Микола Павлюк один з організаторів і засновників та керівників Конгресу українців Латвії. Ця громадська організація, заєрестрована в Реєстрі підприємств Латвійської Республіки 9 серпня 2012 року. З перших днів роботи і до сьогодні Конгрес українців Латвії входить до складу Світового конгресу українців( СКУ) та Європейського конгресу українців( ЄКУ). Головні цілі та завдання, що записані в Статуті є також життєвим кредом Миколи Павлюка і незмінною Метою діяльності товариства, а саме -
Об’єднання українців Латвії у спільні зусилля для підтримки та збереження національної ідентичності; сприяння інтерації усоціально-економічних латвійське та європейське суспільство;
Збереження та розвиток української мови, культури та народних традицій;
Допомога у вивченні латиської мови задля успішної інтеграції в латвійське суспільство;
Сприяння українській діловій та культурній інтеграції в країнах Балтії (Латвія, Литва, Естонія)
Створення засобів масової інформації, здійснення видавницької діяльності;
Підтримка та організація латвійських та українських культурних заходів (театри, фестивалі, виставки, тощо, а головне допомога у час війни Україні та українцям як на фронті так і в тилу та біженцям від війни на латвійській землі.
Про об’єднання українців в Латвії, досягнення і яскраві сторінки життя за останні 10 років я зібрав багато свідчень і підготовлено на радіо Українська хвиля з Європи немало матеріалів та інтерв’ю. У нас звучали діалоги та інтерв’ю в яких говорили на сторінках книги, яку через війну, а також недостало коштів, то поки не видали. Там учасники та люди чиї життєві дороги в певній мірі пов’язані з роботою Конгресу українців Латвії щиро документально свідчили про те як щоденно, без вихідних і в дощ та сніг цементували спільноту під прапором Конгресу . Ця праця не тільки особиста участь в мітингах чи на концертах, тут є й інший вимір, то праця душі та серця сповнена любові до України її людей традицій, культури, а головне бажання не втратити себе , свого українського кореня і залишитись українцем.
Люди які погодились дати інтерв’ю стали співавторами книги і творцями тих добрих справ, які впродовж 10 років робить Конгрес українців Латвії. Одним з перши з ким я записав діалог був Микола Павлюк тодішній Голова правління Конгресу українців Латвії.
Наш діалог пропоную вашій увазі:
Микола Павлюк: Тарас Шевченко збирає нас, в часи радості і тяжкі часи війни, щоб мовчки сказати слова правди, дати приклад любові до України.
Петро Олар: Дозвольте представити Вас пане Миколо нашим слухачам та читачам в Європі та за її межами. У 2012 році Микола Павлюк, успішний бізнесмен, що працював у .Латвії, та мав свої бізнес інтереси, змінив їх на громадську діяльність. Ця його патріотична риса, справжнього українця, яка досталась йому від батьків, покликала об’єднати патріотичних українців, які жили на латвійській землі в громадську організацію. Зараз він, Голова Конгресу українців Латвії, згадує про створення Конгресу і його перші важливі проекти.
Микола Павлюк: Після відновлення незалежності Латвії та проголошення незалежності України, в середині 90 рр. та на початку 2000 і в Ризі і містечках по всій Латвії масово створювались українські культурно-просвітні товариства, які збирали людей в гуртки художньої самодіяльності в кращих традиціях Радянського Союзу. Пізніше ці організації ввійшли до складу Об’єднання українських товариств Латвії, яке до 2021 року було складовою частиною СКУ.
Я ніколи не забував, що я українець, часто зустрічався з місцевими українцями, та від громадської роботи був далекий. Та була в мене мрія- пам’ятник Тарасові Шевченку в Ризі. Де, який, як-ще не знав. Багато працював, сім’я, бізнес -вимагали багато часу.
І хоч у 2004 р. Латвія стала членом НАТО і повноправним членом Європейського Союзу, культурно-просвітні товариства жили звичним життям під девізом ми ше браття: спільні концерти братських народів 9 травня, участь у Безсмертному полку, вечорниці, свята сала і вареників. На жаль, так склалось, що в Латвії, після виведення радянських військ, залишились українці-військові пенсіонери і їхні родини, які взяли громадянство РФ, отримують російські пенсії і продовжують жити радянськими нормативами.
Агітації-рекомендації в 2011 році Об’єднання українських товариств Латвії йти на референдум за російську-другу державну мову в Латвії -підштовхнули шукати однодумців, українців-патріотів. Не дивлячись на те, що ми жили в різних куточках Латвії, ми об’єдналися і в 2012 році в Реєстрі підприємців Латвії зареєстрували громадську організацію Конгрес українців Латвії, яка в тому ж році увійшла до складу СКУ. Я розумів, що не варто сподіватись на те, що нас підтримає багато українців, та не думав, що створення патріотичної організації викличе такий шквал ненависті, глузувань, звинувачень в націоналізмі, бандерівщині і ненависті до росіян. То був 2012 рік. Це зараз ті, які глузували й звинувачували нас -перевзулися і об’явили себе патріотами.
Моя мрія про пам’ятник Кобзарю теж знайшла підтримку і серед українців-членів Конгресу, і від посла України в Латвії Анатолія Олійника. Допомогли і свідчення про перебування Т. Шевченка в Ризі. В посольстві, на зібранні українських організацій Латвії я розповів про ініціативу спорудження пам’ятника Шевченку в Ризі.
Дехто сприйняв це не зовсім серйозно, дехто на «ура», та я був впевнений у собі, знав що це дуже велика справа. Так, це був перший проект Конгресу, та пам’ятник мав бути народним, споруджений на кошти пожертв, щоб кожен зміг приходити до пам’ятника Тарасу Шевченку і казати «тут є і мій внесок».
Пригадую, як я хвилювався і переживав, все таки проект не простий , тим більше в Ризі, на той час мер і депутати були з проросійських партій, дуже було складно втілювати щось українське в життя. Я був впевнений, що мені все вдасться, бо мене підтримували однодумці, відчував і підтримку з України, від рідних та друзів.
Раніше вже були невдалі ініціативи встановити бюст Тараса Шевченка у дворі Ризької української школи. Проросійська Ризька дума пропонувала поставили пам’ятник на території посольства, потім запропонували два варіанти: перший-встановити пам’ятник десь на околицях міста, де не треба оформляти багато дозволів і дугий - це буде достойне місце, та ми не впевнені, що зможемо дати дозвіл, буде дуже складно. Я відповів, що вибираю другий складний, важкий шлях, як саме життя Тараса Шевченка і вирішив, що буду відстоювати місце для пам’ятника там, де він заслуговує бути.
Петро Олар: А чому в Латвії, адже не всім відомі і навіть немає згадок у творах про перебування Тараса Шевченка в Ризі чи на Латвійській землі, хіба проїздом з Вільно до Петербургу, з чого конкретно почали ?
Микола Павлюк: Пропозицій було багато. В парках, скверах. Ходив, дивився, не погоджувався, шукав. Зупинився на тихому куточку в старовинному парку Кронвалда, недалеко від посольства України в Латвії, та до отримання дозволу мені потрібно було їздити на комітети, то було 18 засідань, на яких були присутніми 20-25 людей – різні чиновники і вчені -фізики, математики, історики, скульптори, вся латвійська еліта. Близько двох років пішло на узгодження і оформлення документації.
Я пояснював і доказував «чому»-чому пам’ятник Шевченку має бути в Латвії і чому саме на цьому місці. До кожного засідання готувався, як до екзамену: я збирав інформацію в архівах в Києві і Ризі, спілкувався з істориками і шевченкознавцями, знімав копії історичних документів і пояснював, пояснював. І отримав дозвіл на проект!
Спершу був вирізаний макет -фігура з два метра, щоб комісія могла зрозуміти й оцінити , як пам’ятник впишеться в ландшафт парку, щоб не губився у високих деревах, був доступний для відвідувачів.
Ми всі звикли бачити Шевченка в пам’ятниках таким собі старим дідом, та я малював в своїй уяві Кобзаря в Ризі зовсім іншим-молодим і динамічним. Про це я говорив і скульпторам, і архітекторам. Було зроблено багато ескізів. І хоч були пропозиції довіритись місцевим скульпторам, я розумів, що Шевченка ніхто так не може відобразити, як український скульптор, бо ми, українці виховані на Шевченку, живемо Шевченком і хто , як не український скульптор відтворить Шевченка таким, яким він є?
Роботу вирішили довірити українському скульптору Ігореві Гречанику. Знову комітети, засідання, знову пояснення, скептицизм від членів комісії, недовіра, затягування рішення.
Було зрозуміло, що відкриття пам’ятника до 200 річниці від дня народження поета не відбудеться.
В Україні почався Майдан. Не всі в Латвії підтримували українців, такі люди були і серед тих, хто вирішував долю пам’ятника.
Та попри всі перепони мені вдалось отримати червону печатку – проект затвердили, то було 30 грудня 2013 року. Коли я отримав документи , то , як на крилах, летів до посольства України повідомити послу Анатолію Тимофійовичу Олійнику, про нашу перемогу, основна робота зроблена, проект затверджено і дозвіл на будівництво є. Це була сама важка сторінка в цьому проекті і ми її переможно перегорнули.
Ми збирали гроші на спорудження пам’ятника і організовували Євромайдани в Ризі. А потім окупація Криму і війна. Українська громада Латвії зовсім розкололась. Ми виходили на акції, одні над нами глузували, називали бандерівцями, нациками, інші-підтримували, а ми-пишалися Україною і тепер вже збирали кошти для допомоги добровольцям та лікування поранених.
Та дух Шевченка допомагав нам жити і вірити в Перемогу. Призупинений проект спорудження пам’ятника не давав мені спокою, його треба було закінчити. Мені хотілось і на фронті хлопцям допомогти, і проект завершити.
Не дивлячись на всі перепони, найбільше-від проросійської мерії Риги, я вперто ходив по інстанціям , тепер вже з дозволом на спорудження пам’ятника Кобзареві, на нові засідання, знову вислуховував про так і не встановлений в Ризі пам’ятник Петру 1, та про інші пам’ятники російським діячам, пояснював, доказував. Кожний маленький чиновник ставив свої вимоги, десятки разів переробляв заявки, писав пояснювальні записки, знімав копії дозволів, знову комісії виїжджали на місце майбутнього пам’ятника і так по колу. Скульптор в Києві терпеливо чекав всі узгодження по висоті пам’ятника, по фундаменту і т.д.
Нарешті ми змогли почати роботи по закладці фундаменту. Хотів те зробити скоріше-щоб фундамент для пам’ятника був і чиновники не передумали.
Війну на Донбасі не всі сприймали однозначно, Латвія продовжувала тісні стосунки з РФ, працював російський бізнес.
Та ми вже зробили там фундамент, мені було спокійніше і вже після того продовжувався збір коштів.
Ми підтримували й допомагали Україні, відстоювали нашу тверду українську позицію і хотіли, щоб пам’ятник Тарасові Шевченку об’єднав українські організації, всіх українців Латвії, але на превеликий жаль немалу частину українців об’єднували проросійські гасла, пропаганда та підтримка Росії, а не України. Та ми не здавались, пам’ятник був вже відлитий в бронзі і чекав щоб бути встановленим в Ризі. Настало питання перевезення.
Дякуючи підтримці і допомозі МЗС України і посольства України в Латвії, останні перешкоди -транспортування і митницю - ми подолали.
І як живий, тільки в бронзі, повернувся в Ригу Тарас Шевченко, щоб нас єднати, надихати і вчити бути собою, вільними та успішними.
Петро Олар: Пам’ятник Шевченку в Ризі, неподалік Посольства України, що вам приніс більше радості чи забрав всі сили, кошти і показав наскільки важко в ті роки відчувати себе і бути українцем в Європі?
Микола Павлюк: Я радів мабуть більше всіх, наш Шевченко заслужив такої шани. Пам’ятник Кобзареві стоїть в старовинному парку в центі Риги, і не тільки раз в рік в день народження поета, а і у часи радості і тяжкі часи війни збирає нас, щоб мовчки сказати слова правди, дати приклад любові до України.
Я дякую всім, хто повірив мені, хто підтримав і допоміг втілити мою мрію в життя. Мрія моя, а пам’ятник Тарасові Шевченку в Ризі-народний. Я дякую всім, і за маленькі , і за великі пожертви на спорудження пам’ятника.
Це є одна з відповідей чому 10 років тому ми об’єднались в Конгрес українців Латвії. Разом ми сильні, за ці роки було багато справ, та цей проект-найголовніша. На багато років. Символ України в Латвії-наш Шевченко
Петро Олар – журналіст радіо Українська хвиля з Європи мав діалог- розмову з Миколою Павлюком, тодішнім Головою Конгресу українців Латвії, а зараз один з членів Правління і активний волонтер.
