Україна - це українці
Підтримати
Підтримати

Катерина Білокур: я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту!

7 Грудня, 2021

Квіти, намальовані Катериною Білокур, упізнають одразу, бо вони ніби висять у повітрі і випромінюють світло. «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ», – сказав про Білокур Пабло Пікассо, якого вважають одним із найвидатніших митців XX століття. Між тим, Катерина Білокур, як і всі українські селяни в СРСР, не мала навіть паспорта. Однак сила її таланту була такою, що пробилася навіть крізь «залізну завісу». Радіо Свобода зібрало 10 фактів про життя Катерини Білокур.

1. Батьки не пустили вчитися і не давали малювати
Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року у селянській родині у селі Богданівка на Полтавщині. Тоді село входило до Пирятинського повіту, а зараз належить до Яготинського району Київської області.

Батьки були небідними, але дуже ощадливими. Дівчинку не пустили до школи, щоб зекономити на одязі та взутті.

Малювати Катерина почала у дитинстві: патичком по снігу чи вологій після дощу стежці, вугіллям по усьому, де залишався слід.

Батьки не розуміли цього захоплення дитини, сварили її за «лінощі», а то і карали за «забудькуватість», коли дівчинка забувала про доручену справу, заглибившись у малювання.

«Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..».

Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною… Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю», – так описувала Катерина Білокур своє життя.

Читати і писати Катерина Білокур навчилася самотужки. І скільки вона потім не намагалася вступити до училища чи технікума, показуючи свої малюнки – їй відмовляли, посилаючись на відсутність документа про семирічну освіту.

2. Пензлі і фарби робила сама
Краса природи, нескінченна кількість відтінків на пелюстках квітів, гра світла і тіні у прохолоді левад – усе це невідступно «ходило за мною», писала Катерина Білокур, і примушувало малювати.

Щоб малювати картини, які, як вона сама казала, народжувалися у неї «в голові», Катерина Білокур використовувала усе, що було під рукою.

Дівчина навчилася робити пензлі, вибираючи волосинки із котячого хвоста, і фарби – із усіх барвників, які давала природа.

Спочатку Катерина Білокур не знала, що перед тим, як починати малювати картину – полотно треба поґрунтувати, тому ранні картини потемніли.

Побачити пензлики Білокур, як і кілька її картин та вишиті нею рушники, можна у Музеї-садибі Білокурів у Богданівці, де традиційно у травні збираються шанувальники творчості художниці.

Там Катерина Білокур прожила все своє життя.

3. Білокур не рвала квіти
Квіти для Катерини Білокур були втіленням найошатнішої краси буття. Художниця їх ніколи не рвала, бо вважала це вбивством. Малюючи квіти, Білокур ішла з мольбертом до них і працювала над картиною біля мальв чи кущів жоржин.

Часто, задумавши намалювати якусь квітку, Катерина Білокур проходила багато кілометрів, поки не знаходила її.

«Квіти, як і люди, – живі, мають душу! А зірвана квітка – вже не квітка», – вважала художниця.

4. Пішла топитися через заборону малювати
Катерина Білокур була чужою поміж своїх, ніхто з безпосереднього оточення не розумів її пристрасті до малювання. Хтось висміював, а хтось просто сторонився, вважаючи дивачкою. Через це дівчина мало спілкувалася з однолітками. Вона мусила робити усю важку сільську роботу по господарству та на городі, а потім бігла малювати.

Живопис став її єдиною любов'ю, її єдиним захопленням.

Батьки дорікали доньці тим, що ніхто її не сватає, обзивали та принижували. Такі скандали, зазвичай, завершувалися забороною малювати та нищенням малюнків.

Восени 1934 року, доведена до відчаю, Катерина Білокур побігла топитися до річки. Зайшла по груди у крижану воду і стояла там, прощаючись із життям...

Це побачила матір і, на щастя, художницю, про яку пізніше дізнається світ – вдалося врятувати.

Проте Білокур дуже застудилася і довго виходила із тяжкого морального стану та хвороб. Застуджені тієї осені ноги – все життя давали про себе знати.

5. Білокур і театр
Була у житті Катерини Білокур, окрім малювання, ще одна віддушина.

Потай від батьків, Катерина малювала декорації для постановок місцевого драмгуртка, створеного сусідом і родичем Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина навіть грала на сцені у кількох постановках.

6. Оксана Петрусенко і прорив із невідомості
Якось, навесні 1940 року, Катерина Білокур почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була», яку співала Оксана Петрусенко. Виконання пісні так вразило Білокур, що вона сіла за стіл і написала співачці листа. У конверт, окрім листа, художниця поклала шматок полотна зі своїм малюнком калини.

І стається диво, конверт, підписаний – «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко», доходить до адресатки. Петрусенко вражена малюнком, показує його своїм знайомим художникам... Через деякий час із Центру народної творчості в область приходить розпорядження знайти Катерину Білокур і подивитися на її картини.

У Богданівку до Білокур приїжджає Володимир Хитько з обласного Будинку народної творчості, і художниця дає йому кілька картин....

І ось, у 1940 році, в Полтавському будинку народної творчості відкривається перша персональна виставка художниці з Богданівки Катерини Білокур – із 11 картин.

Виставка мала такий успіх, що Білокур преміювали поїздкою до Москви і вона – у супроводі Хитька, бо сама паспорта не мала – їде до столиці СРСР і відвідує Третьяковську галерею та Пушкінський музей.

Побачене справило на Білокур величезне враження. Однак, повернувшись, вона знову залишилися сам на сам зі своїм оточенням і у тих самих умовах.

А далі була війна...

У 1944 році, після звільнення від нацистської окупації, Музей українського народного декоративного мистецтва купує у Катерини Білокур багато її полотен.

7. Не мала паспорта
Після так званого «розкуркулення», примусової колективізації та Голодомору, українські селяни виявилися практично прикріпленими до села. Вони не мали паспортів, а отримати їх могли за довідками райвідділів НКВС, у разі, якщо селянин мав відповідний дозвіл-довідку від голови колгоспу і керівника місцевого компартійного осередку. Головам колгоспу була необхідна дармова робоча сила, щоб виконувати плани, тому вони вкрай неохоче відпускали людей до міста, навіть на навчання.

Тож, жителі сіл були безпаспортними аж до І з’їзду колгоспників 1969 року, коли Рада Міністрів СРСР дещо полегшила процедуру отримання паспортів колгоспниками. Проте, це не діяло автоматично і більшість селян ще довго жили без паспортів.

От і Катерина Білокур паспорта не мала. До своєї смерті у 1961 році вона прожила у селі. Її творчість радянська влада представляла, як «роботи колгоспниці з села Богданівки».

«Це – геній, поставлений в умови, що унеможливлювали самореалізацію: вона не мала паспорта, була фактично «прикріплена» до свого колгоспу, до того ж, вона була жінкою – у неї не було шансів. І ось ця жінка з її неймовірною, просто скаженою гордістю і впертістю, одна проти системи, проти спільноти і проти родини, з якою теж треба було воювати за право бути собою», – каже про Катерину Білокур письменниця Оксана Забужко.​

Автопортрет Катерини Білокур
8. Відмовилася намалювати портрет Сталіна
Катерина Білокур усе життя мріяла мати належні умови для малювання. Щоб нічого і ніхто не відволікав її від творчості, щоб було десь місце, яке б давало їй особисту і творчу свободу. Вона мріяла вирватися із села, яке так вороже зустріло її дар, мріяла бути ближче до середовища художників.

Мистецтвознавці кажуть, що художниця хотіла мати квартиру у Києві, але сама відмовилася від цієї мрії – не захотівши малювати портрет «великого вождя».

У 1947 році художниці запропонували намалювати портрет Сталіна, і коли б портрет сподобався – це відкрило б перед нею всі двері. Але Білокур відмовилася.

Катерина Білокур пережила Голодомор 1932-33 років. Вона все життя мовчала про ті жахіття, які бачила на власні очі, але, вочевидь, висловилась опесердковано...
9. Прагнула визнання серед професійних художників
Із листів Катерини Білокур помітно, що художниця мріяла про те, щоб її роботи визнали професійні митці. Попри відсутність освіти і належного мистецького середовища для спілкування, Катерина Білокур відчайдушно прагнула слави справжнього художника, вважає американська дослідниця творчості і життя української художниці Дженіфер Кан.
«Художників-самоучок часто хвалять, зокрема, за те, що вони не прагнуть продажу своїх робіт і їхнього визнання нащадками. Але з листів Катерини Білокур ми бачимо, що їй не подобалось, що її називали народною художницею або примітивістом. Вона хотіла бути художником з великої літери», – каже Дженіфер Кан.
10. Париж і Пікассо
У 1949 році Катерину Білокур прийняли до Спілки художників України. Її картини виставляються у Києві і Москві.
Однак, скрізь її творчість подавали як приклад «щасливого життя і розвитку трудівників колгоспного ладу».
А у 1954 році три картини Білокур – «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці у Парижі.


Там їх побачив Пабло Пікассо і сказав захоплено: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».

7 грудня народилась Катерина Білокур (7.12.1900- 10.06.1961) — українська художниця, майстер народного декоративного живопису.Точна дата народження невідома. Дослідники називають дату 7 грудня (день Святої Великомучениці Катерини).
Про свої перші кроки у мистецтві Катерина Білокур згадувала:
Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…
Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту!

Підготовлено за матеріалами: https://www.radiosvoboda.org/a/bilokur-%D1%81hudozhnytsya-10-faktiv/30988342.html

Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Радіо Українська хвиля з Європи - All Rights Reserved
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram