Валерія Карпиленко та Андрій Суботін познайомилися на службі в Донецькому прикордонному загоні. Недовге спілкування переросло у справжнє кохання.
Пара планувала весілля та мріяла про переїзд на Київщину. Проте все змінилося після початку повномасштабного вторгнення. Андрій став на захист Маріуполя. Валерія також мобілізувалася й пішла до пресслужби "Азову".
Перебуваючи на "Азовсталі", Андрій зробив Валерії пропозицію. Пара одружилася 5 травня. А в ніч на 7 травня під час виконання бойового завдання Андрій загинув. За 10 днів після смерті чоловіка Валерія опинилася в російському полоні.
Майже рік вона трималася й вірила, що після звільнення зможе прийти на могилу до коханого й обійняти його батьків.
10 квітня 2023 року захисниця повернулася додому. Й тепер продовжує жити за двох, берегти пам’ять про чоловіка та робити все, аби в Україну найшвидше повернулися всі оборонці: живі й загиблі.
Валерія
Валерія Суботіна (Карпиленко) народилася в Маріуполі. Вона рано втратила маму. Її батько був військовим льотчиком, пішов з життя, коли донька ще була малою. Дівчинку взяли під опіку бабуся з дідусем. Вона жила з ними під Шахтарськом.
"Я росла в мальовничому районі, серед природи. Виховувалася на українських традиціях. У родині мені прищепили любов до всього українського. І, навчаючись в школі, я співала саме наші пісні", – каже Валерія.
Валерія з бабусею, архів Валерії
Коли вона була підлітком, з життя пішов її дідусь Валерій Миколайович.
"Бабуся Антоніна Гаврилівна замінила мені всю родину. Безмежно їй вдячна, адже вона жила заради мене. Саме від неї передалася мені моя сила", – додає жінка.
У 15 років Валерія закінчила школу. У 2003-му вступила до Маріупольського державного університету. Тоді ж з бабусею переїхали до Маріуполя.
Валерія навчалася на спеціальності "Журналістика". Отримала диплом магістра й одразу вступила до аспірантури. Під час навчання викладала в університеті журналістику та PR. У 2014 році захистила кандидатську дисертацію.
"Паралельно з роботою в університеті я працювала журналісткою місцевого каналу ТВ-7. З початком війни у 2014 році стала авторкою та ведучою проєкту "Маріуполь – місто миру", в рамках якої розповідала про військових та волонтерів", – каже жінка.
Тоді Валерія познайомилася з бійцями полку "Азов". Вони запропонували приєднатися до їхньої пресслужби.
"У 2015 році я стала добровольцем полку "Азов". Займалася зв’язками з громадськістю й співпрацювала із журналістами", – говорить.
У 2017 році Валерія пішла з полку й долучилася до прикордонників. Обіймала посаду помічника начальника пресслужби Донецького прикордонного загону. У 2020-му звільнилася за станом здоров’я.
Валерія під час служби в прикордонному загоні, архів Валерії
Каже, їй був потрібен відпочинок від служби. Вона почала навчатися в комп’ютерній академії. Займалася творчістю, працювала над випуском своєї другої книги. А згодом пішла на цивільну посаду в пресслужбі ДСНС у Донецькій області.
Андрій
Андрій Суботін народився на в селі Толбузино Амурської області в родині військових.
"Його батьки були прикордонниками. Тож їхнє життя було в постійних роз’їздах. Через це Андрій часто змінював школи", – розповідає Валерія.
Андрій отримав три вищі освіти. Спочатку працював у Києві. А у 2019 році приїхав на службу в Маріуполь. Став юристом Донецького прикордонного загону.
Андрій Суботін, архів Валерії
Валерія згадує, Андрій завжди був усміхненим й готовим прийти на допомогу:
"Він завжди був по-доброму налаштованим до всіх людей. Ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Він радів, здавалося, будь-яким дрібницям: хорошій погоді, усмішкам, переведеному часу з цікавими людьми".
Кохання з першого погляду
У Донецькому прикордонному загоні Андрій і Валерія працювали в одному кабінеті.
"Ми почали спілкуватися. Й на диво, виявилося, що маємо багато збігів. Наприклад, в мене день народження 20 липня, в Андрія – 19. Він – Андрій Валерійович, а я – Валерія Андріївна. З першого дня знайомства я зрозуміла, що Андрій дуже відрізнявся від інших. Він був особливим, а поруч із ним було так тепло. Майже відразу я щиро закохалася. І це було взаємно", – розповідає Валерія.
Валерія та Андрій в кабінету прикордонного загону, архів Валерії
За три місяці закохані почали жити разом.
"Я не люблю проводити активно час. Для мене краще побути вдома чи на природі, подивитися фільм. Андрій же надавав перевагу активному відпочинку. І своїм настроєм він витягував мене. Ми багато подорожували, зустрічалися з друзями. Для нього було важливо, аби ми разом раділи життю у колі близьких. Ми захоплювалися риболовлею, багато часу проводили на природі. Відвідували театри, концерти, виставки. В нас було насичене життя", – пригадує жінка.
Валерія та Андрій багато подорожували, архів Валерії
Окреме місце в родині Валерії та Андрія займали традиції:
"В нашій сім’ї ми поєднували традиції наших родин. Прикрашали ялинку на Новий рік іграшками, розписаними в петриківському стилі. Їх нам подарувала мама Андрія. На святу вечерю готували 12 страв. Готували подарунки на День Миколая. На Великдень прикрашали й наповнювали кошик, у вишиванках йшли до церкви освячувати його. Обов’язково на свята збиралися з близькими. Може це й банальні традиції, але вони націлені на об’єднання".
Валерія та Андрій з батьками, архів Валерії
Головною ціллю для Валерії та Андрія було зміцнення їхніх стосунків. Вони будували спільні плани, насолоджувались одне одним і мріяли про весілля.
"Ми навіть обрали обручки. В перспективі думали перебратися на Київщину, аби бути ближче до батьків Андрія. Мріяли про власний будинок та дуже часто обговорювали, яким він буде. Ми не хотіли кардинальних змін, адже наше життя було фактично ідеальним для нас", – говорить Валерія.
Голос Маріуполя
Напередодні повномасштабного вторгнення Валерія та Андрій розуміли, що найближчим часом треба очікувати на агресивні дії з боку росіян.
"Проте ми не думали, що все буде так жорстоко. Звичайно, військовослужбовці мають бути завжди напоготові. Але до такого, мабуть, ніхто в нашій країні не був готовим. І ніхто не був налаштованим на те, що ворог може бути таким безжальним. Хотілося вірити, що навіть в росіян є щось людське. Але зараз розуміємо, що немає", – каже Валерія.
Згадує, за кілька днів до початку повномасштабної війни Андрій наказав їй зібрати тривожну валізу. Вона це зробила. Поклала туди форму й берці.
"Андрій хотів вберегти мене, просив поїхати з Маріуполя. Але знав, що я залишуся. То був мій вибір, який Андрій прийняв. Ми заздалегідь знали, як вчинимо у разі початку військових дій", – каже Валерія.
У перший день повномасштабного вторгнення Андрія по тривозі викликали до прикордонного загону. Звідти відправили на позиції, де він перебував з полком "Азов".
"За кілька днів прикордонників вивели з міста. В Андрія був вибір: залишитися чи поїхати з ними. Він вирішив залишитися на позиціях з азовцями. Згодом прикордонники повернулися в Маріуполь. А Андрій не залишав місто ні на хвилину", – пригадує жінка.
Валерія з першого дня вторгнення хотіла мобілізуватися до прикордонників. Проте військкомати майже відразу виїхали з міста.
"Тоді я звернулася до друга "Калини". Він сказав їхати до військової частини №3057. Там оформилася. Й одразу мене забрав Орест у бункер на "Азовсталь", де частково базувався "Азов". Я долучилася до пресслужби полку. Це було 27 лютого. Андрій мене дуже підтримував і постійно казав, як сильно мною пишається. Коли я була на "Азовсталі", він ще був на позиціях в місті. Я довго не знала, що з ним, адже зв’язку фактично не було. Через побратимів ми передавали один одному листи, але вони дуже повільно доходили", – згадує Валерія.
Валерія на Азовсталі, фото Дмитра Козацького
На територію заводу Андрій потрапив після того, як отримав поранення руки й стегна. Це було 26 березня.
"Його привезли у польовий шпиталь під назвою "Залізяка". Буквально одразу він прибіг до мене в бункер. До цього ми не бачилися понад тиждень. Ми зовсім трохи поговорили й він одразу пішов на позиції на території заводу", – розповідає Валерія.
На "Азовсталі" вона писала тексти для пабліка "Азов. Маріуполь".
"Я готувала тексти про Маріуполь. На той час я фактично говорила голосом міста", – додає жінка.
У надскладних умовах
На "Азовсталі" захисники знаходилися у надскладних умовах. Бракувало їжі й води. Та головною проблемою були постійні обстріли.
"Нас обстрілювали майже з усіх наявних видів озброєння: скидали авіабомби, працювали корабельна артилерія, танки, арта, стрілецька зброя. На території заводу не було безпечних місць. Щодня гинули наші побратими та посестри. А тим, хто отримував поранення, просто не було чим надавати медичну допомогу. Для нас основним було захистити цивільних і наше місто. Це був пріоритет тоді, й такий же пріоритет у нас і зараз. Ми мріяли, щоб всі повернулися, але, на жаль, ця мрія нездійсненна", – говорить Валерія.
15 квітня росіяни в черговий раз скинули надважку авіабомбу на "Азовсталь". Валерія отримала поранення:
"Я потрапила у шпиталь на "Залізяку". До мене на декілька хвилин забіг Андрій зі своїм побратимом. Він розповів, що на заводі знайшли бункер, де ховалися цивільні. Там було багато дітей. Попри обстріли, вони ходили туди, аби принести їжу та воду людям. Бо ті не могли самі вийти за продуктами через постійні вибухи. Тож Андрій з побратимом фактично врятували тих маріупольців. Люди їх вже добре знали й дуже раділи, що до них приходять, піклуються та захищають".
Личить бути Суботіною
На "Азовсталі" Валерія з Андрієм дуже рідко бачилися, адже перебували на різних позиціях. Зв’язку не було. Закохані спілкувалися, передаючи одне одному листи через побратимів.
"Під час тих нечастих зустрічей Андрій пропонував одружитися на "Азовсталі". Та мені постійно здавалося, що ми поспішаємо. А не хотілося. Вірила, що попереду у нас ціле життя. А потім він Андрій приніс залізну коробочку, а в ній були дві обручки з фольги. Він зробив їх сам. То була пропозиція руки й серця. Я одразу дала згоду й ми обмінялися цими обручками: я одягнула йому, а він – мені", – згадує Валерія.
Весільне фото з Азовсталі, фото Дмитра Козацького
Спочатку вона пропонувала перенести одруження на пізніше. Проте Андрій зробив пропозицію оформити стосунки в день народження полку "Азов" – 5 травня. Валерія погодилася. Закохані вирішили, що розпишуться на "Азовсталі", а повінчаються в Києві:
"Ми заповнили необхідні папери. Правами командира нас одружили. Потім копії цих документів передали нашим довіреним особам – батькам Андрія. Того ж дня тато відвіз документи до РАГСу, де офіційно зареєстрували наш шлюб. Обручки з фольги ми замінили на золоті. В мене була матусина каблучка, в Андрія – каблучка моєї бабусі".
Після офіційної частини подружжя побуло разом близько 30 хвилин.
Лист від Андрія, архів Валерії
"Орест зробив весільні фото, ми записали відео для наших батьків. Там казали про те, що наше кохання буде нас берегти. Попри нескінченні обстріли, то був радісний для нас день. Я взяла прізвище чоловіка і стала Валерією Суботіною. Андрій постійно повторював, що мені дуже личить це прізвище. Він пишався й дуже тішився, що тепер у нас одне прізвище на двох", – говорить Валерія.
Не потонути у своєму горі
Після весілля Андрій повернувся на позиції.
"Востаннє ми бачилися 6 травня. Наближався День матері й для нас було дуже важливо привітати нашу маму зі святом. Разом ми обрали букет і я оформила замовлення та адресну доставку на 8 травня. Мати отримали квіти від сина, якого вже не було серед живих. Вона й досі зберігає засушені бутони, як згадку про нашого Героя", – каже Валерія.
Андрій загинув у ніч на 7 травня під час виконання бойового завдання. Офіцер потрапив під обстріл, отримав несумісні з життям поранення.
"Мені про це не говорили ані побратими, ані батьки Андрюші. Вони знали, що його вже немає. Всі сподівалися, що нас будуть виводити з "Азовсталі", і про загибель коханого я дізнаюся у більш безпечних умовах. Весь цей час я передавала йому листи, з друзями говорила про весілля. Всім навколо доводилося вдавати, що все гаразд. Але їм витримувати це було важко. Тому 9 травня про загибель коханого мені повідомив командир "Калина".
Я не хотіла в це вірити. Тоді ми багато говорили з "Калиною" й він наголошував, що я не маю права давати волю своїм емоціям. Я мусила бути підтримкою для побратимів, продовжувати писати. Адже мої тексти були важливими й для виходу азовців з "Азовсталі", і для вирішення подальшої нашої долі, і для інформування світової спільноти про те, що відбувається в Маріуполі. Я не могла потонути у своєму горі. Навчилася стримуватися. Але й гадки не мала, що стримуватися доведеться майже рік", – розповідає Валерія.
Постійно приходив уві сні
16 травня командир полку "Азов" "Редіс" повідомив про наказ виходити з "Азовсталі".
"Ми мали здатися у полон, але за певних умов. Командир доніс, що це буде гідний полон, бо ми здаємося не за своїм рішенням, а за наказом. Нам повідомили, що полон триватиме 3-4 місяці, перебувати ми будемо всі разом. Територію заводу я покинула 17 травня. З того ж дня я була в Оленівці. 27 вересня мене етапували до Таганрогу. Там я була до 10 квітня 2023 року", – говорить Валерія.
Умови перебування полонених різнилися. Жінок тримали у невеликих камерах. Вони були переповненими, доводилося спати на підлозі. Були проблеми з їжею. Триматися в надскладних умовах Валерії допомагала віра в те, що на них чекають:
"Хоч майже рік ми були в повному інформаційному вакуумі, було розуміння, що на нас чекають наші рідні, близькі та друзі. А ще мене тримала злість на ворога, який здійснив злочин проти людства, який забрав життя мого коханого, синів, дочок, матерів і братів".
Саме в Таганрозі Андрій постійно приходив Валерії уві сні.
"У снах він був в Маріуполі, а я була поруч. Ми ходили по розбитій території "Азовсталі". Я так чітко все це бачила. У снах Андрюша завжди був усміхнений, із ним були наші хлопці. Він постійно питав, чому я не придбаю собі білу весільну сукню. Бо тоді, під час нашого весілля, він дуже переживав, що я так і не одягла її. У снах я просила Андрія поїхати з Маріуполя, але він казав, що мушу вибиратися сама. А він поки має лишатися з хлопцями", – розповідає жінка.
Дихати вільним українським повітрям
10 квітня 2023 року Валерію звільнили з російського полону.
"Я довго не могла повірити в це. Здавалося, що це сон. Переповнювала велика радість. З’явилося відчуття, що нарешті можу дихати на повні груди вільним українським повітрям. Важко передати ці емоції. Адже, попри все те, через що довелося пройти, яку біду пережити, я відчула себе вільною людиною", – каже жінка.
Валерія під час обміну, архів Валерії
Того ж дня захисники й захисниці прибули до Києва.
"Я не знала, чи буде там нас хтось зустрічати. Але біля автобуса побачила батьків мого Андрія. Вони приїхали з великим букетом тюльпанів. Саме ці квіти я мріяла побачити, відчути їх запах, коли була у полоні. Бо як вони з'являлися – моя кімната вже була прикрашена ними завдяки коханому.
В нашій камері на вікнах були щільні решітки, але моя маленька рука туди пролазила і я малювала тюльпани на мокрому вікні. Я не пам’ятаю, про що ми тоді говорили з батьками. Але мама плакала, а тато міцно обіймав нас", – розповідає Валерія.
На згадку про Героя
Зараз вона проходить реабілітацію. Поруч із нею завжди батьки Андрія:
"Ми часто говоримо про Андрія. Тато та мама розповідають про його дитинство, згадують веселі та світлі історії. Ми переглядаємо фотографії. Я багато розповідала про свого Андрюшу Віті – захисниці, з якою ми були в одній камері в Таганрозі. Подумки ми говорили з ним, просили, аби він передавав Богу наші прохання, й про звільнення зокрема".
Валерія вірить, що Андрій завжди поруч й спостерігає за всією родиною з неба.
"У нас стоїть його фотографія. Й тепер, коли ми робимо покупки, дізнаємося якісь новини, про все йому розповідаємо. Ми навіть намагаємося готувати те, що Андрій дуже любив", – розповідає Валерія.
Згідно з Указом Президента України, капітана юстиції Андрія Суботіна нагороджено орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).
Валерія з мамою Андрія під час вручення ореду. Фото МВС
"Нагороду ми отримали напередодні Дня прикордонника. Хоча указ про це вийшов ще торік, мама відмовлялася отримувати її без мене. Тому в цей день ми разом забрали відзнаку нашого Андрюші", – каже Валерія.
Тоді ж вона замовила обручки, які вони з Андрієм обрали ще в Маріуполі:
"Напередодні річниці нашого весілля я їх отримала. Тепер буду носити обидві: свою на пальці, а Андрієву – на ланцюжку. А на нашу річницю я вдягла білу сукню, й влаштувала фотосесію. В руках тримала орден коханого. Безмежно пишаюся бути його дружиною".
Весільна фотосесія, фото Костянтин Сова
Зараз Валерія мріє найбільше про те, щоб в її Андрія була могила, і вона могла приходити до нього.
"Я хочу прийти на могилу мого Андрія і поговорити з ним, віднести троянди, які він найчастіше дарував мені. Тепер я розумію, чому в снах він казав, що залишається з побратимами в Маріуполі. Його тіло й досі там", – говорить Валерія.
Валерія у Києві, архів Валерії
Тепер Валерія планує більше часу проводити на природі, наодинці зі своїми думками та Андрієм, якого продовжує й зараз відчувати:
"Раніше я постійно кудись бігла, не спинялася. А ось тепер розумію, яким правим був Андрій. Він вчив мене ловити момент, радіти дрібницям, насолоджуватися кожним днем. Я обов’язково робитиму це за нас двох. Але трохи згодом. Треба обов’язково перемогти й повернути всіх наших захисників й захисниць додому. І живих, і мертвих".
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для радіо Українська хвиля з Європи. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Катерина Калюжна https://life.pravda.com.ua/society/2023/05/19/254315/
