Ця публікація зʼявилась, бо так мало бути, З автором ми ніколи не бачились тільки двічі розмовляди телефоном і я мав честь подякувати її чоловікові Антоні, що дає таланту розквітнути, а це ніколи не пізно, всьому свій час...
Сповідь замість передмови
(до книги, яка ще має народитися)
Я маю брата – близнюка. Нас з ним усиновили різні сім’ї, які раніше жили по сусідству з нашими біологічними батьками. Але після усиновлення сім’я брата виїхала, щоб він не дізнався про це. Мої батьки були більш відважними і продовжували жити у тому ж селі, де були наші біологічні і «прийомні» родичі. Тоді нам було лише по три місяці і звісно, ми не пам’ятаємо цього. Перші епізоди, які я пам’ятаю це з п’яти - шестимісячного віку.
А вже чітко пам’ятаю себе десь приблизно з одного року. Є епізоди з дитинства більш яскраві, є менш яскраві. Один із перших яскравих епізодів: осінній день, на вулиці дуже сиро. Нещодавно пройшов сильний дощ. Мене і стадо гусей доручили дідусеві. Взявши дитя за руку , він жене те стадо з подвір’я на великий вигін( місце, де біля великого озерця- калюжі збирається гусяча «тусівка» зі всієї вулиці). Я ледве навчилася ходити і мої темпи не встигають за гусячим керівником. Дідусь на хвилю залишає мою руку, щоб надати « своєму гусячому війську» правильний напрямок руху. Я задивившись на хмари, що пливуть над головою, роблю кілька кроків без нього і ( теж втративши правильний напрямок руху), падаю у велику трьох метрову дерев’яну діжку з дощовою водою, що закопана в землю біля колгоспної будівлі. Діжка на мить поглинає мене, але потім виштовхує на поверхню. Я, захлинувшись, починаю відкашляватися і не можу покликати на допомогу. Дідусь оглядається і, не побачивши мене на місці, де залишив, думає, що хтось із батьків забрав дитину назад додому. А я борсаюся у великій діжці, одяг на мені стає важким, проте я не перелякана. Чи то ще така мала, що не розумію ситуацію, чи то впевнена, що все буде добре. Довго тримаюся за дерев’яне кільце діжки і продовжую розглядати хмари, нарешті відчуваю холод і наважуюся підняти ногу, щоб вибратися з пастки. Це виявляється не так легко зробити і я починаю плакати та гукати маму. Мама в цей час пекла хліб, але наче відчула, що треба подивитися: де це ми з дідом. Вийшла за ворота і бачить: дід на іншому кінці вулиці біля гусей, а я вибираюся із діжки. Вона перелякана кидається до мене. Витягнувши з води, свариться з дідом, що залишив мене без догляду. Шокований дід виправдовується, пояснює... Мене швиденько роздягають і сажають на піч, у якій печеться хліб. Тверда поверхня печі мені не дуже подобається. Але мені подобається тепло і я вимагаю дати мені ще й мою ляльку – мотанку, щоб вона теж зігрілася.
Другий яскравий епізод: нам будують новий будинок. Мама каже, що це толока. Зійшлося багато -багато людей. Одні з них ногами місять глину, інші роблять глиняні цеглини. Ще є ті, котрі викладають з тих цеглин стіни. Поруч на багаті готують обід для усіх тих, хто тут трудиться. Співають! На дерев’яній «балці» (дерев’яна опора до якої кріпиться стеля) викарбовано 1960 рік. Мені дуже подобається, коли багато людей разом працюють та ще й співають! Я люблю все і всіх!
Бачу сни, у яких я літаю, бачу Землю з висоти, бачу гори. Наше село розташоване на рівнині. У ці роки в нашому селі ще ні у кого не було телевізорів, тому я не могла цього ніде побачити. Сни кожної ночі продовжуються. Я, нарешті, уві сні розумію, як можна керувати польотом, як можна приземлитися там, де мені хочеться.
Мені 5 років - я стрибаю з високо розхитаної гойдалки – мама перелякана, а я не ушкоджена.
Мені 10 років – стрибаю з горища, бо драбину хтось прийняв. Батьки перелякані, я не ушкоджена. Потім було ще багато ситуацій, коли Небо мене рятувало, допомагало...
Мені 11 років– знаходжу документ на усиновлення, який не викликає у мене ніяких емоцій. Лише цікавість : мого біологічного батька звати Глазачев Іван. Іван? Так само, як і мого прийомного татка? Тільки прийомний Собко. Рідну маму звати Надія, прийомну – Лідія.
Читала у книгах, що діти, дізнавшись про щось подібне, мають травму, плачуть. А я звідкись знаю, що так мало бути! Має бути і мені байдуже. Відчуваю, що мене батьки люблять ( не тільки батьки , але й усі кого я знаю) і я не маю ніякої образи ні на кого.
Мої батьки одними з перших у селі купили телевізор і я разом з дідусем дивуюся різноманіттю світу.
Приблизно з 12 років усвідомлюю, що я часто «звідкись» знаю, що буде наступної миті, наступного дня. Часом бачу сни, які потім повторюються один в один у реальному житті. Думаю, що це нормально і усі інші бачать так само, як і я. Часом уві сні я плаваю, хоч у нас ніде не має водойм, річок і я в реальному житті не вмію плавати.
Мої однокласники, які Слава Богу майже усі ще живі «відкрили»: якщо я підпишу їм зошит, то у ньому не буде двійок. Я цього не усвідомлюю, але залюбки підписую зошити усім бажаючим.
Наша вчителька літератури захворіла і до нас на заміну прийшла інша, яка недавно працює в школі. Ми пишемо твір, здаємо. Наступного дня вчителька роздає зошити. Я відкриваю свій зошит: мій твір перекресллено і написано «Списано»! Стоїть велика 2. У мене починають капати сльози: «Я не списувала!»
– Сядь! Уже, як списуєш, то могла б хоч помилок менше робити!
Я продовжую вперто стояти.
– Я не списувала!
На щастя заходить директор. Він знає мене краще, ніж вчителька. Посміхається мені, підморгує і пропонує вчительці дати мені іншу тему, посадити на окрему парту і щоб я написала твір по новому. Вона так і робить.
В кінці уроку забирає зошит, читає і каже:
– Ти це десь вичитала?
Я мовчу, бо не розумію, як можна вичитати те, що я написала.
– Робиш багато помилок! – Каже вчителька і повертає мені зошит, щоб я вдома знайшла і виправила помилки.
Я розумію, що зміст їй сподобався і дуже задоволена цим. Помилки роблю і по сьогодні. І не тому, що не знаю, як правильно написати, а тому, що думки випереджують одна одну і я ледве встигаю їх зловити.
У18 років офіційно ( від мами) дізнаюся, що в мене є брат близнюк і він мене запрошує на традиційні «випровадини», бо має йти в армію. Знайомимося з ним вперше і виявляється, що у нас життя йшло паралельно: усе що було в його житті – було і в моєму. Він пише з дитинства вірші( воно і не дивно, бо його прийомна мама вчителька української мови та літератури). Я пишу десь з третього класу казки, детективи. Поезію менше, але теж пишу. Це трішки для «сторонніх» дивно, бо мої прийомні батьки прості колгоспники. Звідки ця тяга у дитини?
З цього ж періоду усвідомлюю, що я можу відчувати брата і інших дорогих мені людей на відстані. Знаю, коли у них все добре, коли є якісь проблеми. Знаю, коли їм подзвонити чи написати. Але на той час я не надаю цьому великого значення, бо це ж нормально для усіх.
Я студентка, мої друзі вважають мене талісманом, бо варто мені бути присутньою,(якщо навіть не відкриваю при цьому рота і нічого не говорю), все вирішується найкращим чином.
Починаю працювати і починаю ще більше розуміти величезну силу слова.
Виходжу заміж. Весілля у Будинку культури. Про церкву у ті роки з моєю роботою не може бути й мови. Поки йде церемонія мені чітко приходять слова: Скажи:» Перед Богом і людьми беру тебе коханий за чоловіка». Я повторюю їх пошепки. Наречений чує мій шепіт, посміхається і теж повторює до мене.
Брат близнюк закінчив юридичне і хоче розшукати нашу біологічну маму, щоб подивитися в її очі. Я прошу його не робити цього. Це не тому, що я не хочу побачити її і наших брата Бориса та сестру ( не знаю як її звати), а щоб не зіпсувати їм життя. Я знаю, що вона вдруге одружена і в тій родині про нас ніхто не знає. Працюю в школі ( Нетішин, школа No 2) Обожнюю свою роботу. Люблю дітей і вони мене теж. Цікавлюся екзотерикою. Це дуже цікаво! Це моє! Пишу!
Читаю Реріхів. Купила усі томи Конкордії Антарової. Здається, я це знала завжди! Як приємно отримати підтвердження того, що ти не один так думаєш! Період Чумака. Усі дивляться, як він збирає стадіони, як заряджає воду. А я не розумію в чому тут сенсація? Я теж можу заряджати. І кожен може заряджати! Можу руками знімати головний біль.
1988 рік – мені 28 років. Сниться сон: ми з татом стоїмо на подвір’ї. На дворі дуже гарне світло. А за ворітьми густа темінь. Я кажу:
– Ходімо до хати.
– Ні, мені не можна до хати, – каже він і йде до воріт.
Знаю, що ось – ось приїде автобус і він має їхати до якогось лікаря. Я хочу його провести, але він бере мене за плечі ставить біля білого - білого тину і каже:
– Стій тут, тобі далі не можна.
Він йде геть у ту темряву, а я стою і дивлюся, як він тане у ній. «Мені туди не можна».
Через тиждень мій прийомний татко помер. Через три дні бачу сон: «Наче ми з мамою домовляємося разом робити поминки (на 9 день), для цього ми з чоловіком маємо приїхати до неї раніше на два дні. Але уві сні я не можу своєчасно приїхати. Приїжджаю сама в той останній день, коли має бути поминальна вечеря. Автобус зупиняється, мене зустрічає мій брат – близнюк і з ще однією родичкою.
Мама питає:
– Ти ще пізніше не могла приїхати? А чого ти сама? Ви ж мали
допомогти, мали продукти привезти. Я їй пояснюю, що трапилося непередбачене...».
В реальному житті ми вже маємо білети на завтра їхати до мами. Пізно вечором сусід (з однієї з нами площадки) просить мого чоловіка «пристрелити» карніз для гардин. «Це роботи на пять хвилин» - каже мені чоловік і йде допомагати. Через п’ять хвилин повертається з відстрелиним великим пальцем на правій руці. «Будівельний пістолет» дав відбій і палець відірвало. Викликаємо швидку і йому цілу ніч пришивають палець. Зрозуміло, що на ранок я не можу їхати до мами. Їду наступного дня. Коли приїжджаю, мене зустрічає мій брат з родичкою і мама каже:
–Ти ще пізніше не могла приїхати? А чого ти сама? Ви ж мали допомогти, мали продукти привезти. Я їй пояснюю, що трапилося непередбачене... І розповідаю про відстрелений палець. Таких снів багато, і, коли сниться, то все в житті повторюється.
Я дуже задоволена роботою, будинок в якому наша квартира за 50 метрів від школи у якій я працюю, мої діти( два синочка) теж навчаються там. Чому я маю міняти щось? Я люблю свою роботу, мене люблять діти, мені тільки недавно дали »Відмінника народної освіти»... але йде відчуття: ви маєте їхати в столицю. У чоловіка теж таке відчуття, що нам, як тепер кажуть: треба вийти із зони комфорту і їхати в столицю. Розум опирається. Відчуваю, що там мене чекає якесь випробування.» Я не хочу!!!»- кричить розум! Проте я слухаю своє серце. Валерій підтримує цей вибір. Ми з ним завжди були на одній хвилі і добре розуміли одне одного. Це не значить, що ми не сперечалися. Суперечки були на 10 – 15 хвилин, поки ми встигали найти спільне рішення. Довго сердитись на Валерія не можливо, він суцільний позитив. А найчастішою темою наших сварок була « Подарунки». Він не міг жодного дня прийти без подарунку чи для мене, чи дітей. Я сердилася, бо думала, що подарунки це добре, якщо в міру.
Мені 40 років, бачу сон: я у якомусь приміщені, тунелі. Переді мною машина з величезними лезами( кинджалами), які невпинно наближаються до мене. Мені лячно, бо відступати не має куди. Я уві сні розумію, що мене зараз можуть перемолоти. І в мене вириваються крик: А Бог все рівно сильніший!» Машина зупиняється, а я стою і розумію, що це була перевірка, екзамен на зрілість для мене.
Через кілька днів чоловік на роботі ( Київ, військове підприємство на вул. Хвойки, Петрівка) падає з висоти, рятуючи 8 молодих співробітників: осколочний перелом хребта. Хребет (осколки) змушені викинути, вставляють тимчасову пластину, яку потім треба буде замінити. На його роботі спочатку заспокоюють мене, обіцяють допомогти з грішми на операції, лише треба почекати, бо директор підприємства у відрядженні за кордоном. А вже через тиждень заявляють, що нічого не знають, ніякого нещасного випадку у них не було. Усіх підлеглих чоловіка уже звільнено. (Не дивлячись на погрози вони готові були свідчити у суді на користь чоловіка). Звертаюся за допомогою, йде розслідування, яке підтверджує, що нещасний випадок був, проте це вже не державне підприємство, а приватне. (Його нещодавно було викуплено за копійки) І воно не зобов’язане нічого нікому допомагати, бо він працював без належно оформлених документів). Працював без належних документів? На військовому об’єкті? Керував двома бригадами без належних документів? А як би він не врятував тих восмеро хлопченят, то теж ніхто нікому не був би винен?
У чоловіка паралізоване усеньке тіло, лише руки і голова функціонують... Операції забирають усі заощадження, машину, квартиру...
Живемо в орендованому приміщенні... Я міняю роботу, бо мені потрібен вільний графік, адже я частіше в лікарні, ніж вдома.
Йду працювати в агентство нерухомості. Зарплата краща, ніж в школі, вільний графік...
Розумію, що лише операції чоловіку не допоможуть і починаю шукати все, що могло б допомогти йому: вивчаю по новому анатомію, цікавлюсь народною медициною, різними методиками масажу, в тому числі рейки (без дотиковим). Знаю безліч прикладів, коли відбулося зцілення у інших паралізованих людей. Плекаю надію... І раптом приходить чітке розуміння, що його треба відпустити. Плачу, прошу дозволити зцілити, але отримую відмову і ... через рік паралічу відпускаю.
Залишаємося з двома неповнолітніми дітьми без житла і без будь якої допомоги, бо це 90- і роки, коли всі виживають хто, як може.
Тільки через рік після смерті чоловіка я вперше приходжу до свідомої!!!! Молитви. А сталося це так:
На Різдво 2003 року моя подруга запрошує мене до себе. Я змушена відмовити, бо саме 7 січня о 18-00 маю зустріч з клієнтом, що має орендувати офісне приміщення на вул. Лесі Українки. Ми домовилися про підписання договору саме на цей день, бо наступного дня він вже мав летіти у Відень.
Клієнт на зустріч не прийшов...
Дуже втомлена і морально і фізично, повернувшись додому я вперше розмовляю з Отцем, як з батьком: плачу, розповідаю, прошу. І вже на наступний день!!!! отримую відповідь- допомогу! ( Цю подію я описала у своїй автобіографічній повісті» Коли вмивається душа». З Небом - Всесвітом можна! треба розмовляти!!! Це наша Божественна сім’я! З тих пір розмовляю зі своєю Божественною сім’єю регулярно! Відчуваю їх присутність, їх розуміння. Закривши очі можу бачити світлі образи тих із них, з ким розмовляю. І кожного разу, коли прошу ... відразу ж отримую відповідь.
Під час молитви раптом приходить розуміння, що я дуже завинила чимось перед Ісусом. Що я була у тому натовпі, коли його розпинали. Ким я була і що робила не відкривається. По сьогодні прошу у нього вибачення, прощення. Каюся!
З тих пір при «усвідомленій» молитві бачу потоки Світла Отця. Проте деякий період лише насолоджуюся цим, але нікому не розповідаю, бо не впевнена що зрозуміють і подумають, що це не реальність, а моя письменницька фантазія та уява.
Дуже вдячна пані Оксані( Мій світ) за те, що мала змогу переконатися: знання мої, то не письменницькі фантазії і нас однодумців на землі вже багатенько! Її гості неймовірні, чудові! Вони теж розуміють: коли ми об’єднуємося – реальність міняється стрімко!
Моя мудра Божественна сім’я розуміє мене краще, ніж я сама себе розумію і незабаром віддає заміж ( чому думаю, що це вони, бо це ще одна історія – казка, про яку я теж розповіла детально у своїй повісті »Коли вмивається душа») за італійця- вдівця, який не хоче навіть слухати про те, щоб я пішла працювати. Він зовсім не багатий. Але категорично проти моєї роботи. У мене йде спочатку протест, а потім розуміння, що таким чином мені створюють умови для духовного і культурного розвитку. Сприяють тому, щоб я нарешті серйозно віднеслася до своєї «писанини», прислухалася до себе. Проте я відмовляюся їхати жити в Італію. «Відмовляєшся жити в Європі?» - дивуються знайомі. « Я хочу, щоб Європа була в Україні»- відповідаю я. Ми живемо 15 років в Києві. А коли захворіла моя мама, мій італієць погодився жити в українському селі і допомагав мені доглядати мою маму. Ось така вона моя реальність.
Хочу пояснити тим, хто не розуміє, як це у різних людей буває інша( різна) реальність. У день нашого одруження ( з італійцем) синоптики передають у Києві дощ. Ми маємо святкувати в ресторані на Набережній, я не беру парасольку, бо знаю, що дощу не буде. Десь о 18 годині по іншу сторону Дніпра небо стає чорним і там йде дощ, а на нашій стороні ясне Сонце. Усі дивуються, роблять фото.
Тепер я розумію, що зовсім не випадково у моєму житті щось відбувається. Мені завжди зустрічаються люди – ангели: добрі, розумні, щирі! Мої батьки. Низький їм уклін! Моя перша вчителька Бородій Надія Іванівна! Мій перший чоловік, батько моїх дітей –Гаєвський Валерій Антонович. Мій перший керівник– директор ЦБС – Барахман Тамара Давидівна. Директор школи Троценко Любов Абрамівна. Директор школи Балаян Станіслав Араратович. Поетеса Яніцька Неоніла! Мої діти, мої внуки! Та багато- багато інших людей! Низький вам уклін за те, що ви є у моєму житті. Починаю розповідати- свідчити про те, що сама пережила і що знаю: Молитва діє! Не вживайте поганих слів! Не забруднюйте енергію свого простору!
Продовжують снитися сни, усі значимі. Згадаю лише два з них:
Я вже знову замужем, проте уві сні знаю, що мій чоловік ( покійний) єдиний у мене і він має йти від мене до іншої жінки. Серце крається від болю, не хочу його відпускати, не хочу втрачати! Але я йому кажу: «Якщо ти там будеш щасливий – йди. ( Розумію, що це не правильно робити йому боляче, так, як і мені зараз, проте дуже хочеться! Хочеться сказати: Дітей ти більше не побачиш». Натомість я, ледве стримуючи сльози, кажу:
– Не хвилюйся. Якщо захочеш продовжувати спілкуватися з дітьми – я не заперечую. Так їм буде краще». Мені так боляче ще не було ніколи! Навіть коли проснулася ще це відчуття втрати переслідує мене весь день. Через тиждень знову бачу сон: мій чоловік ( покійний) стоїть перед якоюсь комісією. Він наче здає екзамен. Я там теж є. Усі дивляться на мене і чую голос – запитання:
– Ти маєш якісь до нього претензії?
Я намагаюся, щось пригадати негативне і нічого не знаходжу. « Ні! – Відповідаю і просинаюся. Знову закриваю очі і бачу чоловіка у світлому сяйві. З тих пір я чітко усвідомлюю чому я мала відпустити його. Його там чекали. Він і до нині під час молитви, якщо покличу, може стати поруч у світлому осяйному одязі.
Мені 45 років – я їду на велосипеді, машина наїжджає на мене і метрів 50 суне і мене, і велосипед. Велосипед в такому закрученому стані, що важко зрозуміти, що це за купа залізяччя, у мене ж лише подряпини на коліні та на долоні.
Мені 50- я навчилася плавати!!! ( Італія, містечко Аласіо ). Сама? без будь якої допомоги інших? Захотілося подякувати морю і я подарувала йому розу.
Мені 52 – виходжу з автобуса і маю переходити дорогу, поруч мене на великій швидкості проїжджає машина, мене аж розвернуло повітрям, черкнувши моє вдягання. Усі, хто бачив цю сцену, завмерли.
Мені 57 –років автокатастрофа нашої машини та великогабаритної машини. Наша машина в такому стані, що ремонту не підлягає, ми з чоловіком живі. У мене перелом руки, у нього перелом 5 ребр.
Я, нарешті, розумію, що Небо до мене дуже- дуже прихильне, але і я вже маю щось зробити для нього. Вирішую «публічно» подякувати і йому, і моїм Ангелам і донести, як можна більшій кількості людей звістку: молитви працюють!!! Я поважаю усі конфесії, бо розумію, що це лише різні стежки до Єдиного Творця! Я поза усіма конфесіями! Бог чує усіх! Говоріть з Небом, прислухайтеся до нього. Пишу книгу « Коли вмивається душа». Потім будуть інші книги ( «Червона ріка», «Та, що з ребра» та інші). І всі вони – то моя подяка Небу і моїм Ангелам.
Приходить час, коли розумію, що лише книги, то не достатня « вдячність» моїй Божественній сім’ї. Мені хочеться зробити щось більше для Бога – Всесвіту, для Бога в людях.
Відчуваю, що можу допомагати людям на відстані, можу зцілювати енергією, словом і порадами. Знають про це усі мої друзі і рідні. Прошу дозволу допомагати іншим людям і мені дозволяють допомагати ( але не усім і попереджують, що це тимчасово, бо у мене інше завдання). Я з великою вдячністю приймаю все, що подає мені мій сьогоднішній день і чекаю, коли відкриється мені «моє завдання».
Приходить велике бажання зробити Центр фізичної реабілітації та духовного зцілення. На зразок того, який у 1930 – х роках був створений у Львові ( Андрія Шептицького), але ще більш розгалуженим. Щоб в усіх країнах світу у нього були (візуально впізнавані) філіали, де кожен міг би отримати кваліфіковану допомогу для фізичного тіла і зцілення усіх тонких тіл, зміцнення Духу. Цей центр бачу, як присвята Матері Божій. Я чітко уявляю кругле приміщення, ще два інших приміщення по обох боках. Зверху це нагадує білу пташку з розкинутими крилами. А біля входу до цього Центру фонтан і статуя Матінці. У неї на руках багато- багато розаріїв, подарених тими, хто зцілився, відродився. А навколо величезний парк – сад, де багато квітів. І там гуляє дітвора, яка теж зцілюється за спеціальною не медикаментозною програмою. Маємо групу однодумців і працюємо над цим проектом.
І ось прийшов момент, коли мій чоловік – італієць запитав: «Скажи, для чого тобі усе це? Ти впевнена, що це комусь треба? Мені вже 86, я хочу частіше бачити твої очі, а не потилицю... ( Це так він мене бачить біля комп’ютера). Мені стало не зручно. Я пригадала, як я жаліла за тим, що недолюбила, недоцілувала, недо...недо... свого першого чоловіка. Невже історія повториться? І прийде момент, коли я знову буду жаліти?
Вирішую залишити усі проекти... Вони можуть без мене, а мій чоловік - ні! Він поки ще може самостійно сам себе обслуговувати, і фізично почувається добре. Проте він не може вже сам піти ні в магазин, бо через дві – три хвилини не пам’ятає куди йшов і за чим. Він не може йти сам гуляти, бо потім не пам’ятає дороги додому. Поки я є поруч, у нас все добре і він почуває себе впевнено... Отож щоб не жаліти, що чогось не «доробила» викидаю усі проекти, усі записи, усі номері телефонів... «Тепер мій головний проект 24 на 24 мій італієць!» - запевняю сама себе. «
- 24? Це ти перебільшуєш, - шепоче совість. – Години три чотири у тебе завжди можуть знайтися для писання.
- А кому воно потрібне те моє писання? І тут дзвінок від Софії Бланк:
- Давай знайомитися! Я чула, що ти пишеш казки. Напиши казку про Ангелів. Дітям треба гарні сучасні казки».
- Про Ангелів?
Звісно про Ангелів я не можу відмовити. Пишу.
» Але тільки це писатиму і більше нічого», - обіцяю сама собі і усміхаюся з цієї побрехоньки.
- Ти знову пишеш? – Запитує Антоніо.
- Я не можу не писати. Це, мабуть, у мене такий діагноз. Але
гуляти ми будемо завжди разом, - обіцяю я. І це вже щира правда, бо я не хочу жаліти, що недодала йому уваги. У мене такий болючий досвід уже є. Тай він того вартий.
А ще через деякий час знайома ділиться матеріалом про талановитого письменника, режисера... це Петро Олар. Я читаю і боюся, бо відчуваю, що мене цей Десятий вал ( так називають митця друзі) може захопити і знову понести у вирій...
- Тобі не можна йому телефонувати, - запевняє мене мій розум. – Ти ніхто і звати тебе ніяк, куди ти прешся?
Ти така наївна, блаженна( щоб не сказати дурна), думаєш йому буде цікаво, те що ти там собі нафантазувала?
«Хіба я колись слухала тебе, розуме? Я слухаю серце, - виправдовуюсь я, поквапливо набираючи номер Петра Олара, щоб не передумати. А заодно й замовити його книги. Дуже цікаво пише. А про село, про хату, про поріг!!! Це пісня мого серця.
Мені справді лячно, бо я ніхто і звати мене ніяк, а абонент це такий генератор ідей, що збиває не лише з ніг, але й з пантелику... І коли я чогось боюся, то йду саме туди, де сидить той страх. Ця звичка у мене ще з дитинства.
Знаю, дякуючи таким людям, як пан Петро, попри усі катаклізми, негаразди, пандемії, війни – Світ міняється на краще! Люди стають кращими! Можливо і я чимось трішечки стану в пригоді тому Новому Світу.
Надіюся, що продовження буде цікавим... Най так і буде! Амінь!
( Новели та оповідання з Нової книги, назву якій дамо ми з вами аудіо читає Петро Олар)
Дай мені руку, татку!
Василева рука затерпла уві сні, чоловік повернувся на інший бік і холод миттю охопив мокру спину. Він злякано відкрив очі. Зоряне літнє небо над головою байдуже дивиться на нього, поблискуючи холодними зірками. Поруч верби миють коси у річці. Це в ній він намок. Жах враз обценьками охопив серце. Василь пригадав, як син вів його через кладку додому з шинку. «Де дитина? Він же теж намочився біля мене,»- різонула думка схвильоване серце. Схопився на ноги – хмелю, як і не було. Стежкою поміж верб кинувся до хати.
– Петрику, синку! – загукав ще з порогу.
Хата відповіла німотою. У Василя підкосилися ноги, дрібно затрусились руки, він оглянув всі кімнати – пусто. Переляканий чоловік знову кинувся до річки. Ось та кладка, через яку вони йшли. Ось вони спускалися... Річка не дуже глибока.
Для нього – дорослого чоловіка не глибока, а для маленького п’ятирічного хлопчика? Василь наблизився до води, з жахом розглядаючи на мокрій землі сліди своїх черевик, а поруч маленькі сліди сина... Невже він упав у воду?
Як не намагався пригадати, що сталося тут біля річки, – не міг. Ніч зітерла з пам’яті вчорашній вечір, залишивши лише голос сина крізь сльози: «Дай мені руку, татку! Дай мені руку, татку!»
Йшов спочатку понад річкою за течією, вдивляючись у пітьму. Потім спустився у воду і пішов у брід, обережно обмацуючи дно ногами, аж поки ніч не відпустила місяць на спочинок.
– Петрику! Синку! – гукав голосно, надривно. В селі загавкали собаки. На вулицю вийшли люди.
– Що сталося, Василю?
«Що їм сказати? Що втопив дитину?»
Василь вже кілька місяців після роботи йшов не додому, а до нового шинку, що відкрився навпроти тракторного стану. Обманював себе, що топить у пляшці свою тугу за рано померлою дружиною. Оковита топила не тугу, а його долю. П’ятирічний син, що в день залишався з бабусею – його тещою, вечором біг через кладку по той бік річки, до того шинку, щоб забрати швидше татка додому. Так було і вчора.
Небо краяла громовиця, вітер шарпав сутінки...Літня злива щедро напувала землю. Петрик під дощем прибіг до шинку, коли Василь виливав собі до келишка останні краплі з півлітрівки.
– Ти чого по дощі бігаєш? Подивись, як намочився! – гримнув на сина.
– Татку, я боюся сам бути вдома.
– Треба було залишатися у баби!
На хлопчикових очах з’явилася роса. Він був малим і ще не вмів пояснити, що боїться не так за себе, як за батька, адже п’яному не легко перейти вузьку кладку через річку.
Василь взяв для малого його улюблені кукурудзяні палички, собі замовив ще сто грам горілки, а потім ще пляшку пива і, нарешті, вони вийшли на вулицю. Літня злива закінчилась і батько з сином по розквашеній землі стали спускатися до річки. Петрик міцно тримав тата за руку, щось йому розказував. А потім все, як в тумані. Василь здається послизнувся... Ні! Він не втримав рівноваги на дерев’яній кладці і впав у воду. Довго вибирався на берег. А Петрик? Він його потягнув за собою у річку? Звідки дитина гукала: «Дай, мені руку, татку?» З берега? Чи з річки? Василь, коли вибрався з води відразу ж відключився. Заснув.
Зараз йому хотілося вмерти, кричати, вити вовком, стерти з пам’яті вчорашній день, цю ніч, все своє життя...
Навіть зверхники не сміялись. Люди кинулись і собі вдивлятися у воду, шукаючи дитячі сліди на березі, на вигоні у спориші, аж поки до гурту не підійшла Надія. Її хата була найближче до річки.
– Що, Василю, шукаєш сина у воді?
Чоловік скляним завмерлим поглядом дивився на русяву жінку. Стало соромно за себе. Вона – мати чотирьох дітей, набагато старша за нього, справлялася після смерті чоловіка, сама зі всіма проблемами і ніхто ні разу не чув, щоб жалілася на свою долю. А він? Кожного вечора шукав, кому б то в шинку поплакатися...
– Вилазь, сволото. Він у мене в хаті спить. Віриш, я вночі гріх взяла на душу, думала: хай би ти помер та й не мучив ту дитину. Але раз ти вижив, то піду заявлю на тебе, щоб позбавили батьківських прав. Краще твоєму Петрикові не мати такого ката. Як би ж я вночі не почула, що та дитина лементує на березі, то чим би це закінчилося?
Василь з опущеною головою виліз на берег, став навколішки:
– Надю, простіть мене! Більше такого не буде! Клянусь!
– На що мені твої клятви? Думаєш в них хтось повірить? Молодий здоровий, а до чого себе довів? Хата, поки була жива твоя Марічка, як писанка стояла. А тепер? Все задимлене, облуплене.
– Я ж на роботі з ранку до вечора, тьотю.
– Звісно, ти дуже зайнятий, а ось по шинках гуляти час знаходиш.
– А ці бариги бачиш, яке зручне місце для свого шинку знайшли? – приєдналася до розмови інша сусідка. – Так всі наші чоловіки зіп’ються. Я давно хотіла ті Любі волосся повиривати, щоб знала, як і кому наливати тої отрути.
– А Люба тут при чому? У неї робота така. Кожен сам собі хазяїн. Кожен вибирає сам – травитися йому, чи ні...
Люди сперечалися, говорили, а Василь, обхопивши голову руками, плакав від радості, що син живий. Пошепки дякував Бога, дякував річці... Він готовий був спокутувати всі свої гріхи, вислухати всі звинувачення, тільки б Петрик був з ним.
Зів’ялі зорі розтанули в ранковому небі і люди мусили закрити місцевий фронт, бо ж у кожного своїх клопотів по вуха.
Коли вже усміхнулося із - за обрію сонце, Василь, наче прокинувся, встав і швидко пішов додому. Попоравши худобину, поліз до льоху, щоб взяти вапна. Він вирішив сьогодні не йти на роботу, а навести лад в господарстві: побілити хату, підправити хлів, знайти підпори для похиленого тину. Чоловік твердо вирішив більше ніколи не заходити до шинку, а оковитої і в руки не брати.
– То ти, п’янюго, вже навіть на роботу вирішив не ходити? – почув він голос своєї тещі.
Баба заходила на подвір’я, ведучи за руку Петрика. Це означало, що вона була в курсі останніх подій. Побачивши біля тину сокиру, схопила її.
– Зарубаю тебе, сволото, за дитину.
Василь слухняно схилив голову, навіть не ворухнувся для захисту. Натомість переляканий Петрик, випередивши бабусю кинувся до батька, розкинувши рученята, як крила:
– Ба- ба – бабцю, то то мі- мій та- та- татко! – заплакав заїкаючись.
З цих пір Василь перестав пити, але Петрик почав заїкатися.
Чому за помилки дорослих знову платять діти? Боже, чи дозволиш ти виправити їх?
Лалі буде якщо ви вподобаєте творчість нашої українки з Італії....
Підготував до друку та начитав для радіо Петро Олар
