Олег Онаць: Конфлікт інтересів Еліти, Контреліти та Неоеліти.

2 Грудня, 2024  

Народження Української Неоеліти з бійців та волонтерів ( фрагмент з книги «Громадянський Стандарт»)

На початку ХХ століття відбулось явище «Повстання мас», що стала наслідком виникнення масового суспільства, яке почало відбирати вплив у аристократії. На початку 21 століття відбулось наступне явище "Повстання еліт і зрада демократії". Пов’язано явище з розділенням культурно-антропологічних типів «людини еліти» та «людини маси». В нинішніх правлячих структурах домінують представники саме другого типу, які є найболючішою проблемою всіх типів суспільства. І це проявляється як в об'єктивних моментах; розрив у доходах, способів життя, так і в принципово різному розумінні інтересів і цілей суспільства.

Елітам більшості країн немає діла до свого народу. У минулі століття панівні класи були вкорінені у свої країни, відчували свій генетичний та культурний зв’язок. Тепер це йде в минуле.

Ринок, на якому діють сьогоднішні еліти - глобальний. Він існує поверх державних кордонів, і ці еліти стурбовані станом всієї системи в цілому, а не її окремими частинами, тобто країнами і їх народами. Тому їх лояльність, перш за все, глобальна, а не національна та знаходиться у площині виключно власних інтересів. Ці еліти заробляють гроші завдяки доступу до інформації та її маніпулюванням серед мас. Аристократичні титули і старі заслуги сьогодні мало що означають - на відміну від вкорінених в своїх країнах представників еліт старого типу, вони всім зобов'язані тільки собі. Тобто нікому нічого не винні, - у них немає жодних зобов'язань ані перед минулим, ані перед майбутнім. В безмежній світовій економіці гроші втратили свій зв'язок з національністю... І ці сьогоднішні «господарі життя» і є сьогодні головною загрозою цивілізації, яку розчиняють в аморфному глобалізмі. Вони просто відвертаються від потреб власних країн, якщо це не стосується престижних місць їх проживання. Тому офіційні політики висувають на перший план несуттєві питання. А публічні дискусії мають мало спільного з позиціями звичайних людей. Тому офіційна політична риторика намагається швидше затуманити проблеми, ніж чітко позначити їх.

Маси ж будучи фактично виключеними з громадської дискусії на підставі їх необізнаності не бачать користі в інформації, яку їм нав'язують в такій величезній кількості. Більш того, більшість людей не мають спонукального мотиву до оволодіння знаннями. Якщо ми зуміємо подолати псевдополяризацію, що нині нав‘язується ґендерною та расовою політикою, ми виявимо, що справжні відмінності, як і раніше, залишаються класовими. В першу чергу це стосується культурної деградації політичного класу, що в наших умовах набуває гіпертрофованих масштабів.

Будь-яка форма соціальної організації, незалежно від її початкової демократичності неминуче вироджується у владу небагатьох обраних — олігархію (зокрема партійну номенклатуру). Рядові партійні маси висувають своїх керівників. В процесі функціонування партії її апарат відривається від рядових членів, набуває самодостатності та перетворюється в «партійну еліту». Партійна демократія перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт».
Наближаючись до сьогодення можемо зазначити, що сучасне західне суспільство, не визначає, як капіталістичну суспільно-політичну формацію в Україні, бо ознаки капіталізму, які виглядають, як іманентні, не є такими в українських умовах.

Наприклад, рівень сучасного науково-технічного прогресу (НТП), благами якого практично нарівні з Заходом користуються українці не зовсім являються наслідком розвинутого капіталістичного суспільно-політичного устрою, а процесами глобалізації. Цілком ясно, що НТП в Західному Світі — прямий наслідок капіталізму, його інвестиційної та інноваційної складових. В Україні досить високий рівень НТП ніяк не відображає, а тим більше — не визначає пануючу суспільно-економічну формацію.

Призначення капіталу полягає в створенні доданої вартості та отриманні прибутку. Але якщо ми віднімемо всі бонуси і преференції, гарантовані бізнесу українських олігархів законодавчими, підзаконними та регуляторними актами, всі прямі і непрямі субсидії з державного і місцевих бюджетів, всі «правильні» рішення судів і ангажованість правоохоронної системи в цілому, то розкриється досить показова картина:
- в чистому вигляді, бізнес-діяльність українських олігархів є інтегрально неприбутковою та глибоко збитковою;
- дана господарська діяльність практично не створює додану вартість, а послідовно знищує частину вартості сировини, оборотного капіталу і робочої сили, що беруть участь в процесі виробництва.

Виходячи з цього, активи, що знаходяться в розпорядженні українських олігархів, не є капіталом, а самі вітчизняні олігархи не є капіталістами. Українські, як і всі пострадянські олігархи є групою осіб, які перерозподіляють створену іншими додану вартість в свою користь. Вони являються дітищем “Лівого Олігархату”, який по своїй суті являється протиприроднім та паразитарним явищем, адже їх представники не створювали чи народжували благо, вони натомість його деребанили та розприділяли у свою користь маючи на то владні повноваження.

Формування сучасного українського правлячого класу та політичної еліти.

Ядро українського правлячого класу сформувалося в період розвалу Радянського Союзу з частини державно-бюрократичного апарату, «червоних директорів» і адаптувалися до нових реалій «підприємців» початку 90-х. Вони практично не створювали благо, а роздирибанили нажите кров’ю, потом і важким трудом народне майно. Практично представники Лівого Олігархату колишній правлячий партійний комуністичний клас трансформувався в нову форму продовжив власне правління та примножив власний капітал. Браво Лівий Олігархат, як паразитарне явище утвердився у молодій державі та продовжив власну паразитарну діяльність у своєму корні не здатний створювати благо, а лише пожирати його здобутки. Тому ресурсно, науково, інтелектуально багата країна була банально розграблена, а коли грабити було вже нічого розвязалась війна, як цілком закономірне явище.

Поява Вільної України запустила два основні тренди: вихід зі складу СРСР стимулював нове ринкове завоювання території, а розривом з соціалістичною системою створив явище Лівого Олігархату, який був неможилвий для іінтеграції у Західну модель правого Олігархату , де творці блага займали владну позицію. Це дві протилежні світоглядні системи тому вбудовування в міжнародний поділ праці в рамках західної капіталістичної системи став неможливий. І далеко не відразу стало очевидним, що цей тренди в значній мірі антагоністичний; в будь-якому випадку був потрібен зовсім інший рівень державного менеджменту та здоровий підхід до господарської системи. Відсутність простого розуміння проблеми, необхідних знань вміння, досвіду вкупі із ринковом переоблаштуванням території. призвело до того, що українська економіка практично не зуміла вбудуватися в міжнародний поділ праці своїми галузями з високими рівнями доданої вартості; з кожним роком структура українського експорту ставала все більш сировинною; у 2020-му році частка АПК в українському експорті досягла 45%, чорних металів і виробів з них — 17,5%, мінеральних продуктів — 10.5%; частка експорту високотехнологічної продукції не досягає 10%...

Починаючи з початку 90-х основою функцією державно-бюрократичного апарату стало ринкове облаштування території; “Червоні директори» представники Лівого Олігархату та по факту господарі країни зайнялися приспособленням в нових умовах своїх суб'єктів господарювання, іноді виходячи на масштаб галузей; частина підприємців була включена в процеси «облаштування території» і «облаштування суб'єктів господарювання» в якості механізмів перерозподілу суспільних (бюджетних) коштів та суспільної власності в приватні руки.

В результаті цих процесів сформувався правлячий клас у вигляді симбіозу державно-бюрократичного апарату і олігархів — Лівий Олігархат. І тут важливо відзначити, що незважаючи на зовнішню парадоксальність, саме другі є «молодшими партнерами» перших, а не навпаки. Українські олігархи є ключовим елементом перерозподілу бюджетних коштів на користь державно-бюрократичного апарату; в масштабі макроекономіки мова йде про перерозподіл доданої вартості, створеному усією громадою на користь невеликої групи осіб.

Прошарок «червоних директорів» поступово зникав інтегруючись в ході приватизації в структуру цілісного лівого олігархату. У цій системі природньо немає місця великому капіталу, а, відповідно і капіталізму, бо капіталізм по своїй суті являється правим.

У підсумку в країні склалася переважно неофеодальна система, як результат того, що разом з соціалізмом український правлячий клас відмовився і від модерну. Очевидно, що парадоксальна розвилка між капіталізмом і неофеодалізм виникла в Україні, та й на всьому пострадянському просторі в силу розвалу соціалістичної системи.

Перерозподіл раніше «загальнонародної» державної власності між громадянами могло піти, як по капіталістичному, так і по неофеодальному шляху: в першому випадку власність і / або активи перетворюються в капітал, у другому — в багатство.
Примноження капіталу пов'язане, в першу чергу з інвестиціями та інноваціями, і спирається на економічні знання і те, що називається «дух підприємництва», що притаманно західному правому капіталізму — авангарду цивілізаційного розвитку, адже створювати благо здатне тільки вільне суспільство.

В основі примноження багатства лежать привілеї, які ми спрощено називаємо «близькістю до влади», яка визначається особистою лояльністю. На відміну від класичного феодалізму, де об'єктом лояльності є суверен / сюзерен, при неофеодалізмі таким об'єктом виступає державно-бюрократичний апарат та часто уособлюється окремими чиновниками.

Нинішні українські ліві олігархи — це великі власники, які пройшли «штучний відбір» вітчизняної державно-бюрократичної системи і довели свою здатність з нею взаємодіяти, як ключовий елемент особистого збагачення за рахунок державного бюджету.

І якщо успішний капіталіст — це людина, яка являється експертом та знавцем природи капіталу, включаючи розуміння численних специфічних сфер сучасного менеджменту і маркетингу, то успішний український олігарх є експертом і знавцем природи української влади і людської натури чиновників, які приймають ключові для нього рішення.

Відсутність de facto в країні великого капіталу та відповідно великих капіталістів, робить необхідним переглянути ще три «капіталістичних стереотипи», які не можна застосувати до української соціально-економічної формації.

«Ефективний власник». Передбачається (з усіма застереженнями і натяжками), що в умовах ринкової конкуренції власником капіталу стає той, хто вміє найбільш ефективно генерувати з нього прибуток і додану вартість. В іншому випадку цей капітал (підприємство, фірму, фінансова установа і т.п.) чекає загибель (банкрутство).

В українській неофеодальній системі Лівого Капіталізму «ефективним» вважається власник, який зуміє залучити до фінансування свого активу якомога більше бюджетних коштів і забезпечити йому якомога більше число пільг і преференцій через прийняття відповідних рішень органами влади. І саме під контроль таких «власників» прагне передавати активи державно-бюрократична еліта.

«Українська системна корупція спотворює капіталістичну / ринкову систему». Тут ми знову стаємо заручниками обраної термінології. Те, що в рамках капіталістичного устрою ми цілком справедливо називаємо корупцією, є невід'ємною частиною неофеодалізму. Тобто, дані de jure кримінальні діяння є не просто складовою частиною, а de facto невід'ємним економічним базисом сформованої системи.

Саме в силу цього і системна, і побутова корупція поки невикорінні в Україні в принципі, незалежно від удосконалення законодавства і створення «незалежних» антикорупційних органів.

Тут важливо в черговий раз відзначити, що при капіталізмі кінцевою метою корупції є отримання додаткової доданої вартості, тобто примноження капіталу; можна сказати, що корупція є несправедливим і незаконним способом підвищення ефективності наявного капіталу. При цьому повне викорінення корупції робить систему більш ефективною і дозволяє посилити її соціальну складову, про що свідчить досвід країн Північної Європи.
В рамках же неофеодальному системи, зв'язки, за аналогією іменовані корупційними, є її невід'ємною складовою і являють собою форму феодальної ренти — платою неофеодалів державно-бюрократичній системі за отримані «в годування» окремі базові підприємства, цілі галузі / сфери економіки, іноді — території.

Важливо відзначити, що в неофеодальній системі у зв'язку з de facto відсутністю капіталу, практично стерто межу між примноженням багатства в сфері державної служби та приватного бізнесу. Саме тому окремим кланам / групам в різний час «в годування» передавалися як деякі митні пункти, так і вся митна служба в цілому; в цьому ж списку — податкова служба, фінансова система, Нацбанк, охорону здоров'я ...

«Ринкове / капіталістичне» законодавство, що діє в Україні, задає рамки капіталістичної соціально-економічної формації “. Справа в тому, що формально „капіталістичне“ законодавство з „феодальними“ нюансами в законах, підзаконних актах і практиці правозастосування породжують неофеодальному відносини.

Одним із наслідків de facto неофеодальних відносин в de jure капіталістичній системі є особливий характер соціальних ліфтів.
Спрощуючи, можна стверджувати, що соціальні ліфти — найважливіший елемент соціальної інфраструктури — при феодалізмі формують в першу чергу привілеї, що дають доступ до того чи іншого рівня багатства. Доступ до привілеїв можна отримати через походження і / або лояльність, при цьому лояльність по відношенню до „розподільника“ привілеїв обов'язкове в будь-якому випадку.

При капіталістичному ж соціально-економічний устрої соціальні ліфти формуються через освіту і / або здатність ефективно управляти капіталом, при цьому ефективність використання капіталу — обов'язкова. Зрозуміло, походження також має важливе значення, але вже опосередковано — як трамплін до більш якісної освіти.

Неофеодальна суспільно-політична формація, що склалася в Україні, цілком органічно накладається на домінування феодального дискурсу (або феодального коду) на рівні „колективного несвідомого“. Тобто, „середній українець“ і мислить, і описує реальність переважно в термінах неофеодалізму.
Контреліта

Українська контреліта, в повній відповідності з теорією еліт, бореться за доступ до ресурсу, яким на сьогодні володіє правлячий клас. А цим ресурсом, як ми показали вище, є феодальна рента. Таким чином, контреліта не ставить собі за мету руйнування сформованої в Україні неофеодальної соціально-економічної системи, заснованої на перерозподілі створюваного суспільного продукту на користь вузького кола осіб. Мета української контреліти — перенаправити цю ренту на користь зовнішніх бенефіціарів, які представляють „колективний Захід“.

Українська контреліта носить яскраво виражений компрадорський характер і на сьогодні, крім широкого представництва в уряді і парламенті, вона de jure контролює наглядові ради державних корпорацій, de facto виводячи їх з-під контролю держави і перенаправляючи непрозорим для українського суспільства чином значну частину доходів іноземним бенефіціарам.

Українська контреліта, на противагу правлячому класу, прагне до зменшення ролі держави, лібералізації / дерегуляції економіки. Це пов'язано з тим, що контреліта бере під контроль інфраструктуру країни — сферу, в якій національні корпорації є природними монополістами. І державне регулювання — перешкода на шляху встановлення монопольно високих цін. Тобто, замість корупційних схем справляння феодальної ренти через пільги, преференції і т.п. (Див. Вище), що застосовуються правлячим класом, компрадорська контреліта використовує своє монопольне становище в сфері інфраструктури для перерозподілу суспільного продукту на користь невеликої кількості зовнішніх бенефіціарів.

В рамках такого протистояння зрозуміла роль антикорупційних органів (Національне Антикорупційне Бюро — Національна Антикорупційна Прокуратура — Вищий Антикорупційний Суд), створення яких було буквально нав'язано Петру Порошенко разом з їх „недоторканним“ керівництвом: мінімізувати отримання феодальної ренти правлячим класом і перенаправити її під контроль компрадорської контреліти , яка виступає в якості операторів зовнішніх бенефіціарів.

Найбільш наочний приклад — НАК „Нафтогаз“, хоча подібного роду схеми приміряються, і до „Укрпошти“ (активно лобіюється передача останньої функцій банку з подальшою приватизацією). З інших яскравих „кейсів“ — приватизація „Укрспирту“ пройшла за правилами (і в інтересах) неофеодальному еліти, а за контроль над ДП „Укрзалізниця“ йде жорстка боротьба між неофеодальному елітою і компрадорської контрелітою.
Схема дзеркальна — якщо олігархи є механізмом для перерозподілу створеної в Україні доданої вартості на користь верхівки державно-бюрократичного апарату, то компрадорів виступають в ролі механізму для такого ж перерозподілу на користь представників іноземних державно-бюрократичних апаратів, здатних забезпечити в Україні політичний „дах“ для діяльності компрадорської контреліти.

Як нюанс можна відзначити, що якщо в разі правлячого класу можна говорити про партнерські відносини чиновників і олігархів в процесах перерозподілу, то щодо контреліти мова йде всього лише про зарплати (хоча і про високі і надвисокі) для компрадорів, якими їх забезпечують іноземні бенефіціари за рахунок ... українського бюджету.

Протиріччя між українською лівою елітою та контрелітою часто вступають в гостру фазу, наприклад, там, де ліві олігархи лобіюють пільги і преференції, компрадорів наполягають на монопольно високих цінах. У цій ситуації, частина державно-бюрократичного апарату починає кидатися між внутрішніми і зовнішніми „сюзеренами“.

Тут, до речі, проявляється одна важлива відмінність класичного феодалізму епохи „високого середньовіччя“ від сучасного пострадянського неофеодалізму: сьогодні не завжди очевидний „сюзерен“; більш того, поряд з можливістю переходу від одного „сюзерена“ до іншого, не є рідкістю ситуації „слуг двох панів“.

Однак, головна суперечність еліти і контреліти полягає в ставленні до державно-бюрократичного апарату: модель держави, який просуває українська контреліта, передбачає радикальне скорочення функцій державно-бюрократичного апарату і, як наслідок — його настільки ж радикальне скорочення.
У той же час, у штучної контреліти відсутній проект повернення України в модерн і подолання неофеодального коду; їх завдання — перебудова існуючої неофеодальної системи під зовнішній Правий Олігархат.

Вже сьогодні псевдо контреліта дуже глибоко проникла в правлячий олігархічний клас, ставши його невід'ємною частиною. Але головним соціальним ліфтом для представників контреліти є в першу чергу не електоральні процеси, а структури громадянського суспільства, що фінансуються ззовні бенефіціарами Правої Олігархії компрадорським способом перерозподілу суспільного продукту.
Неоеліта

Як і антиеліти в Україні виступають „люди модерну“, для яких неприйнятна ситуація в країні неофеодальна система. Але в неоеліті, яка знаходиться у періоді власного формування та кристалізації ще не сформована самоідентичність та світоглядне о’бєднання. Неоеліта, яка в своїх основній масі захищає розкрадену країну зі зброєю в руках та самовіддано волонтерить не має ще власного цілісного проекту розвитку країни, але він уже формується деякими їх представниками.

Українська Неоеліта в економічному просторі уже мислить категоріями модерну і капіталізму незалежно від свого ставлення до даної суспільно-політичної формації: прогрес / розвиток, додана / додаткова вартість, інвестиції, інновації тощо.

Неоеліта вважає корупцію спотворенням ринкових відносин і закликає до законодавчої боротьби з нею. Також ці люди вірять в можливість створення сприятливого інвестиційного клімату в країні, хоча в системі, в якій, як ми показали вище, відсутня de facto великий капітал, серйозні капіталовкладення.
Близький та незворотній час коли представники Неоеліти кристалізують власний проект розвитку та об’єднаються в нову третю силу, яка буде здатна згенерувати власний капітал (виключно створюючи суспільне благо) витіснити з владного пантеону всіх паразитів та реалізувати власну візію і модель процвітаючої держави. Тоді виникне природнє середовище власного Правого Олігархату із представників Неоеліти, яка стане природніми партнерами західній Правій Еліті — західному Правому Олігархату, або народить власний проект громадського капіталізму, як проекту майбутнього — “Капіталізму з людським обличчям”, який буде являтись послідньою фазою кристалізації капіталізму, як єдино можливої господарської моделі. Нагадую, що комунізм це посуті державний капіталізм, тобто етатизм, де засобами виробництвом і капіталом володіє держава, а державою в свою володіє партійна номенклатура, яка в нашому випадку трансформувалась у ліву олігархію.

Р.С.“Ліва революція” була сконструйована інтелектуалами яких викинули з правлячого класу та соціальної еліти. Адже сам по собі будь який народ не здатний на революцію він виключно обмежений бунтом. Ліва революція це помста інтелектуалів за свою кривду. Якщо інтелектуали знаходять своє місце в суспільстві і комфортно себе почувають у правлячому класі з правом формування порядку денного від конструювання світоглядного вектору до політики та економіки то в такому суспільстві не буде жодного прояву соціалізму, комунізму чи будь якої іншої лівацької ідеології чи наративів. Країна буде сильною, заможньою та процвітаючою.

(Далі буде)

magnifiermenuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram