Сьогодні, 9 травня, в Україні відзначають 90-річчя з дня народження Юрія Іллєнка, видатного кінематографіста, що стояв у витоків українського поетичного кіно. Юрій Іллєнко не любив простого кіно.Йому було замало просто зняти красивий кадр чи розповісти сюжет. Він хотів, щоб фільм відчувався — як музика, як спогад, як сон, який довго не відпускає після перегляду.
9 травня 1936 року народився чоловік, який згодом змінить українське кіно так, що про нього говоритимуть у всьому світі.
Але тоді він був просто хлопцем із Черкас, який навряд чи міг уявити, що його камера колись стане частиною історії світового кінематографа. У молодості Іллєнко навчався у ВДІКу в Москві — головному кіноінституті Радянського Союзу. Там вчили «правильного» кіно: зрозумілого, ідеологічного, контрольованого.Але Іллєнко дуже швидко почав бачити кіно інакше. Йому було тісно в межах радянської «правильності».
Коли Сергій Параджанов запросив його оператором на «Тіні забутих предків», ніхто ще не знав, що цей фільм стане легендою.Під час зйомок у Карпатах Іллєнко буквально жив із камерою. Він біг разом із героями. Падав.Ліз у воду. Шукав дивне світло. Ловив рухи, які тоді майже ніхто так не знімав. І коли фільм вийшов — це було схоже на вибух.
Світ раптом побачив Україну зовсім не такою, якою її звик показувати Радянський Союз. Не декоративною.Не «шароварною».
А живою, містичною, сильною. Після «Тіней забутих предків» Іллєнко вже не міг залишитися просто оператором.
Він почав знімати власне кіно. І майже одразу зіткнувся з цензурою. Його «Криницю для спраглих» заборонили на довгі роки. Радянська влада побачила в цьому фільмі «неправильну Україну» — надто сумну, надто чесну, надто справжню.
Але саме таким Іллєнко її й бачив. Він узагалі був людиною, яка не вміла підлаштовуватися.
Через це його або дуже любили, або дуже не любили. Його фільми сперечалися з владою навіть тоді, коли герої мовчали.
«Білий птах з чорною ознакою».
«Вечір на Івана Купала».
«Лебедине озеро. Зона».
«Молитва за гетьмана Мазепу».
У кожному з цих фільмів була не лише режисура. Там була боротьба людини за право говорити своїм голосом.
Іллєнко часто повторював, що правда майже ніколи не буває зручною.Можливо, саме тому його кіно досі виглядає живим.
Бо в ньому немає стерильності.Там усе дихає: земля, обличчя, тиша, страх, любов, Україна.
Він був складним.Різким. Часом незручним. Але саме такі люди часто й рухають культуру вперед.
Юрій Іллєнко помер у 2010 році. Та його фільми залишилися.І сьогодні, коли дивишся їх знову, виникає дивне відчуття:
ніби він знімав не минуле. А нас.
Юрій Іллєнко найбільш відомий операторською роботою для Тіней забутих предків Сергія Параджанова та режисурою шедевра поетичного кіно Білий птах з чорною ознакою.
Іллєнко — майстер динамічної камери та барвистих символічних зображень. Такими ж виходять і його фільми: сповнені руху, енергії, образів, що виринають з архетипів українського несвідомого та вигадані автором у межах розробки власної кіномови. Багато в них від живопису, яким режисер цікавився задовго до кінематографу. Він — художник у кіно та оператор в образотворчому мистецтві.
У доробку Юрія Іллєнка чимало фільмів, які складають скарбницю українського кінематографу. Багато з них — проривні. Зокрема, завдяки жанровій оригінальності, адже режисер знімав і горори, і притчі, й історичні драми і навіть фентезі.
Усе це жанрове різноманіття досліджуватиме ретроспективна програма кінофестивалю Миколайчук OPEN у Чернівцях (13−20 червня), де також представлять живопис Юрія Іллєнка. 7 днів нового знайомства з головними фільмами режисера, які варто передивитися.
Криниця для спраглих, 1965
Режисерський дебют Юрія Іллєнко, який вийшов у той же рік, що й його видатна операторська робота — Тіні забутих предків. Фільм-притча за сценарієм Івана Драча розповідає про сивого діда Левка, якого полишила родина. Він живе у повоєнному селі та доглядає за криницею. Його працю ніхто не цінує, а дід мріє про зустріч із синами, згадує своє минуле, свою дружину та готується до смерті. Втім, родина вже ж таки повертається в село. На тлі цієї особистої драми змінюється й село: у звичний уклад життя вторгається техніка — електричні стовпи, залізний вітряк, літак у небі.
Стрічку було присвячено акторові-курбасівцю Дмитру Мілютенку, який зіграв у фільмі свою останню роль. У рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно посідає 21 місце.
Вечір на Івана Купала, 1968
Український фольк горор, натхненний твором Миколи Гоголя, за словами режисера з перших кадрів фільму увібрала різні варіації українських казок і зберегла лише мотиви літературного першоджерела. Це другий фільм Юрія Іллєнка та перший, який побачили глядачі у кінотеатрах, адже Криниця для спраглих була заборонена радянською цензурою.
За сюжетом молодий селянин Петро закохався у доньку свого хазяїна, і вона відповіла хлопцю взаємністю. Все б нічого, та батько відмовляється віддавати доньку заміж за батрака. З горя Петро йде в шинок, де зустрічається з Басаврюком, якого всі вважають за диявола. Басаврюк пропонує Петрові страшну угоду, яка має допомогти хлопцеві отримати красуню в дружини.
Стрічка була знята на 70-міліметрову плівку та і досі вражає своєю зображальною насиченістю і сюрреалістичністю. Фільм посідає 33 місце у рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
Білий птах з чорною ознакою, 1971
Найвище оцінений та найбільш знаковий фільм для Іллєнка — 8 місце у рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. Хоча тон фільму значно відрізняється від попередньої роботи автора та гоголівського абсурду. Іллєнко написав сценарій у співпраці з Іваном Миколайчуком. Саме тому у фільмі відчутно більше похмурої гірської містики.
Події розгортаються у 1939 році. Багатодітна гуцульська родина Дзвонарів мешкає в злиденному селі поруч румунсько-польського кордону. Троє старших синів — Петро, Орест і Георгій — разом з батьком грають в невеличкому оркестрі, ходять в батраки до «господарів» та кохають одну на трьох дівчину, Дану. Вже зараз гірськими селищами ходять чутки, що незабаром сюди дістанеться «совіцька» влада. З появою Рад зникають прикордонні стовбури, але починається війна, а з нею — розбрат поміж Дзвонарів і трагічні, нечувані зміни.
Лісова пісня. Мавка, 1980
Фентезі за мотивами однойменної драми-феєрії Лесі Українки. Це історія кохання хлопця Лукаша та міфологічної Мавки, яке стається супроти усіх звичаїв. Та щастя триває недовго: Мавка не може адаптуватися до світу людей, а Лукаш — впоратися з власними бажаннями.
Цей фільм — важлива віха в творчості Юрія Іллєнка. Він зміщує акценти у першотворі і перетворює міфічні істоти на символи та образи. Окремим героєм стає ліс та природа, яка оточує героїв, а його впізнаваний, поетичний операторський стиль робить кожен кадр схожим на живописну картину.
Важливий вклад у переосмислення канонічного образу Мавки зробила Людмила Єфименко. Акторка, яка стала супутницею життя режисера, його музою, творчою партнеркою та однією з улюблених акторок, яка у 80-х зіграє ще у двох визначних фільмах свого чоловіка.
Легенда про княгиню Ольгу, 1984
В основу цього фільму лягла ідея дослідити літопис Повість минулих літ. Стрічка не екранізує старовинне писання, режисер Юрій Іллєнко натомість використовує прийом ненадійного оповідача, коли характер героя окреслюється завдяки спогадам людей, що його оточували. Тож, стрічка розповідає три правди про княгиню Ольгу, яку втілила муза Іллєнка — та сама Людмила Єфименко.
За сюжетом, на смертному ложі князь Володимир Великий поринає у спогади про свою легендарну бабусю — княгиню Ольгу. Через уривки дитячих згадок і перекази він намагається зібрати цілісний образ правительки, яка стала символом сили, мудрості й політичної далекоглядності.
Стрічку знімали російською мовою, хоча режисер все життя мріяв про її україномовну версію. Це вдалося зробити за 31 рік після прем'єри, лише у 2015 році, після смерті режисера. Зокрема, Людмила Єфименко озвучила сама себе.
Лебедине озеро. Зона, 1990
Копродукційний фільм Іллєнка за сценарієм Сергія Параджанова був зняти у співпраці Швеції, Канади, СРСР та США. Світова премʼєра тюремної драми відбулась на Каннському кінофестивалі в програмі Двотижневик режисерів.
За сюжетом, на який Параджанова наштовхнув власний досвід перебування в ув’язненні під Алчевськом Луганської області, за три дні до завершення терміну з в’язниці втікає чоловік. Він знаходить притулок у зогнилому постаменті Серп і молот, де зустрічає жінку. Вони закохуються одне в одного. Згодом знову ув’язненому чоловіку при смерті дає свою кров охоронець. Ватажки зони, «шерстяні», не приймають урятованого від смерті товариша до своїх лав, бо в ньому тепер тече кров «собаки».
Молитва за гетьмана Мазепу, 2001
Скандальний та нині заборонений для показу на території України епік Молитва за гетьмана Мазепу — фільм-фантасмагорія про кривавий бенкет трьох історичних персонажів європейської культури — Петра І, Карла ХІІ та Гетьмана України Мазепи на полі Полтавської битви 1709 року. В основі сюжету — діалог «на ножах» історичних антагоністів: Петра I, що плюндрує Іванів саркофаг, та гетьмана Івана, який встає з могили, щоб оповісти своє життя, передусім таке, що пов’язане з боротьбою двох державців.
Світова премʼєра фільму відбулась на міжнародному кінофестивалі Берлінале, а за 20 років фільм посідає 36-у позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
У 2025 році стрічку заборонили через те, що у ньому взяв участь Нікіта Джигурда у ролі Карла. Сам режисер пояснював сину Пилипу, що цю персону було затверджено на роль, бо «він такий самий самозакоханий псих, як і Карл ХІІ, якого він грає. На пробах він влаштував шоу, демонстративно поголивши своє фірмове довге волосся, аби підкреслити портретну схожість з Карлом».
Матеріал створено за підтримки фестивалю глядацького кіно Миколайчук OPEN.
Кадри з фільмів Юрія Іллєнка/ Фото: пресслужба Миколайчук OPEN
