12 ГАЙДАМАКИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА- ЕПІЛОГ читає ОЛЕКСАНДР БИСТРУШКІН

Гайдамаки у наші часи дуже актуальні. Зараз застосовують масові вбивства цивільного населення навіть демократичні країни: це мало місце в час другої світової війни, наприклад, коли американцями було скинуто атомну бомбу і цим знищено все цивільне населення цілого міста в Японії. Бо ж війна сама по собі є жорстокістю, пересиченою кривавими насиллями, навіть при найповнішому зберіганню постанов Гаазької та Женевської конвенцій.

Навіть Тарас Шевченко, як Пророк національного відродження українського народу, що закликав земляків:

«…вставайте,
кайдани порвіте,
і вражою злою кров’ю
волю окропіте», –

в одній із своїх найкращих поем "Гайдамаки" дав власне опис Коліївщини. Призадумуючись над жорстокостями кривавої розправи, він у своїй післямові заявляє: «Серце болить, а розказувать треба». Будучи певним, що цю його поему читатимуть усі свідомі відповідальності за долю мільйонів і в його часи, і пізніше. З пізнання минулих помилок, відкритих історією, може вирости світліша майбутність, коли переможе ідея волі кожного народу на його землі і щезне бажання панувати над іншими народами.
ЕПІЛОГ

Давно те минуло, як мала дитина,
Сирота в ряднині, я колись блукав,
Без свити, без хліба, по тій Україні,
Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки, малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав
Щоб добру навчили: я тепер згадав,
Згадав та й жаль стало, що лихо минуло.
Молодеє лихо! якби ти вернулось,
Проміняв би долю, що маю тепер.
Згадаю те лихо, шляхи ті безкраї,
І батька і діда старого згадаю;
Один ще гуляє, а другий умер.
Бувало в неділю, закривши Мінею,
По чарці з сосідом випивши тієї...
Батько діда просить, щоб той розказав
Про Коліївщину, як колись бувало,
Як Залізняк, Гонта ляхів покарав...
Столітнії очі, як зорі, сіяли,
А слово за словом сміялось, лилось;
Як ляхи канали, як Сміла горіла...
Сусіди од страху, од жалю німіли:
І мені малому не раз довелось
За титаря плакать, і ніхто не бачив,
Що мала дитина за комином плаче!..
Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу,
Я її онукам тепер розказав.

Вибачайте, люди добрі,
Що козацьку славу
Так навмання розказую
Без книжної справи. /508/
Так дід колись розказовав,
Нехай здоров буде,
А я за ним; не знав старий,
Що письменні люди
Тії речі прочитають...
Вибачай, дідусю,
Нехай лають; а я поки
До своїх вернуся.
Та доведу вже до краю,
Доведу, — спочину,
Та хоч крізь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами,
На ті шляхи, що я міряв
Малими ногами.
Погуляли гайдамаки,
Добре погуляли,
Трохи не рік шляхетською
Кров’ю напували
Україну, та й замовкли, —
Ножі пощербили,
Нема Гонти, нема йому
Хреста, ні могили,
Буйні вітри розмахали
Попіл гайдамака
І нікому помолиться,
Нікому заплакать.

Один тілько брат названий
Оставсь на всім світі,
Та й той почув, що так страшно
Пекельнії діти
Його брата замучили,
Залізняк заплакав
Вперше зроду, сльози не втер,
Умер неборака.
Нудьга його задавила
На чужому полі.
В чужу землю положила,
Така його доля.
Сумно, сумно гайдамаки
Залізную силу
Поховали, насипали /509/
Високу могилу.
Заплакали, розійшлися
Відкіля взялися, —
Один тілько мій Ярема
На кий похилився,
Стояв довго: «Спочинь, батьку,
На чужому полі,
Бо на своїм нема місця,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1
Спи, козаче, душа щира,
Хто-небудь згадає».
Пішов степом сіромаха,
Сльози утирає,
Довго, довго оглядався
Та й не видко стало...
Одна чорна серед степу
Могила осталась (22).
Посіяли гайдамаки
В Україні жито,
Та не вони його жали, —
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла,
Кривда повиває...
Розійшлися гайдамаки
Куди який знає,
Хто додому, хто в діброву,
З ножем у халяві,
Жидів кончать; така й досі
Осталася слава (23).
А тим часом стародавню
Січ розруйновали:
Хто на Кубань, хто за Дунай,
Тілько і остались —
Що пороги серед степу,
Ревуть, завивають:
Поховали дітей наших
І нас розривають.
Ревуть собі, ревітимуть,
Їх люди минули,
А Україна навіки,
Навіки заснула.
З того часу в Україні

1 Вилучено рядок: Нема місця волі. /510/
Жито зеленіє,
Не чуть плачу, ні гармати,
Тілько вітер віє,
Нагинає верби в гаї,
А тирсу на полі,
Все замовкло, нехай мовчить,
На те Божа воля.
Тілько часом увечері
Понад Дніпром гаєм
Ідуть старі гайдамаки,
Ідучи співають:
А в нашого Галайди хата на помості.
Грай, море,
Добре, море,
Добре буде,
Галайда!