ТИЛ НАШИХ ЗАХИСНИКІВ - ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО... ЦИХ СЛІВ ЧЕКАЮТЬ ВОЇНИ...

Дівчинка, яка почала говорити віршами У тихому литовському містечку біля моря — Nida — де сосни слухають вітер Балтики, а пісок пам’ятає кроки багатьох поколінь, я зустрів школярку Тетяну Мірошниченко. Вона прийшла сюди не як туристка. Вона прийшла сюди дорогою війни. Усього за кілька кілометрів звідси лежить інший берег — Kaliningrad Oblast. Там інша тиша. Там інша історія. А тут — мирна Литва, яка відкрила двері тим, хто втікав від сирен і темряви.
Тетяна приїхала разом із мамою та братиком. Вони привезли з собою небагато речей. Але найбільше — привезли мовчання. Те мовчання, яке народжується там, де дитинство перериває війна. І саме тоді вона почала писати вірші.
Не тому, що хотіла стати поеткою. А тому, що серце не могло мовчати. Її слова народжувалися, як тихі хвилі Балтійського моря — спочатку несміливо, майже пошепки. У кожному рядку було трохи страху, трохи надії і дуже багато світла, яке діти завжди носять у собі навіть тоді, коли дорослі його втрачають. Литва простягнула їй руку.
Школа дала друзів. Місто подарувало спокій. А небо над Нідою повернуло відчуття завтрашнього дня.
Кажуть, війна залишає рани. Але інколи з тих ран проростає слово. І слово стає крилом. Слово стає дорогою. Слово стає домом, який можна носити в серці. Тетяна ще школярка. Вона тільки починає свій шлях. Але її вірші вже знають головну правду життя: навіть після найтемнішої ночі дитина здатна побачити світло — і подарувати його іншим. Можливо, саме так народжуються поети. Не з тиші безтурботності — а з тиші пережитого болю, який перетворився на надію.
Петро Олар -кінорежисер