КНИГА МОЇХ КНИГ – «ОСНОВИ ЖУРНАЛІСТИКИ». СИГНАЛЬНИЙ ПРИМІРНИК У ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ. 30-ТА В ОДНООСІБНОМУ КНИГОТВОРЕННІ.
Свій новий, цьогоріч ювілейний, день народження зустрічаю традиційно.
Замість ресторанного і меню і списку гостей, - черговою книжковою новинкою та, як і в попередні роки, незмінним походом до театру.
Засадничою в цьому моєму багаторічному поведенні є думка всежиттєвого навчителя Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Думка ця актуальна, правдива і суголосна моїм думкам: «Ніколи не стежив і не очікував, хто і що скаже, подумає чи подарує мені в цей день - щиро від серця чи з обов’язку або чемности. Я стежив лиш за тим, що доброго й посутнього для добра суспільности встиг натепер зробити…»
Отож, цьогорічний книжковий подарунок самому собі – «ОСНОВИ ЖУРНАЛІСТИКИ».
Осібність цього подарунку до свого несподіваного 70-річчя розглядаю в чотирьох аспектах.
1. Це – 30-та моя одноосібно написана книга.
2. Це підручник мого життя напередодні полишення принизливої викладацької справи в до безміри деградованій, сплагіатованій, нечесній науці з вихолощеним національним і державотворчим стрижнем; особливо це стосується журналістики, яку непрофесіонали-керівники галузі перетворили в «каналізаційні технології» обслуги багатих і владних покидьків.
3. Це спроба ствердити толерований у справді демократичному світі стандарт, еталон, взірець цього неповторно осібного фаху; спроба залучити досвід, поклик кращих носіїв професії журналіста із цивілізованого Заходу та зігноровані і фактично знехтувані в материковій Україні цінні набутки й орієнтири української діяспори.
4. Авторською Посвятою до цієї книги є такі слова: «Внукам моїм – Яні, Анні, Романові – з вірою в їхню кращу будучність у ніким і ніколи не впокореній Україні».
Осібність мого дня народження віднині буде пов’язана з такою знаковою для мене емоційною домінантою: мій внучок Романчик, народився також 18 січня і йому сьогодні виповнюється один рочок.
Кому буде цікаво читати далі з цієї теми – подаю свою Переднє Слово до цього підручника.
ВІД АВТОРА
Зазвичай у Передслові автор пояснює мотивацію написання книжкової новинки, надто ж підручника, акцентує на тому, що в ньому осібного, заради чого він оприлюднюється і яке місце мав би посісти. Не на книжковій полиці, а в свідомості, вужче – в знаннях та навичках потенційного читача.
Не відійду від такої традиції книготворення і я.
Отож, на початку спробую відповісти на запитання:
які головні причини особистісної мотивації взятися за багато в чому новаторські на полі сучасного національного підручникотворення «Основи журналістики» ?
Їх три.
1. Біль і тривога за майбутнє однієї із найпрекрасніших, найважніших і найвідповідальніших професій, що формує (або руйнує) не лише особистість, групу спільноти, а й цілу націю.
За останні роки, ніби якоюсь невидимою силою, з української журналістики (як спеціальності, як науки, і як суспільної інституції зі створення та поширення суспільно значущої інформації), цілеспрямовано витравлювалося головне, що було, є і залишиться на всі віки її стрижнем: істина, українська правда, вірність виробленим кращими попередниками моральних засад і стандартів, високий чин і осібна суспільна місія цієї професії. Одночасно нівелювався сам текст як взірець суголосності форми і змісту, як еталон мовної грамотності. Журналістика вимушено упродовж тривалого часу бездержавної нації, вирвавшись із пут російської тоталітарщини, але опинившись у кількох кулаках олігархів, замість орієнтації на західний вектор розвитку, стала перетворюватися в бездумну й безпринципну обслугу тих із місцевих, хто має «грошовий мішок» і владні важелі. Витребувану натепер, як ніколи, для відновлення живосилу знекровленої нації професію сучасні керманичі «гуманітарної аури нації» (за Ліною Костенко) розчинили в ефемерних соціальних комунікаціях, де королює інша мораль й інші правила.
2. Багатолітнє буття автора в цій професії. Причому на всіх щаблях її видо-типологічної вертикалі та розмаїтих за переліком журналістських посад – від місцевих до центральних ЗМІ, від кореспондента до головного редактора. З незмінним девізом від студентської пори - «жодного дня без рядка».
Вступивши на омріяний ще зі шкільної пори факультет журналістики Шевченкового університету в Києві із рясним творчим доробком у місцевій пресі, ніколи й ні за яких житейських обставин не шкодував за цей всежиттєвий вибір. Хоча й діставалося на добрячі «гулі» від маститих редакторів та корифеїв пера - передусім за незнання достеменно всіх таїн, тонкощів, видимих і прихованих течій, що незмінно присутні в цьому дивовижному фаху. Отож, ціле півстоліття в реальній журналістиці. Спочатку пізнання її «зсередини» - з пером і мікрофоном у руках, а згодом і «зверху» - за університетською катедрою в час викладання головних фахових дисциплін: – 17 років у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, 15 років у Київському національному університеті культури і мистецтв. Мимовільно стверджувалося бажання вмонтувати це збагачене колосальним досвідом «своє» в канву хрестоматійних азів фаху.
3. Брак сучасної добротної лектури з фахових дисциплін, базованої на практиці світової та національної журналістики.
Маємо натепер парадоксальну ситуацію: в Україні нині близько сотні факультетів і відділень журналістики (за радянських часів їх було лише два). Загалом це не одна сотня викладачів зі статусом доцентів чи професорів за науковим і освітнім напрямком «Журналістика». Однак похвалитися достатнім корпусом майстровито створеної навчальної літератури, яка б охоплювала основні грані цієї непростої для засвоєння конкретних навичок професії, а не абстрагованої від практики теоретичної полови все ще не можемо. Не написана й досі повна і правдива «Історія національної журналістики». Не маємо й тих «Основ журналістики», які б максимально охоплювали всі головні теми програми цього нормативного курсу. Хоча й констатуємо успішні спроби заповнити цю нішу працями таких знаними сучасними журналістикознавцями як Ігор Михайлин із Харкова, Степан Кость зі Львова, Олександр Чекмишев із Києва.
Завдяки підтримки низки міжнародних гуманітарних фондів та зарубіжних дипломатичних представництв у Києві, маємо кілька добротно перекладених українською підручників та посібників з журналістики іноземних авторів. Це зокрема, американця Ричарла Крейга, француза Іва Аньєса, німця Клауса Майєра, британця Ендрю Бойда. Такі видання дуже цінні для початківців, однак у них, звісно, відсутній український контекст проблематики.
Цікава закономірність: зазвичай авторами підручників із журналістики за рубежем стають досвідчені репортери чи редактори, які після років праці у практичній журналістиці виявили бажання або були запрошені викладати журналістику в тамтешніх університетах та коледжах. Натомість у нас усе ще продовжується радянська традиція: викладають журналістику і продукують навчальну лектуру з фахових дисциплін зазвичай ті викладачі, шлях яких до цієї професії є спрощений: школа-університет-аспірантура-викладач. У цьому ланцюгу освітньо-наукового поступу дослідника бракує обов’язкового для західних університетів кількарічного практичного вишколу в засобах масової інформації. А, як відомо, писати чи навчати про те, що сам достеменно не засвоїв на практиці, направду надто складно. Тому маємо натепер низку посібників, зі сторінок яких відчутно дихає «монографізмом», перенасиченням вузькопрофільною науковою проблематикою. Бо написані часто за принципом тієї ж радянської наукової школи: чим незрозуміліше, тим науковіше.
З вище викладеного постають два інші запитання:
-чим відрізняється цей підручник від попередніх?
-що в ньому цінного і корисного?
По-перше, він написаний за зразком західних підручників: чітка структура, легкий для розуміння стиль викладу, наявні до кожної теми запитання для самоконтролю набутих знань, практичні завдання, рекомендована література. У поданні нового матеріалу дотримані властиві для тамтешньої навчальної літератури принципи: менше наукових сентенцій - більше прикладів; менше «води» - більше фактажу; менше теоретичних розмислів, але доладне тлумачення основних термінів та понять.
По-друге, уперше в українському підручнику з основ журналістики в доцільних пропорціях поєднано два крила теорії і практики фаху: кращі набутки західного журналізму та традиції національної журналістики - материкової України й діаспори. Досі ці два крила були рівновіддалені. Через багаторічну залежність від російського диктату та браку доступних джерел принципи, стандарти та етичні засади функціонування західної журналістики українські дослідники тривалий час не вивчали. Не було ані безпосередніх контактів із творцями національної журналістики в західній діаспорі, ані доступу до підшивок їхніх періодичних видань та архівів.
Уперше також до основ журналістики уведено маловідомі сюжети із практичної журналістської діяльності таких великих українців як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, а також низки майстрів красного письменства, що стали вже класиками, але які починали свій творчий шлях як журналісти.
По-третє, у підручнику помітна присутність авторської журналістики. Виходячи з тієї обставини, що творчий шлях автора від журналіста до письменника розвивався фактично через всі жанри – від інформаційних, аналітичних та художньо-публіцистичних (багато з них публікувалися в центральних друкованих та мережевих виданнях, а також за рубежем), низка з таких публікацій рекомендується студентам для засвоєння в темах із жанрології. У цьому своєрідність і зручність викладу теоретичного та практичного матеріалу.
По-четверте, більшість із тем підручника вже апробовані й перевірені на практиці у різних формах викладу. Йдеться про «пересувний майстер-клас автора «Українська журналістика в європейському контексті». Упродовж років від був проведений у низці університетів України, де «прописана» журналістика. Зокрема, в Черкасах, Кропивницькому, Миколаєві, Тернополі, Чернівцях, Вінниці, Івано-Франківську. А в таких містах як Чернігів, Полтава, Житомир проблематика підручника була викладена для журналістів обласних і районних ЗМІ в рамках курсів підвищення кваліфікації під егідою обласних адміністрацій та відділень НСЖУ. Апробація цього підручника відбулася й за кордонром під час неодноразових наукових стажувань автора. Зокрема в Колегії Св. Андрея при Манітобському університеті (Канада), Стемфордському коледжі Св. Василія (США), Інституті гуманітарних наук Гельсінського університету (Фінляндія), Союзі Українців Британії (Велика Британія).
Коротко про структуру.
Багато в чому вона є новаторською, бо фактично не наслідує побудови підручників радянського типу – ні в назвах, ні в манері викладу. Така структура передбачає логічну послідовність матеріалу в кожному підрозділі, чіткий поділ тексту на такі структурні одиниці як розділ, тема, параграф, підпараграф.
Проблематика «Основ журналістики» розподілена за шістьома розділами, в кожному з яких у середньому по три теми. Назви їх не мають монографічного сліду.
У розділі «Професійні маркери» ідеться про ази професії: поняття журналіст і журналістика, попередники професії, об’єкт і предмет відображення, класичне і новітнє тлумачення фаху. Цікавими й корисними для початківців будуть параграфи про уроки від світових та українських класиків пера. Зокрема, француза Оноре де Бальзака, американця Джека Лондона, британця Річарда Олдінгтона. Національний контекст подається через постаті Тараса Шевченка, письменників епохи розстріляного відродження, голоси довго забороненої діаспори.
«Теорія» представлена першопрочитанням за оригінальними зарубіжними виданнями та докладним розглядом фактично невідомих професійним українським журналістам чотирьох теорій світового журналізму: авторитарної, свободівської, соціальної відповідальності, радянського тоталітаризму, подальшим корекціям цих теорій та з’ясуванням у них місця української журналістики. Ведеться розповідь про види та функції журналістики. Щодо функцій, то в цьому підручнику обґрунтована справжня сенсація. Розписану в науковій літературі сторожову функцію журналістики (Watchdog function - функція сторожового пса) авторства професора Бернського університету Роджера Блюма насправді обґрунтував значно раніше, ще 1897 року, український журналіст і мислитель Іван Франко.
Розділ «Стандарти» цілковито новий для українських реалій. Досі ця архіважлива для фаху проблематика в нашій навчальній літературі не висвітлювалася. І, на жаль, не викладалася. Тут же спеціально ідеться і загалом про професійні правила та їхні витоки, і про складники сучасної системи міжнародних стандартів журналістики, і про українські реалії.
Багато в чому повчальними будуть теми, об’єднані в розділі «Творчість». У ньому два блоки цієї засадничої для молодого журналіста проблематики: природа, сутність, муки, етапи творчого процесу та зарубіжні й національні правильники гарного писання. Засвоювати ці правильники буде дуже легко - подані вони в підручнику конспективно й виділені для кращого запам’ятовування шрифтовим способом.
Незвично подається і проблематика, визначена ємким терміном «Жанри». Після ознайомлення зі способами відображення дійсності та критеріями ранжування текстів подається інформація про теорію і практику жанрів – окремо в Західній Європі і окремо – в Україні. Є можливість порівняти, оцінити і засвоїти кожен жанр у такій послідовності: ознаки, види, правила написання. Самі ж правила написання текстів за жанрами відтворені також схематично.
У темах розділу «Редагування» увага початківців сконцентрована на двох видах текстів: журналістських та рекламних. Окремо йдеться про сутність редагування та особливостях сучасних комп’ютерних редакторських програм.
Розділ «Тенденції» є завершальним у підручнику. Засвоївши його, студенти матимуть можливість пізнати явище цифровізації (діджиталдізації) в сучасній журналістиці, вивчити оновлене українське законодавство у сфері засобів масової інформації. Також осмислити позитивні й негативні процеси, що відбуваються у різних сегментах національних медіа: центральній телевізійній і радійній журналістиці, крайовому та місцевому мовленні, газетно-журнальній періодиці та мережевих виданнях.
Рецензентами підручника стали відомі у практичній і науковій журналістиці особистості: Рісто Кунеліус – проф. медіа і комунікацій, директор Інституту соціальних наук і гуманітаристики (Гельсінський університет, Фінляндія), головний редактор Всеукраїнського інформаційно-аналітичного порталу «Сіверщина» Василь Чепурний, декан факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка професор Мар’ян Лозинський, доктор філології, професорка КНУКІМ Оксана Гарачковська Автор висловлює щиру вдячність шановним колегам за ретельне прочитання авторського оригіналу, високу оцінку праці та цінні зауваження й побажання, які в остаточному варіанті враховані.
Робота виконана в Київському національному університеті культури і мистецтв у відповідності з програмою його науково-освітньої діяльності. За створення належних умов праці над підручником та сприяння в оприлюдненні видання висловлюю вдячність керівництву КНУКІМу й особисто ректорові професору Михайлові Поплавському
ДЖЕРЕЛО: https://www.facebook.com/mykola.tymoshyk
