19 березня - день народження ЛІНИ КОСТЕНКО, яка живе у великому часі великої історії. Попри те, що час той складається з мерехтливих сяєв напозір невеличких зір-зірочок…
Дорога Ліно Василівно, вітаННЯ щиросердЕЧНІ З ЄВРОПИ ВІД УКРАЇНЦІВ ЧЕРЕЗ РАДІО УКРАЇНСЬКА ХВИЛЯ З ЄВРОПИ... Ви навчили НАС, НАШЕ покоління не просто плисти за течією часу, а й бачити, відчувати його: у найпредметніших проявах. І тим самим творити його, відтворювати - у собі самому і в ближньому, інтимно прогрітому чаасопросторі.
Ну, так, скажімо:
Мені відкрилась істина печальна
життя зникає, як ріка Почайна.
Через віки, а то й через роки
ріка вже стане спогадом ріки.
І тільки верби знатимуть старі:
киян хрестили в ній, а не в Дніпрі
Так, життя зникає… І народжується знов і знов! Зберігааючи в собі правічні знаки і символи.
В маєтку гетьмана Івана Сулими,
в сучасному селі, що зветься Сулимівка,
до кінських грив припадені грудьми
промчали хлопці — загула бруківка —
і тільки гриви... курява... і свист...
лунких копит оддаленілий цокіт...
і ми... і степ... і жовтий падолист...
і цих дворів передвечірній клопіт...
І як за сонцем повертає сонях,
так довго вслід чомусь дивились ми.
А що такого? Підлітки на конях...
В маєтку гетьмана... Івана Сулими...
Та що там - у самій природі читаються ті знаки.
Треба тільки знати мову старих дерев: навіть коли час перетворив їх на трухляві пеньки.
Пеньки ті, виходить так, правдиві літописці
В.Ц.
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
Ось що виховує в нас великий Поет
- уміння бачити, чути, відчувати світ: живим і ніколи не мертвим.
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
«А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.»
(Ліна Костенко)
