Україна - це українці
Підтримати
Підтримати

Паралелі, які пересічуться….

25 Жовтня, 2022

Писати сьогодні про росію і Росіян, щось добре і світле не в тренді. Та я не міг не записати цей споград, побачивши очі Василіси, тієї яку раз в житті бачив на фото ще дитиною в Москві. А зараз, ця зустріч в Литві, пробудила в мене якісь дивні передчуття... Я запитав, а хто твій тато...? Відповідь неочікувано приголомшила мене, тато Олег Філатов пропав без вісти в Криму в 2006 році... Тобто в Україні пропав її батько без вісти... Я пригадав історії, які з Олегом ми обговорювали і фільм "Колискова для сина" який я створив на другому курсі ВДІКУ, про те, як 3 річний син Віктор пропав під час бомбардувань в Сталінграді, а знайшли його через сорок років на далекій Колимі. Ми з Олегом говорили, про дюдську рам'ять і її можливість бутм як файл витертою. Мабуть я доугий на цій землі хто повірив, що Олег є живим , але де - це запитання ставлю собі і Вам...

Більше 16. років минуло, як не бачив студента ВГІКУ з паралельного курсу Олега Філатова. Чому саме зараз мені захотілось написати цю статтю, в час коли на моїй рідній землі рвуться бомби, які летять по наводці з Москви, а я згадую прекрасні часи навчання в кіноінстуті. Ми не були великими друзями, але Олегові погляди я розділяв, та і ми пройшли велику школу любительського кіно, а це дуже єднає людей, вирізняє вихідністю і відкритістю.
Всились ми на одному факультеті документального кіно тільки Олег поступив до Віктора Лісаковича, а я не встиг доїхати з Колими, і вже наступного року став студентом у майстерні Олександра Кочеткова та Марини Бабак. Те що дитинство Олега проходило в Актюбинську, де в Казахстані трудилось багато українців. Наші захоплення фотографією якось зближували, захоплення та зйомки кіно на 16мм, участь в фестио люжську пам'ятьвалях спільні семінари до ВДІК’у на курсах. Та і мій фільм «Спрага життя» який Олег бачив на фестивалях, а потім його не раз показали в програмі документальний екран і Роберт Рождественський відзначив його в своїй програмі як кращий документальний фільм що був створений в СРСР в 1985 році.
Пригадую як ходив я на перегляди матеріалу фільму «Болеро», радів його фестивальним перемогам. А робота Олега над фільмом Метаморфози і мене окрилювали на зйомки фільмів з дослідженням людини …
Мені допомагали поради Олега з психології та поведінки людей в певних середовищах та обставинах.
Пригадую як Олег готував проект «Нью-Йорк очима вгіковців», брав участь у Європейському кінофестивалі PREMIERS PLANS (Анжер, Франція), у травні 1990 р. як режисер і керівник студентської знімальної групи знімав у Нью-Йорку матеріал для проекту «Нью-Йорк очима вгіковців» .
У мене тоді тед були досягнення і на фестивалі у Тренческій Теплиці Словаччина і я вже встиг відзначитись фільмом «Катакомбна церква» на телебаченні в Італії. Ми на факультеті були старшими Я мав уже майже 40 Олег перейшов рубіж 30.
Пригадую, я ще знімав диплом, як в 1993 почув від Олена радісну новину, народилась дочка Василіса, а моїй Олесі толі вже було 8, яка до речі закінчила вже гуртожитські університети ВДІКУ, була любимицею курсу, інколи приходилось брати на заняття. Розійшлись наші дороги десь в 1994 році, я ще мав інформацію про вдалі сценаріі Олега бо з весни 1995 я переїхав з сім’єю до Риму.
Мабуть його фільм "Болеро" саме ті (16 хвилин) - монтажна композиція з хроніки 1950-1980-х років - початку періоду інтенсивної глобалізації, локальних воєн та техногенних катастроф. Фільм про те, що таке життя людини в масштабах людства, про самознищення та волю до влади. То було пророцтво наших часів 2022 року.
"Болеро", "Метаморфоза", "Мозаїка", три філософські притчі - це і є вся фільмографія Олега Філатова. 2006-го року він зник безвісти в Криму за нез'ясованих обставин. 2006-го року Олегу було 48 років.
З тих пір якось я вірив і знав що Олег живе і творить паралельно своє неповторне авторське кіно десь в Росії, а може й у Голівуді.
Я жив і творив в Італії, в Карпатах і Києві, а зараз в Литві зустрічаю. Ту маленьку Василісу , яку мабуть і бачив лише на фото у Олега руках…
Не вірю її словам бо пропустив ту сумну звістку – пропав Олег… Пробую обережно уяснити деталі і почати новий пошук, бо в очах Василіси горить надія він живий, але якісь обставини заставили забути його попереднє життя…
Пригадую як з ним обговорював історію воїна другої світової в якого відібрало пам’ять і потрібна була гроза, що силою нагадала про війну і пам’ять почала вертатись. Або інший сценарій який я дописував за фактом який привіз з Америки Іван Миколайчук, про українку що провела в психіатричній лікарні довгих 40 років, щоб на великдень отримати в дарунок українську писанку і почути як прибираючи Діана співала пісню своїх ділів Писаночку -голубочку…
То було, а в мене в цю мить народилась віра і впевненість, разом ми знайдемо Олега. Бо світ малий а нас багато …

Петро Олар кінорежисер, випускник ВДІКу
Світлини із соціальних мереж ( мій архів з ВДІКУ пропав в Ірпіні)

Кадри із фільму. "Болеро"

Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Радіо Українська хвиля з Європи - All Rights Reserved
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram