Україна - це українці
Підтримати
Підтримати

Наталія Уварова роду Терещенків

15 Квітня, 2021

Наталія Уварова роду Терещенків

Солнце идет умирать на Восток,
Чернь восклицает: “Славы и власти!”
Права – мне на последний глоток
Неупиваемой чаши причастий.

Галина Уварова
(сучасна російська поетеса)

Минулий день змінювався наступним і нічим суттєво не відрізнявся від попереднього. Так проходили усі останні роки. І навіть передчуття невідворотного кінця не лякало, не холодило кров. Навпаки, маленька кімнатка на мансарді в Парижі немов виштовхувала у безкінечність. Тільки одне заспокоювало – ікони. Вона несамовито віддавалася їх написанню і згадувала минуле. Життя, як німе кіно, все проходило і проходило у образах рідних і просто знайомих людей, які промайнули немов головні дійові особи кінострічки і приходили повсякчас у снах і спогадах… Скільки молитов чула ця невеличка, мов келія, кімнатка: і за розіп’яту батьківщину, і за рідних, і за зовсім далеких.
Після смерті другого чоловіка, графа Луї де Гвідона, відомого у Франції льотчика, капітана військово-повітряних сил, втрати практично усіх друзів і однолітків, з якими єднали спогади, дитинство, пережиті удари долі, Наталія Уварова вела замкнений, аскетичний спосіб життя. Вона була не надто говірка навіть зі своїми онуками: Клодом, Жаком і Франсуазою. Але все ж таки найтепліші стосунки у неї були з Жаком, дуже часто можна було застати їх за довгими розмовами пошепки. Йому, тільки йому Наталія, напевне, залишила найбільше оповідей про своє щасливе життя у далекій і незрозумілій для онука Росії.
І чого тільки не траплялося у цьому довгому переплутаному житті. Вона розуміла – ХХ століття багатьох не пощадило, залишивши по собі гіркий присмак образ і питань без відповіді – Чому? І за які гріхи? Злами держав, понівечені долі, жертви воєнних лихоліть… Їй дуже часто ввижалися хрести, їх було тисячі, вони виростали на місці згадок про щасливих і успішних людей, які оточували і супроводжували її неординарний шлях від дитинства і до глибокої старості.
Йшов 1987 рік – останній рік її життя. Вона і сама дивувалася від самого розуміння того, що пройшла шлях майже у століття. А одного дня вона тихо і безшумно пішла – їй було 97.

Наталія народилася 3 серпня 1890 року в Києві, куди переїхали у 70-ті роки її батько Федір Артемійович Терещенко і його старший брат Микола Артемійович. На той момент рід Терещенків, який своїм козацьким корінням міцно тримався на землях Глухівщини, уже звучав не тільки в Росії, але й в Європі.

Родинний герб династії Терещенків

В 1870 році в руках клану Терещенків було зосереджено понад 10 цукрових заводів. У тому ж році Артемій Якович, батько трьох братів – Миколи, Федора та Семена – дає їм повну свободу, скориставшись якою, вони засновують «Товариство бурякоцукрових і рафінадних заводів братів Терещенків» з початковим капіталом у 3 млн. крб., який згодом розростається до 12 млн. крб. прибутку на рік. Справами Товариства займалися 14 контор в різних містах Російської імперії. При тому, що у кожного з братів існував іще й свій власний бізнес.
До речі, у набожного Артемія була умова, яку він висував і своїм синам: 80 відсотків прибутку від цукрових заводів мали потрапляти не до кишень акціонерів, а витрачатися на меценатство. Батьків заповіт брати гідно пронесли через усе своє життя і передали своїм нащадкам.
Між тим, слава роду Терещенків дійшла до царського престолу. І в 1875 році імператором Олександром ІІ їм був пожалуваний дворянський титул, який успадковувався по чоловічій лінії.

На фамільному гербі було зафіксовано гасло: «Служіння громадським користям». І вони дійсно служили своєму народові. Не злічити, скільки добрих справ за своє життя зробили Терещенки. На їх рахунку десятки закладів освіти, охорони здоров’я, сиротинці, притулки для бездомного люду, храми, а крім того колекції картин, історичних цінностей, які потім були заповідані рідному Києву і прославили його багатим зібранням музеїв російського, східного і західноєвропейського мистецтва. Масштаби доброчинності досягали космічних величин. Тільки один Микола Терещенко протягом свого життя на благодійні цілі витратив понад 5 млн. крб. Але чим більше вони витрачали, тим швидше росли їх статки.
Наприкінці ХIХ століття родина Терещенків стала дивовижно заможною, навіть за мірками Європи. Їм належали понад 150 тис. десятин землі, цукрові, спиртові, лісопильні й льонозаводи, суконна фабрика, авіамайстерні й аеродром.
Діти, що народжувалися в цьому сімействі, виховувалися на родинних традиціях. Всі знали, що рід Терещенків започаткував прадід Яків, який вийшов з глухівського козацтва. Ні Артемій, ні його сини, ні онуки ніколи не цуралися свого походження, а навпаки плекали пам’ять роду тим більше, що пройшло не так багато часу – трохи більше півстоліття – від їх стрімкого злету, тому живими були спогади про просте походження і можливість досягнення успіху завдяки важкій щоденній праці. Доволі часто Наталії, як і іншим дітям, доводилося чути, коли батьки обговорювали плітки, які ходили в народі про те, що нібито дід Яків знайшов свого часу величезний скарб, який і став основою їх сходження, а інші казали, що Артемій володів даром притягування грошей, недарма його ще за життя в рідному Глухові пошепки називали «карбованець»… Розмов навколо їх родини ходило багато, але причиною їх успіху, скоріш за все, були розум, працьовитість і божа іскра. Жодна дитина цього славного сімейства не прожила свій вік безплідно. Але це окрема історія.
Наталія ж Федорівна Терещенко, про відомі і незвідані сторінки життя якої йтиметься далі, була наймолодшою дитиною, народженою від другого шлюбу Федора Терещенка з Надією Хлоповою, дочкою дійсного статського радника Володимира Володимировича Хлопова. Дитячі роки проходили у розкошах батьківського будинку в терещенківському кварталі, що розташувався вздовж Бібіківського бульвару (нині бульвар Шевченка) у Києві. Зараз цей будинок є приміщенням Державного музею російського мистецтва. Вона отримала чудову освіту, крім того була майстерною наїзницею, оскільки батько завзято займався конярством. Коли Наталія подорослішала, Федір Артемійович намагався їй привити любов до своєї справи – хотів, щоб вона навчилася обліковувати фінанси, вести документацію. Але не в її характері було коритися батьковій волі, Наталія тягнулася до природничих знань, до медицини. І домоглася таки згоди на навчання в акушерській школі. Цей вибір і став визначальним у її житті, принаймні до еміграції.
Чим ближче було двадцятиліття, Наталія відчувала невідворотність заміжжя. Тим більше, що була вона завидною нареченою – багата, гарна, іменита. В той час їй уже належала садиба у Турчинівці, де Федір Терещенко у 1889 році розпочав будівництво палацового комплексу, який за його задумкою мав стати приданим його коханої дочки. До речі, Наталія показала себе традиційно для роду Терещенків як ділова і підприємлива особа в питанні добудови маєтку в Турчинівці. Федір Артемійович помер у 1894 році, не встигнувши завершити всі справи, і свій родинний спадок Наталія добудовувала уже сама, будучи зовсім юною дамою. У 1910 році вона виходить заміж за 27 – річного Сергія Сергійовича Уварова. Невідомо, був цей шлюб укладений по коханню або з метою укріпити родовід? Однак Сергій у київських колах вважався красенем і естетом, при тому його генеалогічне древо вбирало в себе древній рід від Золотої Орди в особі мурзи Мінчака Косаєвича – по батьковій лінії, а по материній – від Михайла Ломоносова, видатного російського ученого. Зараз існують різні погляди – немов би на початок ХХ століття рід Уварових був збіднілим, тому шлюб з надзвичайно багатою Наталією Терещенко виявився єдино правильним рішенням. Але існують і інші погляди.
Графському роду Уварових належало селище Ємільчіне, а ще більшість невеличких сіл Новоград-Волинського повіту. Загальна площа володінь сягала 72000 десятин землі та ще 1800 десятин у Старокостянтинівському повіті. За нинішніми вимірами це площа понад 80000 га. Крім того батько Наталчиного нареченого Сергій Аполонович Уваров був відомою і шанованою при імператорському дворі людиною. Досить довгий час він обирався губернським предводителем дворянства; царем Миколою був пожалуваний титулом статського радника, що відповідає чину генерал-майора, а також почесного громадянина міста Новоград – Волинський. Ці почесті Сергій Аполонович здобув і за доброчинність, і за свої труди. Саме під його керівництвом прокладалися дороги, що поєднували села з залізницею, створювалися заклади освіти, лікарні, сиротинці. З його подачі в Житомирі з’явився трамвай. Суттєву роль в житті сімейства Уварових відігравала і комерційна складова – у їх приватному володінні були заводи по переробці картоплі на етиловий спирт, з якого потім виробляли «казьонку». Зрозуміло, цей бізнес був безпрограшним і стабільно зростав.
Після раптової смерті батька у 1900 році Сергій Сергійович Уваров успадкував володіння, капітал, а до того ж на той момент він уже був предводителем дворянства Бердичівського повіту Волинської губернії. Але головними чеснотами графа Уварова були його таланти, він був віртуозним піаністом, завзятим театралом і поціновувачем прекрасного в мистецтві. Уже будучи жонатим на Наталії і живучи в Києві, в 1913 році його обрали одним з директорів Київського відділення Російського музичного товариства, якому Сергій Уваров і присвячував своє життя.

Граф Сергій Уваров і його дружина Наталія Уварова ( у дівоцтві Терещенко)

Взагалі сучасники відмічали, що у цьому шлюбі чоловік був тихою заводдю, у той час коли дружина – бурхливим океаном. Наталія одночасно вирішувала безліч справ, встигаючи іще й народжувати і ростити дітей. Першою у сім’ї Уварових народилася дочка Наталія у 1911 році, у 1913 – син Сергій. А в той же час графиня завершила будівництво маєтку у Турчинівці, придбала ділянку землі в Києві на вулиці Катерининській (нині – Липській), 16, де швидко розбудовувався справжній палац за проектом архітектора Голландського (більшість маєтків Терещенків створював саме він). А чому вибір Наталії зупинився саме на вулиці Липській пояснюється просто. На той час Печерські пагорби перетворюються на престижний елітний район Києва, де живуть найбільш відомі і багаті люди. Отже, розкішний будинок на Печерську повністю відповідав соціальному статусу сімейства Уварових. А наступна причина та, що Наталія за 68 тис. крб. придбала одноповерхову споруду по вулиці Виноградній (нині Богомольця), 18, поблизу маєтку, для своєї медичної практики. Ще наприкінці 70-х років в цьому районі було збудовано на пожертви київської еліти, включаючи і її родичів, лікарню для бідних людей, яка отримала назву Олександрійська на честь майбутнього імператора Олександра ІІІ (сьогодні це Київська клінічна лікарня № 12), але при ній не існувало пологового будинку. Так от зусиллями Наталії Уварової він був створений, при чому абсолютно безкоштовний. В ньому власниця працювала з усіма співробітниками на рівні, приймаючи по 30 – 40 пологів на місяць.
А щодо будинку на Липській, то Наталія безпосередньо впливала на його зовнішній вигляд і підбір інтер’єрів. На парковому фасаді крила будівлі знаходиться скульптурне зображення богині полювання Артеміди з ланню. За грецькою міфологією Артеміда благословляє шлюб і виступає охоронницею матері при пологах. Ця антична алегорія була дуже близька графині Уваровій, яка уже на той час мала фах акушерки і практику на вулиці Виноградній. На тому ж фасаді, майже в кутку знаходилось й зображення графського гербу Уварових. Двадцятидворічна власниця особняка у листах до сестри Надії описувала хід опоряджувальних робіт в особняку: “Был Мельцер [власник меблевої фабрики] с заманчивыми предложениями, … пересмотрели папки, рисунки. … Очень красиво. Вчера был Голландский, выбирали ручки для дверей. Скучное занятие. Думаем взять помощника архитектора.”
Наталія була активною не тільки у побутових і професійних справах, вона мала широке коло спілкування, її приятельські зв’язки не замикалися лише на Києві, прокладаючи шляхи аж до самого царственного Санкт-Петербургу. Під час гостювання у Києві 1916 року велика княгиня Ксенія Олександрівна зупинялася в особняку Уварових.
За браком часу графиня все рідше навідувалася у свій маєток у Турчинівці, хоча більш за все любила це місце свого дитинства і пам’яті про батька. Щоб відправитися до турчинівського раю потрібно було на довгий час полишати той бурхливий потік справ, який вирував у рідному місті. І як раз у цей період пошуків дачного помістя десь поблизу Києва відбулося знайомство з Августом Септером, власником декількох дохідних будинків. Виявилося, що його брат Карл Септер викупив і розбудував 40 ділянок у Ворзелі, які орендували знатні кияни. До Ворзеля було дуже зручно добиратися новозбудованою залізницею, що і стало найвагомішою передумовою придбання одного з будинків графським подружжям Уварових. Тим більше, що на запропонованій ділянці, яка простягалася аж до південного кордону селища, було уже збудовано невеличкий, але гарний ззовні і затишний всередині будиночок, що виділявся серед усіх ворзельських споруд як архітектурна перлина. Не довго вагаючись, вони його придбали. І знову Наталія взялася до справ: перед фасадом – фонтан, гравієві доріжки, алеї, засаджені рідкісними рослинами… А люди, що довідалися про її фах, почали звертатися, і вона ніколи їм не відмовляла. Старі ворзеляни ще довго згадували графиню – акушерку.

Музей історії і культури "Уваровський дім" у Ворзелі сьогодні

 

Садиба у Турчинівці сьогодні

Між тим сімейні стосунки Уварових складалися не просто. Можливо з цієї причини, а можливо й ні, але маєток на Липській довелося продати на початку 1917 року. Тим часом сам граф Уваров мешкав уже на вулиці Інститутській, 27 у дохідному будинку М. Лучицької. Його сусідами були М. Гессе з родиною, М. Суковкін – донедавна голова губернської земської управи та інші відомі у Києві особи.
Як свідчать деякі джерела, граф Уваров покинув країну відразу після Лютневої революції 1917 року, а Наталія залишилася у Києві, а потім оселилася у Турчинівці, подалі від буремних подій, де жила тихо і одиноко, розпустивши всю прислугу.
До турчинівського маєтку більшовики навідалися на початку 1918 року. Але арештувати господиню їм так і не вдалося. Тоді і сталася ця легендарна історія, коли графиня, що виглядала як звичайна обслуга, пішла до будинку, ніби покликати господиню, а сама вийшла чорним ходом, осідлала коня і понеслася на ньому у невідоме майбутнє, до незвіданих земель, залишивши тут не тільки маєтки, капітали, незакінчені справи, але й серце.
Можна собі тільки уявити, яким тернистим і болючим був той шлях на чужину. Не залишилося жодних спогадів про те, яким чином Наталії вдалося вирватися з неминучого більшовицького полону. Чи то через Туреччину, чи через прибалтійські країни, але вона опинилася у Лондоні, знайшла сім’ю, всім серцем і розумом намагаючись відродити сімейне гніздечко тут на чужині. На той момент і граф, і діти, яких вивіз сам батько або матір Наталії, відразу після лютневого перевороту розпрощавшись із батьківщиною разом з ще декількома жінками терещінківського роду, уже звикали до еміграції.
З Лондона шлях проліг до Парижу – вирішили зупинитися у Франції. Тут Наталія не могла проявити свої підприємницькі таланти, не сприяло цьому і чуже оточення, і нестача грошей. Все навантаження мало лягти на плечі Сергія, а ми уже знаємо, що людиною він був далекою від усяких комерційних хитросплетінь, тому залишалося користатися вродженими і набутими мистецькими талантами. Граф Уваров працював тапером у паризьких кінотеатрах, грав у театральній аматорській трупі княгині Л. Васильчикової разом з графинею С. Бобринською, князем Вяземським, князем Щербатовим, а режисером театру була Катерина Миколаївна Рощіна-Інсарова… Саме тут в Парижі вирвався назовні той клубок невисловлених дорікань, нерозплутаних особистих протиріч, що завершився розлученням 1923 року.
До того ж потрібно додати, що Наталія, який було 33 роки, була уже знайома зі своїм наступним чоловіком графом Луї де Гвідоном.
Їх познайомив Федір Терещенко, рідний Наталчин брат, який був відомим у світі авіаконструктором і пілотом. Ще живучи у Росії, він у селі Червоному на Житомирщині, що дісталося йому у спадок, створив авіамайстерні і аеродром, був автором багатьох моделей літака, відомого під маркою «Терещенко», один з них навіть прославився на авіаційній виставці у Парижі. З ним розпочинав свою діяльність Ігор Сікорський, який є автором найбільшого у світі літака початку ХХ століття «Ілля Муромець», створеного також коштом роду Терещенків.
Отже, з легкої руки брата Наталія познайомилася з красенем Луї, французьким пілотом, а до того іще і графом. Між ними запалала іскра кохання… А далі – після розлучення графиня Уварова вийшла заміж за Луї де Гвідона, з яким і прожила у шлюбі до кінця його днів. А граф Сергій Уваров також зустрів милу серцю жінку Софію Михайлівну Алферакі, одружився. Але змучена душа Сергія не знала спокою, він страждав і врешті-решт у 1932 році у віці 49 років помер.
Де в цей час знаходилися діти Уварових, достеменно невідомо. Шлях дочки Наталії втрачається після заміжжя з чоловіком по імені Дуллар. А от Сергій прожив до 1982 року у шлюбі з француженкою Жаклін Пойссон, у них народилося трійко діток: Клод (1942 р.), Жак (1943 р.) і Франсуаза ( 1945 – 1983 рр.)…
Беззаперечним є той факт, що і сьогодні народжуються діти, які в душі своїй несуть часточку буремної вдачі графині Наталії Уварової, але більшість з них не відчувають спорідненості зі своєю прабатьківщиною, забувши рідну мову, культуру, ймовірно уже і не тримаючи образ на ту землю, де залишилися їх родинні надбання.
Однак, все у земному житті повертається "на круги своя". А головне - люди, особливо якщо їхнє повернення очікуване і бажане. Справжньою сенсацією стало повернення до України Мішеля Терещенка, якому вдалося навіть очолити керівництво містом Глуховим, географічною колискою видатного роду. Нещодавно в Україну завітали ще два гостя із Франції, корені яких зберігаються у нашій землі. Після 99-річної розлуки родинні місця відвідали граф Ігор Уваров - син Жака Уварова і праправнук Сергія Аполоновича Уварова, прах якого покоїться на старому кладовищі у селищі Ємельчине, та Ваніла-Василія Шахматова-Щиринськи, прямий нащадок роду промисловців та меценатів Терещенків. Гостям відкрилися святі для обох династій місця у Києві, селищах Ємельчине та Ворзелі. Для кожного з них наразі рідним містом є Париж, куди їхніх видатних предків закинули революційні події 1917року. Проте, Ігор Уваров зазначив: "Ця поїздка перевернула все наше життя. Ми навіть не очікували, що колись нам вдасться зануритися у минуле, яке так турботливо зберігають люди в Україні. Особисто для мене ці відвідини відчинили двері у майбутнє".

Ігор Уваров і Ваніла-Василія Шахматова-Щиринськи в усадьбі Уварових у Ворзелі

Алла Багірова - журналіст м. Київ

Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Copyright 2021 - All Rights Reserved
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram