"Життя таке коротке: поспішайте творити ДОБРО!" - Олександр Довженко...
10 вересня 1894 року народився наш ГЕНІАЛЬНИЙ митець, класик світового кінематографу ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО...
Люблю Його, але найбільше люблю Його "Щоденник", цю молитву-розпач, ці надсадно-тяжкі роздуми про долю України, його народу, його майбутнє...
Пишаюся тим, що я Українка, як і наш Великий Олександр Петрович...
Знятий ним в 1930 році художній фільм «Земля» визнаний одним з 12 найкращих фільмів усіх часів і народів.
Кілька цитат на злобу нашого дня від Довженка:
"Я один за межами України моєї, землi, за любов до якої менi мало не одрiзали голову, пiддавши остракiзму, великi вождi i малi їх слуги - українськi недобитки убогi в великих i менших чинах."
"Я лежу мертвим на днi глибокої ями i чую щодня, як падає менi на груди земля, заступ за заступом..."
"Як тяжко, i болiсно, i страшно бути бездiтним у життi i творчостi".
«Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі! Зникни, ненависть! Щезни, убожество!».
"За що ми б'ємося? За що умираємо? — Голос Кравчини затремтів од глибоко напруженого хвилювання, і хвилювання передавалось бійцям. — Вороги наші б'ються за особисті багатства, за владу над нашою землею. Наші друзі воюють за мир, і лад, і радості багатого, щасливого життя своїх країн і здивовано питаються один у одного по кабінетах: за що ж бо бореться українська... людина? За стільки, мов, доларів або марок, як німецький, чи не за стільки? За стільки гектарів землі, як Гітлер обіцяє кожному солдату? Ні, не за стільки, брати. Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Батьківщину."
"І стоїть Україна перед нашим духовним зором у вогні, як неопалима купина."
"Чи є на світі ще такі поля, такі пшениці, сади, таке небо?"
"Краще загинути в бою, ніж конати в животінні другорядного пасинка."
"Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, - це Україна (...) Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабкодухим і запроданцям, як не у нас?"
"Людина повинна завжди пам’ятати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком."
"По своїй натурі я не можу, не вмію бути вдоволеним. Я з нещасливими, з бідними, з невлаштованими. Я помічав се за собою завжди. Очевидно, се від моєї невгамовної уяви і од якихось житейських стародавніх травм. ...Світова війна закінчилась атомною бомбою. Я хочу працювати. І хочу вірити до смерті, що не потрібні будуть уже людству танки, і гармати, і весь оцей смітник атавістичних дурниць, всі оці пам'ятники великим вбивцям і їх коням і готтентотські почесті снайперам, маршалам... Що буде мир. Що не потрібні будуть герої-мученики."
"Бог в людинi. Вiн є або немає. Але повна його вiдсутнiсть - се великий крок назад i вниз. В майбутньому люде прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собi. До прекрасного. До безсмертного. I тодi не буде гнiтючої сiрої нудьги, звiрожорстокого, тупого i скучного, безрадiсного будня."
"Я не можу радуватися, коли навколо мене людям погано. Мені соромно, так соромно, ніби я винен, що люде бідні, погано одягнені, невлаштовані і перевтомлені. Ніби я обдурив їх, чогось їм набрехав і витягаю з них жили, ніби я одняв у них свята, і спокій, і лагідну вдачу і зробив їх нещасливими... Герої вони чи ні? Герої. Більш - дважди, стонажди герої і страстотерпці."
"Людська душа – це чаша для горя. Коли чаша повна, скільки не лий уже, більше не вміститься."
"Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців."
"Прощати треба один одному більше та співчувати."
"Довгi роки придивляюсь до людей, що стоять бiля керма...Сумна картина. Спрощенство обнялося з простотою. Бiдний, убогий, многостраждальний мiй народе, який ти нещасливий! Ведуть тебе проводирi".
"Я зневажаю уряд України за його скотиняче ставлення до культурних пам'ятникiв своєї старовини. У нього немає любовi до народу. Народ має багато пiдстав ненавидiти всiх нас за це".
Помер Довженко 25 листопада 1956 року в Москві, так і не повернувшись в Україну. Тромб зупинив серце.
До кінця життя Довженко відчував себе сином рідного народу.
Ось запис в «Щоденнику», зроблений за 18 днів до смерті: «На сороковому році будівництва соціалізму в столиці 40-мільйонної УРСР викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР, провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу... Яка нечувана аморальність... Який жорстокий обман... І жаль, і сором...». Легко відчути за цими словами Довженка гарячі думки майбутніх шістдесятників...
В «Україні в огні» є слова Довженкової героїні, яка пройшла всіма колами фашистського пекла: «Все було. І може, найбільша мудрість є в таких гірких ділах — слідування за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі».
Хай ця, сповнена віщої і світлої надії, думка геніального українця стане для нас його останнім заповітом.
