Ця жінка для мене є у віршах, які не полишаюь ні вдень ні вночі, вони надихають мене творити кіно, її скромність не дозволиляє мені навіть побачити її десь в Європі... То стараюсь згадати той забутий образ з Львівського університету до навчались журналстиці, або в студіях Чернівецького радіо і телебачення і ось зараз вона явилась віршами. Прийшла до мене, прийла до Вас, надіюсь залишиться важливим карбом української дітератури. Жінка з України з Богом даним талантом поета, що є перед вашими очима й у ваших душах та серцях..., вона бажає бути невідома, так би мовити народна... То ж самі вапізнаєте її по виданих раніше книгах та наших пубоікаціях.
Так відчув вірші поетеси,... кінорежисер і поет Петро Олар, та журналістка радіо Украхнська хвиоя з Європи з Парижу Вікторія Тітова.... Слухайте і читайте! Невелика підбірка з доступних джерел в інтернеті.
Елегія.
Якби зібрати
всю земну любов,
моя - затьмарила б
крильми півсвіту,
та крила
залишаю я тобі,
на пам'ятнику
з чорного граніту.
Стою в мовчанні,
при німих свічах,
що скапують сльозами безнадій,
вимолюю
у засвітах права,
на твій, коханий,
вічний упокій.
Ні, я не плачу,
то розпуки біль,
вривається
в безмовне голосіння,
коли твій пам'ятник
цілує син,
чекаючи на твоє
воскресіння.
Ну, як йому сказати,
де є ти,
щоб зрозумів,
іще не зрозуміє,
ти відпросися в Бога
хоч на мить,
і сина, дотик твій,
у сні зігріє.
Могильний спокій,
будить жах сирен,
диміє небо
в спаленій золі,
а син благає:
- мамо, почекай,
нас татко захистить,
ми не самі.
- Так, синку, так,
кивнула головою,
не залишив мене
безкрилу божий світ,
по праву син,
а зліва - ангел смутку,
і ти, в мовчанні,
нас проводиш
до воріт.
Переведи мене через війну.
Мені без тебе страшно, татку мій,
ніяк бо не знайду собі прихистя,
як день, так ніч виглядую тебе,
стою, як знак, що регулює перехрестя.
Коли тремтять в сиренах небеса
і смерть гасає, наче чорні круки,
я з котиком ховаюсь між могил,
де тишина ридає від розпуки.
В той час я посивіла в одну мить
і мої коси вже не з оксамиту,
переведи мене через війну,
я починаю, татку, тільки жити.
Прощання.
Воно було таким палким,
жагучим,
таким солодким,
аж до гіркоти,
прощались двоє
- Вітер і Тополя,
- мій перелюбнику,
мені пора іти.
Від слів таких
він люто буреломив,
над Бахмутом,
аж місяць охолов,
знялося раптом
листя тополине,
тай розлетілась
вирієм любов.
Не шаленій,
мій любий Вітрогоне,
я повернуся
у твої світи,
та спершу спопелію
у Омезі,
щоби у Альфі
знову розцвісти.
З надією
Зіжмемо ритми в кулаці,
затамувавши сльози болю,
і білим плугом навесні
переоремо мінне поле.
Замкнуть кайдани на руках
христопродавцям
найпідлішим,
що їли з нами
хліб і сіль,
та зраджували
найсвятіше...
Засіють сироти жита,
і облаштують
гнізда птахи,
розквітне нація нова,
зігріта сонцем
благодаті.
Святий Грааль
напоїть світ,
В окопах переквітне
м'ята,
І витре на очах сльозу
Пречиста Українська Мати
Мольба.
Не обдаровуйте
байдужих орденами,
не розсипайте перлів між свиньми,
не пробачайте зрадників державних,
потомків Юди, що серед товпи.
Відправте на війну синків - мажорів,
в сирі окопи, без ковтка води,
на мінне поле, під ракетні бомби,
аби відчули, що таке бої.
О, грішний світе, де ховаєш правду,
від сліз згасає полум'я свічі,
благаймо, люди, правосуддя неба,
щоб чесний суд відбувся на Землі.
Лист з вічності.
Не шукай мене, люба, під зорями,
не виплакуй від смутку очі,
моя пристань у світі незвіданім,
де немає ні дня, ні ночі.
Моя пристань - безадресна тиша,
де лиш згустки духовно кармічні,
перевтілюся в сонце промені
та зігрію тебе із вічноті.
І не плач, що війна - повія,
нашу долю порвала на шмати,
я огорну тебе веселково,
з - між галактик космічної мапи.
Однокурсникам, які уже не з нами...
Здається ніби вчора спозаранку,
кружляли журавлі над львівським парком.
Пір'їнки в поцілунках залишали,
як сиву альма-матір обнімали.
А відлетіли... світ згорнувся колом,
сумний некролог вдарив в серце болем,
про вінценосних журавлів журфаку,
що ключ згубили під небесним дахом.
Не попрощались журавлі із нами,
і повдовіла осінь між світами.
У вас там благодать, мабуть і сонце близько.
А що у нас?
У нас від крові слизько,
у нас війна, земля зморилась катом.
Хто захищається хрестом,
хто автоматом.
Навіть спокою цвинтарі не мають,
гроби свинцевим градом поливають.
Про що я?
Адже все це вам відомо,
ви ангелами стали в світі тому.
Ні час, ні простір відстань не втрачають,
мости молитви з вами нас єднають...
Нація вічності.
Вже скільки літ
кровавиш білий світ,
Потворо путінська,
Щоб краще не зродився.
- Що?
з курсу збився?
Курс твій на "Москву",
За кораблем, що вже на дні спинився.
Твій напрямок один - геєна зла,
Там випалять із тебе сповідь чесну.
Як знищував ти мертвих і живих,
Навіть Всесвітню спадщину Юнеско.
Не знищеш тільки моє ДНК
- генетику безсмертя України,
Бо моляться за мене матері
- свята Оранта і свята Софія.
Вирок.
Ви зазіхнули на святий мій край,
Де в кетягах краси калина мріє.
І в подиху століть свята земля
Одвічними скарбами золотіє.
Ваш напад на мій рай не дивина,
Бо й моськи нападали на слона...
Такі голодні і такі гидкі,
такі як ви, немиті і тупі.
Ви думали вас стрінем короваєм?
Дробовики на ваші душі маєм.
Тепер ви червами стаєте на землі,
Обравши вирок цей собі самі.
За безцінь дохнеш загнана у кут
московська хунто путінського яду.
Бо навіть Юди оцінили труд
І скупо оплатили його зраду.
Плач Землі.
Планета задихнулась москалями,
Злодійськими гидкими дикунами.
Що навіть двоголового орла
У Візантії вкрали із герба.
Крадуть, грабують, ріжуть, убивають...
За те в житті великий спадок мають:
Їх геній маринується в Кремлі,
А трупи їхні по чужій землі.
Ті трупи не смакують навіть круки,
В кефаліях кацапської отрути.
Їх прийме тільки полум'я вогню,
За Україну спалену мою.
За Київ, Маріуполь, за Херсон...
Бо не хоронять ідолів з Христом.
