Україна - це українці
Підтримати
Підтримати

Петро Перебийніс ПІСНЯ ПРО ЛІТО

17 Червня, 2021

Петро Перебийніс
ПІСНЯ ПРО ЛІТО
* * *
Тиха нічка. Чорна кішка.
Причаїлась і не дише.
Тишу лапкою колише.
Землю кігтями черкає.
І чигає. І чекає…
Півземлі чорніє.
Півземлі біліє.
Усміхається до сонця
синя плівка атмосфери
десь у безвісті туманній.
День – омана.
Днів немає.
Всесвіт – Ніч.
Тільки зорі на просторі
лячно блимають свічками.
І гарячі метеори
креслять вічну чорноту.
Щось не спиться.
Кішка ночі
водить жовтими зіньками
і чигає між зірками
на принишкле мишенятко
мого серця…
Даль примарна.
День – омана.
Де ви, люди?
Дня не буде!
* * *
Б’ють по своїх.
Бо душить жаба.
Кум-кум!
Ква-ква!
Моква.
Вода іржава…
На кума кум.
На друга друг.
А брат на брата.
Кому – за пруг.
Кому – за ґрати.
Кум-кум.
Кума.
Ума нема.
І жаба душить.
Душа байдужа…
Стріляють по своїх.
Приціл хрещатий –
на серці печатка.


* * *
Петро гр.; petra –
скеля; камінь…
Каїне, покаймось!..
Камінь – моя карма.
Каменю мій, каменю,
кармо, не лякай мене.
Камінь – це мій брат.
Смерть він заперечує.
Зрізом поперечним
світиться агат.
Що там?..
Ой, не ріжте!
Брате,
я – наріжний.
Кармо,
порятуй мене…
В камінь перевтілений,
чую голос Вічності.
Мічений, посічений
скальпелем тупим, –
каменю,
терпи!
* * *
До кого ще волати?
До Бога чи Пілата?
О марево омани!
Це марно, марно, марно...
Посію – чорна зграя
насіння підбирає.
Видзьобує, клює:
моє, моє, моє!..
Оглянуся довкола –
а поле голе, голе.
До себе я волаю.
Душа моя палає.
Зоря моя –
все вище.
А я на попелищі.
* * *
Пам’ятаю досі, як прозрів я,
ще хмільний од юного вина.
Не дістав я пишного сузір’я,
та мені сяйнуло: це вона!
Звіддаля негадано прибилась
перелітна ластівка, пташа.
У полях циганкою наснилась,
і розквітла враз моя душа.
І погрів цілунком я несміло,
ластівине зморене крило.
На зорі нам лунко загриміло
весняними грозами село…
Не буває старості. Хмеліє
таємниця давнього вина.
Сивиною стелиться завія,
та курличе доля: це вона!
Це вона. Як подих, як повітря –
на життя єдине чи на мить.
Заклене погорду і повірить.
І спитає тихо: «Що болить?».
* * *
Упаду тобі на груди.
Все забуду.
Перебуду.
Захлинуся від озону.
Серце, бийся і люби!
Може, перса – білі дзвони,
може, білі голуби.
Ти така сьогодні горда,
як незгода, як негода.
Болі стогнуть і саднять.
Не впаду тобі на груди.
Може, груди в час огуди –
двоє гнівних бісенят…
Вечір.
Тиша в небозводі.
На горищі спить незгода.
Між гілками горобин
видно зіроньки червоні.
В нашім літечку спросоння
мило дзвонять білі дзвони,
і воркують голуби.
* * *
Мене тривожать поїзди
і видива пророчі.
Молюся Богу поміж див
розвидненої ночі.
Душа наспівує мені
мелодію дороги.
Біжать у тіні кам’яні
тролейбуси дворогі.
Перон у далеч відліта.
Біліють рідні руки.
І наростає гіркота
щемливої розлуки.
* * *
Ромашко моя вечорова!
Молюсь я на срібні дощі.
Усмішка твоя чорноброва
в розлуці не гріє душі.
В розлуці так гірко і важко.
Ти снишся в диму самоти…
Не хмурся, далека ромашко,
усмішку сумну засвіти!
Гримить на Подолі вечірнім
болюче відлуння грози.
Тремтить наді мною докірно
пелюстка твоєї сльози.
МОВА КОЛИСКОВА
Малятко лепече до ляльки.
Є казка. Є мила сім’я.
І любо мені розмовляти.
Прекрасна ти, мово моя!
Молюся, клянуся тобою,
у жменю збираю слова.
О мово моєї любові,
безмежна природо жива!
Я чую: речеш ти про волю,
про чисту веселку очей.
Росту я, прошитий травою,
промитий до серця дощем.
Далека зоря волошкова
ще ловить відлуння земне.
Там ненька співа колискову
і словом цілує мене.
А мальва квітує разками.
Невтишно дзвенять голоси.
О мово, матусю ласкава,
святися з води і роси!
* * *
Крутиться колесо долі,
а може, колесо історії.
І синок хоче мати
власний підпис.
Дух предка незримо витає
над кульбабкою голови
і накреслює хрестик у повітрі.
А синок невмілою рукою
вимальовує в зошиті
загадкову криптограму роду.
Крутиться колесо.
Вечоріє на віку.
І на пробитому пергаменті неба
сонце розписується кров’ю.
ПОЛИН
Сяйне минуще – і минає.
А це – нестиму, як вину.
Мене матуся заклинає
міцним настоєм полину.
Ласкавий докір за імлою
тремтячу ниточку снує.
Зітхає ненька наді мною,
і плаче лишенько моє.
Ой полине-полиночку,
гіркий ти, аж синій!
Замолила я синочку
зірки у сльозині.
Полиночок вечоровий
пече, та не дуже.
Пий, синочку, на здоров’я,
бо ще ж ти недужий...
Полин осугою крутою
горить на спечених вустах.
Його міцною гіркотою
мій вік доточений пропах.
Захмарне сяєво синіє,
немов дорога в далину.
А там над мамою сивіє
димок сухого полину.
Ой полине-полиночку,
гіркий ти, аж синій!
Замолила я синочку
зірки у сльозині.


РЯТУЙТЕ, ЛЮДИ, ПІСНЮ!
Не гріє сонце. Птиця не співа.
Та вірить серце. Пісня ще жива.
Допоки ще не пізно –
рятуйте, люди, пісню!
Рятуйте, люди, пісню,
рятуйте!
У вічі смерті, брате, заспівай.
Співуче серце ґрати розбива.
На ріднім ясноколі –
стрічаймо пісню волі!
Стрічаймо пісню волі,
стрічаймо!
Потрібна пісня зболеній струні.
Під небом пісні бомби не страшні.
Усім катам на горе –
співайте, люди, хором!
Співайте, люди, хором,
співайте!
Співайте, вражим нелюдам назло.
Над вами Боже небо, як чоло.
Хай спів стрясає груди.
Вставайте, горді люди!
Вставайте, горді люди,
вставайте!
Хай спів стрясає груди.
Співайте, добрі люди!
Співайте, добрі люди,
співайте!
БАЯНІСТКА
Сестрі Ганні
Вертаються літа мої
на рідні виднокола.
Витає за отавою
мелодія ранкова.
Над райською оселею,
над гаєм золотавим –
сестра моя веселочку
баяна розгортає.
Росиночка на квітоньці,
іскриться за обніжком.
Баси бузками світяться,
як вишита маніжка.
А ґудзики на вишивці
багряняться разками.
Ах музико! Як вишенька,
сестра мене чекає.
Літа мої вітаються
з горою кам’яною.
Вертаюсь я і каюся,
караюся виною.
Караюся і радуюсь.
А серце молодіє.
Заграй мені на райдузі,
сестрице мелодійна!
РОЗП’ЯТИЙ ВІК
Є надія на свято барвінку.
Є в нас поле і синь січова.
Та видіння розп’ятого віку
із юдолі, як сон, виплива.
Сніжний вітер віщує руїну.
Суне вража орда навпрошки.
Де ж ви, діти святої раїни,
безпорадні брати-землячки?
Час на денці. Чекає розплата.
Знову лізе омана стара.
Оселедці ви ладні зривати.
Але пізно. Немає Дніпра.
Є лиш хліба глевкого доволі.
Веселися. Пануй і греби!
Вам не треба жертовної волі.
Ви й на волі покірні раби.
Ви довіку себе не збагнете.
Ваше завтра – пустеля німа.
Ой раїно! Ти є на планеті,
а козацтва у тебе нема.
ЛІСОВА БАЛАДА
У тій хатинці лісовій
сидів я наодинці.
Кипів, лютився грозовій.
Мигтіла блискавиця.
Хоч дива наче не було,
та ліс не загорівся.
Лиш дуб опечене крило
підносив на узліссі.
Титан гіллястий нависав
над смутою сліпою,
і не вклонявся небесам
у смертному двобої.
Він жив у натовпі дерев
як дерево найвище.
Він мав планету і старе,
надійне коренище.
Була хатинка недарма
така мені вже люба.
Але ходив я у димах
до паленого дуба.
* * *
Дивлюся в очі.
Ах ці очі!
Карі і чорні. Сірі і сині.
Чудні ми і дивні!
Дивиться в очі
людина людині…
Дивлюся в очі,
а в них – сонце.
І мені тепло.
Дивлюся в очі,
а в них – лід.
І мені холодно.
Дивлюся в очі,
а в них – ніч.
Нічого не видно.
Жодної іскорки,
жодної зірочки!
Чорна безодня…
І мені страшно.
Ах очі, очі!
* * *
Мамо, читаю листа.
Пам’ять гортає літа.
Сиві рядки твої
плачуть, печуть мої очі.
Згадую, мамо, твій почерк –
бузковий віночок,
освячений ласкою рук.
Згадую, мамо.
Зів’яв той віночок.
І в мареві ночі
звістка про тата
влетіла до хати,
мов чорний крук…
Мамо, читаю листа.
До серця його пригортаю.
Словечка сльозою читаю.
Пече моє серце рядочок
і просить:
«Не сердься, синочку…».
* * *
Де ти, друже мій єдиний?
Розминулись ми в путі.
Кличе вирій лебединий,
та лечу я в самоті.
Не братаються даремно
недоріки і мужі.
Хай вертається до мене
відгук рідної душі.
Хай покаються ті очі,
ті притишені вуста.
Я лукавити не хочу.
Друг – найвища висота.
На небеснім перехресті
видно сонцю сто доріг.
Я для тебе, друже честі,
вірне серце приберіг.
Мучусь, болем замовляю
всі провини без вини.
Наче з Богом розмовляю
в хуртовині сивини.
Пізно! Стужа наздогнала.
Літо в безвісті. Зима…
Може, друзів є чимало.
Ось тебе лише нема.
* * *
Моя прекрасна королево,
тобі вклоняються сади.
Пливе черешня-каравела
на хвилях майської води.
Ранкове сонце виринає
серед весільного села.
Рука Господня коронує
тебе у сяєві чола.
Між нас урочою зорею
пелюстка цвіту проліта.
І вже короною твоєю
стає просвічена фата.
А ти як сонце у коралях.
Весніє в затінку сім’я.
І тишком сльози витирає
щаслива матінка твоя.
Зови, небесна королево!
Хай вітер маршами гуде.
Пливе черешня-каравела
у літо наше молоде.
* * *
Я родич болісного щастя.
Я кров’ю з полем побратався.
Дивлюсь на чижика малого
очима жайвора живого.
Це ж я високе жито жну.
Ніяк жінок не дожену.
Серпом черкаю по долоні –
і кров на колосі червонім
кричить від болю. І вгорі
пашіє сонях-небогрій.
Волошка ронить сині сльози.
Спливає кров у верболози.
А там у розпачі криничка
змиває все. І не водичка,
а кров углиб земних ночей
червоним живчиком тече.

АТОМНА РОСА
Тут пісню лебедину
Мамона продає.
Дубів на домовину
ця зона не дає.
Душа моя ще тужить,
і в зоні німоти
від атомної стужі
не може відійти.
Витає щось незриме,
здичіле і страшне.
Ніхто у цих низинах
не сіє і не жне.
Ні ряджених, ні ласих
не видно вдалині.
Лиш янголик у рясі
конає в полині.
Лиш донечка-босота
у платтячку ряснім
тупоче безтурботно
по атомній росі.
* * *
Люба розмова. Зоряні грища.
Дівчинка з Марса гостя чекає.
Небо червоне дзвонить і кличе.
Зіронька ясна коси черкає.
Голос незнаний лине у темінь,
будить космічні нетрі луною.
Гордо зринає синя антена.
Блудна орбіта гнеться лозою.
Кличе хлопчину далеч велична.
Десь Аеліта гасне і плаче...
Грища вечірні. Дивні обличчя.

Пісня про літо. Казка дитяча.

Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Copyright 2021 - All Rights Reserved
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram