Розуміння механізму безсмертя дозволяє зрозуміти поведінку українців Трипільської доби (55–25 ст. до н.е.).
Нині їх називають «трипільцями», а в давніх джерелах їх називали «гіперборійцями», тому що в античні часи цю серцевинну землю називали «Гіперборія».
Видатний вчений античності Клавдій Птоломей (ІІ ст.) писав у своїй «Географії»: «За Сарматським океаном... є легендарна країна наших предків гіперборіїв, кузня народів світу, горнило націй. Там з Ріпейських гір виходять великі річки, а вздовж їх – найславніші у світі луки з незліченними стадами худоби. Там родючі поля серед великих лісів, і ніде земля не дає більших урожаїв. Звідси поширилося вміння обробляти землю і кувати метал».
Сарматським океаном тоді називали Балтійське море, а середину Ріпейських гір Птолемей визначає приблизно на
широті 55° і на 30-40° східної довготи – «як у гір Тавриди». Очевидно, що йдеться про Валдайську височину, звідки бере початок Дніпро та інші річки.
Далі – цікавіше. Давньоримський учений Пліній Старший (I ст. н. е.) у своїй «Природній історії» писав, що гіперборії можуть жити надзвичайно довго, ніколи не хворіють, а вмирають тільки від пересичення життям, тобто коли вважають, що вже досягли своїх цілей.
Зі сказаного випливає, що трипільці-гіперборії володіли технологією безсмертя. Як їм це вдавалося? І що вони робили для підтримки свого «вічного життя»?
Давньогрецький поет Піндар (V ст. до н. е.) писав, що гіперборії художньо обдаровані, їхнє блаженне життя супроводжується піснями, танцями, музикою, бенкетами, веселощами та побожними молитвами.
Тобто трипільці жили гармонійно, красиво і весело, про що свідчить і надзвичайно красива кераміка, яку вони виготовляли в індустріальних масштабах.
Від трипільців сучасні українці успадкували культ краси, найрозвиненішу у світі пісенність, милозвучну мову, танцювальну культуру. Усе це прояви гармонії.
Красиві та гармонійні речі несуть високі вібрації й підносять у Простір волі, що є необхідною умовою безсмертя.
Але окрім гармонійного та красивого життя, у трипільців було дещо загадкове: кожні 50–80 років вони спалювали свої міста і переходили на нове місце. Що спільного між безсмертям та практикою спалення старих поселень?
Навіщо трипільці спалювали свої міста?
Відповідь – у розумінні переродження.
Для підтримання вічної молодості трипільці регулярно позбувалися всього старого, зіпсованого, зношеного – аж до того, що позбувалися своїх старих міст. При чому докладали до цього значних зусиль, адже спалити глинобитні хати дуже не просто.
Так в центрі гіперборійської народної культури був періодичний рішучий розрив зі старим і перехід до нового життя – другого народження.
Причому це перенародження щоразу відбувалося на вищому рівні, адже технології містобудування не лише зберігалися протягом тисячоліть, а й постійно вдосконалювалися, про що свідчить археологія.
Періодичне спалення поселень було лише апофеозом релігійної практики трипільців. Сама ж практика постійного оновлення здійснювалася щоденно, адже була стрижнем народної культури.
Гіперборійці рішуче позбувалися всього застарілого, зайвого та зіпсованого, натомість постійно створювали нове, функціональне і,обов’язково, красиве.
Погляньте на трипільські кам’яні сокири – очевидно, що гіперборійців цікавив не тільки функціонал, а й загальна краса та гармонія.
Причому фактор краси та гармонії був настільки важливий, що заради виготовлення своїх шедевральних сокир вони ладні були витрачати в кілька разів більше часу та зусиль.
Все, що можна прикрасити, вони прикрашали, адже гармонія притягує удачу й омолоджує. Все, що можна було відновити – відновлювали, щоб поламані або зіпсовані речі не засмучували й не тягнули донизу. А все, що не можна було відновити, – просто спалювали.
Якщо вмирала людина, то вже непридатну для життя її фізичну оболонку спалювали. Спалювали так само, як ми спалюємо старі ікони та інші священні предмети, які не підлягають відновленню.
Подібно з покинутими містами: трипільці спалювали їх так само, як своїх небіжчиків та священні речі.
Їх не можна було кинути напризволяще, зневажити повільним розпадом та гниттям. Найкращий фінал – зникнення у священному вогні. Але перед цим кожен будинок символічно «умертвляли», а саме руйнували його «серце» – піч (у всіх спалених будинках, розкопаних археологами, піч була зруйнована).
Далі будинок обкладали сухою деревиною. Підпалювалось усе поселення одночасно, в результаті чого створювалася великомасштабна тяга і вигорало усе, що могло горіти.
Отже, трипільці застосовували ритуальне спалення не лише для померлих людей, а й для померлих міст.
З цього випливає, що вони сприймали міську громаду як цілісний колективний організм – як «велику людину». Так що уявлення Платона про «малу людину» і «велику людину» мало п’ятитисячолітню історію.
Спалюючи свого небіжчика, трипільці спалювали його індивідуальну фізичну оболонку, яка втратила свою функціональність.
Спалюючи своє покинуте місто, трипільці спалювали застарілу фізичну оболонку соціального організму. Логіка зрозуміла: людське тіло – це житло втіленої божественної сутності, а місто – це житло народу. Вони священні, тому, коли стали непридатними, їх треба не кидати напризволяще, а спалювати у священному вогні.
Здіснюючи організовані переселення в новозбудовані міста і спалюючи старі міста, трипільська нація здійснювала акт другого народження.
Підготувала Ірина Омельченко ОМІРА
за матеріалами Ігоря Каганця головного редактора сайту «Народний Оглядач».
P.S.
Вивчаючи світогляд Трипілля, можна знайти для себе багато загадок. І усі вони без винятку свідчать: наша культура зародилася не 2 тис. років тому, наша культура - одна із найдревніших і найневивченіших культур на землі. Вивчаючи минуле – вивчаєш і розумієш себе, пізнаєш потаємне свого власного Всесвіту.
#трипільці #безсмертя
Запрошую до Телеграм каналу
"УКРАЇНСЬКІ ВОЛХВИ☀️"
https://t.me/Volhvy_Ukraine
