Остап Лозинський: сьогодні говорить до нас за межі вічності:- “Я дійшов до того рівня, коли малярство та іконопис співіснують, не сварячись між собою”

Я з’явився, а мистецтво було завжди поряд зі мною. Тому ніколи не виникало сумнівів: ким я буду, чим я хочу займатися. Перші спогади – це мої батьки, картини на стінах, походи в музеї, картинні галереї, поїздки в гори, якісь творчі вечірки батьків, зокрема пригадуються зустрічі з Сорокою, Патиком, Сельським. Складно сказати, коли мистецтво прийшло в моє життя. Радше, у моє життя поступово входило «немистецтво».

«Свідоме» ж мистецтво прийшло до мене відносно пізно. Тобто розуміння мистецтва кристалізувалося ще з дитинства, а його творення – у більш старшому віці, але це все взаємопов’язане – з одного досвіду випливав інший. Наприкінці 90-х я втік із середовища, яке було прихильне до кітчу та попси й некомфортним для мене. Адже якщо ти не в ньому, фактично ти – дурень. Так, я вступив до коледжу Івана Труша, отримав кардинально інше коло людей і знайшов однодумців.

Я не був чистим листком: мав сформований світогляд, певне філософське підґрунтя, але протягом навчання, одногрупники, викладачі, безперечно, впливали на мене, що й дозволяло мені шліфувати себе. Та й досі так відбувається – головне скеровувати всі впливи у правильне русло.

Я дійшов до того рівня, коли малярство та іконопис співіснують, не сварячись між собою. Раніше я не міг їх поєднувати. Адже, коли ти готуєшся малювати ікону, мусиш мати багато внутрішнього спокою, але якщо відчуваєш цей спокій, то вже не можеш займатися малярством, яке, у свою чергу, вимагає емоцій. Із часом я навчився контролювати свої почуття.

Я не колекціонер, радше – збирач-оберігач ікон на склі. Мені цікаво знати історію тої чи іншої ікони; цікаво її шукати; знати про її власника, зрештою, вести із ним якісь переговори, щоб отримати ікону, а потім поїхати до нього і забрати роботу. Для мене це своєрідне збиральництво з творчим підтекстом. Мені не потрібні ці речі, щоб накопичувати їх чи назбирувати певну кількість. Вони необхідні, щоб створити ауру й середовище, яке співпрацювало б зі мною.

Ікона – молитва. Візуалізую те, у що вірю. Взаємодію з тим, у що вірю. Ікона – медитація. Занурююся, щоб побути в ній. Ікона – мистецтво, пошук абсолюту, того, чого немає в нашому повсякденному житті. Дивно. Адже людина, яка створена на Образ і Подобу, яка має розум, створює навколо себе дисгармонію. Цього не розумію. Як можна у світі, у якому є все, щоб жити в гармонії, примудрятися плодити негатив і жити в ньому?

Кожен мій проект є знаковим для мене. У кожному є те, що мені дуже подобається, але найулюбленішими є: «На Образ і Подобу», «Вихід» (де мені вдалося попрацювати як із іншими художниками, так і з кураторкою проекту Марією Цимбалістою), «Тривога» – презентувалися в галереї сучасного сакрального мистецтва Iconart; а також проект «Пуццлі» – у галереї «Дзиґа».
Те, що тебе має злапати, злапає, тому дозволяю життю себе вести. Планую, роздумую, але чекаю момент для дії. Мені часто закидають, що так неправильно, але мені здається, що життя, Бог, доля, вони краще знають, що коли і як має. Тому не форсую події, але й не кидаю все повністю напризволяще – поспішаю поволі.

Сакральність – не ікона, не хрест, не капличка чи церква. Людина є сакральною. Потрібно правильно виконувати своє завдання, місію, не розпорошуватися – розвивати те, що в нас закладено.