Україна - це українці
Підтримати
Підтримати

Оксана Забужко: З ненаписаного. Литовскі зустрічі з шанувальниками без книг, а в цікавих діалогах...

20 Серпня, 2022


У ВІЛЬНЮС ДО УКРАЇНСЬКОГО ЦЕНТРУ ЗАВІТАЛА ОКСАНА ЗАБУЖКО Писати вірші Забужко почала, за її словами, «з дописемного віку»[8]. Дебютувала з віршами в періодиці у 9 років, на 1973 р. у видавництві «Молодь» було заплановано до друку її першу поетичну збірку «Весняна акварель», передмову до якої написав Михайло Стельмах. Але в творчу біографію юної авторки знову втрутилися історичні події: під час репресій 1972 року її батьки потрапили в «чорні списки», і «Весняну акварель», уже підготовлену до друку, було знято з виробництва. Тих своїх ранніх віршів Забужко ніколи потім не публікувала, а першу поетичну книжку, уже іншого змісту («Травневий іній»), змогла видати тільки 1985 року.

Про свій ранній дебют в «Автобіографії» (1997) вона згадує без ентузіазму і до вундеркіндів у літературі закликає ставитись обережно: «якщо я завдячую радянській владі чимось добрим, то це тим, що вона вчасно поклала край моїй „літературній кар'єрі“ — на цілий брежнєвський період, — інакше я вельми швидко навчилась би, як приподоблятися дядям і тьотям з редакцій, і, либонь, так і не докопалась би до власного голосу, як воно зазвичай і відбувається з літературними „вундеркіндами“…»[9].

Ключовими у творчості Оксани Забужко є теми національної ідентичності і гендеру[10]. Перший роман Забужко, «Польові дослідження з українського сексу», один із «засадничих текстів української літератури пострадянського періоду»[11], вийшов 1996 року і викликав бурхливі та суперечливі реакції критиків і читачів. Письмо Забужко — стилістично новаторське й інтелектуально провокативне — викликало нерозуміння з боку деяких вітчизняних критиків, незнайомих із здобутками світової критичної думки і фемінізму зокрема. У той же час читачі сприйняли роман дуже добре, він став першим бестселером незалежної України і дав старт українському книжковому ринку[12].

Марцін Ґачковський, Оксана Забужко, Ольга Токарчук. Фестиваль «Góri Literature», 2018
За соціологічним опитуванням агенції «Еліт-профі» 2006 року цей роман був визнаний «книжкою, що найбільше вплинула на українське суспільство за 15 років незалежності»[13]. Нині це найширше перекладений у світі твір нової української прози (15 мов), включений до багатьох обов'язкових списків та рейтингів сучасної східноєвропейської класики[14].

Фаховий філософ і культуролог Оксана Забужко пише есеї і працює у жанрі нон-фікшн. Вона також звертається до української історії ХХ століття. Її найвидатніший, за оцінками української та зарубіжної критики[15], роман «Музей покинутих секретів» (2009), перекладений шістьма мовами, — це родинна сага, де присутні три ключові для української історії епохи — Друга Світова війна, 70-ті роки, ранні 2000-ні. Зокрема, авторка приділяє багато уваги епосу УПА (Української Повстанської Армії), демонізованої радянською історіографією. Важливою рисою письма Оксани Забужко є його зверненість до світу, спрямованість не лише на внутрішню аудиторію, доступність для західного читача[16].

Дослідники аналізували прозу Забужко за допомогою постколоніальних теорій[17]. У компаративістських студіях «Польові досліження…» порівнюють із творами Джамайки Кінкейд[18], Ассії Джебар[19], Анджели Картер[20], Ніколь Броссар[21] та ін. Письменниця також має надзвичайно виразний стиль, де «поетичний» та «інтелектуальний» голоси переплітаються і витворюють складну структуру[11]. На думку деяких дослідників, у ньому присутнє жіноче письмо, écriture féminine, зокрема, письмо «з тіла» або «про тіло».
Найвідоміша книга Оксани Забужко у жанрі нон-фікшн — «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007). У цьому безпрецендентному для України інтелектуальному бестселері, по-перше, українська культурна історія осмислена через Лесю Українку, жіночу постать, як «Іншого», з постколоніальної точки зору. По-друге, Забужко пише про роль і свідомість української шляхти, яку, якщо скористатися образами самої Лесі Українки, можна назвати «великопанською» (на противагу «глибокохамській» радянській) спільнотою.

Ця спільнота в різні часи включала братчиків Кирило-Мефодіївського братства, членів Громади, зокрема Олену Пчілку — «матір українського націоналізму», мецената Євгена Чикаленка, саму Лесю Українку та багато інших, нині забутих або недооцінених, визначних постатей. Оксана Забужко доводить, що чимало етичних та естетичних «кодів», вироблених шляхтою, стали неприступними сучасному читачеві. По-третє, Оксана Забужко вважає лицарський («єретичний», гностичний) дискурс у Лесі Українки знаковим і таким, що вписує Україну у систему європейських міфологій.

Громадська діяльність

Оксана Забужко дає автограф під час Книжкового Арсеналу 2021
Упродовж 1995—2010 рр. була віце-президентом українського відділення ПЕН-клубу (президент — Євген Сверстюк). Восени 2004 року багато зробила для того, щоб привернути міжнародну увагу до президентських виборів в Україні. Напередодні Помаранчевого Майдану опублікувала у WSJ статтю Українська Солідарність[22], у якій передбачила масові протести у Києві, після чого в ЗМІ її стали називати «Помаранчевою Кассандрою». 28 листопада 2005 року виступила на Перших Президентських слуханнях «Виклики, породжені свободою» з доповіддю «Гуманітарна політика і державна незалежність»[23]. Доповідь викликала широкий суспільний резонанс, а також деякий вплив на політику тодішнього «помаранчевого» уряду. За наслідками слухань створено Громадську гуманітарну раду при Президентові України. Письменниці було запропоновано балотуватись у Верховну Раду України на виборах 2006 року від Блоку «Наша Україна» (разом з братами Кличками, Вакарчуком і Русланою)[24], але вона відмовилась — і відтоді незмінно відмовляється від співпраці з будь-якими політичними партіями[25][26].

У червні 2018 року підтримала відкритий лист діячів культури, політиків і правозахисників із закликом до світових лідерів виступити на захист ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова й інших політв'язнів[27].

Критика
Невдовзі після виходу в світ «Шевченкового міфа України» популярна тоді газета «Вечірній Київ» опублікувала брутальний відгук на книжку і її авторку в супроводі непристойної карикатури[28]. На цю публікацію відреагували, з одного боку, Євген Сверстюк, обурений її антикультурним політичним підтекстом[29], а з другого — Олександр Сизоненко, який звинуватив Забужко в службі американському імперіалізму[30].

Спалахнула дискусія, що тривала до початку 2000-х. Питання стояло про ревізію колоніального спадку в погляді вже не тільки на Шевченка, а й ширше — про те, чи можна, як О. Забужко, говорити про українську культуру не лише в локальному (для українців), а й у загальнолюдському значенні. На захист О. Забужко та її концепції виступили Вадим Скуратівський, Василь Лісовий, Вілен Горський, Юрій Барабаш[31], Дмитро Наливайко, Володимир Ричка[32] та ін. вчені.

О. Сизоненко назвав їх «чорноколготочною групою підтримки» та «адептами махрового, волохатого, зниділого ідеалізму» й наполягав на тому, що Шевченко — поет «простий», і «нічого тягнути його у вишукане та снобістське панство» «фрейдів, юнгів, шопенгауерів та шпенглерів». Його позицію підтримали деякі літературознавці, які теж в агресивно-тоталітарному дусі виступили проти західних методологій в україністиці й об'єднали шевченкознавчі праці Забужко й Грабовича під жупелом «демоліберальних»[33], не зважаючи на відмінності та полеміку між ними (за Д. Наливайком, основна відмінність «полягає в тому, що в книжці О. Забужко міфотворчість „Кобзаря“ не закріплюється за моделями архаїчної міфології й не набуває характеру замкнутої структури, вона виходить на історію України і в ній розміщається», «вписується в контекст націо- й державотворчих міфів великих європейських письменників від Данте й Сервантеса до Ібсена та Джойса»[34]).

Одночасно московські євразійці критикували письменницю за нерозуміння «цивілізаційно-творчої ролі православ'я» і «російського месіанізму»[35].

Скандал привернув увагу європейської преси. Газета Neue Zürcher Zeitung писала: «відкидання книжки Забужко українською критикою <…> показує, що українці ще дуже далекі від вироблення конструктивно-критичного ставлення до своїх національних міфів»[36].

Популярність
Твори письменниці перекладені понад 20 мовами, окремими книжками виходили в Австрії, Болгарії, Італії, Ірані, Нідерландах, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, США, Угорщині, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції. Книжка розмов із варшавською публіцисткою Ізою Хруслінською «Український палімпсест» початково вийшла польською мовою і взимку 2013—2014 рр. стала для польських еліт важливим джерелом знань про Україну, допомігши визначитися з політичною підтримкою Майдану.[37]

Вистави за творами письменниці йдуть на багатьох театральних сценах України, Європи і Північної Америки. У лютому 1998 р. у Нью-Йорку відбулася прем'єра драматичної сцени (моноопери) для мецо-сопрано та камерного ансамблю «Клітемнестра» за однойменною поемою Оксани Забужко (композитор: Вірко Балей (Virko Baley), англійський переклад: Ліса Сапінкопф (Lisa Sapinkopf)[38].

2001 року на Київській студії хронікально-документальних фільмів знято експериментальний фільм «Хроніки від Фортінбраса» за мотивами однойменної збірки есеїв (режисер Оксана Чепелик).

Поезії Забужко покладені на музику багатьма українськими та зарубіжними композиторами. З 2012 р. письменниця співпрацює з гуртом «Тельнюк: Сестри», п'ятий концертний альбом якого «Дорога зі скла: LIVE» створено головно на її вірші[39].

2015 року Чеське Радіо Влтава (Прага) підготувало театралізовану аудіоверсію роману «Музей покинутих секретів» (драматичний цикл із 15 передач, чеський переклад: Ріта Кіндлерова, режисер: Петр Манчал)[40].

menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram