, Оксано, хіба погано, щоб донька неподалік, на наших очах газдувала? Одні одним допомагали б... Була б наша старість затишною... А тут... Ет… Павло взяв цигарку і вийшов за поріг.

Вечір ще й не збирався зорям стежку стелити, а Ліда вже в хату. Обняла тата лагідним поглядом, та й до матері на кухню.

“Нехай жінки шепчуться”, – думав Павло.

– Тату! – враз мелодійно задзвенів голос дочки, – Мама тобі казала...

– Казала. Але я не думаю, що це й справді так серйозно.

– Серйозно, таточку. Сьогодні знову від Юри листа отримала. На ту неділю, пише, приїде...

– І ти...

– Я люблю його...

– Ви що, геть подуріли? – розсердився Павло, але зазирнув у Лідині очі і все зрозумів. Де й ділась його суворість. Притулив до себе доньку.

Через тиждень приїхав Юра. Як не вишукував Павло в його зовнішності та поведінці якогось ганджу – не знаходив. Це був високий, світлочубий юнак з добрими зеленими очима і привітною усмішкою, від якої його обличчя ставало привабливим і щирим. Вже через якусь годину і Павлові, і Оксані, й Андрієві здавалось, що вони давно знайомі з Юрієм. Розмова жебоніла струмочком, не зустрічаючи ні бар’єрів, ні перешкод, що так часто виникають при зустрічі незнайомих людей.

Повідавши, що він з простої сім’ї, живе тільки з матір’ю, батька два роки, як не стало, працює токарем, а мати продавцем, Юра, коли сіли за стіл, піднявся й сказав:

– Це правда, ми до цього з Лідою всього один раз зустрілись, але отих кількох годин, повірте, вистачило, щоб зрозуміти: доля звела нас, аби повінчати в любові. Я кохаю Ліду... Обіцяю, що не скривджу ніколи і прошу її руки і вашого благословення.

...Весілля вирішили відгуляти через місяць. А наступного дня провели Юрія в дорогу, обдарувавши щедрими дарами осіннього саду.

Дні збігали швидко. І чим менше часу залишалось до визначеної неділі, тим відчутніше в Ліди стискалося серце. Інколи якийсь ляк і тривога здавлювали груди й вона забивалась у самотній куточок і давала волю сльозам. Хотілося знову зустріти погляд Юрка, відчути дотик його руки, почути заспокійливе тепле слово. Але на те все – лише дзвінка тиша.

“Все владнається, – втішала себе, обнімаючи подушку безсонними ночами, – скоро ми будемо разом і я позбудуся оцієї тривожної самотності...”

А Павло з Оксаною збивалися з ніг. Треба було подвір’я прибрати, хату причепурити, горілки та вина припасти, гостей запросити... І все – на їх плечі. А їда! Одних закусок більше двадцяти видів. Свині на двісті кілограмів здалось замало. Вирішили ще й бичка прикупити. Переходили ж за свій вік на весілля, тож і собі вирішили людей вшанувати. Не відступились родина та сусіди. Все ладилось, все крутилось.

На городі били столи, ладнали майданчик для музикантів... У тимчасово зведеній кухні булькало, смажилось, пеклось, у коморі акуратно розливались у пляшки напої. Над ворітьми піднімали велику арку-дугу, уквітчану віттям ялини, айстрами та жоржинами.

З хати якраз вийшли дружки з дружбами – розходились просити на весілля, коли на подвір’я зайшла листоноша.

– Щось сталося? – тривожним зойком вирвалося з Лідиних грудей.

– Ні. Вам просто телеграма.

Ліда вмить пробігла очима текст: “Я, мама, дядько з тіткою і четверо моїх друзів їдемо автобусом і будемо в суботу. Юрій”, – і пішла оповістити батьків.

Ніч швидко розтанула у Лідиних обіймах. І вже зранку погляд та думки її були звернені тільки на дорогу. Чи не їдуть? Чи не йдуть?

Почали хвилюватися і Павло з Оксаною. Час минув, коли за графіком проїжджав за кілька кілометрів від їхнього села київський автобус, та ні нареченого, ні його гостей не було.

– Таточку, що робити? – забринів під вечір голос Ліди на Павловому плечі.

– Не плач, доню. Мабуть, автобус у дорозі поламався. Це ж техніка, всяке буває, – заспокоював Ліду, а в самого тривога сіяла журу на серці. “Самі винні. Самі. Як це, ні з ким із родичів не зустрітись. Одному йому повірили. А він, може, якийсь пройдисвіт... Ми ж його зовсім не знаємо..., – гнітили думки. – А може, справді, автобус поламався?... Мабуть. А що ж інакше. Хіба можна з весіллям жартувати... ”

У тривожному чеканні минув і вечір. Ніч жахала своєю незвіданістю. І на сімейній раді вирішили з досвітку послати Андрія в райцентр, аби за адресою, вказаною на листах Юрія, замовити із ним термінову розмову.

“Чому ти так зробив? Чим я завинила перед тобою?” – вкотре Ліда подумки зверталася до Юрія, хоч зболене серце ніяк не могло повірити у його зраду.

А коли ж тепле сонечко розтопило світанкову фіранку недільного дня, а невдовзі за вікном заграли музики, Ліда зомліла. Вона тільки зараз по–справжньому усвідомила трагізм свого становища. Весілля. Звуками музики воно вже ступило на їхнє подвір’я. Його вже не відмінити, не перенести.

– Боже, хоч би вже Андрій повернувся, – прошепотіли згорьовані уста.

А брат тут як тут, на порозі.

– Що? – вп’ялася очима в Андрія.

– Абонент не з’явився на переговори.

Ліда впала на ліжко і зайшлася в риданні...

Серед людей котилося хвилею: “А що вони до шлюбу не йдуть? Хіба молоді не вінчаються?” – бо вже давно минула пора проводжати з хати наречених. “Чекайте, молодий, кажуть, ще не приїхав”, – відлунювалось зворотньо.

– Що будемо робити, Павле? – заломила руки Оксана, – як пережити цей сором?..

– Що робити?.. Запрошувати гостей за весільні столи. А що ж інакше.

– Як? Без князя і княгині?

– А що, відправляти людей, чи страви у яр вивозити? Князь... Андрій сяде поруч княгині..., – слова шматували Павлове серце. Взяв Оксанину руку в свої долоні, зазирнув їй в очі:

– Кріпись. Люди ще й не таке переживають.

Ліда й чути не хотіла, щоб займати місця молодих за весільним столом. Та подруги, дружки та дружби вмовили. І вона скорилася долі.. Вийшла з хати і стрілася з поглядом сусідського Івана: “Подай мені руку і я без вагань стану нареченим. І оживе весілля...” – читала в його очах.

“Не можу... Ти добрий. Ти гарний. Але я іншого люблю...”, – обняла його зором і пішла з дружками за весільний стіл, під звуки “віватю”, що прагнув розігнати навислий над обійстям Берестів смуток...

... Павло сидів на ослоні під вікном й звивав пожовклими від тютюну пальцями чергову самокрутку. Курив, як циган. Цигарка аж шкварчала, коли затягувався, а як випускав дим, то шкварчало в грудях.

– Не чіпайте мене, мамо. Чого ви від мене хочете?.. – різонув вуха Лідин голос із хати.

“Знову Оксана шукає підхід. Але ж і вперта дитина. Замкнулася в собі і край”. – І мов продовження його думок уже чулися слова Оксани:

– Та я, дочко, хочу одного – щоб ти поговорила з мамою, то й легше тобі стане. Світ же не провалився на тому весіллі...

І затихли голоси. “Може, пішли до великої хати або Ліда вибігла у ванкір... Ех, не дівка, не жінка. За поріг соромиться вийти...” Але не людський осуд ятрив Павлову душу. Не міг змиритися з власною виною, що ганьбилась доньчина доля.Страмотою обернулось оте, самим же визначене весілля.

– Добрий день, куме! – Данилів бас розвіює Павлові думки.

– Добрий! – крізь зуби процідив Павло, бо вже набридло очікувати в’їдливих ноток у, на перший погляд, доброзичливих словах земляків.

– Курите?

– Курю.

– Щось вашої Лідки не видко. Чи не до Києва поїха- ла? – Таки вколов сусід, бо причину мав на те – ще недавно був певний бачити Ліду невісткою на своєму подвір’ї.

“Я б тобі сказав, куди поїхала Лідка, аж би в тебе вуха затерпли, аж би твій колючий язик у горлі застряг, трясця твоїй матері, але куди мені дітись, я не ворог своїй дитині, може, наше весілля без нареченого не так уже й занапастило мою доньку і твій, куме, Іван, дасть Бог, та й ще подумає про Лідку. Бо таки добре знаю, що не байдужа вона йому”.

– А чого їй їхати до того Києва, – мовив на те. – Не була ніколи там і не збирається. Є, слава Богу, й тут до чого руки докласти.

– Айя, айя, ваша правда, – сказав Данило і пішов, промовляючи до себе слідом, але так, аби почув Павло, – Бо то таки дурна мода пішла геть із села виїжджати.

“В яку руку він це говорить, – думав Павло над почутим, опустивши додолу очі, що сльозились від їдкого диму, бо, як паровоз, пахкав чоловік тою цигаркою. – Нічого, якось воно буде, лиш би здоров’я дав Бог”.

Розтер недопалок черевиком. Піднявся й – закляк. Перед ним стояв Юрій.

– Ти?!.. Це ти?.. – клекотала громом лють у Павлових грудях та так голосно, що мов вітром здуло на поріг Оксану та Ліду. – Уб’ю... – простогнав.

– Павле, нам мало горя?.. – здійняла до неба руки Оксана, – Нам лиш крові бракує?..

– У п’ятницю мама попала під машину, я не відходив від неї... надіявся... Не допомогло. У середу поховали... Оце приїхав.., – Юра піднімав із землі згорьований, але чистий погляд на свою нову родину.

Подвір’я Берестів заціпеніло в тиші, що, на диво, не гнітила, а очищала, сповідаючи всіх.

ТОДИР

Навіть у спеку Тодир одягав сорочку з довгими рукавами.

Ось і зараз, на косовиці гороху, полудневе сонце нестерпно пекло, і всі косарі давно майки поскидали, а він у вицвілій шотландці, обливаючись потом, настирно махав косою крок за кроком, лише зрідка поправляв солом’яного капелюха.

– Ху!..– видихав косар.

– Шурх!..– відповідала коса. Здавалося, чоловік зрісся з косою, щоб стелити духмяну стрічку покосу.

– Агій з тим вуйком Тодиром!.. Як трактор пре і хоч би хни – увірвався терпець у молодого Василя Березня. – Дядьку Петре, кажіть, хай зупиниться. Серце з грудей вискакує, – мовив до косаря, що йшов слідом за Тодиром.

– Ага, так його і зупиниш! – озвався на те Лукашенко й пробасив: – Гальмуй, Тодире. Перекуримо.

– Та он уже кінець гонів на носі, – по-своєму впирався Тодир. – На готарі й перекуримо, – і знову злетіло його звичне: “Ху!..”

І знову коса озвалася:

– Шурх!..

– Та доки до кінця дійдемо, то й самі кінці відкинемо. Ви як хочете, а я перепочину, – й Василь зіперся на кісся.

Зупинився й дядько Петро. Змахнув рукою над спітнілим чолом, та й до Василя:

– Це з незвички тяжко, парубче. Через день-два втягнешся.

– От затятий! – стояв на своєму знесилений Василь. Трохи було ніяково, що вдвоє молодший, а не може на рівні косити. – Ще б замість капелюха шапку натягнув, – вибухнув ображений.

– Ти не чіпай його. Тодир що пережив, то нам і не снилося, – сприкрено зронив Лукашенко. – Гадаєш, він з-за принципу якогось сорочку не скидає?.. Не хоче тавро своє ні сам бачити, ні нам показувати. Щоб зайвий раз не ятрити душу та й Ганса не згадувати.

– Якого Ганса? – з цікавістю і лагідніше запитав Василь.

– Так звали в Бухенвальді того, що випалив Тодиру на руці номер концтабірний... Ну, гай за роботу. А то ми он як відстали.

Василеві враз стало якось незатишно і соромно на душі. Правда, він чув, що дядько Тодир пережив страшне пекло. Але про якогось Ганса не відав. Хоч мав би й знати. Бо ж вчився з його Оксаною, корови разом пасли... Та й серця їхні небайдужість відчували. Не забудеться, як у десятому раз і поцілувалися... Та Оксана в науку вдарилась, а він після школи біля батьків хворих зостався. Отак й розійшлися їхні дороги...

Аби трохи піддобритись до вуйка Тодира, коли сіли відпочивати, Василь почав розпитувати:

– А що, Оксана, як здружилася з отією фізикою, то й так і живе собі в столиці?..

– Е, – зітхнув, – наділив Бог розумом, та долі не дав. Як тополя край поля. Нам з Марією онуки на думці, а їй – дисертації.

На цьому й скінчилася бесіда. Додому поверталися косарі разом з вечірньою чередою. Скалічене та зболене Тодирове тіло терпло від втоми. Втішався думкою: аби швидше вмитися, випити парного молока і – в ліжко. Бо з досвітку знову піде на косовицю. Лиш відчинив хвіртку, а назустріч Марія:

– Нарешті!.. Я, як Бога, тебе виглядаю, – обличчя жінки зацвіло посмішкою, очі засвітились радістю.

– Що, машину на лотерею виграла? – спробував покепкувати Тодир.

– Лист від Оксанки отримали. Такий втішний!

– Що, академіком стала?

– Донечка наша, Тодире, збирається заміж, – від утіхи Марія ще більше ясніє.

– О, це радісно!

– Гай, скидай ці порохи з себе. Я воду вже приготувала. За вечерею й поговоримо, – щасливо бідкається.

– За таку звістку не гріх й по чарчині, – збадьорився Тодир.

– Та вже вип’єш. І я за компанію пригублю.

Прохолодна вода, чиста сорочка, приємна новина додали Тодиру доброго настрою. А Марія й за хворобу забула. Пташкою по хаті літає, викладає на стіл смачні страви. “Може, вже дасть Бог і нашій Оксані пару... Онуками нас ощасливить...”, – думки обростали крилами.

– Та що ти, як на Великдень, стіл накриваєш. Сідай уже, – Тодирові таки кортіло випити чарчину добрячої самогонки.

– А хіба в нас сьогодні не свято? Свято. І велике, – Марія сіла навпроти чоловіка, щасливо збуджена, якою буває тільки матір у хвилини, яких чекає все життя, а тим більше, коли дочці вже далеко за двадцять.

– І хто ж це в зяті до нас набивається? – Тодир узявся за пляшку.

– Пише, що розумний, красивий і до всього – багатий... Правда...

– Що?

– Не нашої він нації.

– Господи, ще негра в хату приведе.

– Аби й негра, то що? – Марія пильненько заглядала Тодирові у вічі, щоб вивідати його думку. І тут же по хвилі: – Лиш би любили та шанували одне одного.

– Ти правду кажеш, чи глузуєш з мене? – зітхнув Тодир.

– Та не хвилюйся. Ніякий він не негр. Німець. Останнє слово Марії молотком гепнуло Тодира по голові, колькою відгукнулося в серці.

– Ну, чого ти?.. Заспокойся, – защебетала Марія, відчувши Тодирову переміну.

– Краще б, Маріє, був уже негр, – Тодир поклав на стіл так і не випиту чарку.

– Ой, ти знову за старе. Ліпше б я не починала цієї розмови – забідкалася Марія. – Та не всі німці – Ганси. Є й серед них добрі люди.

Тодир сидів закам’янілий, втупивши погляд у долівку. Здавалось, для нього в цю мить не існувало нікого і нічого, окрім його болючих дум.

– Хочеш сказати, що серед наших мало всяких нелюдів? Та, може...

– Цить! – обірвав дружину сердитий окрик Тодира.

– Отак завжди рота закриваєш, – Марія почала губити втіху. – Лиш тебе треба слухати, – схлипнула. – Скільки вже років від війни минуло, давно нема тих клятих фашистів, країни дружити стали. А ти, як камінь, затявся на одному. Он люди кажуть, що тим, хто був у полоні, на роботах, німці якусь допомогу будуть давати.

– Переможці з простягнутою рукою за милостинею перед переможеними... Тьху! – сердито сплюнув Тодир.

– Ага, бідному гонор, що дурневі – червоні штани. Дають, то й треба брати. А чого б ні?.. – Тодир перевів важкий і водночас сумний погляд на Марію, під яким вона враз стихла. Здавалося, Марія зробилася геть маленькою й безпомічною.

– “Краще б ти мене вдарив, аніж так дивився”, – подумала з болем.

– І вона чекає на моє благословіння?.. – Тодир ураз прошепотів пересохлими губами. Посидів ще якусь мить і, не торкнувшись до їжі, поплентався до ліжка.

Сон до нього не йшов. Лежав, ніби з каменем на грудях.

“Треба було краще промовчати, – гамував у собі думки. – Марія ж така хвора, а я її живцем добиваю. Он, яку вечерю приготувала, а я й ложки в руку не взяв... Але ж знає, що моя давня рана й досі кровоточить... Навіщо вона про німця?.. Могла б сказати – француз, чи якийсь англієць. Що я, паспорт у нього мав перевіряти?.. Та й Оксана... Хіба не розказував їй про свої муки?.. Все вона знає. Додівувалась... Знайшла пару, аби своїм вибором тата швидше у гріб загнати... А може, то її така доля? Може, не треба мені впиратися, може, змиритися й забути, викинути з пам’яті оте пережите страхіття?.. Та хіба я раз про це думав? – допікав себе Тодир. – Хіба не старався? Не можу! П’явкою присмокталося до серця оте минуле і ссе мою кров, мучить і сушить мозок...”

– Ти спиш? – почув над собою голос Марії.

– Ні.

Марія лягла в ліжко, і Тодир відчув тепло рідного тіла, лоскотний дотик ніжного волосся, від якого, як завжди, запахло п’янким ароматом любистку та м’яти. Той дотик водночас розніжив, підняв у грудях щемну хвилю. Обняв дружину, притулився щокою до її плеча.

– Не сердься...

– Я не серджуся, – зітхнула Марія і по хвилі провалилась у сонливе забуття.

Десь серед ночі натомлену тишу розірвав страшний Тодирів крик. Він зірвався з ліжка.

– Бог з тобою, Тодире! Не лякайся. Ти ж у своїй хаті. Ади ж, і я поруч, – ввімкнувши світло, Марія перехрестила чоловіка і взяла в долоні його тремтячу руку. – Що тобі приснилося?.. Знову Ганс?

– Ага, – цокотів зубами Тодир. – Щоб він на тому світі ні дна, ні покришки не мав... Розумієш, той звірюка примусив мене скинути одяг і голим возити тачкою мерців до крематорію. А вони, як дрова в штабелях. Я одного звалив на тачку, а Ганс наказує й другого брати. Я тільки нахилився над ним і бачу, що він живий, ворушиться. “Добий! – гаркає Ганс і тиче мені залізного прута. – Ну, а то тебе вб’ю!”. Я завагався. А він витяг пістолета, направив дуло мені в самісіньку голову і ричить: “Айнс, цвай...” Коли я пильніше придивився до того бідолахи, то аж отетерів від його погляду. То був не чужинець, Маріє, а наш сільчанин Василь Березень. Він вхопив мене за ногу... Оце й закричав з переляку.

– Треба піти до баби Василини, – наполягає Марія. Хай знову віск зілляє.

– Та що раз ходили?..

– Але ж і помагало, – потверджує пережите. – Он скільки років уже не мучили тебе жахи... Ну, лягай. Заспокойся. Може, заснеш. Бо вже світати скоро буде.

...Невдовзі Марія у тих тривогах–клопотах геть занедужала. І враз несподівано померла.

Згорьований Тодир дав Оксані телеграму і звалив на себе усі похоронні клопоти.

Через день прибула й Оксана. Тодир якраз був надворі, коли через хвіртку зайшла його кровиночка – струнка красуня в дорогому костюмі і високий молодий чоловік.

– Тату! – кинулася донька батькові на шию і зайшлася в риданні.

Поплач, поплач, дочко, легше стане, – обнімав свою Оксану, ковтаючи сльози, Тодир.

– Як це сталося? Чому ж мені раніше не повідомили?.. Я ж могла її ще живою застати...

– Ой, дочко, хіба я сподівався на це?.. Хіба мама збиралася вмирати?.. Вранці ще курям їсти давала, а до вечора... й не стало... Ну, ідіть в хату, до мами... – важкий спазм здавив Тодиру горло. – “А це?..”, – запитав більше поглядом, зиркнувши в бік незнайомця.

– Це – Ганс.

Мовлене Оксаною ім’я гострим ножем – прямо Тодиру в серце.

– Прийміть мої співчуття, – сказав українською мовою, хоч і з відчутним акцентом, Ганс і приклав руку до серця.

Тодиру запаморочилось у голові. Ледве втримався на ногах. “Нічого не буде мені тут милим без тебе, Маріє”, – не сказав – подумав Тодир і подався у хлів.

З хати доносилось Оксанине голосіння. Тодир і собі не стримав сліз.

– Що ж ти наробила, дочко, – бурмотів, тиняючись з кутка в куток.

– Ти тут, а я тебе всюди шукаю, – стала на порозі сестра Ганна. – Там чоловіки, Тодире, прийшли. Питаються, де бити столи, чи є дошки... Іди до них, чого тут нишпориш?

– Та ж не на городі столи ті робити, а перед хатою, – додав з гіркотою. – Скажи, що дошки біля кухні під накриттям. Хай роблять довгий стіл. Думаю, що на обід багато прийде людей.

– Йшов би ти сам, Тодире, та й командував!

– Піду-піду, але маю ще тут дещо зробити. А ти вже покеруй за мене. В тебе це гарно виходить.

– Добре, – зітхнула й пішла.

– Ганно! – голос Тодира вернув її назад у хлів.

– Що?

– Отуто в накритій снопами діжці двадцятилітровий бутиль з горілкою.

– А для чого це ти мені розказуєш? Що я, розливати її в пляшки маю?..

– Бо ти сестра. Щоб знала.

Ганна знизала плечима й вийшла. Та не ладилось на цей раз щось у неї з командуванням. “Чого він від людей ховається? Знайшов час порядки у хліві наводити...” – тривожні думки поквапили Ганну назад у хлів. А згодом звідти донісся її нестямний крик:

– Ой, людоньки! Тодир повісився...

Микитине сторожівство

Мамо, а тато де? – зайшов до кімнати, потягуючись, ще сонний Микита.

– До млина поїхав. А тобі нащо тата?

– Та так. Хотів сказати, що на роботу вже думаю йти.

– Куди?

– Як куди. На трактора...

– Ой, тяжко там.

– А де легко?

– Знаєш, ми вирішили якийсь сарайчик звести. Бачиш, уже й каміння пристарали.

– Ну то й що?

– Та наймати людей нема відки. Тато каже, що вимурували б з тобою. Йому лиш би помічника.

– Я що, проти. Але й без роботи, якось, ну, не годиться. Вже ж місяць як з армії прийшов. Та й копійка до хати…

– Май якос вуйко Василь приходив.

– Це котрий?

– Пищик, ну, старший охраник. Каже, йшов би ваш Микита у мою команду. Йому нічного сторожа треба. На ферму.

– Мамо, я, вчорашній сержант-танкіст, у сторожі піду?

– А що тут такого? Відпочив би від тої армії та й татові підсобив. Кажу ж, сарай треба вимурувати. Та й копійка, як ти мовиш, свіжа була б. Там, каже Василь, робота не бий лежачого. Показався рано та вечором – і вся морока. Та й додому – не з пустими руками.

– А стерегти?

– Буцімто й стерегти. Що не знаєш: щось з колгоспу потягти, це ж не в чужий город залізти…

І прийшов Микита на оту роботу. Обійшов ферму, зазирнув у корівники, в одному з яких угледів кілька метрів порожніх ясел – “кину соломи і от тобі ліжко готове”, – подумав. А лиш стемніло, набрав добрий склецок силосу і попер додому. Добре, що їхня хата через одну вулицю від ферми, а то вже й ноги підкошувались. “Ні, нема дурних... Якщо нести, то вже ліпше дерть із свинарника… Ади, калабурці долав останні метри,” – віддихувався, підперши одвірок.

Вийшла на поріг мати.

– Це ти, Микитку?

– Я.

– А за тобою що, пси гналися?

– Ага, пси. Силосу он приніс.

– Не надривався б ти.

– Не журіться.

І пішов з подвір’я.

– Куфайку одягай. Ночі ще прохолодні,– наздогнали мамині слова.

Микита набрав оберемок соломи, розстелив у яслах і влігся в отой дерев’яний жолоб, неподалік корів, що мирно, раз по раз, зітхаючи, ремигали. Накинув на груди куфайку.

“Ти диви. Зручно і тепло. Оце робота...”

Спати не хотілося. В голову лізли всілякі думки. Враз їх відігнав спогад про Надійку. Вчувся ображений голос: “Ой, а ти святий, так?”.. “Що вона цим хотіла сказати?.. Що і вона, і я – грішні?.. Може, не треба було докоряти Андрієм?.. А хіба міг мовчати, коли оте Дмитрове “Твоя Надійка з Андрієм Куцим щонеділі витанцьовували”, – душу вивертало. Ну й витанцьовувала. І що такого. Вона ж не засватана. Не сяде серед молодиць. От дурний... Повірив Дмитру. Та він і сам не проти клина підбити до Надійки. Може, спеціально надумав нас розсварити... А коли ні... А коли вони з Андрієм... Чого ж так розгнівалася?.. Коли б правда, то... ну фиркнула б, а не душилася сльозами...”

Десь поруч загуркотіла машина. Піднявся і тихенько попрямував до дверей. Обережно висунув надвір голову.

“От тобі на!” – біля сусіднього, невеличкого приміщення, що служило за склад, застиг “бобик” голови колгоспу. Сам Павлович стояв, обнявши руками чимале пузо, а його тесть Іван Мотузок тикав ключем у колодку на дверях. Світло від лампочки на стовпі влягалося на червонощокому обличчі голови і отой жовто–срібний відблиск робив його ще більш набундюченим. Нічні гості пірнули в темне горло дверей, а Микита стояв і думав, що йому робити: являтися перед ясні очі Павловича, чи не висуватися. І тут побачив, як чоловіки винесли один повний мішок, зав’язаний аж по гичку, потім другий, втиснули їх на задні сидіння машини і щезли, жбурнувши в бік Микити хмарку смердючого диму.

“Отак, ти склецок гнилого силосу вкрав, а голова колгоспу два мішки насіння конюшини. Це ж які гроші? Ти сліпав попід плоти, щоб нікого не здибати, а він, як пан, поїхав. От тобі, блін, і справедливість. От тобі й правда... Ну й натягнув би я маску патріота, завадив би їм в оцім злодійстві. І чого б добився? Харю б розбили та ребра поламали. І ніхто б мені й не повірив. Бо тих не судять, що машинами крадуть. На тих, хто з торбою попадається, все звалюють, все списують...”

Гидко стало на душі і, похнюпившись, поплентався в корівник.

Аж під ранок заснув міцним сном. Розбудили голоси доярок. Ніяково було перед ними вилазити зі своєї нічліжки, тож принишк, чекаючи слушної нагоди встати.

– Ти, Ганно, від якої корови собі доїш? – впізнав голос Марії Бобики.

– Від Голубки. І жирнюче, і смачне молочко.

– В мене теж є така корівка – Зірочка. Приношу вранці три літри і на сметанку, і на сир хватає.

– Добре, що вас двоє. А в мене п’ятеро ротів. І всі молочко люблять. Уже скупувато. Бо наша Манька з телям ходить.

– А ти чула, що в нас новий сторож?

– Та чула. Той горлопанистий Пищик лиш таких придурків та злодюг, як сам, набирає.

– А шо Микита?..

– Та, Маріє, який порядний парубок в сторожі подасться?

“От стара курва”, – Микиті здавалося, що йому плюють в обличчя, а обтертися він не може. В грудях здіймалася буря. Спочатку хотів піднятися й усім порозбивати оті банки з краденим молоком. Потім думав свиснути, щоб аж позасикалися з переляку. А відтак вирішив не засвічуватися, вислухати, що люди говорять про його начальника, про нього і таких, як він.

Коли жінки порозходилися до своїх корів, Микита швиденько підвівся і скоріш до виходу – свіжого повітря вхопити, обтруситись від почутих слів, як від смердючого бруду.

– Доброго ранку, вуйно Ганно, – промимрив через плече.

– О, а ти звідки взявся?

– З неба впав.

– Не жартуй з вуйною. Я ж уже стара. Ану стань. Хоч гляну на тебе. Ще ж не бачила після армії.

– А що на мене дивитися?

– Е, не кажи. Ади як, нівроку, змужнів. Файний. От якусь дівку чекає щастя.

“Ну й облесний язичок. Хвилину назад псякувала, а зараз як солодко співає”, – заспішив надвір Микита.

Стояв, дивився як світанок вмивається золотим сонечком, а в душі визрівало рішення: не хочу я цієї легкої роботи. І пішов до вуйка Василя. Увійшов до хати, а той ще в ліжку.

– Шо, корівник згорів? – зашкутильгав по хаті голий Василь, світячи грішним тілом.

– Ти що, сказився? Штани натягни! – стала на порозі Килина з дійницею в руках. – Син он прокинеться.

– Сьома, Сьома, покажи мамі пісюна.

– Геть здурів?! Посоромся.

– А нема чого соромитись. В Сьомки вже більший, ніж у мене.

– Господи, в молодого не хватало клепки в голові та й зараз її бракує.

– Ага, розумна знайшлася. Чого стала. На стіл щось клади. Людина ж в хату прийшла.

– Ви вже звиняйте. Я просто хотів сказати, що не буду сторожем робити, – заквапився Микита.

“Я на трактор сяду. І до Надійки сватів пішлю...”– пульсували думки і його кроки ставали впевненими, серце осявала радість, мовби він скинув з плечей важку каменюку.

КИЛИНА

Очі в Килини – два джерельця, що безупинно виплескують небесну голубінь, яка з-під затінку тонесеньких шнурочків чорних брів здіймає на серці щемну хвилю бентежного почуття, пестячи та голублячи враз народжену мрію – задивлятися в ті очі щодень. А вуста! Маки серед поля. Врода і юнь, які випромінює струнке тіло, що пашить здоров’ям і свіжістю, так і манять, так і ваблять у хмільне, заворожуюче море любові.

Ставні парубки задивляються на Килину, однак ближче підступати не спішать. Не наважуються. Кожен зважує свою достойність і боїться бути відпруцьканим, щоб потім не чути в’їдливого: “А що, отримав відкоша.” І Килина нічого не може второпати – подруги ж не кращі від неї, однак у парі, а вона одна. Боляче переживає хвилини, коли ловить у поглядах, надто Максима Осики, який їй давно не байдужий, іскринки, що викрешують у душі таке солодке і жагуче полум’я, а як тільки заграє музика, парубок запрошує у танець Оксану. Думала, що він через подружку хоче ближче з нею познайомитись. Та мовчить Оксана. Спливає час і Максим ні кує, ні меле. Щоправда, однокласники не дають Килині на танцях нудьгувати, але до них у дівчини особливе, якесь материнське ставлення. Інша справа – Максим. За плечима – армія, медучилище. Завідувач аптеки. О! Та й гарний до всього. “Всеодно ти будеш мій... Будеш, – не раз тішилась подумки Килина. – Я ж відчуваю, що подобаюсь тобі... Може, й, справді, Оксані шепнути, хай підкаже, що я не проти з ним зустрічатись?... Ти що?” – Тут же соромить себе. Але визріла думка вже точила душу і вдень, і вночі...

“Сьогодні ж скажу Оксанці, хай натякне Максиму. Вона ж усе бачить, усе знає”, – повниться рішучістю Килина, розуміючи, що уже не відступиться від цього наміру. А дорога до клубу, як ніколи, здавалася довгою, тому й заквапилась. Не йшла – летіла. “О, якраз і Максим з Оксаною стоять, – здалеку побачила. – Бесідують. Може, про мене...”

– Ти що, спішиш Оксану привітати? – мов з–під землі виріс Віталій.

– З чим привітати? – збентежилась Килина.

– О, а ще й кращою подругою зветься. Вчора ж Максим Оксану засватав.

У Килини підкосилися ноги і вона зіперлась на вчасно підставлену хлопцеву руку.

– Ти що? Тобі погано?

– Ні–ні. Це я від щастя за Оксану, – а в самої червоні кола перед очима застилають білий світ, серце ось-ось вискочить із грудей і від образи та прикрого болю розірветься на тисячі шматочків на знак обурення проти несправедливості і зради. Щоб бачили всі. Щоб ніхто не кривдив чужого кохання.

– Килино, що з тобою? Ти, як віск, зблідла, – захвилювався Віталій.

– Зараз пройде... Може, й мені заміж вийти?

– У тебе що, є наречений?

– А хіба ми з тобою погана пара?

– Та я б тебе все життя на руках носив.

– Тож у чому річ? – Килина сама не розуміє чи жартує, чи направду говорить.

– Я й сьогодні можу сватів прислати, – палають очі у Віталія.

– Слухай, а хто за нас випускні екзамени здаватиме, як усі переженимось? – зітхає Килина.

– От журу знайшла. Здамо.

– А може, й справді?

...Плаття, яке шила Килина на випускний бал, стало і вінчальним. “Що я роблю?.. Я ж не люблю Віталія... Я ж загублю йому життя... Водночас і собі...

А може, й ні. Що я знаю про любов? Як? А про кого я думаю?.. З ким зустрітися мрію?.. Під чиїм поглядом мліє моє серце?.. Максимовим. Як його забути? Господочку, допоможи його зненавидіти. Дай сил полюбити Віталія...”

Розпачливі думки гнітили Килину.

“На що ти злакомився, Максиме? На багатство Оксани, яка стала самостійною господинею після загибелі батьків? Гадаєш, вона добра? Це я тобі можу сказати про добросердність моєї подружки, яка знала, що я тебе обожнюю, а сама за моєю спиною місток до твого серця збивала... Ой, Оксано, повидирати б тобі очі, щоб не бачила, як я буду з Віталієм вінчатися... Що це я, Господочку, думаю. Хіба вона винна, що теж покохала Максима? То чому ж мовчала? Потай насміхалась, мабуть, над моїм зізнанням, над моїми почуттями...”

Килина стала сторонитися людей. Здавалось, усі знають про те, як вона розривається між любов’ю й обов’язком і лиш про це й говорять. Ніяк не могла уявити зустрічі з Максимом чи Оксаною. “Це ж вони в одному ліжку сплять, за одним столом їдять... Які вони огидні! Обоє... Невже ні разу мене не згадали? Ага, потрібна я їм, як торішній сніг. Це я, дурна, мучуся... В кохання граюся... А чого вартує для мене оця роль дружини? Тільки Бог знає мої муки і страждання...”

Як могла, так і втішала себе. Добре, що у важкі хвилини поруч завжди був Віталій, який чи здогадувався, чи все розумів, але своїм палким і відданим коханням вселяв Килині віру в щастя завтрашнього дня.

...Розтануло літо в зелені садків, у солов’їних концертах, у радісних теплих дощах, і з порогу осені провела Килина Віталія в армію. Провела від сімейного гніздечка, хоч старенької, але поза стороннім оком, дідової хати.. Батьки кликали до себе. Не погоджувалася. Одиноко, зате вільно. Хочеш – смійся, хочеш – плач, ніхто не бачить, ніхто не чує, а значить – не осудить.

...Килина верталася від тітки з райцентру вечірнім автобусом, що проїжджав мимо її села. “Мені б тільки від зупинки подолати цей шмат польової дороги, а вже з вулиці додому – рукою подати”,– втішала себе під ношею тяжкої сумки: родичка пригостила ранніми щеповими черешнями.

Довкруг виспівували цвіркуни, поле дихало теплом, випромінюючи духмяні аромати трав, а над головою, у темно-голубій високості розсівалися перші вечірні зорі. Незчулася, як за плечима почулися чиїсь кроки.

– Давай допоможу, – голос Максима примусив здригнутися.

Після того, як Максим одружився, вона його бачила тільки здаля. Уникала зустрічей, хоч інколи бажала їх і водночас боялась. “У чому він переді мною завинив? – питала себе. – Та ж не обіцяв нічого, ми з ним навіть не цілувались, а я не можу позбутись відчуття його зради... Ніяк не викину його з думки...”

І ось він поруч. Чути його дихання. Варто повернути плече і воно торкнеться його руки. Закалатало серце. Запашіли щоки.

– Спасибі. Не треба, – видихнула Килина.

– Та чого там – не треба, – Максим узявся за ручки сумки й Килина полегшено розслабила пальці.

Йшли мовчки. Обоє боялись якимось необережним словом сполохати святошну благодать, що лоскітно пестила душі, п’янким відчуттям парувала довкруг.

– Вечір такий хороший, – зронив Максим, як уже увійшли у вуличку.

– Ага. Як на замовлення, – тихо озвалась Килина.

На цьому розмова й скінчилась. Тільки легкі зітхання раз по раз злітали з вуст. Уже біля воріт Максим сказав:

– Що, занести сумку до хати?

– Занеси, – губи послухались серця, а не розуму, й Килина злякалася мовленого слова. Та відступати було пізно, бо Максим рішуче відчинив хвіртку, від якої аж до порогу князь-місяць стелив їм світлу доріжку.

Увійшли в хату, Килина навпомацки потяглась до вимикача й рука ненароком торкнулась Максимових грудей і від того дотику все тіло запалало звабним вогнем.

– Ой, – і не встигла відсахнутись, як опинилась у Максимових обіймах. Не противилась. Руки у відповідь на ніжності обвили міцну чоловічу шию, а губи уже цвіли насолодою в гарячому поцілунку.

– Що ми робимо?.. Ой, що ж ми робимо? – в щасливому страху шепотіла Килина. А у відповідь жагучі поцілунки Максимових губ. – Де ти раніше був? – не вгамовувалась Килина.

– Я вже раз обпікся дівочою вродою... Танцював з твоєю подругою і всеодно був ближче до тебе... Не помітив, як зблизився, як жаль її стало... А тебе боявся... Ти така красива, така горда...

– Я горда? Та я б за тобою на край світу пішла...

... Лагідне сонечко заглядало у вікно, ніжило своїми промінцями втомлено-щасливі тіла, заколисані крилами кохання, мовби промовляючи: “Прокидайтеся, любі, день уже надворі”.

Килина відкрила очі, усміхнулася синьоокому ранку, притулилася лицем до Максимової щоки і, запаморочена любов’ю, полетіла далеко-далеко... І летіла не день і не два, і нікого не бачила, тільки Максима, і нічого не чула, тільки його, і що б не робила, куди б не йшла, – в думці тільки він.

А оце якось прокинулась серед ночі після страшного сну, в якому падала у глибоке, заросле колючими кущами, провалля і страх скував тіло. За вікном гудів вітер, а поруч тихенько дихав Максим.

“Боже, це ж він так і біля Оксани спав, – ураз вранила думка. – А я його в неї украла”. І тільки зараз чітко усвідомила зміст і наслідки свого з Максимом вчинку. “Що думає Оксана? Що говорять люди? Що скаже Віталій?.. Грішна я, ой грішна... Але щаслива. Чи засліплена любов’ю? Бо хіба можна щастя на нещасті збудувати? Прокльонам, людському осуду я протиставила плотську насолоду. Оце і є щастя? Але ж я не тільки тілом, а й душею люблю...”

У тривожних думках застав Килину ранок. Як не таїла, а не змогла приховати від Максима свого занепокоєння. Ледве втихомирила, відправляючи на роботу. Та не вистигли ще сліди коханого, як на порозі виросла мати.

– Що, дочко, живеш на віру з Максимом?, – замість “Добрий день”. – Та ж у нього законна жінка, а в тебе законний чоловік. І року нема, як в армію провела. Ви ж звінчані. Не боїтеся Бога? А нам з татом, як людям в очі дивитися? Та й Оксана, кажуть, геть заслабла.

– Як? Що з нею?

– Спаралізувало.

– Ой, Господичку, лиш цього й не вистачало, – Килина відчула, як у грудях щось обірвалось, запекло... А вже через якусь годину вона прошкувала під осудливими поглядами перехожих до Оксани.

Увійшла до хати і заніміла. Оксана, бліда, із запалими очима, лежала в ліжку. Повернула голову до Килини й ледь мовила:

– Чого, подружко, ще тобі бракує? – і з очей випливли крапельки сліз, і потекли по восковому обличчю, падаючи прямо Килині в серце.

– Що з тобою, Оксано? – мовби й не чуючи її голосу, питає Килина.

– А я знаю? Ноги віднялися. Як не мої.

– Ти не хвилюйся... Не переживай...

– Прийшла мене втішати? Іди геть з–перед моїх очей. Чуєш, курво... Забрала Максима. Розбила моє серце, скалічила тіло... Чого тобі ще треба? Я ненавиджу тебе, – зайшлася в плачі Оксана.

– Та я тобі не ворог, – кусає Килина губи.

– А хто? Приятель? Іди з моєї хати. Іди!...

Килина вийшла за поріг і здалось, що небо впало на неї. “Ні, я не того прийшла, щоб вислухати тільки образу. Я була до цього готова. Я не можу отак залишити її... Не можу”, – і Килина вернулася.

– Оксано, не сердься... Видно, такі наші долі... Я вірю, все владнається і твої ноги оживуть. Я допомагатиму. Щодень. Не зможу я, Максим навідається...

Оксана зціпила зубами ковдру, щоб не стогнати, не кричати, не проклинати Килину.

А Килина, відчуваючи, як кожне мовлене слово полегшує в душі біль, говорила і говорила, ніжила і гріла теплими словами зболену Оксану...

ГРІХ

Кирстина корчилася від болю. Здіймала руки до Бога і голосила, захлинаючись сльозами. І не могла втямити, що дужче болить – зламана нога чи зранене гіркими спогадами серце. Як ніколи, відчувала себе самотньою.

– Господочку, прости мені мої гріхи, помилуй мене грішну... – шепотіла згорьованими губами, каючись... – Хоч би Данило був живий, а то ж забрав Господь чоловіка, а з ним – розраду й надію... Нікому й водички подати. Одинока. Як та билина в засніженому полі, – знову заголосила Кирстина.

– Може, Бог і дітей не дав, і старість сумом та болячками обперезав через отой мій гріх, що зараз влігся каменюкою на грудях, пазурами звіра роздирає їх...

Як я так зробила?.. Як, бо хіба могла відмовити рідному братові? На ньому ж тоді лиця не було. Як свічка танув. Ніколи б і не подумала, що любов спроможна на таке. А кажуть, що кохати – то велике щастя. Нє. Не для всіх. Любов – то і муки.

…Андрюшка прийшов до них, коли Данилка вдома не було: до млина поїхав, як зараз пам’ятає.

–Добрий день! Як живете? – а в самого туга в очах. Бачить Кирстина, що брата якась нужда в хату привела. Та не наважується розпитувати. Боїться, аби не образити. В Андрія ж гарячий норов. Відразу кип’ятиться, як щось не так. А може, то мені здається, заспокоювала себе. Бог його зна, що там у парубка на думці. Та язик таки свербить, і Кирстина здалеку починає розмову.

– Женив би ся ти, Андрюшо. Ади твої ровесники давно батьками поставали.

– Женюся. Хай ще трішки княгиня підросте.

– Ой, вічно ти зі своїми жартами.

– Не до жартів мені, сестро, – зітхає. – Не до жартів...

– Не лякай. Що скоїлось?

– Та не лякаю. Просто до тих, хто хоче мене, серце не лежить, а та, що в мою душу ввійшла, іншого любить.

– Чи не про Ольгу говориш?

– Про неї.

– Дівка на виданні. Та й осінь – пора весіль. Засилай сватів.

– Ти що, глуха? Кажу ж, другий у неї є...

– Сьомка? Та то пустощі. Гадаєш, як зі школи водилися з ним та в солдати проводжала, то й уже має чекати його з армії? Багато бачив таких?

– Я не хочу нелюбом бути.

– Ой праведник який. Тоді очі розплющ. Хіба в селі дівчат мало? Та й не примітна тота Ольга нічим. Курноса собі пампушечка. Гарніших і багатших від неї – пальців не стане рахувати, – останні слова Кирстина вже ковтала під гнівним поглядом Андрія. – Правда, – заквапилась догодити братові, – очі в неї великі та голубі, як волошки.

– У тих очах і втопився мій спокій, – Андрій поліз у кишеню за цигаркою. Кирстині враз стало жаль брата. Захотілося щось добре для нього зробити. Бодай розрадити, втішити. А чи спроможні на це слова?

– Кирстино, порадь, як мені бути, – голос Андрія пробуджує тишу, що, ніяковіючи, вляглася в кімнаті. – Нема мені життя без Олі...

– Чим же я тобі допоможу?.. Хіба... Хіба що написати Сьомкові в армію.

– Ти що? Просити, щоб від своєї дівки відрікся, бо тут, бачте, другий за нею сохне?..

– Ні, – Кирстина сама дивується, звідки це така думка у неї визріла, – написати, що його Оля з Андрієм Цвяхом ходить.

– Ну?

– От тобі й ну. Ти крутишся біля неї на виду у людей, до танцю запрошуєш, всяку там увагу проявляєш. Семена лист заїсть. Звичайно ж, він напише своїм друзям, може, й родичам. Розкажіть, мовляв, як там Оля без мене дівочить. Вони й напишуть, що з Андрієм витанцьовує. От він і перестане їй писати. Та й в армії, мабуть, не до любові. А якщо ще й у свого батька вдався, він у нього ревнивий і загонистий, то швидко до неї охолоне. Ти в цей час і скористайся моментом – посилай сватів…

Спогади підхоплюють Кирстину на свої крила, несуть у далеку молодість, і вона заново переживає то радісні, а то тривожні дні й ночі.

Незчулася, як і ранок у шибку постукав. Задивилася у вікно і – о Боже! – від хвіртки чимчикує Оля. “Чого б це вона?” Та проходить хвилина–друга, а за клямку сінешніх дверей ніхто не дзоркає. “Може, не наважується увійти?” Кирстина зсовується з канапи і шкутильгає в сіни. Відчиняє двері – і мружиться від лагідного сонця. Воно одне зустрічає Кирстину. “Що за мара. Привиділось чи що?”

Шкандибає до плити, заглядає в каструлю з позавчорашнім борщем і кривиться від прокислого духу. “Може, на обід щось приготую, а ні, то й так буде. На яблуках перебуду...”, – не то втішає себе, не то виправдовує свою кволість і прямує до канапи втамовувати і фізичний, і душевний біль... Дивиться в стелю до болю в очах, аж доки на ній не замайорять півонії, відтак хризантеми... Звідкись береться Данилко, такий веселий і радісний, у білій вишиванці, в солом’яному капелюсі. Який він гарний серед отих квіток!

– Кирстино, – протягує руки, – іди до мене. Мерщій. Мені так самотньо без тебе.

І Кирстина біжить до свого судженого, дарма, що зламана нога, що серце калатає в грудях. Їй так легко і святошно на душі, що, здається, ось-ось полетить до Данилка, бо добігти ніяк не може, хоч до нього ген рукою подати.

А Данилко враз спохмурнів і з сумом мовив: “Не годна до мене добігти. А знаєш чо, бо ти грішна...” І зник. Розтанули квіти в надвечірньому присмерку. І знову туга й розпач холодною гадюкою обвили Кирстинине серце. “Грішна... Таки грішна я, Данилку, бо розбила людські долі. Семен так і не вернувся з армії в село. Залишився служити. Кажуть, женився десь аж під сорок літ”, – важко зітхає і вкотре просить у Бога прощення...

Вечір застає Кирстину наодинці з думками. Їй не хотілось навіть руку простягнути до столу, на якому в полумискові лежали жовтобокі ранети. Обіцяла собі, що з’їсть яблуко на вечерю, але так голодною і заснула. І приснився Кирстині сон. Чи то не сон, бо так було. Вона стоїть за ворітьми, а вулицею йдуть назустріч одна одній Олька і Федора, мама Сьомкова. Ось вони порівнялись...

– Добрий день вам! – не промовила, а проспівала Олька. А Федора ні слова. Тільки гнівно зиркнула і далі собі йде.

– Скажіть, ви давно від Сьоми листа одержували? – не вгамовується дівчина.

– А тобі що до того? – з вуст Федори сама злість.

– Та я переживаю. Вже два місяці до мене ніякої вісточки.

– Ти що ж хотіла з Андрієм гуляти, а від Семена листи читати?

– Я... Та я ні з ким не...

– Що? Все село говорить...

І пішла Федора, зігнувшись під ношею материнської образи. А Олька, мов вкопана, стояла, зрошуючи подорожню траву гіркими сльозами.

– Зачекайте! – силкується крикнути Кирстина. – Ви обидві не винні. То я... То я посіяла ворожнечу. – Але слова її губляться в горлі, і вона опам’ятовується в холодній пропасниці...

“Як же мені спокутувати цей гріх? Як?” – молиться Кирстина, вже й не втішна синьоокому ранкові, що губить ніжну посмішку у вікні. А як тільки геть розвиднілось і сонце розпустило свої золотаві коси крізь зелені шати винограду, Кирстині знову привиділась Оля. Здалось, начебто вона, як і того разу, пройшла під хатою. Але Кирстина вже не квапиться до дверей. Якщо йде, то у хату увійде. Минають гнітючі хвилини, тишею дзвенять у вухах. Ніхто не входить. ”Видко, вона привиджатиметься мені тепер щодня. Може, мучитиме мене, аж поки я не зізнаюся їй у своєму гріхові...

...Дорога здалась такою довгою, що Кирстина три рази сідала спочивати. Під обід таки дошкандибала.

– Добрий день, Олю! – застала господиню на дворі.

– Добрий день! – Ольга відклала ніж і недокришене яблуко й здивовано дивилася на гостю.

– Я хочу сказати...

– Що, нажалівся. На переговори тебе післав. А хіба це, Кирстино, вперше?

– Ні, я...

– Не треба. Твій брат поміняв сім’ю на горілку і веселу компанію. Я прощала, скільки могла. Тепер не можу. Не вірю я Андраєві, розумієш?

– Олько, я не того прийшла. Я грішна перед тобою... Я маю, що тобі сказати. Ой, маю. Вислухай мене. Може, й простиш мій гріх, щоб я могла піти до свого Данилка.

– Кирстино, я не відпускаю гріхи. Та й зла на тебе не тримаю. Хіба ми сварилися? Зичили одна одній лиха? Проси у Бога прощення, якщо відчуваєш якусь провину. Най він тебе простить...

МУЗИКА В ТРЬОХ СОСНАХ

І як їм писати?”– обпеклась думка об чистий аркуш. Скільки разів Роман обмірковував, як сповістить батьків, і ніяких заковик не виникало. Все здавалося просто. Головне – наважитись. І ось на тобі – уже годину морщить чоло, а путні слова у ряд не стають – наввипередки витісняють одне одного, паморочать думку і рука, що вже затерпла в чеканні, так і не вивела жодної літери.

– А що я буду мудрувати, – мовив ураз і написав: “Тату і мамо, через якийсь місяць-два у мене дембель. Скоро приїду додому, але не один, а з Ніною. Я тут і любов свою стрів. Ви не гнівайтесь, видно, долю не те, що возом, а й танком не об’їдеш... ”

Перевів подих, перечитав написане й полегшено зітхнув. Знав, батьки в нього добрі, мали би зрозуміти і все ж десь у глибині душі таїлась тривога. Як не є – він єдиний син. Рідні ще, мабуть, сподіваються, що й після армії пробуватиме вступати до університету. Дуже хочуть бачити його юристом. А тут уже сім’я, невістка з далеких країв, якій не під вінець, а в пологовий будинок ось-ось пора йти.

Дописав про сякі-такі солдатські новини і відправив листа.

Батьки Романа жили в райцентрі, невеличкому провінційному містечку, де всі на виду, знали майже все про кожного: хто де працює, хто кого любить, а кого ненавидить. Не було чим особливо землякам пишатися. Правда, мали колись музей у приміщенні старої церкви, але із новим поверненням до Бога храм відновили, а музей кудись зник. Єдине, чим містечко було далеко відоме, – це тюрмою, а довколишнім селам – гонором його роботящого люду. Найвиразніше проявлявся той гонор, коли справляли весілля. Якщо в сусіда пишне та багате, то я маю ще вище носа задерти, якщо тієї неділі нанашки подарували молодим телевізор, то цієї буде на додачу ще й приймач. Лізли зі шкіри, аби похизуватись один перед одним...

Не вирізнялись з-поміж інших і Любченки, що проживали в ошатному будиночку на тихій вуличці, вздовж якої тішились вродою вишні, бузок, калина.

Дарина саме чаклувала у квітнику, як почула голос листоноші:

– Тьотю Даринко, вам Роман вісточку прислав.

– Ой, слава Богу! – поспішила до воріт. – Сімоне! Письмо від Ромки! Іди сюди.

– Радісно починається день, – забасив по дорозі з хліва збуджений Семен, обтрушуючи з сорочки золотаві кучері ялинкових стружок – майстрував вікна до веранди, яку дав собі слово впорядкувати, поки Роман прийде з армії.

– На, читай. – Дарина передала Семенові листа, коли посідали на ослоні під розлогим кущем винограду, що вже пробуджувався від зимової сплячки, купаючись у літеплі ніжних промінців весняного сонця.

Романові слова спіткалися в горлі, приголомшуючи своєю несподіванкою.

– Хлопчисько!.. Усі сподівання, усі надії одним махом... вщент...

– Сьома...

– Що Сьома... Не правду, може, кажу?

– Ой! – тільки й видихнула Дарина.

– Отож то, що ой. Сім’ю заводити. Бач, який спритний. А ти зможеш утримувати сім’ю? – заводився Семен. – Ні при якому ділі не прилаштований, зате до женихання, глянь, який мастак. А на чию голову? На нашу з тобою, а чию ж.

– Може, й справді, така його доля...

– Авжеж, доля. Побачив дівочу пітячку й розпустив нюні. Хлопчисько. Йому вчитися треба, бо без науки та доброї роботи в цьому світі не вижити, а він женитися забаг. Тьху!.. – Семен сердито сплюнув, плеснувши долонями об коліна.

– Все?! – Дарина лагідно зазирала чоловікові в очі. – Пересердився?

– До чого це ти?

– До того, що як би там не було, а від весілля нам не відкрутитись. Не на те сили тратимо.

– Я цим гризтися не буду. На околі он кабан хрюкає, та й горілка знайдеться…

– Думаєш, отим обійдеться? Не хочеться ж, щоб було гірше, як у людей.

– Не буде гірше. Та ж і свати щось підкинуть. Не для одного ж Романа весілля...

– От додав синок клопоту.

– Гай, не переймайся. Де діти, там і клопіт. З Божою поміччю якось зготуємось. Ти ось що, ти напиши Романові сьогодні ж листа, хай повідомить адресу сватів. Зідзвонимось, порадимось. Бо що не кажи, одна голова добре, а два чоботи – пара.

Відповідь від Романа не забарилась. Але вона геть спантеличила Дарину й Семена, бо син категорично наполягав, що ніякого весілля робити не треба і адреси сватів так і не повідомив. Він і сам її не знав. Можливо, її й не існувало. Ніна ж виросла в інтернаті. Але писати про це Роман і не збирався. Батькам, мовляв, не з медом перенести вже самий його шлюб, а тут ще напиши, що не буде з ким родичатись, то тільки сіль на рану.

Семен же сприйняв це по-своєму – розсердився.

– Він що, геть мені хоче перед людьми обдерти лице?! Нічого, самі зробимо весілля. Зі шкіри вилізу, а зроблю!

– Не зарікайся, чоловіче. Може, Ромка не даремно не хоче весілля. Ми ж нічого не знаємо, – пробувала втихомирити Семена дружина.

– А що ми мали би знати?

– Як! А, не дай Боже, з жінкою жениться, може, й дитину має.

– Гадаєш, він геть таки з глузду з’їхав?

– Я нічого не гадаю. Я знаю одне – ви з Романцьом, як дві краплі води, схожі. Вперті та затяті. А я не хочу сварок.

Даринині слова, мов пригоршні холодної джерелиці в обличчя Семену. Замовк. А серце між почуттями і думами, як між жорнами, треться і кровоточить. Любить же сина. Так хотів, щоб у Романа кращою, ніж у нього, доля була, щоб не надривав, як тато, жили в тяжкій, щоденній роботі, аби на столі був хліб і до хліба. “Дасть Бог, так і буде. Університети й заочно закінчують, – враз почав себе розраджувати, – може, то й ліпше – працювати і вчитися, бо хто годен зараз настарчити грошей на те навчання... А що проти весілля, то воно й зрозуміло – не хоче нам зайвої мороки завдавати... Але ж хіба можна без весілля?.. ”

– Даринко, ти напиши йому, хай не переймається весільними клопотами. То наші турботи. Як в людей, так і в нас.

Поки прилетіла нова вісточка від Романа, Дарині здалося, що й очі продивила в терпкому чеканні.

Семена не було вдома. Сама розкрила конверт і затремтіли руки, коли взялася за читання. “...Прошу вас і не думати ні про яке весілля. Ми з Ніною уже розписані. Та й вона на сьомому місяці...”, – застрибали слова, а відтак злилися в темний шнурочок.

– А це ж чо моїй дитині така випала доля?.. – затуманили сльози очі... – Чим же ми завинили перед тобою, Господичку?.. Хіба я не мріяла бачити свого синочка князем поруч з княгинею у вельоні й весільному вінку?.. Хіба не хотіла, щоб і на нашому подвір’ї музики сповістили, що син Сімона й Даринки Любченків жениться?.. – дала волю і словам, і сльозам...

...Семен слухав дружину - і якась досі незвідана образа розпирала груди. “Чому так? – цокало у скронях. – Ми ж би йому небо прихилили, а він...”

Защеміло серце, але натомість Семен сказав:

– І все ж не хрестини, а весілля має першим бути... Слухай, станція ж від нас – рукою подати, та й поїзд прибуває під вечір, коли на весілля сходяться. Отож, ми їх зустрічаємо і – прямо за весільний стіл. І для молодих свято, і нас ніхто не носитиме в зубах, що єдиному сину не справили весілля.

– Ти гадаєш, так буде добре?

– Як уже буде, але буде так.

...Роман і Ніна сиділи біля вікна плацкартного вагона. Пропливали краєвиди, ваблячи красою полів, лугів, перелісків, мальовничістю сіл-писанок, грайливими хвилями гордого Дністра, який, мов величезний вуж, то виринав у видолинках, а то ховався за пагорбами.

– А що, правда, гарно у нас?! – не то питав, не то стверджував Роман, пестячи в долонях Нінину руку.

– Гарно... – крім захоплення в голосі Ніни промайнула й тривога.

– Не хвилюйся. Батьки в мене добрі. Знала б ти, як вони хотіли зробити нам весілля.

– Весілля? Так у нас було весілля.

– То з нашим весіллям не рівня. У нас не весілля, а справжній спектакль. Гостей не двадцять, а двісті, а то й більше...

У цей час у сусідньому купе почулась метушня, відтак крики і через мить клубок чоловічих тіл докотився навпроти них. Роман не встиг і з місця схопитись, як один із хлопців від удару полетів на Ніну. Біль і ляк за дитину вирвав з Ніниних уст страшний зойк, проваливши її в безодню забуття. Короткий, але болючий і гострий, як блискавка, крик, від якого в пасажирів мурашки по шкірі побігли, враз вгамував збуянених молодиків. Роман кинувся до Ніни. Тут же нагодилась і провідниця.

– Ви на якій станції виходите? – запитала Романа, коли Ніна прийшла до себе.

– Через дві, – затремтів у тривозі Романів голос.

– Я побіжу, скажу бригадирові, хай викличе швидку...

А поїзд мчав собі вперед, намотуючи на колеса вже недалекі до Романового дому кілометри.

...– Ну, здається, вже все готове, – з полегшенням зітхнула Дарина, ще раз кинувши оком на вельон, весільне плаття, яке пошили на спеціальне замовлення, щоб менше була помітна княгинина вагітність, костюм нареченого, на лацкані якого красувався шлюбний букет. І свята водичка з васильком, і пшеничка, якими вона буде кропити й посипати голови молодих, коли виходитимуть з хати, щоб жили в добрі та мирі, під руками, чекають тієї святошної миті. Лиш би благополучно доїхали. Лиш би в час добрий...

– Уже люди сходяться, – Семен виріс на порозі. – І шофер з бусиком команди чекає.

– А хто на станцію поїде?

– Як хто. Нанашки, дружба й дружка.

– Може, хай уже їдуть. Поїзд чекати не буде.

– То я кажу, най відправляються, – зиркнув на весільне вбрання наречених, – й аж тільки зараз відчув полегшення, що вони таки по–людськи підготувалися до весілля – і їди, й горілки вистачає, й гості бажані, і музики гонорові. Та й передчуття зустрічі тішили...

Потяг, зітхнувши, стишив хід і заціпенів. Роман ще з вікна побачив “Швидку допомогу” і, як тільки ступили на платформу, підхопив Ніну на руки й заквапився до машини, за ним – провідниця й сусіди з купе з їхніми чемоданами. По дорозі й почув знайомі голоси...

– Романе, з приїздом!

Глянув – двоюрідний брат Юрко зі своєю Аничкою, сусіди Олег і Наталка обійми розкривають:

– А... Це...

– Так. Це – Ніна... У вагоні бійка. Мабуть, передчасні пологи... “Швидка” он чекає, – і побіг.

А в цей час під заквітчаною ялиновим гіллям весільною аркою, при вході на подвір’я Любченків, поклали стільчик, накритий рушником, на якому засяяла червонолиця хлібина з грудочкою солі на тім’ячку.

Тут же й позапишувалися Семен з Дариною, родина, сусіди. В готовності й музиканти, щоб за першою ж командою зустріти маршем молодих.

– Їдуть, їдуть, – попливли голоси і натовп хвилею подався вперед, а відтак завмер у чеканні, не зводячи очей з мікроавтобуса.

Вийшла Аничка, за нею Юрко з Наталкою й Олегом. Романа й Ніни не було.

– Що, не приїхали? – на Семенові лиця не стало.

– Приїхали, – відвів погляд Юрко.

– То й де ж вони? – тільки й спромоглася видихнути Дарина.

– Мабуть, уже в трьох соснах.

– Де?

– В роддомі тобто.

– Ой, мамко моя, от тобі й весілля! – зняла до неба руки Дарина...

...Чергова лікарка уже виглядала “Швидку”.

– Усе буде добре. Ви молоденька, здорова. Не лякайтесь, – защебетала привітно, зустрічаючи Ніну. – Через годину – другу, дивись, молода мама ще й княгинею буде. Весілля ж сьогодні у вас, – не переставала говорити аж до порогу лікарні. – Почуті слова відганяли журу від Романового серця.

– Ти, любчику, – лагідно звернулася до Романа привітна лікарка, – погуляй поки що, а як треба буде, ми тебе покличемо.

“Бач, як сталося, – думав Роман, міряючи відстань між трьома могутніми соснами, що сплітали свої зелені крони над подвір’ям пологового будинку, – батьки хотіли нам гарний сюрприз приготувати, а вийшло. Та нічого, весілля, про яке он всі уже говорять, і без нас обійдеться, лиш би з Ніною та дитиною все було в порядку”. І на Романа наплив спогад, як вперше стрів Ніну, як познайомився, як потім і стрімголов летів на побачення.

– Романе! – незнайомий голос заквапив до вікна.

– Що? – підняв голову до медсестри, упізнавши в ній тітку Катерину.

– Відійшли води. Не довго чекати. Дасть Бог, усе буде добре.

Враз здалось, ніби поруч заграли музики.

– О, а там у вас весілля...

– Наше весілля тут, у трьох соснах...

Роман перехрестився, благаючи в Бога благополучних пологів і залишився наодинці зі своїми думами, які то звеселяли, то тривожили душу.

– Романе, ти ще тут? – почувся радісний голос тітки Катерини.

– Тут, – підняв голову до вікна.

– У вас син, – засвітилося її обличчя.

– Слава тобі, Боже!.. – злетів у верхів’я сосен щасливий голос молодого батька.

А не так уже й далеко, на подвір’ї Романової хати, як гімн новонародженому, здіймалась у високостя життєрадісна мелодія весільного “віватю”. Вона наростала і наближалася.

“Що це таке? Та музика все ближче і ближче. Вона оживає, вже начебто в мені звучить”, – не міг нічого второпати Роман. І тут із вулиці випливли тато з мамою, Юрко з Аничкою, Олег і Наталка та ще багато святкового люду, а за ними розсівали у вись веселі й бадьорі звуки музиканти.

– Синочку ти мій, – забринів Даринин голос на Романовому плечі. – Я ж очі прогляділа за вами...

– Здрастуй, сину! – втішно тряс Семен Романову руку. – Ми виглядали– виглядали та й самі вирішили навідатись. Що там скоїлось?

– Та ви ж нічого й не знаєте. У мене – син. Ви дідусь і бабуся.

– Ось ваш внучок, – тут якраз гукнула з вікна Катерина, піднявши на руках немовлятко.

– Божечку, яке воно маленьке та безпомічне – і щемна хвиля сколихнулась у Дарининих грудях, здійнялася великою любов’ю до цієї крихітної людини, заслонивши собою і весілля, і всі життєві негаразди та клопоти.

ГРИГІР

Григір розлігся горілиць на металевому ліжку, втупився в стелю і зрісся зі своєю журбою, не помічаючи нікого й нічого довкола...

Від природи він був веселої вдачі, любив жартувати. Таким зберігся до старості. З ним було приємно, бо то якоюсь байкою розсмішить, то дотепним словом підніме настрій. А тут ураз як підмінили чоловіка. Замкнувся в собі й свердлить поглядом дірку то на стелі, то на стіні. І все відтоді, як завітала до нього ота кароока молода жінка. Поговорив з нею і враз збадьорився, здавалось, начебто й помолодів. Ще ні світ ні зоря, а він уже до вікна. Виглядає. Продивився весну, видивився й літо. Вже й осінь жовтим листом постукала в шибку, а очікувані гості не з’являлися на порозі. І став чахнути Григір, як свічка на очах танув...

Нікому не виказував свою таїну, що мучила і водночас жевріла щасливою надією, повертаючи до отого дня, коли навідалась Марія, до отієї розмови, що враз перевернула душу. Він тоді саме приплентався з їдальні, кімнати, де ходячі за одним довгим столом, бренькали ложками, чавкаючи квашеною капустою з толоченою картоплею. І вже хотів потамувати одноманітну нудьгу післяобіднім сном, як увійшла вона – гарна і квітуча, з сонячною усмішкою, приємним запахом парфумів упереміж з ароматами розквітлого бузку й півоній...

– Добрий день, вуйку Григоре!– мовила від порога. – Де б вам весняний букетик покласти? Може, в оцей слоїк на тумбочці? В ньому якраз і вода є.

“Оксана!” – стиснулося в Григора серце, перенісши його в далеке минуле, коли цілував дівочі уста, пестив молоде тіло, зазирав у закохані очі...

Був видним парубком. Тож з легкістю закрутив голову юній сусідці–красуні. Спливла ота пора, як сон. Бо недовгою була. Бо не тільки з однією Оксаною кохався. Але побачив гостю, схожу, як дві краплі води, на молоду Оксану, і заново пережив бентежні хвилини любощів, хоч уже давно призабуті.

Багатьом колись він паморочив розум. Не цінував ні своїх, ні дівочих почуттів. Гадав, молодість на те й дана, щоб нагулятися вволю. І парубкував. Не вгледів, як літа й на осінь повернули. Дівчата вже не помічали, до старших – не лежала душа. Так і завікував одинаком у приземкуватій татовій хатині. Коли ж старість та болячки ступили на поріг, було, схопився, перед далекими родичами та сусідами почав знімати шапку, та швидко втямив, що промарнував життя. Може, хтось і погодився би доглядати, коли б було за що. А так – кому потрібен бідний, хворий дід зі своєю халупкою? От і привела скрута в оці казенні “хороми”...

– Добрий день, кажу, вуйку! – повернули до дійсності слова молодички, що не тільки увійшла до кімнати, а увірвалася в його життя.

Оторопілий Григір спантеличено прошепотів:

– Добрий день.

– Не впізнаєте мене? Я Марія, дочка Оксани Білоцвітної.

– Впізнаю. Вилита мама.

– Приїхала в село та й вирішила вас провідати.

“А це ж чим я заслужив?.. – Григір ніяк не міг второпати причини цього візиту. – Колись, правда, трішки любився з твоєю мамою, – міркував. – Та тобі цього не знати. Ти – пізня дитина, маєш собі рідного тата... Був сусідом вашим... Хіба що... Хіба що надумала повернутися з міста і кинула око на мою хату: її так ніхто ще й не купив, щоб коло батьків будуватися... Може... може, забере мене звідси до себе, аби я обійстя їй передав... От якби...”

– Є в мене до вас одна делікатна розмова... Гай, я трішки відчиню вікно, бо щось тут повітря не зовсім свіже. Можна?..

– Ой, дочко, його відчиняли. Та цей сморід уже так устоявся, що хоч відчиняй разом вікна та двері – не допоможе. Може, надвір вийдемо? Під вікном – ослін. Сядемо та й поговоримо.

– То ходімте...

Був теплий сонячний день. Довкола все цвіло й пахло. А тут ще й така несподівана гостя. Від радості, якогось щемного почуття в Григора перехопило дух. Присів у нестерпному чеканні Маріїних слів. І вона заговорила.

– Привела мене до вас ось яка історія... Після закінчення медучилища направили працювати в міську школу–інтернат. Зайшла в кабінет директриси, а вона дивиться на мене, як на стару знайому. “Як ви кажете, Білоцвітна?” – перепитує й розглядає з якоюсь особливою цікавістю. – Неймовірно. У нас виховувався хлопець з таким прізвищем. Дуже схожий на вас. Навіть така ж родимка на щоці... Чого в житті не буває”, – сказала директриса і посіяла в моєму серці тривогу. Знаю: брата в мене нема. Звідки ж ота схожість, ще й однакове прізвище? І тоді якийсь внутрішній голос озвався до мене: “А чому тато носить дівоче прізвище матері? В нашому ж краї це не прийнято...” Помучили якийсь день-два оті питання й забулося. Та на біду чи на щастя, якось підійшла старенька вихователька, і собі про те ж. Мовляв, приглядається до мене і ніяк не наважиться запитати, чи не маю я брата, чи він не виховувався в цьому інтернаті? Словом, оті підозри мене, як кажуть, дістали. І звісно ж, я – до матері.

Не витримала вона моїх допитувань. Довго плакала, а потім зізналася, що в юності закохалася в гарного, хоч уже й немолодого парубка. Згодом відчула під серцем дитину. А коханий уже з іншою любився. Боялася ославити батьків, та й за своє життя стало лячно. Поїхала в місто, влаштувалася на роботу. А через якийсь час народила хлопчика. І хоч як було тяжко та жалко, здала його в будинок дитини під своїм прізвищем, яке зареклась ніколи не міняти. Повернулася в село. Невдовзі вийшла заміж. Знайшлася я, і ота мамина таємниця-рана поволі зарубцювалася, хоч і не зажила. Я зрозуміла, що вона кровоточить...

– А… – Григір хотів запитати, до чого тут він, але вдавився словом, відчувши раптом свою провину за парубоцькі гріхи.

– А річ у тому, що татом того хлопчика є ви, – карбуючи кожне слово, мовила Марія, і вже пошепки додала: – Мама поклялася...

– І де... Де ж він?.. – перехопило в Григора подих і якась досі незнана, бентежно–тепла хвиля озвалася, завирувала в грудях, викресавши в зболених очах тривожну і водночас радісну сльозу.

– Далеченько звідси. Гадаєте, було легко його розшукати?... Допомогли добрі люди. З’ясувалося, що він з отією вихователькою, яка була для нього як мати рідна, листувався. Вона й назвала мені військову частину, в якій він служить прапорщиком. І я поїхала. Юрій, так звати вашого сина, а мого брата, і справді на мене схожий. Подарувала йому ручний годинник. Тоді я вперше побачила, як чоловіки плачуть від радості. Я розповіла йому все. Запитала, чи не проти з вами зустрітися. Погодився. А ви? Ви б хотіли побачити сина?

– Хотів. Дуже б хотів... – Григір вмить усвідомив, як наповнювалося іншим змістом його життя.

– То, гадаю, невдовзі ми вдвох завітаємо до вас, – сказала на прощання Марія, від якої, як од літнього сонечка, випромінювалось тепло і світло..

“Боже, в мене є син… – в тисячний раз тішився, як дитина, Григір. – Хай осудить мене. Хай образить, грубих слів наговорить, тільки простить. Я все стерплю. Бо грішний, жив, як перекотиполе. І залишився на цьому білому світі один, як билина. Ні друзів, ні рідних, ні дітей... А тут... – син. Яке це щастя! Хай вийшло не так, як у людей, а все-таки після мене залишиться моя кровиночка, продовжить мене, мій рід. Заради цього я ладен у будь-яких муках замолювати гріхи. І застережу його від скоєних мною помилок. Маю йому що сказати. Ой, маю. Ти тільки прийди, синочку, тільки не відцурайся....”

Скільки ж доведеться Григору чекати? Не зустрінеться він уже з Марією. Бо саме в той день, коли вона їхала за Юрієм, з-за повороту зненацька вилетіла вантажівка. То було останнє, що вона бачила.

...У вікна будинку для перестарілих зазирнуло ранішнє сонечко, попестивши своїм теплом старе обличчя. Григір поніжився якусь мить, зиркнув на дорогу, а відтак втупив сумний погляд у чужу й холодну стелю і вкотре прошепотів: “Приїдь, синочку... Приїдь... ”

Докіїна доля

У… тя в свічку... – Олекса полетів сторчака і вперся руками в кам’яний мур. – Ади, чуть ногу не вломив.

– Пий більше, то ще й в’язи зломиш, – зронила Докія, що йшла на кілька кроків позаду. – Вулиця йому вузька.

– Шо, ти ще будеш мені ньоркати, курво стара. Я знаю кілко мені пити. Ади, жаба зелена, вона буде мене вчити.

– А шо думаєш, як сива голова, то вже й розуму повна. – Докія зупинилася, не наважуючись наблизитися до чоловіка, бо добре знала його кулаки. Але й змовчати не могла. – Чого межи молодими за стіл пхаєшся. Вони шо, тобі рівня?

– Рівня, рівня, – перекривився Олекса. – Твоє яке собаче діло, з ким я за стіл сідаю?

– Ой, чоловіче, послухав би ти на тверезу голову, що ляпав язиком перед тими, що тобі у внуки годяться, то, може б, і дійшла до тебе тямка, як вибирати компанію. Не моє діло. А чиє ж? Дарини Горпинихи, з якою на сміх людям весь вечір у танці спотикався?

– Замовчи, кажу, бо зараз у мене занімієш.

– Аякже. Від тебе другої бесіди й не діждешся. Господи, коли вже візьмешся за розум.

– Замовкни, бо зараз на одну ногу стану, а за другу шарпну і, як жабу, роздеру… Ади, вона буде мені вказувати. В Челябині не тобі рівня пробували на свій лад перекувати, і ті зуби ламали… Так буде, як я захочу. Поняла!? Бо я такий. Я хана.

Олекса бурмотів, спотикаючись, аж до самої хвіртки власного подвір’я. А Докія йшла оддалеки, зітхала і благала Бога, аби спокійно пережити ніч.

Довго шпигаючи ключем, Олекса нарешті вцілив у замок і двері, зітхнувши, впустили його в хату. В обличчя війнуло настояним запахом кропу та петрушки, які Докія розстелила на столі сушити, і в запамороченій від випитої горілки голові загуділо, в горлі занудило. Намацав вимикач і примружився від яскравого світла, що розлилося по кімнаті.

– Ади, їй великої хати мало, щоб цю траву сушити. Нє, треба саме тут насмердіти.

– І в цьому не вгодила, – обізвалася, переступаючи поріг, Докія. – Зимою в супчику ні петрушка, ні кріп тобі не смердять, а пахнуть.

– Ти мені не вказуй на зиму. Розумна яка. Зараз вари суп!

Докія закам’яніла посеред хати.

– Чого витріщилася? Не поняла, шо кажу?

– Ти голодний? На весіллі столи вгиналися від їди, а ти через якийсь час супу забагаєш.

– А мене, може, від тих м’ясів жага пече. Я пісненького і ріденького хочу.

– Олексо, бійся Бога, ніч надворі та й газ кінчився. Доки в плиті вогонь розкладу, то й світати стане.

– Не стане. І ніякого тобі дідька не буде. Вари суп, сказав! Бо я третій раз повторяти не буду.

– Господи милий, що ж ти за долю мені вготував, – видавили слова сльозу із Докіїних очей, і вона пішла до дровітні за трісками. Розпалила у грубці вогонь, поклала на плиту каструлю з водою і взялася чистити картоплю…

– На, їж свій суп, – жбурнула словами в перекошене обличчя Олекси, що куняв за столом, поставила перед ним миску і вийшла надвір.

Ніч парувала літеплом, купаючи у високості спілі зорі. Сіла на поріг, притулилася до одвірка й відчула, що і тіло, і душа мовби зливаються із довколишнім світом.

Враз на грушці біля воріт тьохнув соловейко. До нього обізвався другий із Туниної черешні. Їх підтримали солов’ї в акаціях у яру, і полився багатоголосий спів, та такий чарівний і приємний, що від нього оживала на серці солодка благодать. Докія мліла в цьому чаруючому природному єстві, і чи то заворожуючий сон, чи то хвилюючі спогади малювали перед очима далеке дійство: вона у вельоні, а Олекса у вишитій нею сорочці, молоді, красиві і щасливі сидять ген за весільним столом і, втішаючись своєю любов’ю, посміхаються і дякують на доброзичливі привітання гостей. “От, нівроку, пара, лиш би долю щасливу дав Бог”, – доносяться до неї слова Ганни Балайової, і вона не може второпати, якої ще треба щасливішої долі – поруч же її любий Олекса, який клявся, що й мусі не дасть сісти на його дорогу й кохану Докієчку…

– Апчхи! – лунає в хаті Олексин майже крик і повертає Докію до дійсності.

“Ой, тепер то я вже знаю, що мала на увазі тітка Ганна, коли говорила про жіночу долю”. Нікому, нізащо б тоді не повірила, що ота палка любов згодом розстане, як ранішній туман у сірих, одноманітних буднях, що своїми роботами виснажили тіло, а Олексина пиятика, холодні слова та побої, від яких не раз ночувала по сусідах, змарнують її вроду.

Десь зовсім близько впала зірниця. Підняла голову до неба і задивилась на велику, яскраву зорю. Вдивлялася в оте далеке і холодне світло і чимраз чіткіше бачила в тому сяйві дороге обличчя своєї донечки Ганнусі.

“Боже, та вона ж жива! Я ж бачу її очі, личко… Ганнусю моя, скажи мені хоч словечко, розвій мою тугу…”

“Не журіться за мене, матусю. Моє тіло і душа в Божій благодаті, у вічному спокої”.

Докія виразно чула кожне слово, мовлене таким дорогим і рідним, хоч уже й призабутим голосочком першої своєї донечки, яка в неповних десять літ, злякавшись німецького літака, що так низько пронісся над їхнім подвір’ям, захворіла, злягла і невдовзі померла. Вона забула про все на світі. Всім своїм єством полинула до далекої зірки, яка враз стала її Ганнусею.

“Разом зі мною і Зоя”, – лягали на Докіїне серце слова. – Вона он поруч. Гляньте ж ліворуч. Бачите, усміхається до вас…”

Докія перевела погляд на вказану зірку і зустрілася з очима Зойки, кучерявої красуні–білявочки, яка у три рочки відійшла у вічність, зовсім не встигнувши натішитись білим світом, через оту кляту дифтерію.

“Дорогі мої дочечки, не під вінець, а на цвинтар випровадила я вас із хати. Простіть маму. Я ж тільки добра та щастя благала вам у Бога. Не виблагала. Не знаю, за які гріхи і вас, і мене покарав Господь…”

“Не маємо ми, мамо, на вас досади. А як поживає наш братчик?” – неслися із неба слова.

“Ой, любі мої, брат ваш найшов свою долю далеко на Сєвєрі. Рідко пише, а ще рідше навідується. А мені ж так дітей та внуків не хватає. Мені так одиноко…” – заголосила Докія, задивившись у небо.

У хаті голосно гикнув Олекса, а відтак над Докіїною головою прогримів і його бас:

– Чого скавулиш?.. Іди хиріти, а то сусідів розбудиш.

– Я всьо розкажу Кольови, як ти наді мною знущаєшся. Син тебе навчить уму-розуму. Він мене захистить.

– Ой, злякала. Насипете мені на хвіст солі.

– Гай-гай. Я всерівно розкажу…

КУНИЦЯ

Оксана прокинулася від Михайлового схлипування.

– Що з тобою? – стривожилася, бо ж за весь вік не бачила в чоловіка сльозинки.

– Таке приснилось… Я тримаю серце… а крізь пальці кров юшить…Воно жарке, аж у руки пече…

– Чиє серце?

– Чи то жінки, чи то куниці…

– Ой, заплакав кіт за мишкою. Ще й не таке присниться. Ти ж стільки тієї звірини передушив. Лиш би той гріх на дітей не впав..

– Та хіба я не для них старався?

– Ага. Розбагатіли. Далі нікуди. Перехрестися й лягай спати. Ще, не дай, Боже, хлопців перелякаєш…

Михайло поволі вгамувався. Але лиш поклав голову на подушку, як перед очима знову ожив сон: пухнасте звірятко, яке він тримає за карк, зі всіх сил викручується, перебирає лапками і жалібно скавулить. І ось тоді, коли звичним рухом мав відправити куницю на той світ, у руках замість звірятка забилось велике, гаряче серце, а крізь пальці потекла липка, яскраво-червона кров, від запаху якої стало млосно і гірко в роті. З жахом розводить руки – і серце падає в сніг, а з нього вже підводиться вродлива оголена жінка. І, о Боже, стан красуні на очах обростає шерстю. Перед ним уже величезна куниця з людською головою. “Згинь…” – замахав руками. А чудисько все ближче й ближче. “Іди від ме- не!...” – ляк сковує тіло, а жінка-куниця плачно заволала: “Я хочу жити!…” Так до ранку і борсався між сном і дійсністю.

Але кринична вода, що аж ошпарювала обличчя, ситний сніданок підбадьорили, відновили сили. Пішов на роботу, забувши про сон. На чергування до рятувальної станції прошкував через ліс. Довколишня краса й свіжість аж перехоплювали подих. Дерева у пишних снігових шубах спішили назустріч, протягуючи руки–віти, і він блаженно посміхався до них, переповнений святошною благодаттю, що розкошувала в грудях. Усвідомлював, уже переживав такі чудові миті душевного піднесення. Тільки коли?.. Ага. Це ж, як із татом і мамою на Різдво вперше пішли до бабки через ліс. Йому тоді здавалося, що потрапив у казкове біле царство. Вздовж стежки мережилися численні сліди звірів. А тато пояснював: “Ось тут зайчик пробіг, а ось тут – коза…” – “Як то було давно…” – кольнула думка. Глянув убік – і на іскристому простирадлі побачив чиїсь відбитки. Придивився – так і є: куниця. За звичкою не помітив, як із стежки звернув. “О, голубонько, якраз однієї шкірки не хватає на шапку кумові Петру…”

Слід вивів до старого дуба, в якому чорніло дупло. Присів навпроти на пеньок , обмірковуючи, як витягатиме звірятко.

“Ну, пора!” Та тільки-но ступив, як пронизливий крик “Я хочу жити!” зупинив на півкроці. “Тю, що за мара причувається…” Наступний крок обізвався ще страшнішим зойком. Оглянувся і оторопів: і дерева, і пеньок ті ж, що уві сні бачив. Та й голос той же. “Це, видно, мені Господній знак”, – вкляк у застиглій тиші, яку невдовзі сполохали одвічною піснею верхівки дерев, збадьорені підоспілим вітром.

Повернувся і пішов до стежки, враз зігнувшись – на плечі мовби хтось завдав непідсильну ношу. І тут виразно почув татів голос: “Без звірів, сину, життя було б , як будні без свят…”.

“Знехтував я, тату, твоїм навчанням. Коли ж вар’ятом став?.. Тоді, як сусід Микола вперше взяв на полювання? А чи тоді, як стрів на кукурудзяному полі борсука і вкоротив йому віку, бо простудженому синові радили для видужування борсукове сало?.. А мої діти хіба за дідовою наукою живуть? Я водив їх, як мене тато, у ліс просто так, помилуватися, потішитися природою? Ні. Ні! Вічно не маю часу. Я постійно в роботі, в турботах, аби в хаті був достаток, на столі не переводились хліб і м’ясо…М’ясо й звірів, без яких, батько казав, світ би сконав. А, може, бачити, втішатися ними корисніше, ніж їх їсти?.. Гов! Чого я нюні розпускаю. Сини ж у мене не браконьєри… А хто знає, як поведуть себе завтра? Може… Тільки не так, як я… Що ж робити? Сказати: я, діти, враз прозрів, переродився. А чи повірять? Мабуть, слів не достатньо…”.

Згодом Бог і випробування послав Михайлові.

У суботу з дружиною і синами пішли обрізати сад, який дістався на батьківський пай неподалік лісу. Між деревами проглядалися візерунки слідів.

– Тату, хто гостював у наших яблунь? – запитав менший, Андрій.

– Кози. Видно, ціле сімейство.

– Гай, покладемо капкани, – шепнув, аби мама не почула.

– Навіщо? – в голосі Михайла бринить роздратування.

– Тебе, тату, й не впізнати. Що за питання?.. – дивується Василь.

– Ви що, м’яса жадні?

– Не жадні, але й не зашкодила б і свіжина, – потер руки Андрій.

– Хлопці, ви того м’яса їсти не будете.

– А чого це Майков та Єжов можуть їсти дичину, а ми ні? – в один голос сини.

– Дуже кортить?

– Не так , щоб дуже, але кортить, – підфутболив перекотиполе Андрій.

– Ви нічого не знаєте, – Михайло зібрався розказати, які муки треба пережити і побачити, поки на пательні лакомо запахнуть рум’яні шматки м’яса, та старший син перебив:

– Ми й справді мало що знаємо, але не раз бачили, в якому настрої ти повертався з полювання.

– Помилявся я… Та й полювання – то зовсім інше… То не витягування дохлих кіз з капканів.

– Що ти, тату, говориш? Яких дохлих? Та ж увечері розставили капкани, а вранці перевірили.

“Ні, словами я їх не переконаю…” – подумав та й сказав, мов окропу сьорбнув:

– Гаразд. Під вечір розставимо капкани.

Недільний ранок тільки народжувався, а Михайло вже будив синів:

– Не вилежуйтеся. Запрягайте кобилу і гайда капкани перевіряти.

– Тату, а ти що, з нами не поїдеш? – м’яв шапку Василь.

– Поїду. Аякже, – ствердно кивнув головою.

І ось, запряжена в сани Лиска, вже здіймає білу куряву над засніженим полем.

– Щось є! – Андрій першим побіг до крислатої яблуні. За ним заспішили й Михайло з Василем.

На втоптаному снігу, підігнувши під себе ногу, лежала коза і дивилася на них змученими, повними болю і страждань очима, під якими світилися застиглі кришталеві горошини сліз. Золотисте, гарне і граціозне тіло на білому покривалі немовби притихло у мрійному сні. Здавалося, варто його торкнути, й коза зірветься на стрункі ноги і побіжить, вибрикуючи, втішаючись життям.

– Тату, може, не будемо її брати? – зблід Андрій.

– Е ні, ви ж хотіли м’яса.

Хлопці почали піднімати ще тепле тіло. Три ноги трималися лише на шкірці.

– Поламала. Рятувалась… – поніс Михайло болючу прикрість до саней.

– Таки згубили!? – стріла з порога Оксана. – А ти, дідьку старий, і дітей уже вчиш своєму кривавому ремеслу! Скоро й не побачиш дичини в лісі… Знайте, мої руки не торкнуться отого вашого м’яса! – гримнула за собою дверима.

– Ну що, тату, лупіть, – переминався з ноги на ногу Андрій.

– О ні. Це ж ви забагли свіжини.

Андрій з Василем підв’язали козу за задні ноги до сливки і почали здирати шкіру. Згодом, скрутивши її, як солдатську шинель, Андрій поклав ту скатку на сніг, а Василь узявся потрошити вже задубіле тіло.

Слідом за ножем із живота висувалось маленьке козенятко й вмить отой пуп’янок нерозцвілого життя упав Василеві прямо на черевик, і йому здалося, що в ту хвилину на нього й небо звалилося.

– О, ще одну невинну душеньку згубили, – запік, заперчив Михайлів докір.

– Не можу я більше, – простогнав Василь, не знаючи куди діти тремтячі, червоні від крові руки.

Андрій не знаходив розради, а Михайло вдав, що не почув сина.

Вляглася тиша, відлунюючи дзвони у вухах. Кап…кап… Краплі крові падали з підвішеного тіла не на сніг, а Василеві на душу і йому видалося, що оті звуки чує все село, весь білий світ.

– Не хочу я цього м’яса!.. – шпурнув закривавленого ножа.

– І я його їсти не буду, – попрямував слідом за братом у садок Андрій.

– А я що вам казав, – наздоганяли синів батькові слова.

ТА МНИЦЯ

Ти сам приїхав? – стріла запитанням мама Василя, як тільки він зачинив за собою хвіртку.

– Так. Добрий день! – вже тисне руку батькові, що сидить на ослоні в тіні молодого горіха, і передає матері пакунок.

– На що ти тратишся? Ми ж не діти, що ти нас балуєш.

Василь пропускає повз вуха оті слова, бо знає, що гостинець його мізерний. Та з порожніми руками не звик до батьків приходити. Бодай хлібину, а принесе раз на тиждень – від містечка, де живе з сім’єю, до рідного села рукою подати.

– А де ж Зіна з Оксанкою? – викладає мати на стіл під розлогою яблунею синові дарунки.

– Поїхала в райцентр. До брата Андрія.

– Неділя, то ми ж вареників наліпили. З картоплею, з вишнями. Виглядаємо вас. Я й вогонь підтримую, щоб окріп був напоготові.

– То й кидайте варити, поки не злиплися.

– Іду. А ти, Михайле, виделки неси та банку з шкварками.

– Гай, тату, ви сідайте за стіл, а я все зроблю. – Василь прагне вділити батькові бодай крихітку уваги.

І ось на столі парує велика миска з варениками, біля якої притулилася макітра з натертими горіхами та часником, змащеними олією і трішки розведеними кип’яченою охолодженою водою.

Василь вимащує вареник у пахучій сіруватій суміші і вже прицмокує від задоволення з отого наїдку, що смачно тане в роті. Нічого подібного не їв ніде. Мамина страва.

– А чого ж дівчата в гості без тебе поїхали? – занепокоєний голос у тата.

– Не в гості... Грошей позичити.

– А для чого вам гроші?

– Чого ти допитуєшся? Для чого. Треба. – Мама підкидає в мисці вареники, аби гарячі вискочили наверх. –Щось хочуть купити.

– Ага... Де там. Зіна в Італію хоче їхати.

– Куди? – враз опустив під стіл затремтілу руку батько.

– В Італію, кажу. Жінки зараз здебільшого туди їдуть.

– Мой, а вам чого не стає?

– Тату, а чого не ставало Марії Олекси Півня чи Ганні Сливці? Адіт, поробили якийсь час за кордоном і себе забезпечили, і дітям хати покупували.

– Е, не знаєте ви біди... На, – тато кинув вареник котові, що терся об ногу. – Бога гнівите... Ади ж, квартира є, при роботі, здорові, нівроку.

– Отож, поки здорові, то й думаємо, як якийсь гріш до хати стягнути. Вчительської зарплати ледве стає за квартиру платити. А тут в Оксанки випускний на носі. Про медінститут мріє. А, не дай, Боже, якась болячка. Набридло трястися над кожною копійкою. Ви знаєте, що ми вже другий рік із секонд-хенду одягаємося?

– З чого вдягаєтеся?

– Ой... Це такий ярмарок, куди недоноски з–за кордону звозять і за дешевими цінами продають.

– Це шо – якийсь німець поносив–поносив сорочку чи штани, а тоді нам – доношуйте, шановні переможці!

– Виходить, так... У нас же одні жирують, а більшість кінці з кінцями не можуть звести.

– Ет, ніяк люди не втямлять, що нічого на той світ не забереш. Хіба багато для щастя треба?

– Це кожен по-своєму розуміє. Але одні з державної, як з власної, кишені тягнуть, іншим повезло з роботою, а багатьох, тату, злидні змушують поневірятися по чужих краях.

– І це в ту армію ти відпускаєш і Зіну?

– Хіба я того хочу?

– І надовго?

– Десь на два, а може, й на три роки. Ну щоб якась вигода була.

– Та воно так, тяжко стало жити, але, хто його знає, де та вигода, що дорожче – сім’я чи гроші?

– Хоч ви не сипте солі на рану.

– Ая, мовчати, виходить. Ви ж молоді. Я розумію. І мій тато, дід твій, розказував, що й на його віку їхали за океан. Але не всі розбагатіли. Не всі й додому верталися... А зараз хіба не те?

– Ой, Боже милий, хто б міг сподіватися, що наші діти в чужині шукатимуть долі!

– А що ж, мамо, робити? Ви ж бачите, як закрутили народові гайку. Куди не повернись – плати. А ціни які?..

– То краще б уже ти їхав, – видихнув, мов шмат серця одірвав, тато, – жінці більше пасує дома, біля дітей сидіти.

– Думаєте, я про це не казав. Та Зіна затялася і хоч тріс- ни – не оступиться, мовляв, учителя і нашій державі не треба, не те що Італії чи Португалії, а жінок беруть служницями, доглядати за хворими, старенькими. Їм легше зачепитися за якусь роботу... Вона й мову італійську вже вчить...

* * *

... І осінь, і зима вмить випурхнули за двері, а як тільки-но всміхнулася весна, то й провели Зіну в Італію. Мала їхати разом з математичкою Анастасією Богданівною, з якою разом закінчувала фізмат, але в подруги захворів батько і вона свою поїздку відклала. І це додало суму. Трохи відлягло від серця, коли в Чернівцях, перед від’їздом, познайомилася з Лідією та Аурікою, такими ж, як і вона, “туристами”.

І ось автобус уже накручує на колеса кілометри, віддаляючи від рідних місць, від батьків, від коханих, від дітей вісім українок. Кожна думала про своє. Згадувалося то приємне, а то прикре і болюче, що штовхнуло в дорогу. Лишень тепер так об’ємно й глибоко усвідомлювалася то ненависть, а то любов і приязнь до людей, що зосталися вдома. І якщо враз проростав страх, тут же його тамували втіхою від зароблених грошей. Уявляли, навіть, як їх уже й тратять – купують квартири, будують будинки, вчать дітей, лікують батьків... Живуть!..

– Ось вам і Мілан, – полегшено зітхає водій, і жіночки припадають обличчям до вікон. Там суцільна темінь. Тільки в світлі фар інколи виринали будівлі, але їх тут же поглинала ніч.

– Це ж що, ми на той світ попали? Я ж собі уявляла це місто вночі, як новорічну ялинку – у вогнях та сяйві, – розчаровано бринить Зінин голос.

– Тут усі вікна на ніч закривають віконницями, – пояснює водій. – Правда, в центрі та на окремих вулицях ліхтарі горять, та й нічні бари світяться.

І невдовзі, як диво, засяяла попереду в яскравому світлі величезна споруда.

– Приїхали. Це і є вокзал. – Шофер уже потягується біля машини, розправляє спину.

– Марійко, глянь, он наші! – І троє жіночок кинулися в обійми зустрічаючих.

– Куди ж нам іти?.. – Зірвалося з вуст у когось із тих, що стояли сиротами, збившись у зграйку.

– А ви, дівчата, вперше приїхали? – в голосі високої блондинки співчуття.

– Так, – зітхнула із Зіною й ніч.

– Дочекайтеся ранку, а тоді йдіть до кези. Там на перші дні знайдете притулок.

– А кеза, тобто церква, далеко звідси? – губляться в тривозі Зінині слова.

– Ні, недалеко.

Вклонилися перед водієм, аби впустив до ранку до бусика, і дрімали, мов зайці на межі. А як розвиднилося, компанією вийшли на вулицю, яка вмить полонила, зачарувала досі не баченим розмаїттям багатства вітрин магазинів, що займали всі перші поверхи будівель. Чого там лиш не було! Не раз зупинялися, заважаючи перехожим, милуючись отими розкошами.

– Дівчата, як мені пояснювали, то он за тією залізною брамою і є притулок, – голос Ауріки викликає в серцях і втіху, і передчуття незвіданості, якогось щемного ляку та водночас надії.

Не один раз підходили до високої брами, за якою для кожної, здавалося, принишк порятунок, але відкрилася вона тільки увечері. Здали паспорти і взамін отримали талончики, на кожному з яких вказувалися номери ліжок. І стала колишня церковна конюшня тимчасовою домівкою.

Після вечері, в обіймах із ніччю та солодкими спогадами про Василя й Оксанку, втомлене Зінине тіло полонив міцний сон.

Уранці гарячий чай із булочкою збадьорив, на якусь мить відігнав тривожні думки.

– А ви давно тут? – запитала Зіна чорняву незнайомку, з якою за сніданком сиділи поруч.

– Третій день.

– А самі звідки?

– З Волині.

– І що, важко влаштуватися?..

– Як кому повезе, – зітхає смугляста волинянка, а Зіна вже подумки просить Всевишнього порятувати її в оцій красивій чужині.

Світанкове сонечко ніжно попестило обличчя жіночок і провело їх у місто шукати роботу. День швидко проминув, і знову всі зустрілися за вечерею. І потекла словесна річечка вражень і спогадів... А згодом сон вгамував і зітхання, і схлипування...

Шість днів розчарувань і розпачу розтанули, як ранішня роса, і ось Зіна стоїть перед гордовитою сеньйорою і втямковує, що, крім прибирання будинку, готування їжі, треба доглядати і за паралізованим чоловіком.

Зайшла в кімнату, де лежав стокілограмовий дід, і наштовхнулася на повітряну стіну, спресовану з тухлості та якогось їдкого, солодкуватого смороду.

“Нічого, звикну. Гроші даремно ніхто не дає...”, – заспокоювала себе.

Та як наставав час підкладати під діда судно або міняти памперси, для тендітної Зіни цей кремезний, нерухомий чоловік із добрими, вистражданими очима перетворювався на справжню гору. Зі всіх сил напружувалася, щоб перевернути його на бік. Здавалося, що жили ось-ось тріснуть... Якщо встигала зробити цю процедуру вчасно – забувала про муки. Страшніше, коли вже треба було міняти мокре, забруднене простирадло, обмивати діда. Як ось зараз. Стояла обурена і спантеличена. Як до нього приступати?! Хоч протигаз одягай. Хоч чорні окуляри на очі чіпляй. “Господичку, я ж цими ручками святий хлібчик їм і ними ж мушу в чужому лайні бабратися...” Дивилася сеньйору в очі, з яких котилися сльози, і шепотіла: “Пробачте мені... я не можу... я не можу...” Млосний бридкий клубок підкотився до горла. Встигла затулити долонею рота і кинулась у туалетну кімнату...

“... Ну й Бог з тими грішми... Хай оті пару сотень євро залишаються на совісті пишної сеньйори. Що вона там сказала?.. Не розрахується, бо порушую домовленість... Надбавить платню, лиш би залишилася?.. А я не можу... Я й так обірвалась біля твого сеньйора... Нічого... Знайдеться ще робота...” – втішала себе по дорозі до кези, лякаючись вечірніх сутінків, що влягалися вулицею. Незчулася, як і брама перед очима виросла.

– О, мені якраз лиш цього й бракувало, – в розпачі зойкнула, ковтаючи гірку образу. Знала, якщо брама зачинена – хоч вий, хоч плач – в церкву не пустять. “А, може, її тільки що замкнули? Може, ще не відійшли далеко..”.

І загупала кулачком у товстелезні дошки.

– Ей, відчиніть!.. Будь ласка...

Крім вітру, що звідкись надбіг, ніхто не почув того крику. Сіла на валізу і дала волю сльозам. А ніч уже оповивала її стан чорним покривалом. “Як там мої Василь з Оксан- кою? – враз зігріла думка. – Що роблять? Читають? Дивляться телевізор?.. Мабуть, тривожаться за мене... Авжеж. Ніякої вісточки. А про що сповіщати? Хотіла ж дати знати про себе уже тоді, коли буде постійна робота... Завтра зателефоную. Ага... Грошей то ж нема...”

Тут на плечі впала крапля, за нею друга і полився дощ. Блискавка розпорола темне небо, і воно обурено загуркотіло прямо над головою.. Хотіла було кинутися під липу, що замаячила неподалік у світлі громовиці, але згадала, що в грозу під деревом стояти небезпечно, і вклякла на місці.

У кожному пориві вітру вчувалися чиїсь кроки, а то й голоси. Недалекі будівлі, які ще вдень милували очі зовнішньою привабливістю, тепер виглядали якимись химерними чудовиськами. Страх скував тіло. Боялася поворухнутися. Зіщулилася від ляку й холоду і шепотіла молитву, благаючи в Господа Бога дочекатися ранку і знайти в здоров’ї посильну роботу. Невдовзі дощ перестав. З-за хмар виглянув місяць, розлив срібне сяйво на сонну землю, відігнавши по закутках темінь, а заодно і боязнь. “Місяцю-князю, тебе Бог послав до мене”, – втішилася Зіна і повела з ним довгу-довгу бесіду.

А вранці, як тільки відчинилася брама, аби випустити чергову партію знедолених на пошуки щастя, зібрала всі сили в затерплому тілі і піднялася їм назустріч.

– Ой лишенько, що з тобою? – сплеснула в долоні Ліда.

– Зіно, ти де ночувала?.. Тебе, прости Господи, не зґвалтували?.. Вся мокра. Трусишся, – забідкалася Ауріка.

– Я всю ніч під брамою пересиділа, – цокотіла зубами Зіна.

Землячки разом умовили прислугу пустити Зіну до притулку – ввійти до нього можна було тільки раз увечері.

– Дівчата, в кого є одеколон? Натерти груди, ноги і в ліжко під одіяло! – командувала Ліда, вчорашня лікарка.

На щастя, все обійшлося добре і наступного дня Зіна знову подалася в місто. Робота не траплялася і в обід попростувала до фонтанів – біля них на площі збиралися українки: ділилися новинами, вісточками з дому, інколи можна було й робоче місце перекупити.

Зіна глянула на фонтан і замилувалася його красою. В дзвінкому водограї відбивалася веселка, крізь крила якої раз по раз пролітали голуби, то шелестіли білим пір’ям над головами, а то клубочками злітали в блакитне високостя.

“Яка ж ти, земле, чарівна! І в моїй рідній Україні, і в оцій чужій Італії... Тільки чому ж ти, Боже, так світ влаштував, поділив людей на бідних і багатих, – вже сокотіла думка. – Хіба мало на землі, на моїй милій Вкраїні, щедрот і добра? Всім би вистачило.. То чому ж нас так багато жебракує?”

Враз увагу привернула молода дівчина з розпущеною чорною косою. Мов та мавка, йшла з гордо піднятою головою. Погляд губився в далині. Вуста застигли в холодній посмішці. Підійшла до фонтану, постояла якусь мить і на повний голос заспівала:

– Повій, вітре, на Вкраїну...

Краялося серце від того співу, а пісня окрилювалась і летіла увись, щоб там обнятися з вітром і майнути на Батьківщину, понести на своїх крилах тугу і біль кожної україночки...

– Хто це? – запитала літню жінку.

– Марія... Дівчина з Поділля. Кажуть, чотири місяці не могла знайти роботу... В якусь біду попала... Зійшла з розуму.

– Так їй треба якось допомогти.

– Он та жінка в червоній сукні збирає гроші Марії на дорогу додому. Допомагайте.

“А в мене ж ні копійки...”– зціпила до болю губи і тут уздріла високу блондинку, котру бачила в перший день приїзду. Попрямувала назустріч.

– Здрастуйте!

– Здрастуйте. – Блондинка зупинилась і уважно дивилася на Зіну.

– Ви мене не впізнаєте?

– Ні.

– Я вас бачила, коли вперше приїхала сюди. Пам’ятаєте, вночі, біля вокзалу? Ви тоді нам порадили, щоб до кези йшли.

– Ага. Так–так... Пригадую. Ну як ваші справи?

– Кепсько. Не маю роботи.

– Вважайте, що маєте. Я оце завернула сюди в надії допомогти комусь із ближніх землячок і, видно, ваша доля щасливіша від інших. Ходіть зі мною. Моя подруга терміново поїхала додому, а мені залишила адресу сеньйори, в якої служила. – Почуті слова сіють у Зіниній душі радість.

Згодом вони вже були на березі моря. Тут, на пляжі, працювала Анжела – по дорозі встигли познайомитись. Вона видавала відпочиваючим надувні матраци, шезлонги, парасолі, м’ячі, рятівні жилети... Анжела відкрила вагончик, в якому зберігалося потрібне причандалля для відпочиваючих, і сказала:

– Сідай ось на стільчик і почергуй за мене, раптом хтось ще прийде, а я збігаю за адресою сеньйори. – Але зробивши кілька кроків, повернулась. – В тебе може виникнути питання, чому я не йду на роботу до тієї доброї сеньйори, адже в неї, безперечно, більша платня, ніж я маю ось тут?.

Зіна не знала, що й відповісти, бо питання такого в неї не виникало. В той час вона була відгороджена від зовнішнього світу радістю, що враз бадьорим літеплом окутала її.

– Так от. Усякого я тут хліба пробувала. Але в прислугах ходити не можу... Алергія в мене... До речі, як у тебе з мовою?

– Трохи розумію.

– Без мови ми тут пропащі. Скільки разів я в халепу попадала. Якщо хтось звернеться – хай підожде. А як захочеш, то й можеш попрацювати за мене. Тільки ось у цей журнал запишеш прізвище, а проти нього, що видала.

– Добре, не турбуйся, – обнадійливо провела Зіна Анжелу і, милуючись безмежжям моря, щасливо видихнула: “Господичку, ти почув мої слова. Спасибі тобі...”

– Бон дчорно! – дзвінкий голос високого, з пишним смолянистим чубом чоловіка відганяє мрії.

Зіна розгублено хитнула головою. А незнайомець безцеремонно розглядав її примруженими очима. Під отим поглядом зарум’янилися Зінині щоки, і вона стала ще більш привабливою.

– О, белла донна! – милувався італієць.

– Коме востре колльоне? – спохватившись, запитала Зіна, вийнявши з сумочки кулькову ручку.

Обличчя незнайомця почервоніло, розцвіло в посмішці і він сказав:

– Тут то бене! Адессо аньямо фаре а море.

“Цікавиться, чи я не з Одеси чи кличе на море?” – відчула, як запашіло лице.

– О, в нас уже є бажаючі щось собі придбати, – з полегшенням почула голос Анжели і відійшла вбік.

– Що ти йому сказала? – невдовзі очі Анжели розсівали веселі іскринки.

– Запитала прізвище.

– Як?

– Коме востре колльоне.

Анжела обняла Зіну за плечі і тихенько розсміялася.

– Чого ти?... Ти ж сама веліла.

– Що по твоєму ”колльоне”?

– Як, що? Прізвище.

– Коньоме – прізвище, а колльоне – яйця. Ти запитала: як ваші яйця?

– О Божечку,... як же я...?– зашарілася Зіна.

– А що він тобі відповів, – допитувалась Анжела.

– Зараз пригадаю... Тут то бене. І щось про Одесу і море натякав.

– Як?

– Він проговорив: “Адессо... аньямо... фаре а море.”

– Знаєш, що він тобі сказав?

– Що?

– Мовив, що з його яйцями все гаразд і він може хоч зараз зайнятися любов’ю.

– Ой, яка ж я дурепа... – Зіна затулила долонями обличчя і її плечі затремтіли від ридання і від сміху водночас.

– То як, пані вчителько, урок з італійської мови?

– Буду старатись виправити двійку.

– Старайтесь. Ось адреса, – Анжела простягла аркушик паперу, – Ніна казала, це золота бабуся.

– Гарно дякую. Я обов’язково віддячу.

– Віддячиш. Аякже. Можна й зараз.

– Та в мене ні копійки.

– Гаразд. Тоді з першої зарплати. Ти ж розумієш – це не мені. Це – Ніні.

– Не хвилюйся. Я не залишуся боржницею. – І Зіна вже летіла на крилах сподівань та надій до нової сеньйори на вулицю, що носила ім’я великого Мікеланджело.

* * *

Оксана з досвітку вже була на ногах.

– Тату, скоро вісточка від мами прийде, – гукнула у батькову спальню.

– А ти звідки знаєш? – пожвавішав Василь.

– Сон бачила. Начебто мама біжить пшеничним полем і тримає над головою рум’яну хлібину, від якої, як від сонця, промінчики сіються. Мама бігла – значить, спішить вісточка. А хліб – це ж багатство.

– Дав би Бог, – зітхає Василь і йде до вікна, за яким десь далеко-далеко його Зіна. “Як там вона?”... Світанок за вікном вмивався свіжими росами, бавлячись з півоніями на клумбах, китицями пахучого бузку, косами струнких берізок... Впіймав себе на думці, що перестав втішатися довколишньою красою. “Чому вона мовчить?.. Лиш би жива... Лиш би все благополучно...” Відганяв страшні думки, а вони обсідали, надоїдали, шматували серце. Доста за Зіну переживав, а тут ще й з боків шпильки і прямо в душу: директор сердився, що перед екзаменами Зіна школу залишила, Андрій заквапив: “Коли борги збираєтесь віддавати”, хворі батьки допікають, мовляв, не треба було жінку з дому пускати...

Віщим виявився Оксанин сон. На третій день отримали листа.

“Здрастуйте, дорогенькі мої! Пишу вам і плачу від радості – я знайшла хорошу роботу, доглядаю стареньку бабусю. Вона мила і добра. Бог зглянувся над нами. Тепер молімо у нього здоров’я. Скоро напишу вам багато-багато. А як ви? Боже, я кожну хвилинку думаю про вас. Оксанко, пильнуй книжок, слухайся тата, старайся йому допомагати. Василечку, знаю, як тобі тяжко – і робота, і батьки, і хатні турботи звалилися на твої плечі. Але кріпись, любий... Не одному тобі важко. Здається, що тут половина жінок України зібралась....”

– Слава тобі, Господичку, – Василь притулив до вуст списаний аркуш, до якого торкалися Зінині руки. Цілував папір і відчував, як від серця відлягає тривога. Втішався кожним днем, бо він скорочував розставання.

Листувалися із Зіною. По телефону розмовляли. Інколи вона і грошей присилала. Вже й частину боргу Андрієві віддав, і припас перший внесок за Оксанине навчання. Дочка порадувала – стала студенткою столичної медакадемії. Але гнітила самотність. Розмовляти почав з котом, що, мовби на прив’язі, не відходив від нього. Ось і тепер дивився новини по телевізору, а Пушок помуркував поруч на дивані. І враз оторопів. Диктор сповістив про напад та пограбування людей, які поверталися в мікроавтобусі з Італії. Чоло зросив холодний піт – вчора Зіна зателефонувала, що передала знайомими гроші. “Ні-ні, це не ті люди, і не той автобус”, – заспокоював себе. Та втіха не приходила. Черв’ячок прикрої досади заліз у груди і поїдав спокій.

Гнітючий настрій не покидав і наступного, і третього дня. “Та біс з тими грішми... Чого я гризуся, здоров’я гублю...,” – не раз втлумачував собі. Але ж куди дітися від характеру, який диктував самоїдство: “Це ж би вже передали. Що п’ять днів з Італії їхати? Значить, таки пропали грошенята...” А тут за навчання треба платити. Та й якби з Андрієм розрахувався, то, здавалося б, заново на світ народився...

Через тиждень задзвонив телефон. “Василь Михайлович? – почулося в слухавці. “Так,” – передчуваючи біду, видихнув Василь. – “Зіна, ваша дружина, передала вам гроші, але... на нас напали... обікрали... ще й побили... Оце з лікарні вам телефоную...” Останніх слів уже не чув.

– От сволота!.. Бандити прокляті, щоб вам награбоване поперек горла стало.

У грудях набухав задушливий клубок. І стеля, і стіни гнітили, давили, сковували дії... Не помітив, як і надвір вийшов. Бродив вулицями, подумки розмовляючи з коханою, найдорожчою жінкою на світі, яку доля так далеко завела від родинного гнізда, через оці прокляті злидні, що, як метастази, роз’їдають тіло України... Зупинився перед ви- віскою якогось ґенделика і через хвильку мов у вулик по- пав – довкруги у монотонній музиці ґелґотало, чавкало, сьорбало, шепотіло, сміялось...

– Василю Михайловичу, коньяк, пиво? – впізнав у бармені колишнього учня.

– Сто грам.

Лиш пригубив чарку, як крізь гамір донеслися слова:

– Чули, Оля Максимова з Італії вернулася.

– І як, вона на італійку схожа?

– Італійок не бачив, але веде себе, наче з монастиря приїхала.

– Ага, свята. Мені один знайомий казав, що всі вони там мають коханців. І жінки, й чоловіки...

Василь одним духом випив горілку і вийшов на вулицю.

“Всі вони мають коханців”, – гупало в скронях. – Отак. А ти, Василю, чекай... Ні, Зіна не піде на це... Як я міг подумати? Чого це враз повірив якомусь п’яному пустомелі?.. Вона там, як рабиня нидіє, а я, грішним ділом, у її вірності засумнівався... От то біда, що гроші пропали... Сказати Зіні? Ні. Ні в якому разі. Не треба її тривожити. Перепозичу. Зекономлю..”.

Час то тягнувся, як втома в спекотний день, а то стрімголов невблаганно летів. Вже й осінь загубилась у прощальному падолисті, вже й ріка закуталася крижаним одіялом.

Василь, після школи, мовби у казкове царство ступив: міріадами блискіток іскрився свіжий сніг під косами зимового сонця, дерева одяглися в пишні білі шуби і, як загадкові чарівники, простягали до нього гілля в пухнастих рукавицях, повітря аж дзвеніло прозорістю і чистотою. Вдихнув отого нектару і враз закашлявся, але не так, як позавчора, чи вчора, а глибоко і сухо, що аж тіло затіпалося. В очах попливли жовті кола, і він ледь встиг зробити кілька кроків, щоб притулитися до молодої липи та втриматися на ногах. “Господи, що зі мною?”.

Отой незрозумілий напад, коли на якусь мить з гарячими передзвонами в голові втрачалась рівновага і контроль над тілом, яке відділялось від свідомості, і він падав у забуття, повторився і на другий день уже вдома. Допікав і кашель.

– Михайловичу, та ви, мабуть, захворіли. До лікаря би вам звернутись, – порадили стурбовані колеги. І він наважився.

Після уважного огляду літня лікарка рішуче промовила:

– У стаціонар!

Через три тижні Василя направили в обласний онкодиспансер.

Коли почув отой вирок, серце розірвалося навпіл. Вийшов на вулицю і добру годину бродив між будинками, ніяк не в силі сконцентрувати думки, не наважуючись зайти в квартиру. А коли переступив поріг рідної домівки, не роздягаючись, важко гепнувся на ліжко, тицьнув обличчя в подушку, давлячись слізьми.

– Все! От і нажився... За що? За що мені ця кара? Чим я провинив перед тобою, Господичку?..

Відчув над щокою муркотіння Пушка. Притулив до себе тепле тільце і ледь видавив з гарячого горла: “Приятелю мій дорогенький, може, вже й не побачимось з тобою. Що буде, як дізнається Оксанка, Зіна, батьки?.. А думка, як блискавка: “Значить, така моя доля. Хіба я один в ту лікарню попадаю? Лиш би не втратити людську гідність до кінця днів своїх...”

Піднявся. Глянув на годинника. До від’їзду “швидкої”, що якраз їхала в той день у Чернівці, залишались хвилини.

Зайшов до сусідки.

– Ось гроші і ключі від квартири. Дуже Вас прошу, купуйте їжу Пушкові.

– А ви куди?

– Ет, таки направили в обласну лікарню.

– Не переживайте. Все буде добре і з котом, і з вами. Лиш ви там довго не залежуйтесь.

– Постараюсь.

З кожним днем Василь відчував, що лікування не йде йому на користь. Дихав, як крізь сито. В грудях – мовби гадюка гніздо звила – ссе кров і від болю аж в очах темніє.

Якось впіймав момент, коли в ординаторській був лише його лікар. Зібрався з духом і зайшов.

– Ми дорослі люди, – почав неквапом, – скажіть, у мене є шанс?

– Чого це ви враз? – спантеличився онкохірург.

– Для мене дуже важливо знати.

– Бачите, дехто трохи запізно звертається до нас, але шанс завжди є... Не втрачений він і у вас.

– Я знайомий із статистикою одужання при цій хворобі... Все зрозуміло... Так-так, я наївний... Пробачте..., – і вийшов під розгубленим і співчутливим поглядом лікаря.

...Після чергового сеансу опромінювання Василь, зігнувшись у ключку, сидів самий у палаті. Сусіди пішли на процедури. І тут:

– Тату! – літеплом торкнувся серця голос Оксанки, і за мить Василь уже млів у обіймах.

– Чому ти мені не написав, не подзвонив?.. Що я лиш не передумала, коли вдома телефон мовчав...

– А як ти мене знайшла?

– Не витримала. Приїхала. Дідусь і бабуся теж злякані, нічого не знають. Аж сусідка сказала, що тебе направили в обласну лікарню. Пішла в нашу поліклініку і про все дізналась.

– А як там Пушок?

– Та живий твій Пушок. Ширший, як довший... Тату, як ти себе почуваєш?

– Добре.

– Давай маму викличем.

– Ти що? Ні в якому разі.

– Але ж...

– Дорогенька моя, ти розумна, ти майбутній лікар... Я... Мені, може, недовго...

– Що ти говориш, тату, – зайшлася в риданні на батькових грудях Оксана.

Василь обняв доньку, притулився до її волосся, яке пахло так само, як і в Зіни і, зі всіх сил стримуючи сльози, впокоювався в оцій родинній благодаті.

– Розумієш... Як мама зірветься з Італії, то вдруге, може, й не вдасться поїхати. Вона ж нелегалка. А хто оплатить твоє навчання?

– Я кину академію. Не хочу я того диплома... Такою ціною.

– Не кажи так. Не розбивай нашу з мамою мрію.

– Але ж, тату...

– Ні–ні. І не подумай навіть. Ми живемо у жорстокому світі, і треба триматись його законів... А мамі я сам дам знати.

– Татусю, що тобі купити?

– Не треба нічого. В мене все є. Гроші в кишені, а гастроном – через дорогу. Хоч ні. Купи мені свіжих газет.

– Добре. Я зараз принесу...

Василь залишився один. Важкі думи обручами здавлювали голову. Але на серці, як після сповіді, був спокій. “Гарна в мене донька, лиш би Бог дав їй щасливу долю. А Зіні я правдоньки таки не скажу. Хай це буде таємниця. Побачення лише травмує її та Оксанку позбавить навчання... А, може, ще й побачимось... Все в руках Божих...”

ЛЮБОВ

Григір прокинувся від страшного сну. Начебто Андрій обриває грушу, яку ще дід посадив, і вона тепер розрослася на півгорода, а він стоїть під деревом і приймає від сина повні торби жовтобоких плодів, котрі той спускає йому на мотузці. Висипе в кошика і – гайда подавати порожню торбу.

– Ще цю дориваю та й буду злазити, –гукає Андрій із самого вершка.

– А з тієї он гіллячки обірвати не зможеш? – тикає пальцем у небо Григір. – Дивись, там грушки, як кулаки, великі та гладкі.

– Не дістаю.

– А ти ключкою підчепи.

– Може, струсити?

– Та вони як гепнуться на землю – тільки шматки у всі боки. Спробуй пригнути. Лиш пантруйся!

Та як сказав він оце, вершечок дерева враз затремтів, затріщав, відламався і полетів разом з Андрієм в обійми землі прямо на Григора...

– Ху... – витер Григір холодний піт з чола. – Що за мара приснилась?..Ганно, ти спиш?

Тиша. Тільки дзвін у вухах.

“І в яку руку цей сон, ще й на п’ятницю? – ніяк не доходив тямки. – Може, з Андрієм щось... Ой, не приведи, Господи! Відірветься від нас, як отой вершок від груш- ки, – роїлися думки, хоч як не відганяв їх. – А що, одружиться з Катериною – от і відірветься від хати, бо хоч і сусіднє село, а таки чужина”, – раптом сяйнула гадка.

Крехчучи, зсунувся з лежанки. Ввімкнув світло. Стрілка годинника наткнулась на трійку.

Переступив поріг до сусідньої кімнати, де ліжко Андрія. Воно пустувало.

– От причарувала! Геть розум втратив. Вимкнув світло і поліз на лежанку.

– Ганно, ти спиш?

– Сплю.

– А я не можу.

– Ну, то мені не заважай.

Григір замовк. Прислухався, як важко дихає дружина. І йому стало так її жаль, що аж під ложечкою щось защеміло. “Натрудилася, нарачкувалася на отій нормі, а я не те, що вечері не зготував, – корову не здоїв. Теж не сидів, але най Бог боронить цих жінок від тих буряків. На цім світі у пеклі...”

Повернувся на бік, притулився до теплої Ганниної спини, звичним рухом поклав руку на її повні груди і поцілував у шию.

– Ти що..., – солодко протягла напівсонна Ганна.

– Нічого, – і поцілував удруге.

– Спи, ранок скоро, Андрій прокинеться, – зашепотіла жінка.

– Ага, прокинеться! Він ще й не лягав...

– То ж як?

– А так. Ще й додому з вечорниць не вернувся. Я йому вранці дам вечорниці!

– Не треба. Своє забув.

– Не забув. Я не вештався чужими селами... Ет, чого боявся, те й, видко, матиму. І якби хоч дівка була гожа, а то ж кужіль, лиш очі трішкаті...

– Мовчи, – перебила Ганна, – не гріши на чужу дитину.

– А чого це я грішу? Що я ворог рідному сину, зла йому зичу? Та за такого парубка, як Андрій, кожна дівка в нашому селі піде. І, як на те, на сватів гарних сподівався. А воно не з доброго кореня. З ким родичатися?

– Агов, що з тобою? Хіба Андрій вже одружуватись зібрався?

– А ти не бачиш, як кожен день вечора чекає?

– Ну, то ...поговорив би з ним.

– Не раз говорив – як горохом об стінку.

– Ну, то й не збивай. Не маленький вже.

– Агій, і ти мене не розумієш.

Скрипнули двері.

– Ти, Андрюшо? – злетіло з уст Ганни.

– Я.

– Щось ти загуляв, парубче, – завовтузився Григір.

– Та ще зарання, – шукав навпомацки Андрій ліжка.

– Тихенько роздягайся й лягай спати, – Ганна притиснула Григорову руку до грудей, мовби благаючи мовчати.

Не зчулися, як і світанок зазирнув у вікно. Піднялися – й одразу ж до роботи. Лиш Андрій додивлявся ранкові сни.

Поки Ганна доїла корову, Григір дав свиням їсти, випустив курей, кинувши їм кілька пригоршень кукурудзи. Коли звернув до собачої будки, почув:

– Добрий день, куме!

Зиркнув – кучері кума Данила виглядають з-за плота.

– Дай, Боже, здоров’я! Куди так зранку?

– Йду до брата Івана чемодана позичити.

– Зібрались десь їхати?

– Та вирішили з сином на сезон махнути. Корівники будуватимем, а там, може, й на скиртовку залишимось. Самі бачите, яка у нас платня... А тут і Петро врівень зі мною, і Марія на віддані. Куди не кинь – всього треба. Не їхав ніколи, а тут вирішив...

Григір не чув, про що кум далі балакав. Його полонила думка: чи не махнути і йому з Андрієм на отой сезон? Може б, той розвіявся, побачив світа й забув оту Катерину, сама згадка про яку – для нього кістка в горлі.

– Куме, – вже навздогін крикнув Данилові Григір. – А якби й ми з Андрієм до вашої компанії приєдналися?

– Та, думаю, ніхто не буде проти. Роботи, кажуть, там хватає. Гайда!

– А коли їхати?

– Сьогодні. З полудня.

Григір, було, направився до хати, але гавкання пса нагадало про миску в руках, і він висипав у велику бляшанку з-під оселедців Рексів сніданок. Пес вдячно закрутив хвостом, а Григір пішов будити Андрія.

– Та чого так рано вставати? – бурмотів Андрій, натягуючи ковдру на голову.

Але Григір був невблаганним:

– Вставай!

– Не будив би ще його, – мовила Ганна, зайшовши до хати з дійницею в руках.

– Нема коли вилежуватися. Треба збиратися.

– Куди?

– На сезон їдемо. Сьогодні ж.

– Коли? – підскочив на ліжку Андрій.

– З полудня, – намагався бути спокійним Григір.

– Я теж нічого не розумію, – опустила серед хати дійницю Ганна.

– А що тут розуміти? Кум Данило з Петром та й ще кілька чоловік на сезон зібралися. А чого б і нам не поїхати? Може, не треба цукру, пщениці та й грошей?

– Воно то треба, але ж якось так це все несподівано...

– Нічого. Може, так і краще...

– Я сьогодні не можу, – похмуро дивився у вікно Андрій. – Чого це як на пожежу?

– Та я сам лиш зараз дізнався.

– Ну, а робота? Та й що я вам у дорогу так скоро зготую? – забідкалась Ганна.

– В колхозі робота не пропаде. А в дорозі і на салові не схуднем.

– Якщо вже така гарячка, то ви їдьте, а я вас наздожену. Андрій думав, чи сказати батькам, що сьогодні в Каті день народження, чи промовчати, бо вже не раз мав сутичку з татом. Але ж як йому бути? Він уже й подарунок придбав. Та й поїхати, не попрощавшись?

– Залиште адресу, а я знайду вас через день–два, – додав ствердно.

– Це що – в сусідній район? Та й якби то була адреса. Ти ж знаєш, шо таке сезон? В одному місці не сподобається – поїдуть в інше, а ти шукай потім вітра в полі.

– Я не можу сьогодні, тату.

– Зможеш! І краще не доводь, щоб терпець мені увірвався, – Григір, гримнувши дверима, вийшов із хати. Запалив цигарку, хоч ніколи до сніданку не курив. “Не може він... Не попрощався, бачте, з дівкою. Дурість грає в голові. Ще чобіт солдатських не стоптав, без року місяць як познайомився, а вже жити без неї не годен. Любов! Витріщив би краще очі на дівчат у своєму селі... Видно, добре поцілувала, а він, зелений, думає, що кращого меду вже на світі нема... Їдемо разом – і вся тут розмова!” – сердито розтоптав черевиком недопалок.

...З кожним днем Григір переконувався, що безнадійну затіяв справу. Розлука не стала для Андрія ліками. Навпаки, на очах нидів. Вже, бувало, пробував переконувати – марно, хлопець, як свічка, танув. Петро з хлопцями ввечері – у клуб, на танці, а Андрій заб’ється в куток і притихне, як заєць полохливий. Геть здурів. Григору вже спадало на думку відправити його додому, та в останню мить чи то гордість, чи то впертість чіпляли клямку на рота. “Та чоловік же він – не баба!” – озивалася в грудях лють у такі хвилини. І розраджував себе: мовляв, перемелеться – мука буде. Від цього ще ніхто не вмирав, а тут заробітки, що й не снились, та й якоїсь таки житейської мудрості, чоловічої мужності набереться, бо нема під боком мамки, яка щохвилини ладна небо прихилити.

Андрієву відчуженість помітили й земляки. Якось Петро заговорив наодинці:

– Ти захворів, чи щось накоїв, що мовби переляканий живеш?

– З чого ти взяв? – зніяковів Андрій.

– Циганка сказала.

– Таке видумав...

– А! – ляснув Петро себе по лобі, – кохана не пише. Я ж то думаю, чого це він стежку топче на пошту.

– Не під’юджуй – і без тебе гірко, – відвернувся Андрій.

– Та ти не ображайся. По–дружньому я... Чув, що маєш дівчину в Ланківцях.

– Мав.

– Ой, облиш. Мав! За кілька місяців розлуки вже й розлюбила?

– Нічого ти не знаєш, – зітхнув Андрій.

– Не знаю. Розкажи. Легше стане.

І Андрій розповів батькову неприязнь до дівчини, яку покохав. Та й на сезон вони, мабуть, поїхали через це, гадає.

– А звідки ж він її знає? – здивувався Петро.

– Були якось у родичів на весіллі, котрі живуть в тому ж селі, що й Катя. Там і побачив мене з нею. Може, й вуйкова Марія, яка тільки себе любить і язик, як лопату має, підлила масла у вогонь.

– Тю, ніколи б і не подумав про твого тата таке. Знаєш, мене от що дивує: батьки ж наші переживали те, що й ми нині переживаємо, а ведуть інколи себе так, начебто одразу дорослими народились... Та ти облиш, не гризися. Від долі не втечеш.

– Легко тобі казати... Чотири листи написав і як в прірву кинув.

– Слухай, а давай провчимо твого старого.

– Як?

– Напишемо від твоєї мами йому листа. Мовляв, сиди собі на заробітках, а я другого знайшла. В мене листоноша тутешня знайома. Своя дівка! Штамп покладе на конверті, та й сама, як на те, листа напише, щоб, бодай, з почерком ніякої мороки не вийшло.

– Гадаєш, допоможе?

– Побачимо.

Через кілька днів Петро приніс у бригаду листи із домівок. Було аж три.

– О, й вам, вуйку Григоре, посланнячко надійшло,– замахав конвертом. – Потанцюйте!

– Я тобі зараз станцюю?– хотів видатись суворим Григір, але очі й посмішка робили своє: радів чоловік.

Григір одразу ж розірвав конверта й почав читати листа. Враз його очі спалахнули, обличчя налилося кров’ю. Витер мокре чоло й тремтячою рукою лапав по кишенях, шукаючи цигарки. Запалив і відійшов убік, прагнучи приховати від чужих очей хвилювання. Йому здавалося, що на нього впало небо, гарячою хвилею обпаливши голову, очі, груди. Викуривши цигарку, гукнув Андрія.

– Наша мама сказилася, – кинув убік, коли той підійшов.

– Що ви, тату? – тамував сміх Андрій.

– Я нічого. А що вона? На, читай, – тицьнув у руки листа.

“Ти вже, Григоре, звиняй, видно, така судьба моя та твоя. Я рішила лишити тебе і зійтися з Дмитром Драбатим. Не думала, що так вийде. Він, знаєш, одинокий, я інколи зготую то борщику, то вареничків, сама все не з’їм. От з жалю і понесу йому. А той жаль і засмоктав. Здуріла чи що на старості літ, а не можу нічого з собою вдіяти. Вже й соромила себе, і ганьбила, та тільки нічого зробити з собою, чи то з серцем, не можу. Любов, видно. Ніколи б і не подумала, що таке може трапитись зі мною. Чимось той Дмитро мене таки приворожив. Ти, Григоре, не гнівайся. Хату я тобі лишу, а Андрій вже дорослий, коло кого захоче, коло того й буде жити...” Андрієві стало жаль тата. Він не думав, що Петро аж таке втне.

– Ну, що скажеш, га? – затремтів Григорів голос. – Лиш подумати – на кого мене проміняла!?

– Та ви теж не ангел, – враз вирішив Андрій дошкулити батькові. – На голові ковзанка, ніс горбатий, борода в прищах. А вуйко Дмитро ставний чоловік.

– Іди до дідька! Найшов ставного. Драбина ходяча. І як вона могла?! А я... Дурень...

– Та не карайте вже так себе. Може, ще все налагодиться.

– Ти гадаєш?.. Так, я загонистий, трохи...

– Якби то трохи. Вам же ні стій, ні ходи – все мусить бути лиш так, як скажете.

– Ой, саракі ви в мене. Дуже вас кривдив? Та я, може, через свій характер колись і гримну, але ж то зараз і проходить. Бо душу віддав би за тебе та й маму. Так, гай збиратись!

– Куди?

– Додому.

– Що, договір будемо розривати?

– Дідько з договором!

– Та ви що, тату? Як це так – ні з того, ні з сього – гайда додому?

– Що ти кажеш? Ні з того, ні з сього? Сім’я розпадається, а він мені договір! Може... Я, може, її люблю. Та що ти тямиш!

– Авжеж. Я нічого не розумію. Мені й любити не можна. Лиш ви маєте на це право.

Андрієві слова мов обухом вперіщили Григора. “Боже! – подумав, – може, це мені за нього й кара?..”.

– А хіба я в тебе відбираю оте право? Можеш і женитись. Кого вибереш, того й матимеш. Тобі, а не мені з нею жити, – Григір полегшено зітхнув і закрокував на стежину, що вела в поле, над яким літній вечір розвішував зоряну ковдру.

МОТОЦИКЛ І ГАННА

Дмитро Захарович повертався після уроків додому. Йшов не кваплячись. Спочивав, можна сказати,

дорогою від гомінкої школи.

А тут ще й до всього сонячна днина стояла, бузок розцвів, і так файно пахли звисаючі вздовж плотів білі, сині, фіолетово–червоні кетяги. Він взагалі нічого не робив поквапом. В його діях, як і в словах, все було зваженим, обміркованим, вивіреним.

Здалека помітив біля своїх воріт сусіда Василя. “Вже, мабуть, приходив чогось позичати”. Як приїхав з отих північних заробітків, то через день і навідується. То дайте пилки, то десь жінка поділа молоток і знайти не може, то раптом йому забаглося на рибалку, а вудочку в свояка із сусіднього села забув... Не відмовляв. Ніяково якось було. Розживеться, гадав, чоловік та й матиме все своє. Молодий же, здоровий, і жінка нівроку. Хоч і з далеких світів родом, та швидко зійшлася із сусідами. Характер добрий має, беручка до роботи. А таких у селі люблять. Василь – повна протилежність Дмитру Захаровичу. Заводистий, балакучий. Веретено. За все хапається, правда, здебільшого нічого путнього із затіяного не виходить...

Василь зачинив хвіртку і, було, направився додому, та угледів Захаровича. Дивився на міцну, красиву постать учителя, що поволі наближався, й міркував: “Якого він біса не одружується? Такий, мой, видний чоловік, а гляди, ще нежонатим звікує... Та будь–яка дівка, не те що молодиця, пішла б за такого красеня, дарма що п’ятий десяток розміняв. Або гордий, або слабий, як мужик... Ет, жаль чоловіка...”

– Добрий день, Захаровичу! А я оце вас виглядаю. Мама сказали, що ви на роботі. Як там школярики? Двійок багато сьогодні роздали?

– По–всякому було, – потис протягнуту Василеву руку.

– А я оце до брата Петра в сусідню Вишнівку зібрався. Ґешефт один з ним затіяли, гадаю, таки буде з того толк, бо самі розумієте – під лежачий камінь вода не тече, а в наш час надіятись лише на одну зарплату, то пропаща справа. Чи я не те кажу? По-моєму, нема в кишені, то нема й у голові.

– Що ж, передавай Петрові привіт.

– Дякую. Передам. Він часто, між іншим, вас згадує: – “Райське життя було, коли ми з Олексюком корови пасли. Ні клопотів тобі, ні турбот. А зараз? Крутишся, як білка в колесі, і ніякого просвітку”.

– Так, інші часи настали.

– Еге ж. Тоді, може, теж розбазарювали країну, та робили це так, щоб народ менше знав, а тепер очевидячки... І коли вже той порядок настане? Адіт я. Маю ж роботу, а змушений крутитися, ризикувати, аби якусь копійку в хату принести. Що на півночі пристарав, усе як корова язиком злизала. А тої зарплати, що кіт наплакав.

Дмитро Захарович знав, що це для Василя болюча тема і переслухати його, а не дай, Боже, в дискусію вступити – дня не вистачить. То ж прямо запитав.

– Ти щось хотів, Василю?

– Ага, – зрадів Василь, що може сказати те, за чим приходив.

– Я ото дивлюсь, що день такий гарний, поки в Вишнівку й назад, то й вечір застане. А біля хати ж роботи видимо-невидимо. Тож і подумав собі: чи не позичили б ви мені мотоцикла?

– А хіба в тебе є права?

– Аякже. І мотоцикліста, й шофера...

– Ну то бери, – зітхнув Дмитро Захарович. – Що з тобою поробиш? Тільки гляди обережно вже якось...

– Що ви! Я потихенько. Лиш туди й назад.

Під вечір Василь повернувся.

– Звір, а не машина, – поплескав долонею по бензобаку.

– Видно зразу, що господар знає толк у техніці.

Подякував красно і пішов додому. А вранці, коли Дмитро Захарович ще й снідати не збирався, Василь знову на порозі.

– Добрий день, Захаровичу! Ви вже тільки не вважайте мене за геть знахабнілого, але виручіть ще разок. Ій–Богу, віддячу.

– Що сталося? – в грудях Дмитра піднімалася хвиля обурення.

– Дайте ще мотоцикла. Ну ось так треба, – Василь провів ребром долоні по горлу.

– Та я знаю, – завагався учитель. – Коби чого не сталося, а він же на мені записаний.

– Не бійтеся. В міліції у мене повно своїх хлопців. Та до того не дійде. Мені не надовго. Ну, горить одне діло...

– Гаразд. Лиш я тебе прошу...

– Все буде нормально. Не хвилюйтесь. Поки прийдете зі школи, ваш “Урал” витертий виблискуватиме на подвір’ї...

Настала неділя. Цей день Дмитро Захарович любив по-особливому. Відпочивав і морально, й фізично. Дозволяв навіть собі вранці поніжитися в ліжку за цікавою книжкою, аж поки мати не гукала снідати. Ось і на цей раз лежав горілиць, підклавши під голову аж дві подушки, й читав, коли знадвору донісся голос Василя:

– Захаровичу-у!..

– Який же його дідько з досвітку приніс? Якщо знову мотоцикла просити – пішлю до біса, а там уже хай дується, – бурмотів про себе Дмитро Захарович, виходячи на поріг.

– Не ображайтесь, Захаровичу, але...

– Знову по мотоцикла?

– Так. Повірте, це останній раз. Ну, кров з носа як треба...

– Слухай, ти приходиш за мотоциклом, начебто за жменею солі. Я ж... Я ж не йду до тебе жінки позичати. Як тобі вже так треба, то міняйся.

– На що, на жінку?..

– Ну хоч би й на жінку.

– Гайда. Пішли хоч зараз.

– Одягнуся і підемо. – Про себе подумав: “А як же його інакше провчити”.

Василь переминався з ноги на ногу, не знаючи, чи його в такий спосіб відфутболили, чи, може, Захарович і справді вийде. “Жартівник, – ловив себе на думці. – А з вигляду здається, що й не посміхнеться ніколи. Та я теж жарти розумію. І Ганна тямку має...”

Дмитро Захарович підсвідомо одягнув святошну сорочку і запримітив це, тільки глянувши в дзеркало. “А що, чим не наречений! – всміхнувся очима. – Тільки ось чуба треба причесати.”

З кухні донісся голос матері:

– Ти куди зрання збираєшся?

– За дружиною.

– Все жартуєш, – мати ввійшла в світлицю. – Бійся Бога, синку, з матері кепкувати. Я ж немічна стала, а ти ніяк Марію з серця не викинеш. Ну, пішла за другого, то й що, весь вік парубкуватимеш?

– Мамо!..

– Отак весь час. Гадаєш, мама ворог тобі?

– Та не гнівайтеся. Ще будете мати невістку.

– Хіба я раз це чула?

Дмитро лагідно глянув на матір і, глибоко зітхнувши, вийшов за поріг.

– А я гадав, ви вже передумали, – якось криво всміхнувся Василь.

– Я? Ні! Може, ти передумав?

– Та чого там? Поміняємось... Пішли...

Поява Дмитра Захаровича збентежила Ганну. Вона зашарілась, почала вибачатись, що в хаті не дуже прибрано, мовляв, не чекала гостей так рано.

– Залиш ти порядки наводити. Збирайся, – звелів Василь.

– Куди збиратись? – застигла посеред хати Ганна.

– До Дмитра Захаровича.

– Чого?

– Ми... Розумієш... Ми помінялись, – багатозначно підморгнув жінці Василь. – Я беру мотоцикла, бо він мені зараз треба дуже, – наголосив, – а ти йдеш он до них.

– Ви що?.. Це правда? – Ганна вп’ялася очима в учителя.

– Так, – ствердно кивнув той головою, бо більше нічого сказати не зміг.

– Ти що, з глузду з’їхав?! – накинулась Ганна на Василя. – Я вам що, цяцька?!

– Не кричи, кажу. Збирайся! І то швидко, бо я спішу.

– Сказився.

– Ти що, не теє..., – знову підморгнув Василь до жінки.

Ганна стенула плечима й накинула хустку на шию.

– Я готова. Під руку будете вести, чи слідом за вами йти?

– Та вже як хочете, – видавив Дмитро Захарович і вийшов, бо так стало прикро на душі від розіграного спектаклю, що аж занудило під серцем. За ним подалася й Ганна.

Увійшли до Дмитрової хати.

– Ганна житиме у нас, – відповів Дмитро Захарович на здивований погляд матері.

– А в них що, стеля завалилася? – нічого не могла второпати ненька.

– Ні, то у Василя дах посунувся,– зітхнула Ганна, намагаючись втямити, чи це дійсність, чи сон. У цей час за вікном заторохкотів мотоцикл, і Ганна, здригнувшись, опустилась на стілець.

– Видумуєте, самі не знаєте що, і мене, стару, дурите, – сердито зиркнула мати на сина й пішла на кухню готувати сніданок.

– Ну, то кажіть щось, – зашарілася Ганна. – Привели в хату, то й розпоряджайтесь. Ви на скільки мене виміняли, на день, на ніч, чи, може, назавжди? Якщо так, то з чого почнемо спільне життя?

– А ви... А ми як житимем – як чоловік і жінка, чи… – запнувся Дмитро Захарович, дивлячись на Ганну й переконуючись в тому, що вона досить таки мила жіночка.

– А Василь взяв мотоцикла їхати, чи... – вирвалося враз у Ганни, від чого її кинуло в жар, а відтак гіркий біль і образа перехопили подих, та так, що залупало в скронях, потемніло в очах.

– Тобі погано?.. – начебто крізь стіну донісся тривожний голос Дмитра Захаровича. – Ось попий води, – підніс до Ганниних губ склянку.

Вона відпила води з його рук, підвела на нього очі й ураз спіймала себе на думці, що милується ним...

Тієї ночі вони стали чоловіком і жінкою. А на третій день біля воріт затарахкотів мотоцикл.

– Все! Накатався і справи всі порішав, – від хвіртки заявив Василь, прямуючи до Дмитра та Ганни, які вивішували прання.

– Гай, збирайся! – міряв поглядом Ганну.

– Куди збиратися? – Ганна не припиняла роботу.

– Як це куди? Додому! – в голосі Василя забриніли погрозливі нотки.

– Та ми ж помінялись, – втрутився в розмову Дмитро Захарович.

– Ой, Захаровичу, пожартували й досить. Підемо, Ганно, порадитись треба. До речі, переднє колесо трохи спускає. Довелось підкачувати. А в цілому класна машина... Ну, ти ще довго будеш поратись?

– Ти чого кричиш? – Ганна взялася в боки й дивилася у вічі Василеві.

– Ти лиш цей, не піднімай пір’я, а то я швидко... – починав лютувати Василь.

– Що ти швидко? – допитувалась Ганна.

– Дома побачиш. Ади, як розібрала. Гайда, пішли, кажу.

– Нікуди я з тобою не піду, – тихо, мовби видавлюючи кожне слово, мовила Ганна.

– Як це так не підеш?

– А дуже просто. Де гарантія, що ти мене завтра на телевізор не поміняєш?

– Та то ж був жарт. Захаровичу, що, не так? Поясніть їй. Хіба ж ми направду?..

– Я не жартував, – Дмитро Захарович попрямував до дверей. – Але... Хай Ганна рішає.

– А я вже вирішила, – скоріш відчув, ніж почув Василь Ганнині слова, яка подалася слідом за Захаровичем.

– Тьху, подуріли! – втягнувши плечі, Василь поплентався з подвір’я.

– Мотоцикла свого забери, – мовби обухом вдарили вслід слова, від яких Василь аж спіткнувся.

НАПАСТЬ

Олексій не зрадив звичці: влетів у кабінет, коли вже всі працівники відділу сиділи на робочих місцях. Правда, за роботу, як і завжди, ще ніхто не брався. Марина причепурювалася. Вона встигала напарфумитись і вдома, хоч природа не обділила її ні вродою, ні гнучким станом, але кожен раз, усівшись за стіл, оглядала себе в маленьке люстерко, то поправляючи зачіску, то підфарбовуючи губи. Ось уже два роки, як вона розлучилась із чоловіком, бо, за її словами, і дня без чарки не міг обійтись, а вночі “пах лісом” – лежав, як поліно, і тепер сподівалась зустріти свою нову долю. А що, гадала, до нас багато людей заходить, можливо, й мій принц переступить поріг. Ліда нишпорила у шухлядах столу, шукаючи іменну китайську ручку. Петрович, вусатий здоровань, схожий на старого моржа, впорядковував газетні й журнальні вирізки з кросвордами, відбираючи черговий тренажер пам’яті.

– Братці, полундра, – випалив Олексій. – До нас ведуть нового шефа, – спритно обігнувши начальницький стіл, з-за якого тиждень тому провели на пенсію завідувача відділу, спокійного й сором’язливого Тихона Прокоповича, в декілька стрибків усівся на своє місце, прийнявши позу зосередженого, вдумливого працівника.

Олексій чимось нагадував дзиґу. Непосидючий, весь час кудись поспішає, інколи й сам не знаючи куди, постійно першим дізнається про всі новини. Тож йому одразу повірили й дружно взялися за роботу: заскреготали пера, забурмотів номеронабирач телефону, зашелестіли листки довідників. Тут і відчинилися двері. В кімнату увійшов директор, а за ним високий, гарний молодий чоловік. Все: й одяг – сині джинси, модна теніска, й ледь помітна посмішка на трохи довгобразому обличчі, й грива пишного каштанового волосся, що хвилястими пасмами закривало вуха, звиваючись аж на шию, свідчило про миролюбну, відкриту натуру.

“Він”, – тьохнуло серце Марини, і вже не могла відвести погляду від чорних очей, в яких, здавалось, затаїлись біль і туга.

– Ось вам і новий завідувач відділу, – сказав, привітавшись, директор. – Сергій Павлович Чайка. Прошу любити й шанувати. Сподіваюсь, спрацюєтесь. Сергій Павлович тямущий спеціаліст та й життя не з книжок знає. Офіцер запасу. Афганець. І, між іншим, холостяк, – підморгнув Марині. – Отож, знайомтесь і – за роботу...

Новий шеф виявився комунікабельною людиною, і вже через лічені дні здавалось, що він давно свій. З ним працювалось легко, не виникало ні конфліктів, ні непорозумінь. Якщо в когось і з’являлися труднощі, він не вичитував, а прагнув допомогти. І робив це делікатно. Інколи так, що про це здогадувався тільки той, кого стосувалося.

Марина нервувала. Хотіла, щоб Сергій Павлович більше уваги звертав на неї, а він був однаковим для всіх. Скільки разів намагалася впіймати його погляд і вже не відпускати бодай на мить-другу, щоб приголубити, заворожити, причарувати, а він зиркне з-під своїх чорних брів, мов на телефонний апарат, а не на вродливу жінку, що пашить енергією і коханням, і – далі за роботу.

Чи ти сліпий, чи в тебе каменюка замість серця, чи когось іншого кохаєш?..” – обурювалась подумки Марина в такі хвилини, а незрозуміла лють навпереміш із соромом шматували душу, з глибини якої таки виривалось: “Все одно ти будеш моїм...”.

Згодом Марина почала розуміти, що не в силі приховати кохання, яке затуманило розум. Куди б не йшла, що б не робила – лише він, її холодний принц, на думці.“Як же тобі сподобатись? Як наблизитися до тебе, щоб дізнатися, чи ти однолюб, чи, може, взагалі ненавидиш жінок?..”. Питання роїлись, а відповіді не знаходила. І розмовляла з ніччю до ранку в своїй однокімнатній квартирі, м’яла простирадло молодим, жагучим, звабним тілом. “А чого я буду мучитись? Він не кує й не меле, то я почну діяти! Не сохнути ж мені в одних сподіваннях та здогадках”. Спочатку засоромилась від таких думок, а відтак заспокоїла себе, мовляв, іншого виходу нема і треба покласти край оцим мукам, їй же не шістнадцять літ. Давно пізнала всі насолоди й радощі кохання.

За суботу та неділю Марина прибрала в квартирі, застелила ліжко новою білизною, наварила смачних страв і купила два квитки в кіно. Робочий тиждень розпочався, як завжди, тихо і мирно. А перед обідом Марина сказала:

– Подруга захворіла й пропадає квиток. Ніхто не бажає? Ризикувала, бо знала, що Ліда відмовиться, вона без чоловіка в кіно не ходить, як і Петрович без жінки. А ось Олексій, який давно свердлить її безсоромним поглядом, злетів би з радістю, та сподівалась на Лідину підтримку, яка помітила Маринину пристрасть і, навіть, кілька разів натякала на занадто відкриту захопленість. Так і сталося. Ліда випередила Олексія:

– Ми всі сімейні, – мовила вона. – Хіба нам у будний день до кіно? Ось Сергій Павлович хай іде. Нічого холостякам у такі вечори біля телевізора нидіти.

– А що, – озвався Сергій Павлович. – Я подивився б фільм, якщо цікавий, звичайно.

З кінотеатру вийшли задоволеними. Фільм сподобався обом. Навколо буяв чарівний вечір. Гарна пора для закоханих. Сергій Павлович взявся провести Марину додому. Ішли поруч, вдихаючи п’янкий аромат бузку, що простягав їм назустріч запашні кетяги. “Ну візьми ж мене під руку...” – благала подумки Марина, – пригорни, поцілуй...”. Та Сергій Павлович не чув її благань. А може, вдавав, що не чує. Може, згадував іншу, кого любив чи й досі любить. Бо ні з того ні з сього почав розповідати про своє село, про те, які там гарні сади та краєвиди. “Може, він хоче повезти мене до своїх батьків і заздалегідь готує до цього? – майнула здогадка в Марини. – Та я з тобою не те, що в село до твоїх батьків, на край світу готова йти...”.

– Заглянете в мої хороми? Гарною кавою можу пригостити, – сказала Марина, коли підійшли до будинку, і мовчанка затягнулась.

– Від кави не відмовлюсь, – погодився Сергій Павлович після невеликої паузи. Марина не тільки каву, а й пляшку коньяку, вишукану вечерю виклала на стіл. Весь її вигляд ніби твердив: дивись, яка я.

Сергієві Павловичу наче затуманило очі. Пив, їв, говорив, але ні разу не приголубив її бодай поглядом, не торкнувся оголеного коліна, що мовби ненароком наштовхувалось то на його ногу, то на руку. Коли, здавалось, про усе переговорили, піднявся й мовив:

– Було приємно й дуже смачно. Спасибі. Мені пора.

– Може, ще кави? – запитала Марина лагідно, ніби руки клала на плечі.

– Дякую. Ні-ні! До побачення.

Сказав і пішов. А вона стояла посеред кімнати, враз відчувши себе виснаженою й приниженою. А яке ж то було солодке очікування й сподівання чогось надзвичайного, великого й хмільного. Тепер зрозуміла, що вона для нього байдужа, ніщо. Так собі, співробітниця...

Впала на білу подушку і плакала, плакала, плакала...

– Ти що, на варті всю ніч стояла? – хитро всміхнулась Ліда наступного дня. – Хоч підфарбуйся. Сергія Павловича не видавай.

– Йому все одно байдуже, – процідила Марина, задивившись кудись далеко-далеко. Коли всі зібрались, Сергій Павлович сказав:

– Я завтра їду у відрядження. Можливо, надовго. Так що ви дивіться, без мене не розгвинчуйтеся.

День промайнув, як хвилина. Але додому ніхто не поспішав. Чекали Сергія Павловича.

– Так хотів вас усіх застати і, слава Богу, встиг, – видихнув з порога. – Не нудьгуйте без мене, і – до зустрічі.

Марина виходила останньою. Гадала, щось скаже, чи бодай поглядом зігріє, а він занурився в папери й голови не підняв.

Лють розпирала груди, боляче вистукувала в скронях. Ноги здавались ватними, ось-ось підкосяться. І вона тут же, на алейці, що тягнулась через скверик до прохідної, присіла на лавку. “Дурна ж я, на що сподіваюсь? Скільком чоловікам на поріг показала, а тут геть втратила розум. У вічі вже глузують, а я примагнітилась... Відкинута ж, нелюба...”

Млосний клубок підкотився до горла й перехопив подих, видавив з очей гіркі сльози.

Не зчулася, як і звечоріло. Раптом... кроки.

“Це він... Впаду на коліна. Гину, скажу, без тебе, любий...”. Кроки вже чулися поруч. Марина підвелась і, як тільки Сергій Павлович порівнявся з нею, роздерла на грудях сукню, вп’ялась нігтями йому в обличчя й щосили закричала: “Допоможіть!.. Ґвалтують!..”.

Сергій Павлович стояв наче укопаний. Не тікав, не відбивався від Марини, поки не збіглися люди. Лиш гірко проклинав ту мить, коли снаряд розірвався неподалік, і осколок, що влучив у нього, спричинив тяжке каліцтво, через яке не можна бути в любові щасливим...

ЗАТЕМНЕННЯ СЕРЦЯ

Яків продивив очі, виглядаючи Сніжану. Марно. Не з’являлася його красуня.

І знову ж перевів погляд на лелечине гніздо, що сіріло на водонапірній башті. Пташина пара продовжувала турботливо бавитися зі своїм дитям, яке то піднімало голову з гнізда, то ховало її назад.

Занило серце.

Невдовзі він ляже під ніж. Хоч і кажуть лікарі, що операція не складна, все одно тривога й страх здавлювали груди. Говорила ж учора, що зранку забіжить, чогось смачного приготує. Хоч би так навідалась. Обнадійливим словом підтримала. Ет... Може, треба було своїм у село повідомити. Своїм?.. Біль і сором враз запаморочили, перехопили подих.

... Рік тому Яків приїхав у місто здавати капусту на овочебазу. Поки впорався, було вже далеко по обіді. А тут тільки виїхав за ворота, і забарахлила машина. Що вже не робив, а вона, як віслюк вперлася, і ні з місця. “І де я цей колгосп і цю техніку знайшов?! – злився. – Казав Катерині, що не варто кидати автоколону, так ні – дома ж, не добиратися до райцентру, та й що в кузові, то й у нас на подвір’ї. Забагатіла. Далі нікуди. І дома вряди–годи буваю. Вічні поїздки. І не до райцентру, а й в область. Бо як не яблука, то морква, як не огірки, то капуста, ліпше б вона не вродила. Вози, Якове. Тряси печінку розбитими дорогами. Ади, ніч на носі, а я ще й крихти в роті не мав. Та й цей чортів “газон” до всього сказився. Знову, як котові, куняти в кабіні, чекаючи ранку. Та пішло воно все до бісової матері!.. Піду хоч перекушу десь”. – Яків гримнув дверцятами і побрів шукати харчевню.

– У нас зачинено, – Якова зупинив жіночий голос на півдорозі до прилавку. Як стояв, так і заціпенів сердитий на весь білий світ, не знаючи, що робити: повертати назад, чи, може, спробувати вициганити миску борщу?

– Зачинено, мужчина. Вам же не на китайській мові говорять, – раптом мов з–під землі з’явилася молода жінка. Глянув – обімлів. Перед ним стояла золотоволоса красуня.

– Та я...

– Ага. Знаю ваше “та я”. Так хочу їсти, що й ніде переночувати, – з–під фарбованих очей затанцювали бісики.

– Та я й, справді, голодний. Може, хоч би щось швиденько перекусив?..

– Ой, і що мені з вами робити? – безцеремонно міряла спокусливим поглядом статну фігуру Якова господарка кафе.

– Що ж, – вдавано зітхнула, – сідайте уже до столу та пам’ятайте мою доброту.

– А руки не можна помити, бо я оце від машини?

– О, так я і знала. Через хвилину й сто грам попросите.

– Ій-богу, не відмовився б.

– Я розумію... Гаразд, он там на кухні умивальник.

Коли Яків вернувся до зали, на столі уже був невеличкий графинчик з горілкою і кілька страв.

– Може б, і ви зі мною за компанію? – ніяковіючи, запропонував, боячись підвести погляд на жінку, краса якої так вабила і водночас бентежила, навіть лякала.

– Яка я вам компанія?.. Так хіба, за знайомство тро- хи, – присіла навпроти. – До речі, а вас як зовуть?

– Яків. А вас?

– Сніжана.

– Сні... Сніжана.

– А чого ви дивуєтесь?

– Таке гарне ім’я... Як і ви...

– Ну, ти їж, Якове, їж. Голодний, мабуть.

– 3 досвітку пощу.

– Ой, мужики–мужики, не жалієте ви себе...

Тієї ночі Яків заснув у гарячих обіймах Сніжани.

…Повертався додому мовби вдруге народженим. Він досі не знав ласки та ніжностей інших жінок. Хоч, інколи, ловив на собі їхній жагучий погляд, але не піддавався заворожуючим чарам очей. А тут ураз все перевернулося, заполонило, обпекло щемним вогнем і серце, і розум. Кольнула думка, як тепер Катерині в очі дивитися, та вмить потонула в солодких спогадах минулої ночі.

Вдома, як міг, так і приховував свою душевну таємницю і рану, яку не гоїв час. Вона з кожним днем розросталася, пашіла, оволодівала свідомістю і – куди б не йшов, що б не робив – перед очима була тільки Сніжана. Вабила, кликала, мучила. Як не міг втамувати того лоскотного болю, брів за село, між верби над ставком, і на самоті соромив себе, переконував, що та зустріч, та ніч, та жінка – миттєві, випадкові, не його.

Розум усвідомлював, а серце не підкорялося – хоч із грудей його вирви та викини.

– Ти, бува, не захворів? – якось запитала Катерина.

– Та щось таки занедужав.

– В лікарню сходив би.

– Через ці роботи сходиш. Впораємся трохи, тоді й пі- ду, – втопив у долівці погляд.

Нарешті Яків дочекався відрядження у місто. І не пої- хав – полетів. Одразу ж до Сніжани. Вона стояла за прилавком така ж гарна і зваблива, яку запам’ятав, носив у серці он стільки днів. “І оця красуня моя... Я цілуватиму сьогодні оті макові уста”, – тішився і гордився Яків, пишаючись перевагою над іншими чоловіками.

У кафе було повно народу, і Сніжана чи не бачила, чи вдавала, що не помічає Якова, який приріс біля дверей, вп’явшись у неї жадібними очима. Спокійно обслуговувала відвідувачів. Коли Сніжана залишилась за прилавком одна, підійшов і Яків.

– Здрастуй! – вклав усю душу в оте слово.

– Салют! –підморгнула Сніжана, приховуючи посмішку в чарівних устах.

– Я приїхав.

– Бачу...

–То... Я зайду, коли будеш зачиняти.

– У тебе що, знов має поломатися машина?

– Ні... Не думаю... Я так, спеціально прийду. Залишуся до завтра.

– А завтра?

– Завтра?.. Завтра поїду.

– Легко ти, голубе, хочеш мати коханку. Що сталось, те сталось. Забудь. Їдь додому. Дружина хвилюватися, мабуть, буде.

Почуті слова – як окріп в лице. Яків не стямився, так і завмер на місці. Уявляв, з якою радістю його зустріне, як лагідно посміхнеться, торкнеться його руки і від того дотику враз завирує у грудях гаряча й бентежна хвиля. А тут – їдь додому.

– Ти не ображайся, – помітивши, як Яків ураз охляв, прошепотіла Сніжана. – Але так не треба робити: дружині зраджувати зі мною, мені – з дружиною... Просто коханкою я не можу бути. Хочеш – залишай сім’ю, переїжджай сюди. Ти сподобався мені. Будемо жити разом. Вирішуй.

До прилавку підійшло кілька чоловік. Сніжана мовила до Якова:

– Мужчина, будете щось замовляти, чи ви на екскурсію сюди прийшли?

– Ні... Ледь видавив Яків. – Я... подумаю ще, – і поплентався до дверей.

Вийшов за поріг, мов окропом облитий. Серце вискакувало з грудей, від сорому й образи лице, здавалось, не горить, а палає...

“Вирішуй!” “Вирішуй!” “Вирішуй!” Мав таке відчуття, що важкий молот гупав у його скронях.

... Впоравшись із роботою, Яків твердо вирішив ще раз навідатись до Сніжани. Та в останню мить передумав, побоявся образливих слів.

“Але ж почекай, Якове, хіба вона тебе ображала? – ворохобив самого себе. – Може, це я її ображаю, воюючи на два фронти... Ясно ж сказала, що я їй подобаюсь. Переїжджай, мовляв, і будемо жити... Легко сказати: “Переїжджай!..”. А Катерина, Марійка? Що я їм скажу? Залишаю вас, бо закохався... Але й далі так жити не зможу. Ніяк. Та й що – я перший, чи – останній? Он скільки розходяться...”

Ця роздвоєність пекла Якова вогнем зсередини і коли прокидався, і як лягав спати. Ніби замотеличений коротав дні. Навідувався ще не раз до Сніжани. Все, може, було б і добре, але той спотаємний поголос докотився й до рідної хати. Ото одного разу Яків повернувся з рейсу, а Катерина, на подив Якова, не влаштувала істеричої сцени, навіть не плакала. У неї тільки голос змінився і погляд геть погас.

– Ну що ж, – зітхнула, – мотузкою тебе до хати не прив’яжу. Не пес. Іди...

– Катю, не проклинай мене... Я не винен. Це якесь затемнення серця...

– Не виправдовуйся. Чуєш, не треба, – враз зайшлася слізьми...

– Я... Мені теж нелегко, повір, – сором виїдав Якову очі, в грудях здавило, запекло, і він відвернувся, аби й собі не пустити сльозу.

– Ну хоч не прикидайся.

– Не віриш. А як же... Я ж, по–твоєму, остання паскуда? Хай так. Думай, як хочеш. Тільки одне прошу: не кажи поки що нічого батькам, Марійці... Я сам... Може, ще й...

– Татку, а ти куди з чемоданом збираєшся? – забігши в хату, защебетала донька.

– На курси тато їде, – відвернувшись, аби Марійка не вгледіла її заплаканих очей, зронила Катерина.

Медового місяця в Якова із Сніжаною не вийшло. Вже через якийсь тиждень почалися чвари та докори.

– Прийняла тебе, а ти й досі не подав заяви на розлучення із Катериною, – допікала Сніжана. – Не зміниш запис у паспорті – не припишешся, а значить, і на роботу ніхто не візьме. Чи на моїй шиї сидітимеш?

– А тобі лише б документи в порядку. Паспорт мій тобі потрібен чи я? – обурювався Яків. – Он скільки фірм обійшов, а про роботу ніхто й слухати не хоче. Але ж дай оговтатися. Я не такий, щоб на чужих харчах животіти. І як на те, то не гризися, що мене годуєш, бо я і тобі радив би змінити роботу.

– А це ж чого?

– А щоб подалі від мужиків та... не ночами додому приходила.

– Оце вже звиняй. Не ти мене влаштовував на роботу і не тобі мене звільняти із неї...

Дійшло до того, що Яків захворів, ліг у лікарню і ось тепер чекав, коли його покличуть в операційну.

– А чого це в нашого Якова ніс опустився? – почув над головою голос медсестри Ксенії Андріївни, що не тільки годилася йому в матері, а й замінила таки її, відколи він у лікарні. – Через якийсь тиждень танцюватимеш, – поклала на плече теплу руку. – Груди колесом і гайда пішли.

Операційна була на третьому поверсі. Яків ліг на стіл і глянув у вікно. По той бік дороги, що стелилася попри лікарню, тягнулися в небо тополі, неподалік, над невеличкими спорудами, маячіла водонапірна башта з лелечиним гніздом. Дзьобаті продовжували величаво походжати довкруг свого малюка. “Бач, які горді біля своєї хати”, – подумав Яків. Перевів погляд униз. Біля входу в лікарню юрмилися люди. Сніжани серед них не впізнавав. “Нічого, все налагодиться, буду і я по-справжньому щасливий...” – замріявся.

– Шприц! – владний голос повернув Якова до дійсності. Він з дитинства боявся уколів і тепер, як учили, постарався розслабити тіло, аби менше відчувати біль. Місце, де зробили укол, почало затерпати, дерев’яніти...

– Скальпель!

Від цієї команди хірурга стало млосно і страшно.

“Ну, братчики–лелеки, тепер помоліться за мене”, – подумав сприкрено. Але в цю ж мить лелеки змахнули крилами і злетіли в небо. “Що б це значило? Що це за знак? Може, вони мою душу з собою забирають?...” І, жахаючись вчинку лелек, а також раптових думок, Яків упав у забуття.

Скільки те тривало, він не відав.

– Слава Богу, все гаразд, – наче крізь стіну донісся до Якова голос. І тут відчув тупий біль на спині, який викликав із задавлених грудей стогін. Зросив чоло холодним потом. “Чого ж ті лелеки втекли?” – майнула думка.

Боявся глянути на лелечине гніздо. Та очі не слухалися – дивилися у вікно. Минула мить – не більше, і Якове серце зраділо. До гнізда плавними колами опускалися лелеки. Незчувся, як перевів погляд на дорогу. О Боже! Внизу стояли Катерина з Марійкою і привітно махали руками в бік вікна операційної палати, начебто здогадувались, що Яків міг їх бачити.

– Буду жити, – й занімів від щастя.

ДІД

У яру, на пляцкові, де з двох боків шепочуться закосичені верби, між якими дзюркоче стрічечка-річка, а до інших двох збігають людські городи, простягло до неба радість і тугу, дим і брязкіт металу циганське шатро. І коли сонце впирається у верхівку високого горіха, що знайшов собі притулок під могутньою скелею, боки якої поросли зеленим пухнастим мохом, а до самої маківки тулиться дашок густої конюшини, і дві циганки у яскраво квітчастих, зібраних у сотні складочок, спідницях, під які, люди кажуть, вони можуть сховати не одну курку, виряджаються в село ворожити, а їхні чоловіки беруться за кувалду й молоток, я наважуюся подрочитися зі старшим та меншим від мене циганчуками. Розумію, якби дався в руки циганам, то добряче пом’яли би мені боки, але я надіюся на довгі ноги і те, що я в дідовім городі, тому й смілію.

Смуглявим хлопцям врешті набридають мої причіпки, і вони кидаються в атаку. Я ноги в руки – і гайда догори вузенькою стежкою попри скалу на город, до дідової хати. Захеканий впираюся у великі юхтові чоботи, засмальцьовані олією штани. Піднімаю очі й бачу високого, широкоплечого, з розчесаним набік чубом, вкритим ранньою памороззю, добрими і водночас хитруватими очима, лагідною усмішкою, окриленою пшеничними вусами, чоловіка. Це мій дід Николай, тато моєї мами. Діда Івана , батькового тата, я не знаю, бо він помер в голодовку 47-го, за два роки до мого народження.

– Зачіпав циган? – в голосі діда бринить невдоволення.

– Угу, - гублю провину в кучерявому подорожнику.

– От як налупцюють вони тебе, то не шукай тоді в мене захисту.

– Та я, діду, не винен... То вони... То...

– Ніколи не обманюй, а тим більше старших. Скільки разів казав тобі про це?

– Я більше не буду...

– Ну, це вже інша справа, – і дід простягає мені пухкого, рум’яного млинця, що пахне свіжою олією. Дідові млинці особливі – заведені на розчині, тому виростали, як буханці, смажені на жаровні, де купалися в олії, тому такі смачні та пахучі. Все село знало про Матронині та Николаєві блини. Бо люди приходили до олійні й інколи по півдня доводилось черги чекати. Звісно, вже й їсти забагалось, а тут, як манна небесна – гарячі рум’яники, – вгощайтесь, добродії, та й на другий раз приходьте.

Олійня – то дідова гордість. Її, як і черепишню та вітряного млина, він змайстрував своїми руками. День за днем, місяць за місяцем наполегливої праці – і, дивись, потекли цівочки то муки, то олії. Дід не мав інженерних знань, бо ніяких високих шкіл не закінчував. Розум від Бога, а впертість у роботі – від характеру. Що б не починав, доводив до кінця. Бо за всяку справу брався з любов’ю, з Божою поміччю.

Ми – мама, тато, я і моїх дві сестри Женя та Мару- ся – жили окремо від діда й бабки, як і всі їхні діти – Санда, Маня, Ванька та сім’ї Романа й Мішки, які загинули на фронті. У неділю та в свята вся родина сходилась до діда. В хаті було тісно, тож улітку розсідалися під грушкою та виноградом. Подвір’я в діда було чистеньке й акурат- не – від воріт, які впиралися у криницю, розлягався живий килим густої зеленої трави; справа, вздовж рівненького штахетника, вабили зір пишні грона винограду, за ним стояли два ряди вуликів, а далі, над вулицею, що стрімко збігала прямо в яр, піднімався мурований з дикого каменю пліт. Зліва, прямо від криниці, межуючи з сусідами, теж кучерявився виноград, який ледь-ледь не добігав до молодої, але вже родючої грушки. Краса і простір. Вони завжди вабили до себе. Тішили мою дитячу душу, наповнюючи її радістю спілкування, дідовою мудрістю, бабчиною щедрістю.

Коли вже й поласували пахучим медом, між нами, онуками, яких у діда й бабки було п’ятнадцятеро, щоправда, не всі вижили і не всі могли через різницю у вікові одночасно збиратися разом, починалося змагання. Дід оголошував конкурс.

– Хто краще заспіває або станцює, получе рубля, – казав, втішаючись нами, гублячи у вусах лагідну посмішку. Ми старались, хоч не все виходило ладно, особливо улюблена дідова присядка. А толк у пісні, в музиці дід знав. У його руках оживала скрипка, в губах – труба.

Дідове обійстя викликало в мене захоплення, водночас вабило якоюсь втаємничістю. Я, мов у церкву, входив до великої хати, де завжди панував присмерк, а під образами горіли різнокольорові лампади. А город! Як біля дива, ходив довкруг яблуні, на якій рясніли зелені, червоні й жовті яблука. І особливо манили, породжуючи у душі величаву святість, хвилини, коли у діда збиралися такі ж, як він, сільські філософи Платон Сапожник, Ілько Багрій, Василь Гавриїлів...

Діди всідалися на ослоні і або читали Біблію, або говорили про Бога, про небо, про людське життя і місце людини на землі... Я нишком прилаштовувався неподалік і слухав, слухав... Не все розумів з їхніх розмов, але скільки ж то було відкриттів та пізнання! Тому навіть подих таїв, аби не порушити отієї неабиякої бесіди.

Та одного разу на дідове подвір’я, мов ранішній туман, опустився сум – дідове серце ще кровоточило від втрати на війні дорогих синів, від того, що ні за що, ні про що забрали в колгосп черепишню, мовляв, ми будуємо соціалізм, при якому власників нема, а всі рівні, так що давай, Николаю, свій “завод”, нехай працює не на одного тебе, а на всіх, як тут прийшли і за олійнею. І забрали. І якщо черепишню наладили – син Ванька та зяті Міша й Олекса робили черепицю, – і дід втішався, бо і його праця приносила людям користь, то розібрана олійня ржавіла в складському кутку, а дідові земляки їздили в сусідні села бити олію.

– От хазяї. Сам не гам і другому не дам, – не знаходив дід місця ні собі, ні своїм думкам. – Де це бачено, щоби всіх під один гребінець стригти. Таж один розумний, а другий так собі, той роботящий, а той ледачий, а вони всіх під одну мірку, всіх в одну кошару. Ой, догосподарюєтесь ви...

У колгосп дід не пішов – літа не дозволяли. Але й без справжнього діла жити не міг. І взявся будувати нову машину – за його розрахунками вона могла б і зерно молотити, і олію бити. Словом, “вічний” двигун, який працює за принципом водяного млина, тільки замість води використовується пісок. День у день дід майстрував, тесав, точив, шив... Село то гордо, а то з насмішкою говорило про нову Николаєву затію. І слова: “Чули? До Николая Сапожника аж з Києва приїжджали дивитися на його машинерію...” робили мене, мабуть, найщасливішим у світі. Та на той раз дід не довів до кінця розпочату справу. Простудився, чаклуючи над своїм витвором, і захворів.

...Літній досвіток. Мати йде до діда, а я сідаю на велосипед і їду в ліс “вибивати” в лісничого дрова за те, що пас йому корову. Там не барюся. Вертаюся додому, заходжу в хату і бачу, як мама чорним шалком застелює дзеркало. Враз у мені обривається жива, якась дивна і ніжна струна, що з’єднує душу і розум.

– Нема, Ваню, вже нашого діда, – материнські сльози обпікають моє обличчя, колючим перевеслом здавлюють горло...

...Майже кожного разу, як буваю в селі, стараюся пройти попри колишнє дідове обійстя. На місці дідової хати Романова дочка Женя, моя двоюрідна сестра, звела новий будинок. І все ж тут витає дідів дух. І весь час я бачу дідову усмішку, зустрічаюсь з його поглядом, вчуваю його слова: “Гай, діти, все буде добре, лиш Бога не гнівіть”.

ТАТО

Відкриваю хвіртку і ступаю в зелене царство вишень, яблунь, винограду, які своїм гіллям та пагонами сплелися в зелену кучеряву арку над коричневою брамою, й очі зустрічаються із зболеним і водночас радісним поглядом тата, який сидить на широкому ослоні під вікнами нашої хати. На вигляд тато лиш нівроку чоловік – високий, широкоплечий, з ніколи не в’янучим рум’янцем на лиці, але останнім часом хвильки суму в очах та постійно замкнені руки на грудях викрешують у моїй душі тривогу за його здоров’я, хоч він зі всіх сил старається бути веселим і бадьорим.

Просторе подвір’я стелить переді мною густий килим живої трави і квапить, мов на крилах, несе мене до тата.

– Добрий день, тату!

– Добрий день! – в очах, на обличчі, в потиску руки неприхована втіха. – А Женя, хлопці, що, дома зостались?

– Так. У Жені на вихідні зібралося багато хатньої роботи, а хлопці за книжки сіли. Екзамен на носі. А мама де?

– Пішла до Марусі. Скоро вже повинна прийти.

Поки прийде мама, ми з татом про що тільки не переговоримо. Не обходиться й без політики. Бо був тато свідком і румунської окупації, і голоду, і війну не з книжок та кіно знає. З власного життя, побаченого та пережитого робить висновки й неквапом каже:

– Ой, довго так продовжуватися не може. Де це бачено – за один карбованець сім буханок хліба можна купити...

Давно немає тата в живих, як і мами. Я ж приїжджаю в село, відкриваю ту ж саму хвіртку і бачу на тому ж ослоні стареньких батьків, що однаково як в будні, так і в свята виглядали нас, своїх дітей, внуків та правнуків і ніяк не можу змиритися, що вже не скрипнуть двері і на порозі не з’являться вони. Бо у всьому і скрізь відчувається їх присутність. Ось підходжу до красеня-ясеня, посадженого на згадку про закінчення мною середньої школи. Садили ми його разом із татом. Але не тільки пишне дерево нагадує про батька. Саме в той день, коли ми його садили, ось що розповіла мені мати:

– Весною орали город і ти, всюдисущий трирічний малюк, забрів у свіжу борозну, посидів якусь хвилину на сирій землі і простудився. Запалення легенів. На той час, а йшов 1952 рік, це була важка і небезпечна хвороба. Положили мене з тобою в лікарню. Але спливали дні, а одужання не приходило. Якось у неділю завітав до нас тато.

– Ну що, нічого втішного? – тривога застеляє журбою очі.

– Горить – захлинаюсь сльозами.

– Хтось є з лікарів? – питає.

– Нема, – кажу.

– Давай мені його сюди.

– Для чого? Що ти задумав? – забідкалась я.

– Підемо в Сокиряни.

– Як підемо? Сонце на заході. Як би хоч яка підвода, – говорю, а сама боюсь збити його намір.

– Немає підводи. Я вже всіх оббігав. Давай дитину.

Узяв тебе тато на руки і тридцять кілометрів нога за ногою з Ломачинців гайда до райцентру. А я підтюпцем ззаду. Прийшли у лікарню уже ввечері. Обслухав поважний лікар зболене тільце та й мовив: “Навідались би завтра, то й, може, було б і запізно...” “А я зміг би так?” Вкотре запитую себе, втішаючись білим світом.

Погляд упирається в мур із дикого каменю, і в пам’яті зринають картини зрілого дитинства. Ледь оживає світанок. Ми з татом йдемо в яр, який починається зразу ж за нашою хатою і тягнеться аж ген до Дністра, і свіжа прохолода, якою віє від річечки, що жебонить собі внизу, враз бадьорить тіло, як рукою знімає сонливість. Тато несе важкий молот, а я – лом. Йдемо до праці – розбивати велике і збирати дрібне каміння – наслідки роботи вибухівників – і складати його в рівненькі кубометри. Цього матеріалу чекають і в будівельній, і в дорожній бригадах. Час летить непомітно, і згодом з гори доноситься голос матері:

– Хлопці, борщ уже готовий. Гай ідіть додому.

Я щасливий, бо відчуваю себе дорослим. Як і тато, міняю мокру від поту сорочку на суху і сідаю за стіл, на якому парує такий смачний зелений борщ із молоденької кропиви та щавличку.

Мені – до школи, а татові – на роботу в побуткомбінат лагодити, а то й робити нові чоботи, черевики, туфлі – по дорозі. Йдемо разом... А ось заходжу в літню кухню і очі за звичкою шукають татову фронтову ложку, яку дав йому американський солдат за зірочку з пілотки під час зустрічі на Ельбі. Тато їв тільки тією ложкою, і вона з часом з одного боку геть схудла. Тепер поїсти татовою ложкою я і мої сини вважаємо за честь... Іду до високої і розлогої черешні стежкою, що розділяє наш і сусідський городи, і знову – спогади, спогади... Цією топтанкою попри нашу хату люди білим днем носили мішки із кукурудзою чи буряками з колгоспного поля, яке починалося зразу ж за яром. От якось у полудень ішов і сторож Сімон Марцюк, покійний уже, царство йому небесне. А тато саме був надворі. Чую, дядько і каже:

– Сьома, а чо ти не прийдеш за кукурудзою? Та ж, ади, слава Богу, в господарстві є і корівка, і свиня, і кури.

Розмова продовжується в хаті за столом. А як стемніло, тато до мене:

– Збирайся, підеш зі мною.

– Куди? – дивуюся, бо ж на небі вже зірки посходили.

– По кукурудзу, – говорить тато, ховаючи в торбину шмат сала, хлібину і півлітру.

Татовим словам не перечив. Мішки під пахву – і пішли. Біля току, що розлігся прямо посеред поля, горить яскрава електролампочка.

– Чекай мене ось тут, – вказує тато на кланю кукурудзянки, що під нічним небом схожа на якогось химерного звіра.

Я зариваюсь у снопи і хвилини тягнуться годинами. Невдовзі мені стає лячно і прохолодно. “Геть за мене за- був”, – серджуся на тата, і тут же впізнаю його кроки.

– Ваня, ти тут?

– Тут, – тішусь його голосу.

– Пішли.

– А чому не до току? – дивуюся. – Де наберем кукурудзи?

– Слухай, за якогось мішка кукурудзи будемо позоритись? Ну, пройшлися. Ну, то й що. Ти полюбувався зоряним небом, а я з мужиками побалакав та по чарці випили. Йдемо додому. Краденим, сину, не наживешся, – і понині звучать оті татові слова...

І так куди не ступну, до чого не торкнусь – там пам’ять про тата. Про маму. Жива і невмируща.

Сімон і Туня

Юхимія третій день не бачила Сімона, а здавалося вічність минула відтоді, як купала свою душу в лагідних промінях світлих його очей. Втопилася б у них і ні трішки не банувала за плетивом життя, бо воно без її милиго Сімона, як день без сонця.

“Не приходить. Таки правду люди кажуть: сватає Сімон Тетянку. Якось омовився, що її дід перестріває тата й натякає, що дає за Тетянкою воли, коні й п’ять десятин поля. Сміявся тоді, а таки видно поласив на багатство, бо що моя чвертка”. Колюча думка стискує серце, в’ялить руки, підкошує ноги. А казав же в солодко-пекучих обіймах, що любить і вона – о Боже! – водночас і згорала, і воскресала в щасливому вінку кохання.

Найтяжче вечорами, коли зорі тільки висіваються на небі, а місяць уже стелить до її порогу срібну доріжку, яка на очах холоне без тепла його ніг і тут же губиться в тем- но-зеленій траві.

Ось і зараз, вся сім’я – тато, мама, брат з сестрою всілися за дощатим столом під молодою грушею вечеряти. Парує розцвілим соняхом мамалига на гладенькому дерев’яному кружку, золотиться у великій пательні смажениця із шкварками, вабить у білому полумиску пахуча киселиця, а Юхимія хоч би торкнулася їжі. Здається, щоб не взяла – застряне в горлі. Не підводить очей. Бо кожен погляд – то співчуття, а то осуд: не так десь себе повела із парубком, а тепер на всю родину тінь.

На вербах у яру, що зразу ж у кінці городу розлігся аж ген – ген до Дністра, тьохнув соловей, а за ним озвалися скрипки та кларнети цілого солов’їного оркестру. І той щемний спів божого птаства ще більше роздмухав у грудях пекельний вогонь. Його полум’я із середини лизнуло обличчя і воно запашіло, заярилось у гніві ревнощів та образи. “Не будемо більше з ним слухати солов’їв. Не зі мною, з Тетянкою насолоджуватиметься Сімон чарами ночі…”, – підняло з-за столу гірке усвідомлення Юхимію і повело до хати, щоб ніхто не бачив її мокрих очей. А як увійшла в кімнату, впала на канапу та й дала волю сльозам.

Так і ніч застала. Молоде пругаве тіло, в якому нуртувала дівоча пристрасть, не слухалось розуму аби встати, роздягнутись тай пірнути під легеньку ковдру. Хотілося, щоб ночі отій не було кінця. Ладна була лежати й лежати в задерев’янілій позі, лиш би нічого не чути й не бачити. Бо що мала казати на оті німі запитання: “Чому тріснуло ваше з Сімоном кохання?”, – коли й сама для себе шукала відповіді на це. І раптом легенький стукіт у шибку. А відтак “Туня… Туня…”.

“Приснилося, чи що?” – закалатало серце.

А через хвильку знову мов Сімонів голос: “Туня… Туня…”

“О Господи!” – піт зволожив чоло.

Тихенько встала. Відхилила фіранку: так і є. Сімон за вікном.

“Чого ти прийшов?!” – нечутно кричала на весь білий світ.

“Вийди, вийди”, – штовхало серце за поріг. І вона послухалась. Не втямилась, як опинилася в Сімонових обіймах.

Враз схаменувшись, Юхимія видихнула: “Іди собі. Ти не мій. Ти ж сьогодні засватав Тетянку”.

“То тато засватав. Хай тато з нею і живе. А я тебе нікому не віддам”, – цілував очі коханої Сімон, хмеліючи в любові…

…Поки Сімон і Туня звінчалися, були і тривоги, і розлуки, і чекання. А потім війна – Сімон дійшов до Ельби, стрівся з американцями. А відтак простелився його шлях аж до Маньчжурії; голод, який скосив і Сімонового тата Івана; виснажливо – принизливі колгоспно-соціалістичні будні. Вистояли.

Взаємна любов і трьох дітей подарувала. Дочекалися і внуків.

Разом, рука в руці, ділили і тривоги, і радощі. Разом і на цвинтарі лежать. І сповідаються біля могил перед їхніми душами нащадки. Вчаться у них любові і вірності.

Мамина молитва

Голос мами, мов шелест осіннього листу.

– Ви щось казали, мамо? – нахилилась до неньки, поправила пасмо сивого волосся.

– Ні, доню, то я молитву… “Вірую”… , – й зітхнула, й зімкнула на грудях руки. Мов дві скибочки чорної землі.

– Не кладіть так, не можна, – Оксана торкнулась натруджених маминих рук і їх порепаність і шорсткість шкрябнули по серцю: “На ниві народилася і на весь вік звінчалася її доля з роботою. Через неї та румунське навчаня й муштру і в школу не пішла. А лиш розквітла в юності – зав’язала головоньку своя сім’я. А там почали сотати сили вже й колгоспні норми. І в’янула на них мамина врода…”

Болючі думки підкотили до горла пекучий клубок, видавили сльозу. Сколихнули дитячі спогади, де мама як бджілка в роботі, в роботі, в роботі… Ось вони на буряковому полі, в урочищі “Попівському”. Серед сосонки та мушию, ніжних листочків буряків не зразу й розпізнати. Не поле – щітка. Горбатіють під пекучим сонцем, а захмелілі, пузаті бригадири й обліковці регочуть в тіні під липами Вишнівського шляху.

“Мамо, може, вони з нас сміються?”

“Ні, доню, то їхня така начальницька робота.”

“Дивіться, ніхто поруч з нами не дзьобає ці буряки.”

“Е, дочко, земля раз на рік родить. Її шанувати треба.”

“Що, лиш нам? Половина ж ланки не виходить до цих бур’янів.”

“То на їхній совісті…”

Досвіток зустрів їх рівнесенькими, чистими рядочками бурячків, що гордовито підняли до сонця зелені листочки. Їх пестив легенький вітерець і вони раз-по-раз тріпотіли на отій вітровій гойдалці і в їхньому шепоті вчувалось “Спасибі”, “Спасибі”…

“Мамо, гляньте, як вони за ніч виросли!”

І відновилися сили, додалось наснаги рукам.

А новий день увірвався у груди гнітючим болем – на їхній чистій та сусідських зарослих нормах господарював трактор з плугами.

“Пішли наші старання коту під хвіст, – зойкнула ненька й видихнула: Хай вам Бог прощає”, припнувши до грудей зболені руки…

– Ой, які ж змучені ці ручки! – поніжила їх поглядом, приголубила подумки. – Все вони вміли, і онуків няньчити, і килими ткати, і платтячко пошити… А мамині вареники та борщ! Хіба щось смачніше їла?! А як вправно оці пальчики вишивали! Лягала ниточка до ниточки і оживали то ружі, а то маки на білому полі рушників. І над отим мереживом окрилювався тонесенький мамин голосочок в пісні “Ой верніться ж, літа мої, хоч до мене в гості…”

Мама лежала в невеличкій кімнатці навпроти вікна. Маленька, сухенька, а очі – дві теплих жаринки, що випромінювали таку ж щедрість і доброту, як і протягом всіх минулих літ. І хоч ті роки були не легкими, ні час, ні пережиті клопоти не зітерли геть з її лиця колишньої краси і вроди. Вона була схожа на синичку, котра щоранку прилітала на підвіконня і весело дзьобала кусочок хліба. Його Оксана виставляла щодень. Здавалось, поки прилітатиме оця пташечка, доти й маминих днів.

Старалася, аби ненька почувалася в тихій благодаті і спокої. І неба ладна їй прихилити, лиш би мама була здорова, лиш би жила. “Я ж стільки її днів могла ощасливити, – інколи пекло сумління, – та все переносила на потім свої навідини. А можна було все відкласти і таки частіше приїжджати. Вона ж так утішалася кожній зустрічі. Кожному слову… Нічого не давала мені робити. “Гай спочинь, ще наробишся”, – все казала. Весь час лиш бідкалася, що у сумку покласти…Ой, мамко – мамко, квіточко моя дорогенька, втіхо й розрадо моя щира, вже ніяк не вернути згаяних днів, надолужити втрачене…”

“Чекай, чого це ти себе так уже й ганьбиш? – враз обурилося серце. – Та ж не мала мама за тебе ні страму, ні докору від людей. Ти ж таки її берегла. Якщо й траплялися на роботі якісь негаразди, чи вдома не ладилось – в собі таїла. Не засмучувала материнських очей…”. Не утішай мене, серденьку. Не розраджуй. Бо чайкою полетіла б до батьківської хати, та пуста домівка. Вітром майнула б на уклін до матері, та не стріне вона милою усмішкою.

Задзвенів телефон.

“Нарешті, слава Богу”, – зраділо мовила про себе, впізнавши синівський голос.

– Мамо, у нас все добре. Правда, не зможемо на Новий рік приїхати.

– Як? Ви ж обіцяли. Ми з татом так за Андрійком скучили. Та й бабка… вона геть ослабла.

– Передавай бабці привіт… Може, на Різдво приїдемо…. – ще довго дзвеніло в вухах…

– Видно такий материнський хрест – проводжати та вічно виглядати дітей, – зітхнула Оксана, витираючи сльозу.

ДОЛЯ

Світлій пам’яті діда Николая та бабки Матрони Сапожників

Звістка, що Мотрю засватали, кинула небо на Миколину голову. Заслонила сонце. Нікого не хотів бачити. Нікого. “Подалі від людей”, – квапила думка до Гострої Скали. Тут, на високому березі Дністра, він уперше зустрів Матрону, тут і в коханні їй зізнався, і пізнав найщасливіші хвилини, сюди і біль свій втамувати спішив. “Що це? Зрада? Зневага? Чи, може, не любов з коханих очей заворожувала довірливу мою душу, а хитра гра, не чарівний мед з солодких вуст п’янив моє серце, а підлості отрута?.. Як боляче!.. Як гірко!.. Хто зрозуміє мої муки? Хто? Господи, навіщо ти звів мене із нею на одну стежку?.. Щоб я пізнав вершин кохання? Щоб через любощі, а відтак через оці страждання я втямив, що таке життя?”

І знову перед очима вона. Йде попереду, то підчікує, а то відбігає. Її розпущене шовкове волосся грається з вітром, хвилею падає на обличчя, закриваючи на мить великі карі очі, що випромінюють радість і втіху, а відтак легкою хмаринкою здіймається над головою, щоб знову ніжним крилом обняти звабливу шию. “Доганяй. Ну, впіймай же мене”, – крізь дзвіночок сміху гукає Мотря, як тільки Микола наближається...

Скеля, як завжди, стріла гордою величчю, відкрила із свого гребеня красивий наддністрянський краєвид. Але цього разу Миколине серце не тішилось зустріччю з голубою стрічкою Дністра, золотим хлібним килимом, зеленими кучерявими кручами. Воно осліпло, бо кровоточило образою. Чого тільки не перемислив, про що тільки не згадав. Але, о диво!, чим більше думав про Мотрю, тим виразніше відчував не зневагу, а бажання зустрічі.

“Вона старша від мене. Я й гадки не мав про одруження. А вона ж дівчина. Може, боялась, що пропустить свою пору і звікує дівкою. Але ж хіба можна любити і не вірити? Значить, вона не вірила мені. Виходить, не любила. Що ж, я був сліпий?.. Ні. Таж обнімала. Цілувала. І як! Серце з грудей вилітало. А я? Я по-справжньому її кохаю? Я міг би зараз стати із Мотрею на весільний рушник? Чи я ще зелений? Чи мені ще зарано?...”

Мереживо думок обсотало Миколу, випробовуючи силу його кохання, і аж досвітком попленталося разом із ним до батьківської хати...

...Микола зразу ж уздрів Мотрю, як тільки зграйка дівчат випурхнула з вулички аж ген–ген на сільський шлях. Ні, Мотря не була аж надто вродливою. Не так уже й вирізнялася з–поміж інших. Але для Миколи – найгарніша у світі. Не міг зрозуміти, чим вона так вабила до себе, чому поруч із нею його серце співало від радості й бентежного, п’янкого–лоскітного хвилювання. Та він і не задумувався над цим. Бо й потреби не було. Просто був щасливим з Мотрею і гадав, що так буде все життя.

“Чому ж я маю втрачати своє щастя?” – вперше визріла така думка і вже не відпускала від себе. До цього не раз змальовував зустріч із Мотрею, уявляв подальші дні. То гадав, що гордо пройде мимо, навіть не повернувши голови, мовляв, твої заручини для мене байдужі, а то враз забагалось зламати ногу, чи важко захворіти, аби викликати в Мотрі жалість і страждання, а то мав зробити надзвичайно гарний і людяний вчинок, чи навіть справжній подвиг і Мотря , врешті, зрозуміє, кого зрікається.

Миколі хотілося, щоб відстань між ним і дівчатами скорочувалася найповільніше, щоб насолода передчуття зустрічі тривала й тривала. Та не в силах був нічого вдіяти. Дівчата он уже зовсім недалеко. Вже чути їхні голоси, виразно видно обличчя Мотрі. І враз їхні погляди стрілись й у Миколи щось всередині обірвалося, бо ніколи ще не бачив таких тривожних Мотриних очей.

– Доброго дня, Миколо! – хором защебетали дівчата.

– Доб... Добрий день...

– Ви йдіть. Я зараз наздожену, – махнула рукою до подруг Мотря й задивилась на Миколу, мов на свою юність, що раптом журавлиним ключем знімалася в осіннє небо.

– Не знаю, що й казати... – Микола підбирав слова , але нічого путнього не виходило, бо розум із серцем сперечались.

– А ти нічого й не кажи... Знав би ти... Ет...

– Мотре... Зізнайся, тебе примусили? Я тобі зовсім не любий?..

– Гадаєш, легко кожен день вислуховувати: “Всі твої ровесниці давно заміж повиходили, а ти якого принца чекаєш?..” Та й ти мого тата не знаєш. Сказав, що піду за Романа Кужеля, бо він багатий, і я йому не байдужа, і хоч кіл на голові теши – не поступиться...

– Я знаю, я відчуваю, що ми не будемо одне без одного щасливі. Залиш Романа.

– Як? Я заруки дала. Весілля ж через місяць.

– Зробимо весілля через два тижні. Виходь за мене.

– Ти так просто і легко говориш...

– Мотре, за нас ніхто не вирішить нашої долі, чуєш, – і Микола схопив Мотрю за руку й потяг зі шляху.

– Куди ти мене тягнеш? Що ти робиш? – завагалася перелякана і водночас щаслива.

– Через сто кроків перелаз, а там городами стежки...

Та саме на отих ста метрах і здибалась тітка Парастіва.

– Що, Мотрино, вибрала собі Миколу за старшого дружбу? Може, вже й на весілля просите? – хитро примружилась.

– Треба ж було її стріти... Це ж уже все село буде знати... Та й, справді, що ми робимо, Колю?.. Спам’ятаймося. Ми ж не діти.

– В тому то й річ.

– А батьки?

– Хіба батьки можуть нам зичити зла?..

–Чекай. Це ж, виходить, ми до тебе йдемо... Ні, я так не можу... Я ж не якась там...

– Люба моя, у нас нема іншого вибору.

– Ми й, справді, зійшли з розуму...

Мотря ніколи не була в Миколи вдома. І, ступивши на подвір’я,не могла вгамувати серця, що вилітало з грудей, відчувала, як кров обпікає обличчя. Від внутрішньої напруги задерев’яніли ноги.

– Йдемо, не бійся, – слова і тепла Миколина рука додають рішучості.

– Що Бог дасть, те й буде, – перехрестилась і переступила поріг.

– Тату і мамо, – забринів, а відтак вирівнявся Миколин голос, – ми любимо одне одного і просимо у вас благословення.

– Господи! – сплеснула в долоні Текля, – так вона ж засватана.

– Сватання ще не весілля, – в Миколиних очах плюскаються благання і надія.

– Ну, а... Мотрині батьки, що на це кажуть?.. порушив раптову ніяковість Лукіянів бас.

– Її батькам ми ще не говорили.

– Так не годиться, – зітхає Лукіян. – Ми ж не в лісі живемо, а серед людей, є ж якийсь порядок, звичай, обряд, врешті.

– Вибачте, ми й справді не подумали. Колю, проведи мене до вулиці, – тамує Мотря сльози. Та Микола ніяк не може повірити в те, що батьки його не розуміють, дужче стискає в своїй долоні Мотрину руку.

– Тату, невже ти мене...

– О, я так і знала, що ви тут! – вигукнула з порога Оксана, менша сестра Миколи. – Ховайтеся! Мерщій...

– Що з тобою. Від кого це ми маємо ховатись? – зупинила войовничий настрій доньки Текля.

– Не ви, а вони, – вказала Оксанка на Миколу й Мот- рю. – Тільки що від вуйни Катерини чула: “Сказав Курній Гайдей, що Миколі ноги із сраки повириває, а Мотрю за коси додому приведе”.

– Я відчувала, що все так скінчиться, – крізь сльози шепоче Мотря й вибігає надвір.

З вулиці гримів сердитий голос її батька, і дівчина кинулася в город. Микола за нею. В кукурудзі і принишкли.

– Ану де та моя княгиня?! – тряслися руки в Курнія. –Зараз я її поведу до шлюбу... З піснями і з батогом.

– Що з вами, Курнію, – ступила назустріч Текля. – Хіба можна так про рідну дочку...

– А як про неї говорити, коли вона перед усім селом здирає в тата шкіру з лиця? Де ви її сховали?

– Та схаменися. Не було у нас твоєї дочки, – не втримався Лукіян.

– Як це ж не було? Люди ж бачили.

– Най ті люди, що бачили, та й шукають її. А я кажу тобі, що у нас нема вашої Мотрі.

– Добре. Я не примар. По кутках не буду шниряти. Але скажіть своєму парубку , хай забуде до моєї дівки дорогу. Вона засватана. Мой, людоньки, через місяць весілля, а він молоду задумав викрасти. Бач, який хвацький!

– Може б, ми спокійно поговорили? Нам є над чим помізкувати, – Лукіян пробує вгамувати заведеного Курнія. Але той затятий, як кремінь.

– От ви собі з своєю жінкою і помізкуйте. А я вже домізкувався. У мене є зять. Отак. Бувайте здорові! – І пішов.

А невдовзі перед батьками стояв Микола.

– Чув? – стримував Лукіян роздратування.

– Чув.

– Що нам, синочку, саме цих клопотів не хватало, людського осуду бракує? Ти не відвертай голови, не відвер- тай, – допитувалася Текля. – Ади, як сніг на голову, морока впала.

– Я сам піду до нього . Я зіб’ю йому роги, – враз осмілів Микола.

– А ти хто для нього? Чого доброго, ще покалічить. Він же бугай. Тут по-іншому треба шукати підхід, – розмірковує Лукіян.

– Який підхід? – взялася в боки Текля. – Пішла собі дівка додому, то і ділу кінець. А ти, – до Миколи, – йди тамо в хату й носа на поріг не висовуй. Князь мені знайшовся.

– В тім – то й заковика, що не пішла дівка додому. Чи пішла? – не зводив Лукіян очей із сина.

– Ні, – зітхнув Микола. – Вона в кукурудзі.

– Ви що, дрочитеся зі мною?

– Бачите, мамо, тато мене зрозуміли. А ви своє забули. Може, й не були молодою?

– Ой, така вже в тебе мама нехороша. Авжеж, – схлипнула Текля. – Що знаєте, те й робіть, – і пішла до хати.

– І ви, тату, знаєте, що робити?

– Мабуть... Брати півлітру та й іти говорити з Мотриними батьками.

– Тату, а можна, щоб Мотря сьогодні у нас переночувала?

– Знаєш, сину, знеславити дівчину раз–два, а от відбілити потім дуже важко. Вона ж нам поки не невістка. Най іде додому... А як боїться батька – най в кукурудзі й далі переховується...

...“І нащо я звалив оцей клопіт собі на плечі?.. Що ми Николая женити збирались?... Гм... І тато, і сват. Все разом. Це якщо добром обійдеться, а якщо Гайдеї вкажуть на двері?” – думав Лукіян дорогою.

– О, сваток появився! – замість відповіді на “Добрий день” сердито буркнув Курній. – Матрона у вас ночувала?

– Ні.

– Як? А куди ж вона ділась? Всю родину оббігали – нема. Чуєш, Уляно, нема і в Сапожників Мотрі.

З хати вийшла Олена. Заголосила:

– Ой, що ж це ваш син наробив? Під’юдив дівку і в кущі. Вона ж могла і руки на себе накласти.

– Та Бог з вами. Я сьогодні бачив вашу дочку. Попри прало йшла.

– То чого ж ви не кажете, – зраділа Олена. – Слава тобі, Господочку, що жива.

– Я би хотів поговорити з вами, – нагадує про себе Лукіян.

– Та як уже прийшли, то йдіть до хати, – ще схлипуючи, запрошує Олена.

– Наші діти люблять одне одного, – без усяких вступів випалив Лукіян, присівши на лавці край вікна.

– То й що? – понурив голову Курній.

– Як це що? – здивувався Лукіян. – Ви що, не знаєте, що таке любов? Поженити їх треба, най будуть щасливі.

– Літав ти, Лукіяне, в хмарах парубком, та бачу, що й до цих пір на землю не спустився. Любов. Вони будуть нею ситі?.. Ми знаємо, що таке любов. Знаємо. Тоже, бри, не худоба. Але я знаю й інше – злидні в двері, а любов – у вікно.

– А ти за всіх не розпинайся, – обізвалася Олена.

– О, якраз твого слова бракувало. Ото буде втіха, як ми двох злидарів звінчаємо, – злиться Курній. – Понімаєш, – до Лукіяна, – ми Мотрі можемо аж якусь чвертку землі вділити. Нема звідки. У хаті он, крім неї, ще троє. Що, може, в тебе є земля? Ага. За ніч виросла. А тут щастя в хату, понімаєш! Романові батьки дають п’ять десятин. Коні, візок. Сьогодні поженилися, а завтра – хазяї. То ж хто не зичить своїм дітям щастя? Я?

– Хіба лиш у багатстві щастя? – не здається Лукіян.

– Ой-ой-ой! Кажу ж ,спустися на землю, чоловіче. В чому ж тоді щастя? У бідності?

– У любові. У дітях, як на те . Ми он з Теклею... Олено, Ви теж зі мною згодні?

– Ви зрозумійте, Лукіяне, і нас. Хоч я нічого не можу і проти ваших слів сказати.

– Це ви до чого ведете вдвох, щоб ваш Николай і наша Мотря поженилися?

– Так. Я до цього веду, – пожвавішав Лукіян, – і був би радий, та хіба тільки я – ви би побачили, як вони дивляться одне на одного, їй-Богу, теж би тішились.

– Ну, а як би й так, то скільки б ви Николайови землі вділили?

– Небагато. Але я вам скажу інше – в мого сина золоті руки і мудра голова. А це велике придане.

– То що кажеш, жінко, – м’якшає Курніїв голос.

– А мені що казати. Я кладу закуску на стіл, а ти думай про горілку.

– Ось і горілка, – витягує з торби Лукіян півлітру, розпливаючись в усмішці.

– Ой! – зойкнула Олена, сплеснувши в долоні. – Гляньте у вікно – Роман іде.

– Що, уже могорич п’єте?! – забувши й привітатися, сердито проговорив парубок. – Таки перейшов мені дорогу ваш Николай. Гай–гай, хай не втішається. Уб’ю! На весіллі застрелю. Так і передайте.

У хаті заціпеніла гнітюча тиша, холодом ніяковості прокрадаючись у душі...

...Очі Мотрі іскрилися щастям. Вона дивилася на весільний стіл, дорогих серцю гостей і вкотре питала себе: чи не сон усе це? Чи й справді вона з Миколою сьогодні звінчалися. Доторкалася до міцного плеча судженого й радісно втішалась: не сон. Нагадував про це і весільний гамір. І враз усе стихло. На порозі, похитуючись, запхавши руки в кишені, криво посміхався Роман.

“От і все. Він біснуватий, зараз витягне з кишені якогось самопала й бабахне прямо в серце. На все ж село оголосив...” – Микола відчув, як з чола стікають крапельки холодного поту. Обняв Мотрю, ладен умить прикрити її собою, як Роман і справді здуріє.

– Ти... Ви... Ет, живіть собі, – і в ту ж мить, відчувши полегшення, Роман повернувся і пішов, виносячи з хати тривогу й розсіваючи подвір’ям свою журу.

ОКРИЛЕННЯ ЛЮБОВІ

Світлій пам’яті прабабки моїх синів Ганни Іфремівни Гусар

Господи, чи я така загарбиста, чи мені мізки геть відняло, що я цих дров так багато набрала. Далі не те, що нести – підняти на плече в’язку не в силах... От сарака. Здається, іще й не стара, а вже геть охляла, ні рук, ні ніг не чую... А най йому мамордує, яка ж вона тяжка, – Марія силкується завдати в’язку. – Най Бог боронить моїх дітей від такої долі.

– Тпру–уу!.. Ач які невгамовні, – чоловічий голос сторцує на місці Марію.

“Ой, Божечку, чи не лісник? Він загонистий. Ще назад у ліс дрова заставить віднести...”

– Добрий день, вуйно! Ви що, мене злякалися?

– Ох.., – полегшено зітхає Марія. – Добрий день... Таки злякалася. Але видно, ти добрий чоловік. Хоч і не наш. Чужий, напевно.

– Чого це чужий?

– А чий же ти будеш?

– Олекси Степового. Василь.

– Отого, що має шестеро дітей?

– Того самого.

– Чого ж я тебе не знаю?

– Мене довго не було в селі, то ж і не приглянувся вам. Служив на Молдові, у Марамонівці.

– А скільки ж тобі років?

– Багато. Поки заробляв якусь копійку, вчився коло землі ходити, то й спливли літа, як вода в Дністрі. Повернувся додому, а в батьковій хаті, як у злидаря в торбі. Лиш дітей купа. Оце купив коней з возом та й вигулюю їх, привикаємо одне до одного. Треба своє гніздо звивати. Женитися пора.

– От би мені такого зятя, – не втрималася Марія.

– У вас що, дівка на виданні?

– Як тобі сказати... Як завтра та пора на поріг ступить.

– А що, долю конем не об’їдеш, може, і я вашим зятем буду. Йдемо, я підвезу вам цю в’язку, – звалив Василь на плечі дрова.

– От спасибі, – задріботіла вслід Марія. – Сам Бог тебе мені послав...

– А мені, видно, теж забракло пам’яти – не пізнаю вас і геть, – кидаючи в’язку на воза, мовив Василь.

– Марія я. Іфрема Захарійового знав? То мій чоловік, царство йому небесне.

– Іфрем помер?

– Помер, небіжчик, помер, – зітхає Марія.

– Питаєте, чи знав. Та я у вас на весіллі був. Пацаном, правда, але й досі пам’ятаю, коли прийшли від шлюбу, а дощ як пірне, то вмить калабані розлилися.

– Як ото вчора було, а вже, дивися, діти пущі повиростали, три годи, як Іфрема уже нема з нами... Світ собі крути своє колесо і ніц йому не бракує... Ехе-хе, лиш Бог один видить та знає, що твориться.

– Ваша правда, – підтримує розмову Василь, думаючи про те, що робить з жінками нужда та тяжка праця. “Це ж виходить, вона мало що від мене старша. Я її добре знаю. Красунею в молодості була...”

Усілися на воза й слово за словом потекла бесіда. Марія говорила, слухала і мовби ненароком відчувала, що десь у глибині душі народжуються ще до кінця не усвідомлені якісь щемні надії та сподівання...

– А он і моя Ганнуся, – втішилась як під’їхали до воріт.

– Ота?, – здивувався Василь, дивлячись на дівча, – то і є ваша дівка?

– Ая, старшенька.

“Ой треба багато мамалиги Ганнусі ще з’їсти, аби’с дівкою стати”, – подумав Василь, знімаючи в’язку з воза.

– Ганнусю, ану привітайся до парубка. Ти що, як води в рот набрала. – Марія не знала, що зробити, як мовити, аби Василеві пригледілась її донька.

– Добрий день, вуйку! – зиркнула на Василя Ганнуся й випурхнула з-під хати у город.

– Ну що ж, вуйкові, – наголосив з іронією Василь, – вже треба йти. Бувайте здорові! “Дівка на виданні... Вуйко... Ну й комедія.”

– Красно дякую. Дай, Боже, тобі здоров’я та щасливої долі, – благословила услід Марія...

...”Чи Василя не наврочили? З дня на день з лиця спадає”, – занепокоїлась Іфтина, придивляючись до сина.

– Ти часом не занедужав? – запитала якось за обідом.

– З чого це ви взяли? Вам, мамо, просто здається, – зронив Василь і вийшов надвір.

“Ага, здається. Чує мамине серце, що тебе щось гризе, синку, – захитала вслід головою. – Не інакше, як закохався. Чим би ще мав журитися? Ади ж і здоровий, і гарний нівроку. А який приклад для менших братів та сестер? Не п’є, не курить. Грошей заробив, що й коні купив і на весілля, каже, хватить, і на нову хату. Ми ж і не сподівались на таке. А тепер і він по-людськи заживе, і ми коло нього. Най би лиш хутко женився. Прийде невістка, то й на свої плечі перекладе трохи цих клопотів та робіт, які коло хати та землі ніхто ніколи не годен переробити. А я вже таки зморилася. Вже пора моїм ручкам бодай трішки спочити. Бо щось вони натрудилися за свій вік! Як побралися з Олексою, так і день, і ніч у роботі. З нічого розживалися, строїлися. Ет, є що згадати. То, може, хоч на старість Бог зглянувся на нас...”, – втішалась Іфтина думками.

А Василь пішов у садок, але й там розради не знайшов. “І де я мав здибати ту Марію? Нащо вона показала мені свою доньку? Мой, мой, мой, ади не втратив спокій? Скільки дівчат хоч сьогодні сватів ладні рушниками перев’язати, а мені малолітнє дівча в душу залетіло і в’є у ній гніздо, хоч би що не робив, про що б не думав. Як зиркнула отими карими оченятами, так і викресала вогонь у серці. І він не вщухає. Розгорається. І лечу сторч головою в оте полум’я... А що, як піти до того милого дівчатки, яке, мабуть, і в гадці не має, що старий парубок сохне за ним... А чого піти? А спитати, чи не треба її мамі дров з лісу привезти. А що? Так і зроблю”. І поніс свої солодкі мрії до вдовинного двору.

Як і вперше, уздрів Ганнусю на призьбі. Вона читала книжку.

– Добрий день, Ганю! – налюбувавшись нею, врешті, мовив з–за воріт.

Ганнуся глянула на вулицю й побачила голову Василя.

– Добрий день, вуйку.

– Який я тобі вуйко? Не називай мене так.

– А як вас називати?

– Не вас, а тебе. Василем мене звуть, – осмілів.

– Добрий день, Василю, – всміхнулася, ніяковіючи, Ганнуся.

– А мама твоя де? – не знаючи й для чого запитав.

– Пішла в ліс. За дровами. Вам треба було мами?

– Так... Хоч ні... То я просто йшов мимо... А ти що читаєш?

–Вірш учу. Знаєте, що це таке?

– Та чув.

– Ви, той, ти, – поправилася Ганнуся, не розуміючи, чого вона цьому вуйкові повинна тикати, – лиш чув, а мені треба напам’ять вивчити. А це нелегко. Ось послухай:

Всякому городу нрав і права,

Всяка имеет свой ум голова...

– Всякому сердцу своя есть любов, – Василь тут же продовжив вірш. – Розумний був той чоловік Сковорода. Філософ. О!

– Дивись, який пам’ятливий! Ви.., ти що такий грамотний?

– Та так. Трохи, – Василеві враз закортіло піднятися в Ганнусиних очах, завоювати до себе повагу.

– А що ти ще знаєш? – цікавість переборювала дівочу сором’язливість.

– Знаю, як на небі звуться деякі зорі. Трохи в арифметиці, нотній грамоті петраю. Та головне – вмію біля землі ходити. Знаю, що за чим, і коли сіяти, в яку пору збирати врожай.

– І звідки ти такий узявся? Як наш учитель, усе знаєш.

– О, та у нас гості. Добрий день! – біля воріт виросла Марія з в’язкою дров на плечах.

– Добрий день! – Василь ніяковіє, начебто його з вкраденим впіймали. – Давайте я допоможу, – знімає дрова і несе до дровітні. – Геть ви себе не шануєте. Хіба жінці можна таке важке носити?.. Сказали би мені, то й поїхали б кіньми, назбирали сухостою стільки, що й двадцять в’язок не докажуть.

– Ой, Василю, хоч ти мене добрим словом пожалів, – віддихується Марія, – хіба я не розумію, що надриваюся під цими в’язками, та куди дітись. Бо, як кажуть, надворі осеніє, шевцеві веселіє, а вдові сумом віє. А чого це ми стоїмо надворі? Ходімо до хати. Ганю, ти чо гостя не запрошуєш?

– А він що, наш гість?

– Аякже. Якщо з добрим наміром чоловік ступив на подвір’я, то вже і гість.

– Та я, по правді кажучи, не збирався в гості. Це якось само собою вийшло, – Василь відчуває, як кров рум’янить обличчя і ловить себе на думці, що хоче, аби ще раз запросили до хати, чи, бодай, продовжилась розмова, щоб він крадькома намилувався оцим карооким дівчам. А Марія, мовби читає його думки:

– Ото ж і добре, що так вийшло. В мене якраз і вишнячок визрів. Де вже я тебе без чарки пущу. Йдемо. Віддячу за твою доброту. – Марія бере Василя під руку. – Йдемо.

Василь, пригнувшись, аби не зачепити головою одвірок, переступив хатній поріг – на свіжовибілених стінах порозбігалося розмаїття вишивок, акуратна веретка на чисто підметеній долівці вела до невеликого столу, накритого вигаптованою скатертинкою. На ньому в слоїку красувалися жоржини під образом Божої матері, який завивав білий рушник з мереживом червоних та жовтих квіток. У душі визрівала святкова урочистість, мовби доторкнувся до чогось святошного, чистого, гарного.

– Добрий день у вашій хаті! – Василь, як увійшов, так і стояв біля порогу.

– Добрий день і тобі. Проходь. Сідай до столу, чого там стоїш, – Марія вже бідкалася, викладаючи графинчик з наливкою, полумисок з в’яленими сливками, половину хлібини...

– Овва, який вишнячок! – хвалив Василь, а сам думав, казати, чи ні, що насправді його привело до Маріїного двору.

“Е, що має бути, того не минути”, – сяйнула думка, виперши на язик слова:

– Припала до душі мені ваша Ганнуся. Отак.

“А мені ти”, – подумала, втішаючись Василевим зізнанням Марія.

– Як же бути? – не то себе, не то Марію питав Василь.

– А ти не хочеш із нею поговорити?

– Ні. Боюся спудити. Поговоріть ви. Якщо якась є надія – дайте знати. Я тут же пришлю сватів.

“Поговоріть... Як би с ти знав, Василю, як це нелегко, – підступалася опісля не раз до себе Марія, ніяк не даючи ради думкам. – Ади, я й гадки не мала, що це так тяжко. Бо Ганя ще дитина. Хіба я не розумію цього. Ой, нелегко матері ні з того, ні з сього взяти та й віддати дитя за старого парубка, мовляв, поживеться тай полюбиться. Хіба я так за свого Іфрема виходила? По любові. Але ж ти, любий мій чоловіче, залишив троє ротів на одні мої руки... До всього ж хата валиться. А Василь здоровий та багатий. Господарству дасть раду. Чоловік, як не є. Це ж добробут у домі... Треба казати Ганнусі. Нічого, що молода. В добрі змужніє та мов квітка розквітне, а в злиднях – знидіє...”

– Ганьо, а йди–но до хати, – покликала дочку.

– Що, мамо, – стала на поріг Ганнуся.

– Ану сідай... – поговорити треба, – Марія мучилась, підбираючи слова. Не знала, з чого, і як почати бесіду, думка про яку третій день висотує з неї сили.

– Ганьо, тобі вже п’ятнадцятий рік пішов... Пора вже...

– Що?

– А те, що... один парубок сватається до тебе.

– Ви зразу того парубка й прогнали.

– Ні, дочко, не прогнала. Тато наш рано на той світ відійшов, а з ним і достаток... Ти вже доросла. Хіба не бачиш нашу злиденність?

– Мамо, та я ще й не награлася, школу не закінчила.

– Хватить тобі й тої грамоти, що вже маєш.

– Мамо, але ви мені ще й чобіт не справили. Я ще ні разу на пляцови у танці не була, – шукала захисту Ганнуся.

– А я до чого веду, – не відступалася Марія. – Хіба я годна купити тобі чоботи? Ой, довго ще босій доведеться бігати. А чоловік і чоботи файні справить, і в танець запросить.

– Мамочко, не робіть цього... Я буду вам підсобляти в хазяйстві. І в ліс за дровами ходитиму... Лиш не віддавайте мене. Я ж і не дівочила зовсім...

– Ой, дитино моя рідненька, та хіба я зла тобі зичу? Він же розумний і багатий. До всього ж любить тебе.

– А я?.. Чи я, як лялька, як оцей рушник, який можна з місця на місце перекласти і нічого з ним не буде? В мене ж, мамо, серце є... І про кого це ви говорите?

– Про Василя. Отого, що приходив якось. Про кого ж іще? Я, як вперше його стріла, як почула, що він заможний і серйозний, збирається женитися і ладен до дівки у прийми піти, то так собі і подумала – оце гозди і є наше щастя. Ганнусю, він пообіцяв нову хату збудувати.

– Але ж, мамо...

– Ганю, – перебила матір, – я знаю одне – підеш за Василя, то в багатстві вікуватимеш. А за любка підеш, але бідного, то спаде краса, як роса на сонці. Бо злидні, доню, як мачуха зла.

– А хіба то, мамо, не ваші слова: ”Хоч в одній льолі, але в любові”. А я ще й не знаю, що таке любов. Я ж і не встигла нікого полюбити... “А Грішка вуйка Петра? Хіба в мене не вилітало серце з грудей, коли ми йшли з лісу і він взяв мій кошик з грибами? Мовби ненароком торкнувся моєї руки, а від того дотику – солодкий вогонь по тілу... А коли приніс панських черешень! Великих і червоних-червоних. “На, – каже, – це я для тебе в тітки Тасії зірвав”. Хіба мені не радісно бачити, чути його? Може, це і є любов?...”

– А ти полюби Василя, то й, як панянка, заживеш. Мама правду каже, бо вік за плечима, знає що й до чого, – мов крізь стіну доносились неньки слова.

– Та він же старий, мамочко... Я краще... Я краще з дому втечу, ніж за того діда піду.

– Вдарся по писку, що ти говориш. Який же він дід... Та він... він парубок саме якраз. Хіба мама тобі ворог?.. – Марія обняла дочку, притулила до грудей. – Ой, мало я тобі толкувала, мало вчила, – каже, а саму сльози давлять, чує, як серце навпіл розривається, бо хіба знає, де справжнє щастя.

А над подвір’ям враз звідкись взялись журавлі, зробили коло й, кружляючи, почали здійматися в небо. Ганнуся глянула у вікно і їй здалося, що птахи на своїх крилах несуть її юність, яка, так і не торкнувшись дівочого серця, відлітає у вирій, ймення якому –доросле життя.

...Ганні ще й шістнадцяти не виповнилося, як у них з Василем знайшлася Іленка. Дитя кликало до колиски, а дзвіночки сміху дівчат–подруг – на вулицю. Виколісувала любе немовля, а сама в мріях до розваг ровесників літала. І, як траплялась нагода піти на весілля чи на свято, що збирало люд на сільський пляц, тільки–но скрипка збуджувала барабан й іскриста мелодія бентежила в жилах кров, – дитя в руки першій жінці, що була поруч й – Ганна вже у танці. З Грішком вуйка Петра.

“Гай-гай, танцюй на здоров’я, – думав, дивлячись на свою молоду дружину, Василь, – ти своє ще не відгуляла, а мусиш, бо від цього нікуди не дітись...” І як не втішав, як не розраджував себе, а ревнощі таки сіяли в очах сум. Ганна не раз бачила оті тривожні Василеві очі, але ніколи не чула з його вуст сердитого слова. І в душі зріла вдячність і повага до судженого.

Якось недільного ранку Василь сказав:

– Ми давно з тобою були у церкві. Один я ходжу. Хай мама побуде з донькою, а ми сьогодні сходімо удвох.

То було перед Різдвом. Сніжною та морозною видалась зима. А в церкві, серед запалених свічок і лампад, чисельних ікон і пахощів ладану, Ганні видалось особливо затишно і святошно.

– Ти побудь тут, а я піду наперед, – прошепотів Василь і направився до кліросу, де стояли півчі, яких на цей раз було, як ніколи, багато.

Почалася служба і Ганна аж здригнулася – церквою полинув голос її Василя. Він співав. І як! Аж в душі щось оживало від того співу.

– Цей хор створив твій чоловік, – почула над вухом. – А сам?! Соловей!..

Ганна дивилася на Василя й раділа. Їй хотілося бути поруч, підспівувати йому й втішатися ним...

Зима вмить розтанула у весняних обіймах. Лагідне тепле сонечко заквапило в поле. Василь прикупив ще кілька десятин, то ж обом було біля чого наробитися. Але Ганну праця з чоловіком не гнітила і не виснажувала. Він розмовляв із землею, мов до рідної дитини, щебетав до кожної грудочки, все робив із легкістю й радістю і оті почуття передавалися й Ганні. Інколи сама дивувалася – не втома, а насолода бадьорила тіло, коли бачила, як кинуте нею в землю зерно на очах росло, коронувалося то колосом, а то стручком. Тому і нива їхня різнилася з-поміж інших... “Вони таки знають якесь чаклунство до землі, – з щирою заздрістю подейкували сусіди. – Ади разом садили, в один час прашували, а у них, як із води все росте, чисте та буйне...”

Одного разу Ганна не пішла в поле. Мала хатню роботу. Та за що б не бралася – все валилося з рук. А в полудень забіг сусідський Іванко.

– Вуйно, – гукнув з порогу, – ваш Василь заслаб. Схопився за серце і впав на покіс...

Як почула, так і побігла. “Господичку, лиш би живого застати, – підганяла думка. – Я його виходжу, від усяких болячок застережу... Ти, Василю, тільки не вмирай... Живим мене дочекайся... Я врятую тебе... Своїм коханням спасу...”

Посиденьки в дідовій хаті

(За дитячими спогадами Євгенії Семенівни Нагірняк)

Довгими зимовими вечорами збиралися сусіди у дідовій хаті на посидінки. Ми з сестрою на піч – чекаємо, що сьогодні цікавого буде. Бабуся на ослоні з кужелем примостилася. Бабуся наша майстриня – чи вовну, чи прядиво пряде – нитка тонесенька, рівна виходить.

От заходять вуйко Григір з тіткою Сандою. Вуйко до дідуся в запічок, щось там ремонтувати будуть, а тітка Санда вузлик розв’язує – вовну скубтиме.

Забігає тітка Дарина, в руках теж кужель з вовною. Своїх овець не має, комусь відпрядає – вдова ж. Аж тут заходять і дядько Кость з тьотею Надею. Дядько сідає на стільчику біля дверей і гострим ножичком тонесенько тютюн нарізує на цигарки. А тьотя Надя нам на піч гостинці подає. Своїх дітей не має. Гостинці в неї якісь чудні – то варенички, такі круглі, маленькі, у нас таких не варять. А то коржики темненькі, коричневі, на соді печені та на юшці з цукрового буряка. Тьотя Надя – чужина. Всі так кажуть, бо привіз її Кость з фронту, виходила вона там його в госпіталі від важкої контузії. Косо дивляться в селі дівчата та молоді вдови – чим ліпша, що чужу привіз. Хіба своїх мало. Поїдом їсть стара Софина – свекруха. Ох, тій нічим не догодиш. Одне слово – чужа.

Гомонять, вже й про погоду поговорили і що в селі трапилось – хто помер чи народився. І про ціни на ярмарку – які були в суботу в Сокирянах, а в неділю в Калюсі, чи в середу в Білоусівці.

Ось уже дядько Кость зібрався в сіни покурити.

Тьотя Надя й просить мою бабусю:

– Тітко Ганно, а заспівайте мені ту пісню, що про мою долю!

– Надю, та ж вона сумна дуже.

– Тітко Ганно, а моя ж доля?..

– Ну, добре, – каже бабуся і починає:

– Дала-с мене, моя ненько,

Далеко від себе,

Тепер ходиш, виглядаєш,

Чи не йду до тебе.

Дала-с мене, моя ненько, дала,

Та як тую конопельку,

В болото втоптала.

Та як тії конопельці

У болоті гнити,

Отак мені молоденькій

За нелюбом жити.

А в нелюба гірка губа

Гірше полиночку –

Ізбив тільце, зв’ялив серце,

Зсушив головочку.

Прийшла дочка до батечка,

Та й сіла в куточку.

Батько глянув – серце в’яне.

– Чого-с прийшла, дочко?

– Прийшла, батечку, до тебе

Дайте яке віно,

Бо вже третій йде деньочок,

А я ще не їла.

Дає батько штири воли,

Ненька три корови.

– Іди, дочко, додомочку,

Вгоджай лихій доли.

Пішли воли та й корови,

Лиш ріжками мають,

А вже дочку-одиначку

На вітер здіймають.

Пішли воли та корови

По-під круті гори,

А вже дочку-одиначку

На цвинтар вивозять.

Дала-с мене моя ненька, дала,

Та як тую конопельку

В болото втопила.

Схлипують всі. Вже й двері сінешні скрипнули за дядьком Костем. А дідусь і мовить:

– Що ви там плачі порозводили? Ану, май веселої!

І вже бабка заспівує:

– Ой, пила-пила я з кумочками,

Моток пропила з вияжичками – 2 р.

Ой, пила–пила, моток пропила

З голови чепчик та й загубила – 2 р.

З голови чепчик та йзагубила

Прийшла додому та й мужа била – 2 р.

Ой, муже-муже, що бдем робити –

Мушу між люди сміхом ходити – 2 р.

– А він був у неї добрий, – всміхається дід, –та й каже:

Не журись , жінко, не така втрата,

Піду між люди, буду питати – 2 р.

– Та й пішов межи люди, – вже додає вуйко Григір.

Ой, люди–люди, перейми буде літра горілки,

Хто найшов чепчик та й мої жінки – 2 р.

Літра горілки, півпуда проса,

Бо ходить жінка простоволоса – 2 р.

Півпуда проса, пів-око квасу,

А за катрінцу я вже й не кажу – 2 р.

– Бо вона ще й катрінцу загубила – знову коментує дід.

Ой, пила–пила...

– Е, це таки не та пісня! – каже дідусь. – Ану ми своєї, козацької. І починає:

– Та був чумак на риночку – Гей!

Та пив чумак горівочку,

Пропив воли, пропив вози,

Пропив ярма ще й занози –

Все чумацькеє добро.

Прокинувся чумак вранці... Гей!

Та й полапав у карманці –

Всі кишені вивертає,

А там грошей вже кат має –

Нічим похмелитися.

Пішов чумак до шинкарки, Гей!

Сип, шинкарко, хоч півкварти.

Шинкарочка озирнеться,

Обернеться, засміється –

Такий горький п’яниця.

Пішов чумак на могилу – Гей!

Глянув чумак у долину,

Стоять воли, стоять вози,

Висять ярма, ще й занози –

Все чумацькеє добро.

Дід, постогнуючи, встає, випрямляє спину. Піднімається й вуйко Григір. Виходять в сіни. За ними дядько Кость з цигаркою.

– Тяжко тобі, Надю, – зітхає тітка Дарина. – Кость контужений, скажений. Але таки чоловік у хаті... А як, думаєш, мені, вдові, з чотирма дітьми... То відробляю, то відпрядаю... Свою долю тягну і свою пісню співаю.

І вже бринить у пісні голос тітки Дарини:

– Їхав козак з України,

З далекого краю,

Та й повернув до вдовички

На подвір’я скраю.

– На дзінь добрий, бідна вдово,

Щож ти поробляєш,

Що ти така молоденька

Та й мужа не маєш?

– Ой, ти звідки, козаченьку,

Ой, ти звідки знаєш,

Що я така молоденька

Та й мужа не маю.

– Ой, бачу я, бідна вдово,

По твоїм подвір’ю –

Ходить сумна , невесела

Вся твоя худібка.

Я покину свою жінку,

Ти покидай діти,

Та й поїдем на Вкраїну

Щастячка глядіти.

– Мої діти не ягнята,

Не будуть–ся пасти,

А я своїм дітям мама –

Не дам їм пропасти.

Їхав козак з України...

Співали й “Ой лопнув обруч біля діжечки” і “Сухая верба”, а бували й танці “Ойра” та “Варварка”, а то й “Краков’як” встругнуть. Але то коли не піст, бо в піст не можна. В піст уже кросна клали.

Отакі були посиденьки у дідовій хаті.

БУСУЙОК

Зимовий ранок холодним крилом увірвався до хати крізь привідчинені двері, коли тато виходив на двір, і дихнув Сашкові в лице морозною свіжістю. Він привідкрив очі й зразу ж усвідомив величність дня, що настав – Різдво Христове. Торкнув у плече меншого брата й Вітя і собі заворушився.

– О, наші хлопчики вже попробуджувалися, – тішить осяйна радість мамине обличчя. – Вставайте, дорогенькі. Вже й їсти пора.

Згадка про їжу точить у роті слинку – вони ж бо весь піст скоромного навіть не торкались, а тепер ласуватимуть і домашньою ковбасою, і холодцем, і печеним м’ясом з хріном, ой, чого лиш не буде вдома, і в гостях у родини, до котрої підуть колядувати з яскравою звідзою, що вже другий день дивиться зі стіни коло мисника, чекаючи коли її понесуть, як Благу вість про народження Христа. Змайстрував звізду тато. До старого сита прикріпив з тоненьких дощечок шість пустотілих трикутників, все обклеїв кольоровим папером, та ще й приладнав оту зорю на великий цвях до виструганої палички і тепер звізда крутиться в будь-який бік.

Вмить Сашко з Вітьом повмивались, одягли святошну одежу і всілися за стіл, зануривши ноги в м’ягеньке сіно, що здавалось пахло і дощами, і вітром, і сонцем. Вчора, перед Святим Вечором, тато вніс запашний сніп і розстелив його під столом, аби було схоже на ясла, в яких народився Ісус Христос. А коли вже мали сідати вечеряти, хлопці вмостилися в те сіно і мукали, мекали, хрюкали, кукурікали, щоб в господарстві всяка живність велась, а тато з мамою кидали їм горіхи, яблука, цукерки з вечерь, які принесли родичі та сусіди.

До хати, знову впустивши хвилю морозу, входить розчервонілий від холоду тато, задоволено потирає змерзлі руки – він справився по господарству, і, скинувши куфайку та шапку, вбирає чисту сорочку, причісує чуба і сідає за стіл. А за ним і мама.

– Будьте здорові зі Святим Різдвом! Пошли нам, Господи, благополуччя, щастя, а вмершим дай Царство Небесне.

Після татової молитви Сашко з Вітьом і собі перехрестились і зразу ж виделки в руки.

– Не спішіть, лакомо не їжте, – застерігає мама, – аби’с живіт не заболів.

Невдовзі настає та мить, коли в грудях оживає святошно–щемне піднесення – вони йдуть колядувати. Спершу звізду бере Сашко – він старший, а Вітя кладе через плече, зшиту з домотканого кольорового полотна, торбу на коляду.

– Дивіться, всю колядку колядуйте, – проводжають із хати батькові слова.

Спочатку повертають до тітки Санди, її хата поруч.

– Можна колядувати? – кричить у розмальоване морозом вікно Сашко.

– Просим, – приглушено лунає у відповідь.

Крутнулася звізда і поволі, плавно гойдаючись, попливла з подвір’я на засніжену вулицю колядка.

Пане-господарю,

А вставай, не спи.

Слава єси, слава єсть Богу

На небеси...

Я вставай, не спи,

Замітай двори.

Слава єси, слава єсть Богу

На небеси...

Замітай двори,

Застеляй столи.

Слава єси, слава єсть Богу

На небеси...

Бо прийдуть до тебе

Три товариші.

Слава єси, слава єсть Богу

На небеси...

Перший товариш,

Чим ся пофалиш?

Слава єси, слава єсть Богу

На небеси...

Я ся пофалю

Ясним сонечком.

Слава єси, слава єсть Богу

На небеси...

Другий товариш,

Чим ся пофалиш?

Слава єси, слава єсть Богу

На небеси...

Я ся пофалю

Срібним місяцем.

Слава єси, слава єсть Богу

На небеси...

Третій товариш

Чим ся пофалиш?

Слава єси, слава єсть Богу

На небеси...

Я ся пофалю

Дрібним дощиком.

Слава єси, слава єсть Богу

На небеси...

Як випаде дощ

Три рази в маю.

Слава єси, слава єсть Богу

На небеси...

Та врадується

Жито–пшениця.

Слава єси, слава єсть Богу

На небеси...

Жито-пшениця

Всяка пашниця.

Слава єси, слава єсть Богу

На небеси...

– Добрий вечір! – гукають в два голоси Вітя з Сашком.

– О великі виростіть! Просимо до хати.

І вже тітка Санда кладе в їхню торбу коляду – калач, медівники, горіхи, а батько Олекса дає по карбованцю.

...Повертаються колядники додому аж по обіді. Промерзлі, захриплі, але щасливі – їх усюди радо зустрічали, щедро віддячували. Тепер одне бажання – скинути задубілі чоботи і – на теплу лежанку.

Але татів голос обриває місточок до того хотіння:

– От якби ви ще сходили до нанашка Івана.

Татів старший брат і вінчальний батько Іван живе на пасіці. А до неї ой, яка довга дорога – через село, а відтак через поле аж до колгоспного саду неподалік якого і розбіглися кількома рядами вулики, де й стоїть хатина, в котрій зимують нанашко Іван з нанашкою Марією.

Татові перечити не звикли, а тут до всього й прохання. Обігрілися, звізду в руки і за поріг.

Поле зустріло суцільною білою ковдрою. Наче снігове море притихло, а над ним гуляє простужений вітер, раз по раз здіймаючи легеньку іскристу куряву з уже поснулих сніжинок. Довелось розкотити шапки, бо вуха почали пекти й деревеніти. Місцями провалювались в сніг по коліна, а інколи й по пояс. Але не ремствували, не обурювались. Татова звізда, котру по черзі несли, кликала вперед, а усвідомлення, як втішаться їхній колядці, додавало сил, бадьорило.

І ось уже над полем, над садом, над пасікою звучить, здіймаючись у вись, колядка. У віночок співу Віті й Сашка вплітаються й голоси нанашків. Гостинно відчиняються двері і затишна кімната зустрічає запахом ладану та меду. Нанашка Марія викладає на стіл всякі наїдки, а нанашко Іван виходить у сіни і враз повертається, тримаючи у долоні дві великі грони винограду.

– Це вам бусуйок, – передає пахучі китиці. Виноградинки на них аж світяться наскрізь. Дає наче пригорщі сонця.

І Вітя з Сашком відчувають таке блаженство, мовби з надвору, де гуляє хурделиця, в хату зазирнула тепла, золота осінь й зворушила в грудях солодку хвилю благодатної втіхи.

З тих пір минуло багато років. Були на життєвих перехрестях і цікаві зустрічі, і щедрі подарунки. Та отой морозний різдвяний день, китиця бурштинового винограду і оте гарне, якесь чарівне слово “Бусуйок” час від часу оживають у спогадах й, мовби сонячним зайчиком зазирають у душу, ніжним теплом зігрівають серце.

Зустріч

Олена рідко навідувалась у рідне село. Робота, сім’я та й дорога не близька. В студентську пору, коли батьки жили, май тягнуло додому, а як і неньки не стало, а своїх клопотів прибавилось, не часто вдавалось вирватися з міста. Тож нинішня зустріч із рідними, сусідами здіймалась у грудях хвилями щемких, тривожно-солодких почуттів.

По обіді зібралися на цвинтар. До мами й тата. Поклали в кошик, який Ганна бере паску святити, хлібину, кільце ковбаси, шмат сала, півлітру й пішли. По дорозі в магазині купили два свіжих батони, солодощів, пляшку солодкої води, аби комусь дати за мамину і татову душі.

Домівка батьків, укутана білим покривалом снігу, зустріла святошною тишею. По черзі перехрестилися, поцілували акуратні білокам’яні хрести і стали в задумі, сповідаючись перед матір’ю й татом. Відтак постелили на гріб рушник і поклали на нього поману, а на столик збоку виклали принесене в кошику, аби пригостити сторонніх.

Невдовзі в глибині цвинтаря показався чоловік.

– Ану, Андрію, клич його сюди, – заметушилася Ганна, дістаючи з кошика виделки. – О, і вуйна Парасківа йде, – й замахала старенькій рукою, запрошуючи підійти.

Андрій налив у чарки горілки.

– Гай, випийте за наших маму й тата. Сьогодні сімдесят п’ять років, як мама народилася, – зітхнув і собі взяв у руки стаканчик.

– Хай їм Бог дає царство небесне, – мовив худий, зарослий, у пом’ятому коротенькому пальті чоловік, відливши тремтячою рукою трішки на гріб.

“Алкаш”, – відмітила про себе Олена. Їй було бридко дивитись, як трусяться і руки, й голова у цього голодного, з набубнявілим обличчям, червоно–синім носом чолов’яги і в той же час вона не могла відвести від нього погляду. Підсвідомо відчувала, що знає його, щось знайоме, близьке впізнавалось у зітертих горілкою і часом рисах обличчя.

І тут їхні погляди стрілись.

“І… Павло!” – струмом пронизало тіло усвідомлення дійсності. – Це ж Павлові очі… А може, я помиляюсь? Господичку, щоб це був не він”, – боялась дивитися на мужчину, який після другої чарки ще з більшою жадібністю накинувся на ковбасу…

– Хто це був? – запитала Олена, коли почали збиратися додому.

– А ти не впізнала? Павло Санди Безрукої. Ви ж разом училися. Геть спився. Жінка покинула. Син десь виїхав. Ходить цвинтарем, похорони не обминає, бо ж на обіді за покійника надурняка і вип’є, й попоїсть. Живе, як пес приблудний. А який був хазяїн!

Олена не чула всіх гарних слів. Вона уже в юності літала. З Павлом – першим своїм коханням. З гармошкою, в білій сорочці, світлим поглядом ледь примружених зелених очей, пшеничним, трохи закучерявленим чубком і ніжною, теплою-теплою посмішкою – таким жив у її пам’яті довгі роки Павло.

Почуття між ними спалахнуло одночасно. Але не розгорілося. Мовби боялось сполохати отой первоцвіт, що тільки вибруньковувався, набирався сил і снаги у весняному буянні.

Останній шкільний рік і перша любов. Безмежне щастя вихлюпувалося з серця. І, здавалось, цій благодаті не буде кінця. Та доля розпорядилася по–своєму. Олена стала студенткою столичного вузу, а Павло залишився вдома, вчився на шофера у профтехучилищі.

Приїхала на канікули, а Павло в армії. Не наважилася першою йому написати, хоч і адресу випитала. Він чомусь мовчав. А потім стрівся Василь. Гарний і добрий. Трьох синів йому народила…

– Ви йдіть, а я потім прийду, – сказала стривожена Олена. Перехрестилася, поцілувала хрести і пішла в інший бік.

– А ти куди? – в один голос здивовані Андрій і Ганна.

– До Павла. – Розуміла, якщо зараз цього не зробить, то ніколи собі не простить.

Зупинилась на вулиці навпроти Павлової хати. Ні воріт, ні плоту. Зайшла в сіни. Постукала в двері. Тиша. Наважилася, переступила поріг у кімнату і застигла на місці. Голі, обсмальцьовані стіни, на яких біля вікон проступав інеєм мороз. Ні стільця, ні лавки. Лиш ліжко та перекошений стіл. Біля грубки ні ломачки дров. З долівки зірвано кілька дошок. “Невже для вогню?” – подумала.

Звідкись доносилося хропіння. Глянула на ліжко – порожньо. Зазирнула під стіл, а там у куточку під стінкою скручене тіло в уже баченому темно–синьому осінньому пальтечку.

– Павле… Павле!

– Гм… Хто там? – заворушився.

– Це я, Олена.

– Хто?

– Олена Марченко.

– Не чіпайте ме-не… Ме-ні хо-ло-дно.., – неслось белькотіння з-під столу.

– Піднімайся. – Олена розуміла, що Павла треба витягти звідти, щоб не задубів за ніч на долівці. – Вставай. Я тобі гроші принесла.

Павло заворушився. На чотирьох виліз насеред хати. Олена допомогла йому всістися на ліжко.

– Ти мене не впізнаєш?

Павло довго дивився на гостю, і враз по його обличчю покотилися горошини сліз.

– Не плач. Ти ж сильний, – розгубилась Олена. – Я ось... на, – сунула в Павлів кулак гроші. – Це на їжу, на якусь одежину… – і випурхнула з хати, бо почали душити сльози.

Спотикалась. Не бачила дороги перед собою. “І це той Павло, якого я вперше поцілувала?.. За яким дівчата сохли. Господичку, за що ж йому така кара?.. Ні, це не від Бога… Ти сам собі, Павле, таке життя влаштував… Сам… Бо за горілку продав і душу дияволу…”

– Ти бачила вчора Павла? – запитала наступного дня Ганна Олену.

– Бачила. А то що?

– Знайшли його сьогодні мертвим у хаті. Кажуть, замерз… Відмучився небіжчик. Скільки ж то серце могло витримувати?

– О Боже!.. – тільки й спромоглася видихнути Олена. А докір і сумління гнітили, ятрили душу: “Може, йому треба було чаю зігріти, в грубці вогонь розпалити, а я… гроші тицьнула…”

Зайва чарка

Село облетіла новина: Сяня Зарицька втекла з Іваном Білодідом.

– Ади який Мітька Якимів, свічку його матері, легкий на руку – після того, що витворив з Оксаною Петра Дідика, вже десь зо п’ять сімей розпалися, – зашкварчав Арсеній і загнав сокиру в дровітню, аби трохи розворушити втому.

– Спочинь. Он з чола капає. Що за йден раз дві метрі переколоти забаг.

– Ти, Маріє, начебто й не чула, що я казав.

– Ая, не чула. Сказилася Саня, не інакше. Двох дітей лишила. Та й хіба Дмитро не путьовий? Ти бачив, яку вони хату вигнали? Палац. Десь тепер переходити мали, а вона, на тобі, вчудила.

– Бо нема ніякої стяги. Хто шо хоче, то й робе. Засвербіло... Чужого закортіло. Тьху! Дурні. Хіба для цього треба аж у Херсонщину тікати?..

– Добрий день, вуйку Арсеніє! – за плотом, на пляцкови, перед глибоким яром, стояв Дмитро Зарицький, худорлявий молодий чоловік з копицею кучерів на голові.

– Добрий день!

– У вас не буде закурити?

– Та ти ж не куриш.

– На моїм місці не те, що закуриш, а й світ за очі підеш.

– Є ще кілька цигарок. Заходь.

– Адіт моя Сяня не здуріла, – закашлявся димом Дмитро, сідаючи поруч на ослін.

– То таки правду люди говорять? – підступилася до чоловіків Марія.

– Правду, тітко. І дітей забрала.

– Як?

– Вернулася за ними. Підговорила. А діти, як телята, слідом за мамою... Оце ж від самого дому аж до вас ішов за ними. Вмовляв. Просив вернутись. Нам би лиш жити... Де там. Як глуха... Та, як я такий ніякий, то чого поза селом, через яр до траси чимчикуєш, де, видно, чекав на неї Іван. Наверно, таки соромно від людей.

– Ну, й чого їй не хватало? – не вгамовувалась Марія, бо прикро від почутого було на душі, – Дмитро ж не чужий.

– Дідько її знає, чого їй бракувало. Вибачте, слаба на передок, не інакше. До мене й раніше чутки доходили, а я не вірив, дурний. Бо ж діти...

– Десь твоя, Дімо, є вина. Диму без вогню не буває. Любиш чарчину, а для жінки це, як ніж у горло.

– Тітко, хтось бачив, щоб я десь валявся? Ну, не без того, щоб якихось сто грам не випити. Я ж не штунда. Як усі, так і я... На роботі не задній. В господарстві – порядок. Якого біса їй не хватало?..

– Та ніхто ж не каже, що вона цяця безгрішна. Але знаєш, Дімо, навіть сто грам, то не від Бога, а від диявола. Та й одним отих сто грам не шкодить, а другі привикають. І вже, як дитина без соски, не обходяться без чарки. А як засмокче оте п’яне болото, то ай як важко вилізти. Ади Андрій Маковський, Григір Баран, Михайло Данильченко... які були хазяї! А до чого докотилися. Гидко дивитися. Діти відцуралися.

– Скидай оберти. Зупиняйся, – роздавив черевиком недопалок Арсеній. – От уже наговорила. Та не горівка у всьому винна. Без неї теж не можна. Як з розумом, то куди не кинь, а без неї, як без рук.

– Та якби ж у всіх був розум, – не вгамовувалась Марія. – І одним не дуже шкодить, а другим і на нюх не можна показувати.

– Ви, тітко, як школяра мене вичитали.

– А ти не сердься. Була б жива мама, то хіба не те говорила б.

– Ти краще піди сала вріж та якихось пару яєць вбий на пательню, – піднявся з ослону Арсеній. – У нас десь там і півлітра завалялась...

“Добрі вуйко з тіткою люди. Як сина, мене зустріли. Гм, переживають, щоб я не спився. А хіба я такий, що не обійдуся без тої горівки?.. – міркував на зворотній дорозі Дмитро. – Правда, останнім часом так виходить, що як не день, так і сто грам. Може, десь і хильнув зайву чарку. Але ж я її не глядю. Ну ось сьогодні. Та ж не могли, як каже вуйко Арсеній, випустити мене з подвір’я, не запросивши до хати. Ні, я не зіп’юсь. У нашій родині не було й нема алкоголіків. Це все дурниці. От то біда, що мене порожня хата чекає... Діточки мої рідні. Де ви зараз? Може, голодні, може, водички хочете? Де знайдете таку воду, як у татовій криниці?.. Що ж ти, Сяньо, надумала?.. Ми ж не сварились з тобою. А хіба я колись руку на тебе підняв? Ніколи. Ну не підходив я тобі, то по–людськи треба було розвестися. Щоб дітей можна було бачити, здибатися з ними. Нє, втекла, опозорила на все село. Як мені йти зараз самому до хати, де ще вранці заплітав Оленку, разом з Олексиком у велосипеді колеса накачували... Я здурію... Як сусідам в очі дивитися? Ні, я краще, поки стемніє, в буфеті посижу...

– Ой, Арсеніє, вже нема Дмитра Андрійкового, – від воріт заголосила Марія.

– Як нема? – встромив у сніг лопату Арсеній.

– Замерз п’яний під плотом. Як пес бездомний. А яке ж весілля було гарне. Які ж молоді були до пари. Все, як в тумані розтануло.

– Та коли ж то було... Вже більше десяти років, як Сяня з села втекла...

– А все через оту кляту горівку. І не переч мені! Вона у всьому винна. Бог дає розум, здоров’я, вроду, а люди навіжені все оте багатство в горівці топлять. Тому й нема їм прощення... Нема.

Пропита врода

Вуйно Ганесіє!.. Вуйно!.. – Кирстина кричала в привідчинені двері, полохаючи ранішню тишу, що ще мліла після літньої ночі, гойдаючись на зелених перинах ясеня, черешні, акації…

– А, це ти, – постала на сінешному порозі висока худорлява жінка.

– Вуйночко, дайте п’ятдесят грам.

– Та звідки ж у мене. Хіба я колись гнала на продаж?

– Я ж не про півлітру кажу. Стаканчик. Ну, чуть-чуть.

– Ой, Кирстино, не можна тобі пити. Ти ж знаєш, пригубиш то й пустишся берега. Візьми себе в руки. Та й нема у мене горівки.

– Не може бути, щоб таки ніц не було. Я відроблю. Віддячу… Все в грудях горить. Мені так недобре. Вуйночко, одну лиш чарку, щоб легше стало. Бо сконаю.

– От і бери через тебе гріх на душу. Ну, замочила на ліки в слоїкові горіхову губу, хіба звідти відлити…

– Відлийте, вуйночко, вік за вас молитимусь…

– Ху…, зараз відпустить…

– На, хоч хлібчиком закуси, – простягнула Кирстині окраєць хліба спантеличена Ганесія.

– Не треба, не хочу, – обтерлася рукавом і пішла.

– Що ця горівка робить з людьми? Ади, найкраща дівка в селі була. А до чого дійшла. Відверни, Господи, цю біду від наших дітей…

Ті слова догнали Кирстину. Вже було взялася за хвіртку, а тоді й вернулась.

– Ви мене судите. Аякже.

– Бог тобі, Кирстинко, суддя.

– Та не з радощів я в ці гульки пускаюсь. Тяжко мені.

– Не гніви Господа. Ади, нівроку, не каліка. Марії Чосичці легше? Чоловіка, як дуба, поховала, двоє дітей на руках… Але ж не топить горе в горівці.

– Вуйно, ви знаєте, як за нелюбом жити? – йшла до воріт, душилась сльозами і словами: “Ая, толкуйте мені… Та ви хоч гопки скачіть, а я таки нап’юся…”

Кирстина калабурці влетіла у хвіртку і вперлася в сердитий погляд Михайла. Чужа стала на власному подвір’ї.

– Прилізла сновида. Бачила б ти себе. Лице, як квашений старий кавун, розчубрена, засцяна… Тьху. Вбити тебе чи вигнати, як пса лінивого, щоб сама десь під плотом здохла?!..

– Вбий!

– Давно вбив би, як би не… Мучиш мене. Ганьбиш на все село.

– Ще й це видумай. В мене що, хата не помащена? Може, мій борщ не смачний? – закашлялася, заслинившись, Кирстина.

– Коли не п’єш, то хазяйка, а як ідеш у запой – свиня.

– Ну, то заріж мене, як свиню. Звільни себе від п’яниці, а мене від мук. Може… Може, тоді обом легше стане…

– Ой, договоришся…

Кирстина попленталася в літню кухню, де під стіною чекав на неї топчан, збитий з необструганих дощок.

З-за хмар визирнув молоденький місяць, глянув на село і простелив срібні доріжки до воріт, за якими мліли в чеканні блаженної любові дівчата.

Михайло вийшов з хати і пішов місячною стежиною до літньої кухні. Ніс у руках ковдру. Ночі ж уже прохолодні…

Сон

Після вечері Семен уже збирався прилягти на дивані навпроти телевізора, а тут саме Ганна в двері з каструлею нарізаного маковиння.

– Агій, воно ще не скінчилось?

– Ще, слава Богу, з на два рази буде.

– Знову мені перемелювати?

– А що, все на мої руки звалити?

– Краще б та кукурудза була не зійшла, не приховала від людського ока той чортів мак.

– От ти розумний. Годен на зарплату прожити і дітям допомогти?

– Інші ж якось живуть.

– Я вже не хочу якось. Бодай не бути жадною куска м’яса.

– Ой, чує моя душа, що не принесуть нам добра ці легкі гроші.

– Слухай, що з тобою? З яких це ти пір таким праведником став? Прикручуй м’ясорубку до столу і крути. Вдосвіта ж прийдуть...

Не спалося тієї ночі Семенові. “Дурний, піддався на Ганнину спокусу. Їй затьмарив розум цей диявольський заробіток, а я не збив ту охоту, – мучило сумління. – Це ж не тільки гріх. Це й опасне діло. Раз–два можна загриміти в каталажку... Так, куди не кинь – треба копійки. А де її взяти? Може, й права жінка. Ніхто ж нікого силою не примушує оту бурду купувати. Може, й справді, як каже Ганна, краще хай дуріють від маковиння, а не від якоїсь там хімії. А щодо ризику, то не так воно й страшно. Випровадили купця за ворота та й спокій. Докажи, що ми продали. Ага, так і зізналися…”

Заснув Семен аж під ранок. І сниться йому сон. Начебто весь город у макові. Один цвіте, другий відцвітає. А він собі походжає серед тої краси. І враз це вже ціле макове поле. Воно віддаляється від Семена, і він уже в селі. Але що за дивина – ніде жодної душі. Аж тут звідкись узявся старий, сивий бородань.

– Діду, а де ж народ, де молоді?

– А там, дивись, – показав позад себе дідусь і Семен заціпенів від побаченого: перед ним сотні хлопців і дівчат ходили, мов п’яні, корчилися в страшних муках.

– Що з ними?

– А ти не знаєш? Дивись! Любуйся! Це ж твоя робота.

– Чому моя? – дерев’яніє голос Семена.

– А хто ж їм оте маковиння, оті наркотики продавав?

– То жінка.

–Ти ж господар у хаті, то й ти винен.

–Я був проти.

–Ага, хіба лиш Єва винна в скоєному гріхові? А Адам собі збоку, так? Ет... Всі ми й так грішні, а ви ще й дурманите люд...

І тут Семен уже не тільки бачив оті муки, а й чув жахливі зойки та прокльони.

– Чуєш?! Як гадаєш, до кого вони волають? Чого відвертаєшся? Слухай. Оті сльози даремно на землю не падають. Вони вернуться до тебе. Бідою.

– Як?

–А ось дивись. Дідуган змахнув лівою рукою і Семен уже пізнає серед макового моря сина, який оскаженіло їсть оте трикляте зілля. – Це лиш одна сльоза. А ось друга – підняв старець правицю і маковиння уже гризе внук...

– Господичку! – прокинувся в холодному поту Семен. – В яку руку цей сон, хай він іде з ніччю...

І тут якась сила підняла чоловіка з ліжка. Каструлю з перемеленим маковинням поперед себе і – з хати. Висипав на гній і давай топтати босими ногами отой дурман. Аж чавкає, аж крізь пальці пролазить оте багно. А надворі, як і в Семеновім серці, світало.

ПОЦІЛУНОК

Весілля буяло. Наситившись вигуками “гірко”, вирувало розмовами й сміхом, піснями і танцями, випромінюючи насолоду життя.

Хтось заспівував в одному кінці, його тут же підтримували ближні сусіди, а через хвилинку–другу співали вже всі. Хто як умів. Одні не влад, інші “пускали півнів”. Але то було не так уже й відчутно, бо всі голоси розчинялися в хоровому розмаїтті справді народного, щирого й хвилюючого співу. І приваблива весільна пісня випурхувала у вечірні вікна й здіймалась у зоряне високостя, несучи з собою радість людського буття. Прокашлювався саксофон, мовби вишукуючи потрібну ноту, щоб нею підстібнути, підохотити, збадьорити інші інструменти і після невеличкої паузи втинав таке коліно, що й сонного розбудить. Акорд підхоплювала труба, розсівав переливи акордеон. А вже після дробу барабана ноги самі просилися в танець. І він брав у весільний полон і молодих, і літніх.

Весілля!

І ось саксофон втомлено зітхнув, розпашілий народ знову потягнувся за столи, на яких уже парували гарячі страви.

– Прошу уваги! – вискочив на середину зали лисуватий, гостроносий тамада. – Дорогі гості, за сценарієм пора крикнути “гірко” і шановним батькам молодих!

– Гірко! Гірко-о, – відгукнулося весілля.

– Батьків, які виростили таких славних дітей, прошу вийти сюди, до мене, – не вгамовувався чоловічок.

Гості скандували “гірко”. Та народжений ними солодкий поцілунок не втамував жадібну спрагу весілля. Воно враз затихло, знітилось, начебто після привселюдного ляпасу, опустило додолу очі, бо на півдорозі до тамади спіткнулася вдовина доля.

У заціпенілій тиші чулося тільки гупання серця. Чи то власного, а чи вдовиного. І враз у скронях сколихнулись відлунням кроки до матері нареченої, що стояла, мов укопана.

“Чого тебе, Павлушо, так рано Бог забрав від нас?” – німий зойк болем злетів зі зволожених сльозами жіночих очей, підкосив ноги. Та тут же зіперлась на міцну руку. Глянула – Андрій, зять її любий.

Поцілунок оживив за плечима ощасливленої матері невидимі крила надії і втіхи. Й зронив з весільних вуст легке зітхання, що вмить відродило життєрадісну весільну круговерть.

БОРГИ

День відповідав Андрієвому настрою. Перед обідом пройшов теплий дощик, і тепер земля парувала, дихала літеплом, збадьорена свіжістю вологої прохолоди та зливою сонячних промінців. Залицяльник–вітерець пестив викупане листя зеленочубих дерев, на яких невгамовне птаство багатоголосим хором розливало в народжуване надвечір’я життєрадісні, найусілякіших тембрів голоси. Андрій не поспішаючи йшов рідною і зараз, здавалось, особливо дорогою вулицею до свого товариша Василя, з яким вони тільки–но закінчили школу із золотими медалями, успішно склали тести представникові Харківського авіаційного інституту і завчасно стали студентами. Тому й розкошувала, співала Андрієва душа.

Сьогодні домовились піти в будинок культури. Кіно обіцяли привезти вітчизняне та й на танці опісля кортіло зостатись. Як не є, дорослі ж уже, самостійні.

У цей погожий недільний день чимало людей сиділи, балакаючи собі на лавочках біля воріт, інші йшли в гості або з гостей. Андрій чемно зі всіма вітався і йому поважно відповідали: “Доброго дня”. Невдовзі угледів попереду себе Василевого батька – завжди привітного, з рудими вусами вуйка Григора. Той підтюпцем поспішав, якось незграбно несучи у правій руці гітару. “Мабуть, Василеві подарунок”, – подумав Андрій, уздрівши вже їхню хату і Василя на подвір’ї.

Так воно й вийшло. Вуйко Григір тільки–но відчинив хвіртку і тут же гукнув:

– Васю, ану біжи сюди. Таку ти хотів, чи ні?

Василь полетів назустріч татові.

– Оце клас! – захоплено зронив, узявши кілька акордів, і новенькі струни озвалися дзвінким музичним переливом.

– Я ж обіцяв, що куплю як гарно школу закінчиш, – у задоволеній усмішці затанцювали Григорові вуса і він, лагідно обняв сина, який з любов’ю притулив голову до батькового плеча.

Андрій спостерігав за цією сценою і відчував, як у ньому виростало величезне, досі не звідане бажання – увібрати в себе щемність відчуття батькових обіймів, бодай дотику його руки на своєму плечі. І незчувся, як повернув від Василевих воріт.

Бажання нуртувало у ньому. Ніби сповідався йому: “Ти мене, тату, ніколи не гладив по голові, не приносив мені подарунків, не питав, як я живу, чим захоплююсь, що люблю, – розранював душу. – Ми з тобою в одному селі живемо, але ти ніколи до мене не підійшов, не заговорив, навіть не глянув у мій бік. Я для тебе чужий. Чому ж мені зараз так забаглося з тобою зблизитись, поговорити? Чому я готовий простити тобі все, тільки б знати, відчувати, що я тобі не байдужий, що ти можеш узяти мене за руку, зазирнути у вічі і тихо сказати: “Синку, як татові тебе не вистачало...”.

Андрія не раз бентежили такі думки, а тепер вони обнадійливо зворушили, геть розчулили. Чомусь вірив, що ось–ось настане той день, коли тато визнає його. Йшов у полоні оцих роздумів і мрій, дивлячись собі під ноги, відгородившись від усього білого світу. Коли ж підняв очі – оторопів: назустріч з якимось дядьком торував дорогу тато.

“Ось і настала та мить... Зараз тато зі мною привітається і бозна, як проявиться наша рідність... Може, обнімемось, може, поцілуємось, може...”

– Добрий день! – не зводив з батька очей.

– Доброго і тобі, – відказав чужий чоловік, а тато навіть голови не повернув. – Твій он як, нівроку, виріс, – пожвавішав у розмові. – Кажуть, із золотою медаллю школу закінчив.

Татової відповіді Андрій не чув. У грудях враз запекло, здавило, сльози покотилися по щоках. Розчавленим і пригніченим поплентався додому.

– А ти чого вернувся? – уздрівши Андрія, мовила ненька. – Що сталося, синку, – забідкалася, коли Андрій підійшов ближче. – На тобі ж лиця нема, мовби з хреста знятий. Чи не захворів бува?

– Мамо, чого тато нас залишив?

– Навіщо ти про це? Я ж не раз тобі розповідала.

– У вас і справді було весілля?

– Аякже... Все, як у людей... Але я з самого першого разу не сподобалась твоїй бабці, татовій мамі. Незлюбила вона мене і розвела з твоїм татом, хоч ми й кохали одне одного.

– Хіба він здатний кохати?

– Не говори так. Він твій батько.

– Батько... Слова ніколи не мовив до мене. У мій бік не подивиться.

– Це через те, що у нього дуже ревнива дружина. Вирішив хоч другу сім’ю зберегти. Йому теж, мабуть, нелегко.

– А вам, мамо? А мені легко?..

– Навіщо ти затіяв цю розмову? Як не є, він хоч тебе і не визнає, але завжди справно аліменти сплачує. Для нас то велика підмога.

– Не хочу його підмоги. Не хочу його грошей... Чуєте, не хочу! – і Андрій побіг з-перед матері за хату, в город.

Кілька років тому мамин брат Іван подарував сестрі десяток саджанців. Андрій власноруч посадив їх, обкопував, поливав, доглядав деревця. Зріднився з ними. Розмовляв, ділився думками зі своїми яблуньками та грушечками, які росли мов із води. У важкі і радісні хвилини приходив у садок і на пораду, і на втіху. Ось і зараз виливав біль та розпач із душі молодим деревцям, які, слухаючи його, ніжно і заспокійливо тріпотіли листочками.

– Я віддам оті твої аліменти... Віддам... Може, хоч тоді зрозумієш, усвідомиш, що я є, що мені не копійки потрібні, а батько... Я не хочу бути нічийним... Не хочу, зрозумійте ж мене!.. Тільки як це зробити?.. Де взяти гроші?.. Не красти ж мені їх...

...Через кілька днів село облетіла новина: медаліст, уже практично студент, Андрій Степ’юк написав заяву до правління селянського товариства з проханням прийняти на роботу, а зароблене ним перераховувати його батькові за виплачені аліменти.

Коні не винні, або сила звички

Коні Аксенію слухались. Здавалось, що вона роками править ними, хоч сьогодні вперше взяла в руки віжки. Про батіг і забула. Бачила, як деякі їздові хвацько втинають гнідих чи то батогом, чи то прутом, і той відзвук озивався і в ній болем. Не раз хотіла крикнути: “ Ти чого знущаєшся над скотиною, іроде?” Вона ж, як той раб, на тебе робить, а ти її ще й б’єш. Каменюку носиш у грудях, а не серце...” Не ставало духу. Хоч і випускала з очей на кривдника злі іскри. Тепер, коли півдня провела з вороними, була впевнена – уже не змовчить на людську жорстокість.

Аксенія сиділа на копиці люцерни, що козирком нависала над возом, дивилася на коней, які раз по раз помахували хвостами – допікали надокучливі мухи – і міркувала: “А хто точно знає, скільки ці бідолахи можуть тягнути на собі? Вони ж не трактор. Хіба люди про це думають? Ади, май якось Федір Білаїв накидав повний віз мішків із зерном, зверху сіли четверо таких, як і він, бугаїв, і одна кобила ледве ноги під гору переставляла, а він ще й батогом помахував, узурпатор, аж поки не загнав бідолашну...”.

Враз коні зупинилися. Самі. Серед села.

– Що, втомилися? Ну спочиньте трохи.

Через хвилину–другу Аксенія вже припрошувала їх рухатись, та вони ні з місця. Стоять собі і лиш вухами стрижуть.

– Ей, ви що, заснули? Ану пішли! Кому кажу, но–о!..

А коні мовби оглухли.

– Ну, зараз ви в мене підете, як каже кум Матвій, увімкну вам ключ зажиганія. – Аксенія взяла батіг і замахала ним над кінськими спинами.

Та їм – хоч би й що. Стоять.

“Господи, чи, бува, не захворіли...”, – забідкалась Аксенія. І просить, і сварить – мов об стінку горохом.

Коли вже в розпачі збиралася злазити з воза, коні фиркнули і пішли – нога за ногою – своєю звичною дорогою.

Увечері вдома розповіла про оцю оказію Сафронієві.

– Може,вони просто втомилися, – стенув плечима чоловік.

– Бог їх знає, про що вони в своїх конячих головах мізкували, а мене таки напудили.

Другого дня Аксенія пересіла на іншого воза. Щебетала вже до нових коней, і ті своєю поведінкою запевняли, що розуміють і поважають незнайому хазяйку, але в той же час і на тому місці, що й учора, і вони зупинилися.

– Та що це за мара? – дивується Аксенія, не в змозі зрушити з місця коней. Якраз в цей же час нагодився вуйко Ананій.

– А ти що, Аксеніє, в їздові записалась? – привітавшись, посміхнувся у сиві вуса.

– Нє, це Сафроній підмінним їздовим устроївся, а сам щось приболів, то я за нього відробляю.

– Ага, маєте, як зараз кажуть, сімейний бізнес.

– Ой, лишіть мене, вуйку, з цим бізнесом. Адіт, другий день коні казяться. Мовби їх якась невидима сила путає на цьому місці. Самі зупиняються і як укопані – не зрушать.

– А ти не дивуйся. Через півгодини самі підуть, – з очей Ананія випурхнули веселі бісики.

– А що ж це за місцина тут така? – навздогін крикнула Аксенія.

– А ти поверни голову наліво. Що написано на сараї Гната Лавушника?

– Буфет, – прочитала вголос Аксенія і щиросердно розсміялась.

Петрів кіт

Добрий день, Маріє!

– Доброго дня, вуйку Семене!

– Хазяюєш?

– Ой, вуєчку, хазяюю.

– Тяжко тобі. Вірю, дочко... Та нічим не можу підсобити.

– Дякую й на добрім слові.

– Як не стало твого Петра, то й вулиця осиротіла. Дерева, й ті сумують... І Бог добрих любить.

– Ой, забрав би він і мене разом з Петром.

– Не кажи так, Маріє. Не гріши.

– А як же мені казати? Не мила мені без нього ні ця нова хата, ні це подвір’я.

– Гай–гай, час зарубцює рану. Дітьми втішайся, то й легше буде.

– Ая, де вже то легше. Діти роз’їхались. У них своє життя. Рідний чоловік – ото надійний приятель.

– Твоя правда. Але ж хіба одній тобі тяжко? Та в кожній сім’ї свої клопоти. В одних є здоров’я – нема грошей, в інших водяться гроші – бракує здоров’я, є гроші й здоров’я – любові катма. Шукай у Божім Слові підтримки. І матимеш порятунок... А де це ваш кіт? Щось я його давно не бачу. Пригадую, як Петро дуже хворів, то сидів частенько на лавці біля воріт, а котяра, мов на прив’язі – не відходив від нього.

– Е... Нема кота. Петро забрав із собою.

– Та що ти говориш?

– Правду кажу, вуйку. Як не стало Петра, забанував Мурчик. Став рідко до хати навідуватись. А коли на дев’ятий день ми пішли до могилки, то побачили його там... Обняв лапками хрест і сконав...

– Ти ба, недарма говорять, що й кіт має душу...

menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram