Василь Тітов
Поет , прозаїк, публіцист.
Тітов Василь Тихонович народився 5 жовтня 1948 року в с. Орестівка Хотинського району на Буковині. Закінчив факультет журналісти Львівського державного університету ім. Івана Франка та Ірпінську Біблійну семінарію. Працював завідувачем клубу, художником, журналістом. Нині – пастор християнської церкви «Віфанія» в м. Хотині.
Автор 19 книг, серед яких: поеми -легенди «Фортечний колодязь», віршів «Сполохана свіча», «Сльоза небесна», рубаї «Спитай у гір» прози «Зруб», біблійних оповідань « Терновий вінок», «Коли сходило сонце».
Лауреат премій імені Дмитра Загула, імені Василя Юхимовича , імені Валерія Нечипоренка, імені Леся Мартовича...
Проповідує віршами, так можна сказати про відомого в Україні поета і журналіста Василя Титова. В своїх нових віршах які ще не вкладено в книгу а прочитані з мольберту автора ми з вами відчуємо світло дня завтра, світло Любові та Віри…
При мікрофоні Вікторія Тітова з Парижу.
* * *
Під зорями розлуки,
при музиці луни,
з душевної розпуки,
як з полум’я війни,
прибила чорна хвиля
той відголос утіх…
Духовний крововилив
погрішностей моїх…
Не вибачив образи
ще з юності доріг…
Й з підступністю прокази
ступає на поріг
жалю холодний подув…
Найгірший із вістей:
Ти сам собі нашкодив,
немовбито Орфей.
З гріховної печалі
скипає й далі кров…
Й, немовби по спіралі,
Загублена любов,
У снах не покидає,
І поряд, наче тінь.
Як повінь прибуває,
Й вертає в далечінь…
Й духовно розумієш
У підсумку життя,—
не плоть дає надію,
а серця почуття !
* * *
Любов — гармонія… Для двох…
Із піни моря крізь століття
Терпка лакоминка епох.
Небес осипане суцвіття...
Десерт душі, бува, й гірким,
Як блуд у тілі гріховодить…
І спалах любощів затим
Стосункам вірності зашкодить.
Хто суть кохання розгадав
У часі плинності Еллади?!
Чом цвіт любистку в лоні трав
Проріс незрадністю в балади?
Питань без ліку в час безсонь.
І ніч мовчить у дивнім стресі..
Але горить, горить вогонь!
Вогонь життя в нестримнім часі.
Доба вмирає в надрах зір…
Дано нам вік Богопізнання…
Й душа смертям наперекір
Живе до старості коханням…
* * *
Верба плакуча в манто білім,
Сказала скромно: — Вибачай!..
Хоч десь ще в хмарах заметілі,
Та дивосніг засипав гай.
Покрив розкішно і лавицю ,
Де спомин в молодість вертав.
Ти тут стрічав свою зірницю,
Яку й на схилі днів кохав…
І сам вже, зігнутий на лаві,
Живеш й отим, що не було…
Кохання ти відклав в забаві,
Що сон-травою зацвіло…
Ти не забув, як того літа,
Неначе Авгій , вгруз в обман?
А в серці й досі Афродіта…
…На лавці — сніг. В очах — туман…
Присів старий. Душа в сльозах.
Минуле, бач, не відпускає…
В любові доля стелить шлях,
Тоді, як Бог благословляє.
* * *
Тебе зреклися у любові?
Щось, десь, чомусь пішло не так…
А ти не був до зрад готовий...
Й душа не знала, що і як…
Як вгамувати кляту зливу
Печалі й сліз упереміш?!
А гріх різьбив альтернативу…
Та за який купити гріш
Оте, чим освітило небо
Тебе один раз на віку…
Схопило серце… Так і треба?
Бо, де знайти іще таку
Любов всевишню, мов зірницю…
Де відшукать такі слова,
Щоби позбувшися жар-птиці,
Тобі всміхнулась сон-трава,
Тоді, як в серці пізня осінь,
А в долі знову буревій…
Проте над обрієм он просинь
Дає сподіванку для мрій…
* * *
Вогненна вишня облетіла,
Мов листопада віщий знак,
І як вдовичка почорніла…
Скував на ранок серце ляк,
Хоч тче осінній килим слави,
В повторах мозаїчний лист…
Вже за сценарієм уяви,
Хто має триєдиний хист.
Чи все збулось само собою,
Як витвір сутності дерев?!
І варт чекати вже зимою
Хурдель від сніжних королев,
Де з часом все земне вмирає…
А вишня згріє ще серця!
Бо ж все і в Леті воскресає
Під теплим подихом Творця.
* * *
Усе немовбито наснилось,
Хоч все було… І наче вмить
Усе в дорозі розгубилось,
Але все в споминах летить,
Неначе птиці чорно-білі,
Щоб нагадати, як було,
Несуть крізь пам’ять очужілі
Печалі давні… І тепло,
Аби гуманно засвідчити,
Що все щезає, наче дим…
Не вмре бажання лиш любити,
І жити помислом святим.
* * *
Головне питання світу:
«Нащо я сюди прийшов?»
І, бува, при хрестоцвіті
Неспроста здригнеться кров…
Є у долі вхід і вихід,
Мов рулетка у житті…
Часом — благо… Чи безвихідь…
Зрідка помисли святі.
Вже у старості готуєм
Вихід в… пам’ятник собі.
Хоч когось іще чаруєм
Десь при місячній вербі…
Сам собі вже заперечиш:
— Чи торкнеться вихід нас?!
Вчора був серед малечі…
Нині в морок зійшов час.
Як у домі, так і в долі,
Вхід і вихід не без сліз…
От зрости б травою в полі!
Чи барвінком з під беріз…
Вхід здарує Усевишній.
Ну, а вихід — шукай сам!
Тож на серці незатишно…
Не топтав стежину в храм.
Голос неба: — Все! На вихід!
Берем віру про запас.
І небес вогонь, як вихор,
Мов Іллю, підхопить нас.
Вже рулетка не поможе,
Як душа глухоніма…
Вхід ще є у Царство Боже.
З аду ж виходу нема!
* * *
Як добре там, де нас нема!
І подих звідти, наче з раю…
А тут — жахіття, тут війна…
Думки збираються у зграю,
Мов круки пізно восени.
З досад накаркують карання:
- За тридцять срібних нині й ми
Несем гріховності страждання ?!
Жахний удар! Тепер на вдих!
Бездушність гордості сліпої…
«Брати» диявола із тих,
Котрі вмирають від запою…
І орків вкотре суне тьма.
Та сонце знов зіп’ялось в зріст…
Чи добре там, де нас нема?
А хто підірве Кримський міст?!
Як добре нам, що ми тут є
У пору миру й час двобою…
І марність днів ось постає
Між Богом, вічністю й тобою…
* * *
Нічний дзвінок, мов друга яв:
— У мами завтра іменини…
Й на гріб я душу би поклав…
Та от… далеко Україна.
— А я нащо ?! Візьму букет.
Приблизно знаю, де могилка…
— Там на хресті ще був портрет.
А в прізвищі була помилка…
— І це поправим… По війні…
Буде на цвинтарі порядок.
— Сказала мама вчора в сні:
«Зберіг би ти фамільний спадок!
Хіба життя це гра в лото?!
Ну, ранчо є… І бізнес плани…
Чи гріють душу три авто,
Коли кують для нас кайдани ?!
Де б ти не був, не згасне біль.
А нас в світах уже мільйони,
Що кличуть Бога звідусіль…
І зроблять все для оборони».
… Хоч в час війни є форс- мажор,
Та дух не скорить страх і міна…
Ймовірна смерть від цих потвор…
Та невмируща Україна.
Ви слухали нові вірші Василя Тітова, при мікрофоні була Вікторія Тітова… Париж…