ГАЙДАМАКИ Тараса Шевченка "ВСТУП", читає Олександр Биструшкін

"Гайдамаки" — поема Тараса Шевченка, що вперше вийшла друком у 1841 році. Цей твір має значний історичний і культурний вплив та є одним із найвідоміших літературних зображень гайдамацького повстання XVIII століття в Україні проти польської шляхти та польського гноблення.
Поема складається з розділів, кожен із яких містить різні події повстання та показує, як це повстання змінює долі персонажів, символізуючи боротьбу українців за волю та справедливість. Шевченко у поемі відображає не тільки жорстокість ворогів, але й внутрішні переживання героїв. Головні герої поеми — Ярема Галайда і його кохана Оксана, їхні долі переплетені з боротьбою за незалежність і з моральними питаннями особистої помсти та національної гідності.
У "Гайдамаках" Шевченко майстерно поєднує народну поетичну традицію та фольклор з історичними подіями, створюючи художній образ України.

ГАЙДАМАКИ

ВАСИЛИЮ ИВАНОВИЧУ ГРИГОРОВИЧУ
На память 22-го апреля 1838 года.

Все йде, все минає і краю немає,
Куди ж воно ділось? відкіля взялось!
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе... умирає... одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло...
І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потім, і ти, білолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться, в жолобок, криницю
І в море безкрає, і будеш сіять,
Як над Вавилоном, над його садами
І над тим, що буде з нашими синами;
Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою.
Співать тобі думу, що ти ж нашептав.
Порай мені ще раз, де дітись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота,
Єсть у мене діти, та де їх подіти?
Заховать з собою? — гріх, душа жива,
А може, їй легше буде на тім світі,
Як хто прочитає ті сльози-слова...
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Ні, не заховаю, бо душа жива.
Як небо блакитне, нема йому краю, — /451/
Так душі почину і краю немає.
А де вона буде? химерні слова!!
Згадай же хто-небудь її на сім світі,
Безславному тяжко сей світ покидать.
Згадайте, дівчата, — вам треба згадать!
Вона вас любила, рожевії квіти,
І про вашу долю любила співать.
Поки сонце встане, спочивайте, діти,
А я поміркую, ватажка де взять.

Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий, воля,
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.
Сини мої невеликі,
Нерозумні діти,
Хто вас щиро без матері
Привітає в світі??
Сини мої! орли мої!
Летіть в Україну,
Хоч і лихо зострінеться,
Так не на чужині.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут... а тут... тяжко, діти!
Коли пустять в хату,
То зострівши насміються,
Такі, бачте, люди,
Все письменні, дрюковані
Сонце навіть гудять.
«Не відтіля, каже, сходить.
Та не так і світить,
Отак, каже, було б треба...»
Що маєш робити?
Треба слухать, може, й справді
Не так сонце сходить,
Як письменні начитали...
Розумні та й годі,
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують,
Та й кинуть під лаву.
Нехай, скажуть, спочивають,
Поки батько встане /452/
Та розкаже по-нашому
Про свої гетьмани.
А то дурень розказує
Мертвими словами;
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень! дурень!
Били, а не вчили.
Од козацтва, од гетьманства
Високі могили,
Більш нічого не осталось
Та й ті розривають.
А він хоче, щоб слухали,
Як старці співають.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори,
От де слава!!! а то співа:
Грає синє море,
А сам плаче, за тобою
І твоя громада
У сіряках!.. Правда мудрі!
Спасибі за раду:
Теплий кожух, тілько шкода —
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Вибачайте... кричіть собі,
Я слухать не буду,
Та й до себе не покличу,
Ви розумні люди —
А я дурень, один собі
У моїй хатині,
Заспіваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспіваю, — море грає,
Вітер повіває,
Степ чорніє і могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю, — розвернулась
Висока могила, /453/
Аж до моря запорожці
Степ широкий крили,
Отамани на вороних
Перед бунчуками.
Вигравають... а пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть, розсердились,
Щось страшне співають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю,
Чого, батьки, сумуєте?
«Невесело, сину:
Дніпро на нас розсердився,
Плаче Україна...»
І я плачу, а тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
І гетьмани; — всі в золоті
У мою хатину
Прийшли, сіли коло мене
І про Україну
Розмовляють, розказують,
Як Січ будовали.
Як козаки на байдаках
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Грілися в Скутарі,
Та як, люльки закуривши
В Польщі на пожарі,
В Україну верталися,
Як бенкетовали.
«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!»
Козаки гукали;
Шинкарь знає наливає
І не схаменеться.
Кобзарь вшкварив, а козаки —
Аж Хортиця гнеться.
Метелиці та гопака
Гуртом оддирають,
Кухоль ходить, переходить,
Так і висихає.
Гуляй, пане, без жупана,
Гуляй, вітре, полем. /454/
Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
Поки встане доля.
Взявшись в боки, навприсідки
Парубки з дідами.
«Отак, діти! добре, діти!
Будете панами».
Отамани на бенкеті,
Неначе на раді.
Похожають, розмовляють,
Вельможна громада —
Не втерпіла, ударила
Старими ногами.
А я дивлюсь, поглядаю,
Сміюся сльозами,
Дивлюся, сміюся, дрібні утираю; —
Я не одинокий, є з ким в світі жить,
У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє; байрак гомонить;
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить,
Тихесенько Гриця дівчина співає,
Я не одинокий, є з ким вік дожить.
От де моє добро, гроші,
От де моя слава,
А за раду спасибі вам,
За раду лукаву.
Буде з мене, поки живу,
І мертвого слова,
Щоб виливать журбу-сльози.
Бувайте здорові,
Піду синів випровожать
В далеку дорогу.
Нехай ідуть, може найдуть
Козака старого,
Що привіта моїх діток
Старими сльозами,
Буде з мене. Скажу ще раз:
Пан я над панами.

Отак, сидя кінці-стола,
Міркую, гадаю,
Кого просить? хто поведе?
Надворі світає,
Погас місяць, горить сонце, /455/
Гайдамаки встали;
Помолились, одягайся,
Кругом мене стали.
Сумно, сумно, як сироти,
Мовчки похилились.
«Благослови, кажуть, батьку,
Поки маєм силу;
Благослови шукать долю
На широкім світі».
«Постривайте... світ не хата,
А ви малі діти,
Нерозумні. Хто ватажком
Піде перед вами,
Хто проведе? Лихо, діти,
Лихо мені з вами!
Викохав вас, вигодував,
Виросли чималі,
Йдете в люди, а там тепер
Все письменне стало,
Вибачайте, що не вивчив,
Бо й мене хоч били,
Добре били, а багато
Дечому навчили!!
Тма, мна знаю, а оксію
Не втну таки й досі.
Що ж вам скажуть? ходім, сини,
Ходімо попросим.
Єсть у мене щирий батько
(Рідного немає),
Дасть він мені раду з вами,
Бо сам здоров знає,
Як то тяжко блукать в світі
Сироті без роду,
А до того душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати співала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла,
Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Сліпий старець сумуючи
Співає під тином.
Любить її, думу правди, /456/
Козацькую славу,
Любить її, — ходім, сини,
На раду ласкаву.
Якби не він спіткав мене
При лихій годині,
Давно б досі заховали
В снігу на чужині,
Заховали б та й сказали, —
Так якесь ледащо...
Тяжко, важко нудить світом,
Не знаючи за що.
Минулося, щоб не снилось:
Ходімо, хлоп’ята,
Коли мені на чужині
Не дав погибати,
То й вас прийме, привітає,
Як свою дитину.
А од його, помолившись,
Гайда в Україну».

Добридень же, тату, в хату,
На твоїм порогу,
Благослови моїх діток
В далеку дорогу.