Україна - це українці
Підтримати
Підтримати

ВОЛОДИМИР СМОТРИТЕЛЬ: “У НАШ ЧАС ГОЛОВНЕ — НЕ СКЛАСТИ КРИЛА”

18 Квітня, 2021


Для театрального життя міста Хмельницький, ми завершили 27 сезон, зустрічей із глядачем у міському монотеатрі “Кут”. Ця затишна мистецька капличка має настільки велику силу, що приваблює не лише хмельничан, а й гостей із різних куточків світу. Тут набираються мудрості, отримують естетичну насолоду, загартовують і очищають душу. Щоразу нові враження про кожну з 16 вистав театру одного актора — народного артиста України Володимира Смотрителя. З ним наша розмова про театральний сезон, що завершився. А ще про те як жити митцям в час пандемії уоли так вони потрібні всім навіть тим хто в театр ніколи не відвідував, бо наше слово буває цілющим.

— Володимире Петровичу, як минув творчий рік театру, як його провели?
— Театральний сезон “Кута” розпочався восени минулого року, а завершився 1 липня. Закриття сезону вирішили відзначити оптимістично — комедійною виставою “Cало в шоколаді”, яку показали в Мистецькому дворику дитячої музичної школи №1 ім. М.Мозгового. За минулий театральний рік є що згадати. Розпочали його дуже плідно, за кількістю зіграних вистав та зібраних за них коштів перевиконали план.
У нас відбувся традиційний, уже 11-й міжнародний фестиваль театрального мономистецтва “Відлуння”. Не мали творчого спокою до тих пір, коли розпочалася пандемія коронавірусу, зачинялися громадські заклади. Гадаю, всі мистецькі осередки були в розпачі, особливо приватні, які живуть тільки з виручки за квитки. Нам щодо цього було легше, адже монотеатром “Кут” опікуються міська рада, управління культури та туризму, частково живемо на державну дотацію. Якраз вистачає на середню заробітну плату працівникам. Крім того, залишилися ще кошти з перевиконаного плану на початку театрального сезону.

— Не зважаючи на пандемію коронавірусу, ваш театр не зупинив своєї роботи, як пристосувалися до нових умов?
— Мистецтво — настільки мобільне, що знайти собі роботу можна завжди і за будь-яких умов. Карантин став хорошим репетиційним періодом, підчистили всі вистави, оновили театральні костюми та реквізит. Наприклад, міські ателье пошили новий костюм для вистави “Мазепа”, гастрольні сумки. Зазначу, що в Хмельницькому — прекрасні спеціалісти, техніка, потрібні лиш ідея та кошти. За три місяці карантину зробили дуже багато, чого б не вдалося, якби гастролювали.
Удома, коли взагалі не дозволялося виходити на вулицю, ми з сином Богодаром усе прибрали, зайнялися кулінарією, почали читати книжки, які аж кричали з полиць, бо на них не вистачало часу. Словом, чимось карантин став навіть корисним.

— За минулий сезон вдалося зіграти всі вистави з репертуару театру?
— Усі, крім “Інʼєкції щастя” та “Лоліти”. Ці постановки поки відклав, бо після втрати дружини чомусь психологічно важко виходити з ними на сцену. Вистачило й решти 14 вистав. А грати їх, зізнаюся, — непроста штука. Я на сцені працюю один, без суфлера, маю досконало знати всі тексти. До слова, нещодавно бачив невеличку кінострічку, створену Богданом Бенюком, “Суфлер”, де зіграно записки суфлера. Він так гарно висвітлив особливості цієї непростої роботи…

— А яка ваша вистава була найуспішнішою в театральному сезоні 2019/2020 років?
— “Прокляті роки” про репресованих поетів, яку за сприяння Тернопільського управління культури показували в місцевій школі мистецтв для філологів. Для багатьох жанр мономистецтва був новий, плюс ми ще оформили приміщення під справжній театр, що також вразило глядачів. Взагалі, творчо до всього підходимо, тримаємо марку.

— Куди ще їздили на гастролі?
— Мав три поїздки з виставою “Не промовчи Шевченка у собі”. З нею був у Шевченково (колишня Кирилівка), де народився Тарас Григорович. Там виступав для інтелігенції. Дуже гарно прийняли. Поклав квіти на могили батька й матері великого українця. Згодом переїхав на рідну Черкащину, в Городище, де також показував постановку для місцевої еліти. Для поважних людей виступав і в Києві, де мене відзначив заслужений діяч мистецтв України, лауреат Шевченківської премії Анатолій Гайдамака. Я аж зніяковів від похвали людини такого масштабу.

— Минулими роками спільно з міською владою у “Куті” почали діяти проєкти показу безкоштовних вистав “Молода еліта міста” і “Ветеран”, цьогоріч вони продовжилися?
— Звісно. З початку сезону в рамках просвітницького проєкту “Молода еліта міста” показали вісім кращих моновистав для одинадцятикласників міських загальноосвітніх закладів. Частково за кошти міського бюджету показали 40 благодійних постановок. А щодо проєкту “Ветеран”, у нашому театрі відбувалися безкоштовні мистецькі заходи для ветеранів-учасників бойових дій. Після постановок вони також ділилися враженнями, власними спогадами, читали вірші, співали, чаювали…

— На карантині скучили за глядачем, напевно, актор не може без нього?
— Звісно. Ми шукали з шанувальниками онлайн зустрічей, хоч я не прихильник онлайн переглядів. Це схоже до зовсім іншого виду мистецтва — кіно. Коли сюжет із різних ракурсів знімають кілька камер за величезні гроші, спеціально пишеться музика для стрічки і вже тоді від готового продукту людина отримує чуттєве сприйняття. А театр — це живе сприйняття, коли дійство на сцені розігрується наживо. Глядач може побачити, як наповнюються очі актора слізьми, відчути взаємний розряд зі сценою, навіть катарсис.
Проте карантин змусив монотеатр перейти на форму роботи онлайн. Започаткували трансляцію вистав з репертуару в соціальних мережах “КутТВ”. Глядач побачив в Інтернеті мої постановки, які записував з київськими діячами культури, кращі вистави різних років із фестивалю “Відлуння”.
Вдячний директорці Центральної міської бібліотечної системи Тамарі Козицькій, яка допомогла технічно здійснити трансляцію вистав. Було дуже багато переглядів. Театр живе попри все…

— Після трансляції ваших вистав в Інтернеті не виникло бажання ще раз знятися в кіно?
— Ні, адже для того, щоб зніматись у фільмах, потрібно покинути театр, особливо, якщо це головна роль. От вам інший бік медалі очільництва стаціонарного театру одного актора. Майже два десятки років тому я зіграв епізодичну роль людини в штатському в фільмі “Останнє вбивство в Мюнхені”, це був досить цікавий досвід.

— В Інтернеті почали з’являтися й ваші відеоролики з авторськими піснями.
— Вимушене сидіння вдома повернуло мене до гітари. Нині маю вже з десяток авторських пісень, переважно на військову тематику. Адже я — не відсторонений від нинішніх подій, коли гинуть люди. Хоча деякими своїми роботами намагаюся смішити, не даю й забути про війну. Цю тему розкриваю в авторських піснях, бо саме цей жанр може зачепити за найсокровенніше. Через текст, просту гру на гітарі можна донести до глядача біль. Пишу й філософські пісні та лірику. Не вважаю себе професійним музикантом чи поетом, але людям моя творчість подобається. Маю диски з піснями на слова Павла Гірника, Йосипа Осецького, плюс у репертуарі “Кута” пісенний спектакль “Cловоспів”.
— Ви — народний артист України, людина, до якої прислухаються, з якої беруть приклад. Якою, на вашу думку, нині має бути громадянська позиція українців?
— На сході країни — війна, Росія — агресор. На жаль, не всі це повноцінно усвідомлюють. Українцям потрібно поводитися, як колись фіни — малесенька держава, яка ув’язалася у війну й виграла її. Звісно, багато залежить від керівництва держави, яке має задавати правильний вектор і люди однозначно підтримають.
Народу головне — не дати приспати себе. Взяти хоча б мовне питання. Нині серед українських лідерів проглядається така собі п’ята колона, яка хоче зірвати все і дати доступ до нас російській військовій агресії. Людям потрібно бути пильними й відповідати на всі антиукраїнські прояви, консолідуватися, захищати своє, рідне. Наприклад, протестувати проти освіти онлайн, бо це знищить уми нації, відстоювати свої мовні, мистецькі кордони. Нас уже не один рік з різних боків намагаються збити з побудови української держави. Також не слід заграватися в пандемію, бо в нас уже скоро квочки яйця будуть онлайн висиджувати і по осені ми таки не дорахуємо курчат.

— Щодо мови, вам ніколи не дорікали, що деякі вистави, які грають у монотеатрі “Кут”, зокрема на фестивалі “Відлуння”, — російськомовні?
— Ще до війни в нас були вистави російською, грали їх приїжджі актори з Петербурга, інших російських міст. Це зовсім інше, але, коли ти — росіянин, вдерся до мене додому і вбиваєш мене, крадеш історію мого народу, питання мови потрібно перекрити. В Україні досі є російськомовні театри, які також бували на наших фестивалях.
Інколи замислююся: що якби мене, українця, доля занесла б у Росію по бізнесових чи сердечних справах і разом зі мною представників інших національностей? Для того, щоб ми там порозумілися, мали б вивчити національну мову, яка б автоматично для нас усіх стала інтернаціональною. Так само було б і в Польщі. А в Україні чомусь російськомовне населення хоче мати ще одну державну мову. Хоча, якби я жив у Росії, також посилював би там свою українськість, відвідував би тамтешній Український дім, хоч мало українців у Росії це роблять. Але ми можемо все це змінити. Інколи соромно за українців за кордоном, чиї ганебні вчинки стають тавром на всій нації, підривають національний авторитет у світі. Водночас дехто з них навіть мови української не знає, просто в його паспорті зазначено, що він — громадянин України. А який громадянин, якої національності? Все це, вважаю, також потрібно зазначати, чому боятися? Тоді б знали, скільки в державі різних національностей. Нині ж будують якусь гібридну Україну.

— За свою творчість ви отримали вже чимало державних нагород. Цьогоріч вас також відзначали?
— З нагоди 30-річчя Народного Руху України, в лавах якого я з 1990-х років, отримав вищу відзнаку “За заслуги перед народом” другого ступеня. Також став лауреатом національної премії ім. Я.Гальчевського “За подвижництво у державотворенні” в номінації “За популяризацію національного мистецтва”. Нагороджений і памʼятним знаком міської ради “Борцям за Незалежність України XX століття”, її вручив особисто міський голова Олександр Симчишин.

— Такі заслуги стимулюють не зупинятися. Поділіться з нашими читачами творчими планами.
— Не дуже люблю говорити наперед, бо не завжди плани здійснюються, але нині йдуть перемовини з відомим головним режисером херсонського театру Сергієм Павлюком. З ним маю намір зробити цікавий творчий проєкт. Паралельно підключений як помічник режисера та головний актор до проєкту обласного академічного музично-драматичного театру ім. М.Старицького. Буду грати роль великого Богдана за п’єсою Михайла Старицького. Трансляція відбуватиметься онлайн, напевно, у вересні. До постановки залучені й музичні колективи міста, обігруватимуться п’ять міських пам’ятників гетьману України. Мене постійно запрошують у журі на різні конкурси, фестивалі, як-от на фестиваль бардівської пісні “Оберіг”, який традиційно відбувається в Луцьку. У наш час головне — не скласти крила, бо вони атрофуються і вже не полетиш. Це стосується кожного з нас.
— Дякую за розмову.

Ірина Салій

Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Copyright 2021 - All Rights Reserved
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram