Україна - це українці
Підтримати
Підтримати

“Білий птах”, повертається додому, до гнізда свого старого

30 Квітня, 2021


1970
Білий птах з чорною ознакою
Режисер: Юрій Іллєнко
Сценаристи: Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук
Оператор: Вілен Калюта
Художник: Анатолій Мамонтов
Звукорежисер: Леонід Вачі
Актори: Лариса Кадочникова, Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Юрій Миколайчук, Василь Симчич, Наталія Наум, Джемма Фірсова, Олександр Плотніков, Олег Полствін, Михайло Іллєнко, Леонід Бакштаєв, Володимир Шакало, Микола Олійник, Костянтин Степанков
Кіностудія: Кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка
Рік: 1970
Час: 99 хв.
Нагороди: 1971 – Золота медаль – МКФ у Москві; 1972 – Відбіркова премія “Срібні сирени” – МКФ у Сорренто (Італія).
Формат: кольоровий
Розповідь про історію буковинського селянства на прикладі долі однієї родини – Звонарів.
Висвітлення багатьох проблем, порушених у фільмі, подається через призму народних леґенд і традиційних мотивів українського фольклору.

На ювілей Івана Миколайчука в кінотеатрі “ХАТА ІВАНА” покажемо відреставровану версію фільму “Білий птах з чорною ознакою”, в якому Миколайчук — і сценарист, і один із головних акторів. Реставрація дозволяє по-новому поглянути на видатний фільм — ніби крізь призму часу. Знімали цей фільм у 1970-му. Не високосний рік, який був “ознаменований” заснуванням міста Прип’ять, замахом на президента Кіпру, відкритим листом академіка Сахарова, перемогою збірної Бразилії на чемпіонаті світу з футболу. А також цілим каскадом трагічних авіаційних катастроф у різних куточках світу. І ось саме того року на землю українську, як комета, з самого неба стрімголов падав “Білий птах”. Фільм, за яким ступав успіх відразу ж по виході на екрани в 1971-му. І який наздоганяла легенда в наступні десятиліття. Як зізналася актриса Лариса Кадочникова (виконавиця ролі Дани), ідея цієї стрічки народилася в Івана Миколайчука як розповідь про свій рід, про свій край. Згодом співавтором сценарію став режисер Юрій Іллєнко. Нібито 6 травня 1969 р. вони зустрілись — і загорілись ідеєю спільного польоту в минуле Буковини та в її майбутнє. Приблизно за місяць — з травня по червень 1969 р. — вони спільно написали поетичний сценарій, що й сьогодні сприймається як взірець видатної прози. І направили його до художньої ради кіностудії імені Олександра Довженка. Перебіг подій довкола сценарію та подолання всіляких чиновницьких і партійних бар’єрів чудово описані в тексті кінокритика Лариси Брюховецької “Фільм як результат чаклунства”. А сам сценарій “Білого птаха” можна знайти в однойменній книжці видавництва “Мистецтво” (1991 р.), яка вмістила не тільки цей текст, а й спогади про Миколайчука. І ось буквально перші рядки сценарію: “Білосніжний довгоногий птах ходить-походжає по масляній чорній зоряній землі. Білоголовий хлопчик обережно походжає біля птаха, ніби випасає його. По горбатій ниві, зігнувшись удвоє над бороною, топче борозну Лесь Дзвонар”. Історія сім’ї Дзвонарів — історія Буковини на трагічному екваторі ХХ ст.: з 1937-го по 1947-мий. Три сини Леся Дзвонаря (актор Олександр Плотников), як три білі птахи, летять кожен у свій “вирій”. Петро (Іван Миколайчук) іде до Червоної армії, Орест (Богдан Ступка) — обирає визвольну боротьбу й долучається до УПА. Георгій (Михайло Іллєнко) хоче лишитись поза історичною грою. Але в нашій історії вже так усе намішане й перекручене — українці, румуни, “совіти” — що чорт собі ногу зламає, перш ніж його шлях трафить. Цей відверто чоловічий фільм також дарує незабутні жіночі образи — попівська донька Дана (Лариса Кадочникова), місцева чаклунка Вівдя (Джемма Фірсова)… Взагалі, Миколайчук та Іллєнко зібрали весь тогочасний хіт-парад українського кіно, долучивши до “Птаха” Костя Степанкова, Леоніда Бакштаєва, Василя Симчича, Наталю Наум. В епізодах, до речі, значаться — Марія Миколайчук (дружина Івана) та Костянтин Степанков-молодший (син Костя Петровича й Ади Роговцевої). Як згадував нещодавно Михайло Іллєнко, якийсь містичний коловорот об’єднав знаних і юних персонажів у тому далекому фільмі, адже знімальна група мешкала в обійсті батьків Марії Матіос, а майбутня письменниця (тоді ще дитина) щоранку приносила свіжі квіти у кімнату київських кінозірок. Довкола “Білого птаха” майже за 40 літ сформована справжня кіноміфологія. Фільм розтягли на кіноцитати, його вправно підлаштовували під ті чи інші ідеологічні буревії. Хоча феномен фільму Іллєнка-Миколайчука якраз в тому, що, торкаючись болісних політичних та ідеологічних кривавих ран на тілі України, сама картина, розпростерши крила, злітала понад політикою й ідеологією, за якою дуже пильно пантрували у брежнєвські часи. Фільм переплавив у своєму поетичному натхненні — і політичне, і ідеологічне, і ментальне, і сакральне. Усі його скарби та надбання, власне, перенесені у символічний і філософський вимір. Очевидно, парадокс і геній українського поетичного кіно ще й в тому, що поезія тоді могла казати набагато більше (й чесніше), ніж дозволена проза життя. Отже, промайнуло 36 літ відтоді, як “Білого птаха” цькували за антирадянщину івано-франківські партійні функціонери. Як довкола поетичного фільму збирали цілі хурали з критиків та комітетчиків. Випорснувши, ніби птах із сільця, цей фільм дивом опинився в липні 1971-го на Московському міжнародному кінофестивалі. Здобув там головний приз. Згодом фільм облетів Токіо, Белград, Мельбурн, Сан-Франциско. Де він тільки не літав. І ось крізь туман часу, що поволі розсіюється, на екрані в кінотеатрі “Україна” — ніби той самий фільм, знайомий з дитинства, і ніби трохи інакший, у якому непередбачувано зчитуєш нові смисли (для себе). Це й не дивно. Така доля кожного шедевра: усміхатися новою усмішкою до кожного нового глядача. Робота кінореставрувальників, на щастя, не спотворила фільм ядучими фарбами, як це в нас уміють робити деякі ділки, знищуючи органіку старих класичних стрічок. На щастя, у теперішній версії все-таки є відчуття саме того теплого туману й холодного мороку, які розсіялись у часі та в просторі і крізь які треба пройти, аби розгледіти живописну картину (фреску), що нею і є “Білий птах”. Так само, як і видатний твір живопису, “Птах” передбачає перспективу, багатоплановість, багатовимірність. Про це написано гору публікацій. На останньому ж відреставрованому сеансі мені насамперед впала в око не тільки чудодійна сила кінокамери Вілена Калюти, її здатність перетворюватись у пензель живописця… Впала в око позачасова і глибинно національна акторська стилістика, коли бачиш на екрані героїв Миколайчука, Ступки, Іллєнка. У кожного з них не так багато гарних слів, не кожен удається до карколомних трюків. Але є в них дещо більше й глибше. Це те саме, що суха солома, яка миттєво спалахує від кинутого сірника. Це те саме, що крига, яка ще не скресла на річці, але ось-ось — льодохід. І ось “ці” втаємничені маленькі стихійні драми кожного з героїв-братів — щось надзвичайне у пастельній палітрі “Білого птаха”. Іллєнко, Миколайчук, Калюта і їхні актори підводять і колишнього, і теперішнього глядача до самої прірви символічної та буттєвої буковинської драми. Об’ємність і масштаб якої можна оцінити лише тоді, коли на неї дивишся з різних ракурсів. “Свічка горить з двох кінців”. Саме тому чесність та надідеологічність “Білого птаха” і сприймається сучасником — без іронічної посмішки, без поблажливого хизування (мовляв, то все кіноретро). Символічність та органічність образів і типажів перетворюють драму однієї землі, однієї родини у щось надзвичайно глибоке, красиве, темне й світле, яке бринить і виблискує, ніби вода на дні сільської криниці. Манера гри Богдана Ступки (повстанець Орест) абсолютно європейська. Якимось дивом акторові на екрані дозволили “олюднити” і максимально розкрити внутрішню драму нібито “відступника”, антирадянського “покидька”. Саме тут, в образі Ступки, трагедія особистості пробиває надтверду фактуру історичного, ментального й ідеологічного фундаменту. Його містичний танок з героїчною Кадочниковою і сьогодні гіпнотизує. В Івана Миколайчука (Петро) — колоритний концентрат саме національної подачі характеру: через його фольклорне наповнення, через титульність, через саму його чоловічу стать. Третій брат, Георгій (Михайло Іллєнко), як я це відчув, ніби “очі” всієї багатофігурної історії. Погляд третього дивакуватого брата — то мереживо фільму з такими ж його дивними пейзажами, персонажами, мізансценами. Дивний світ очима дивної людини — то також один із ракурсів “Білого птаха”. І якщо пригадаєте фінал, меланхолійний погляд брата Георгія у своє минуле, де він бачить серед оркестрантів загиблих рідних братів, — то, правда ж, є в цій історії ще багато чого нерозкритого й нерозшифрованого… Так само знову дивовижною видалась мені попівська донька Дана (Лариса Кадочникова). Її краса — іконописна, її погляди — потойбічні. Її жіноча таїна — щось сакральне й недоступне. Власне, Дана, зіграна Кадочниковою, то Україна, яку доля випробовує постійним підступним вибором: між своїми та чужими, між москалями та повстанцями, між рідними братами та різними родичами. Але оскільки вона — донька священика, то є в ній самій справжня, а не підробна святість, є в неї своє сакральне, незалежне й непідкупне єство. Правда, інколи дивуєшся, як химерно котиться десятиліттями колесо “діалектики”. Російська актриса, яка в 60-ті ХХ ст. полишила прославлений “Современник”, велінням долі зіграла у трьох культових українських фільмах. Втілила у “Птахові” духовний образ України. А доти якимось дивовижним чином уникала спокус колишніх радянських форматів, ніколи-ніколи не зігравши ні на сцені, ні на екрані — ані партійних секретарів, ані підпільних обкомівок, ані полум’яних партфункціонерок. Так само, як і брати Дзвонарі, вона сама по собі — білий птах з ознакою любові. Після цього ліричного монологу, навіяного відреставрованим “Птахом”, вочевидь варто сказати про того, хто доклав не тільки власних зусиль, а й власних коштів — до порятунку кіношедевра. Це Олег Павлюченков, продюсер, меценат, кінодіяч, людина, котра давно й щиро захоплюється українським поетичним кіно. Перше, про що я в нього запитав після перегляду, — про особливості технічного оновлення такого відповідального матеріалу, як “Білий птах”. Олег детально розповів про сканування плівки, динамічний діапазон, про наявність дефектів, проявку носія, про видимі відхилення в нелінійних експозиційних рамках кадру, про корекцію артефактів і подальшу стабілізацію зображення, про корекцію кольору, і про інше, в чому я абсолютно нічого не тямлю. Казав також, що коли старої плівки торкнувся грибок, то ручна робота у цьому плані може тривати до трьох місяців. “Але всі ці нюанси — дитячі іграшки, порівняно з культурною цінністю фільму на плівці”. — Олеже, які, на твій погляд, інші класичні українські фільми ще чекають оновлення, реставрації? — Можна довго говорити про цінність шедеврів українського кіно, адже це тема для інтелектуалів. Важливо наголосити, що принципова відмінність національних фільмів від комерційного кінематографу в тому, що вони заслуговують уваги до себе на основі тих надзвичайно високих культурних підвалин, які закладені ще на етапі їх виробництва. Сучасний кінематограф вдало не “стартоне”, якщо не повернути кінематографічну культуру в різне поле. Адже імітувати інші культури не потрібно, не варто. Один Артур Войтецький вартує багатьох “принесених вітром” — у своїх авторських фільмах, наприклад, із Богданом Ступкою. Поглянь на його великий план у фіналі одного з фільмів Войтецького. Це ж нескінченність. І операторська культура — нескінченно — чарує око дивовижними художніми акварелями… Так само, як і в “Білому птаху”.

Олег ВЕРГЕЛІС

Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Copyright 2021 - All Rights Reserved
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram