Так мовила в одному з інтерв’ю українська письменниця, заслужений діяч мистецтв України Софія Василівна Майданська, яка дитинство провела в с. Рогізна під Чернівцями. Народилася 7 вересня 1948 року на засланні в сім’ї службовців у м. Азанка Єкатеринобурзької області в Росії. Закінчила Чернівецьке музичне училище і Львівську консерваторію, вищі літературні курси у Москві при літературному інституті ім. М. Горького. Викладала музику в Кам’янець-Подільському педагогічному інституті, Київському інституті культури. С. В. Майданська – авторка збірок поезій: «Мій добрий світ», «Долоні континентів», «Похвала землі», «Терези», «Повноліття надії», «Освідчення», «Зійшло мені сонце печалі», «Сподіваюся на тебе»; повістей – «Про дівчинку, яка малювала на піску», «По той бік студеного плину»; радіоп’єси «Провідна неділя»; романів «Землетрус», «Діти Ніоби». Пише і для дітей. Видала збірки «Іде мишка до машині», «Ой, радуйся земле», п’єси: «Чарівна шабля», «Пригоди Галки Димарівни». Вона авторка сценарію першого фестивалю «Червона рута» в Чернівцях 1989 року. Лауреат Міжнародної літературної премії «Благовіст», премії ім. Олеся Гончара, нагороди ім. Лесі та Петра Ковалевих (США).
У поетичній збірці "Зійшло мені сонце печалі" Софія Майданська розповідає про свої дитячі роки та людей, які оточували її:
– Мій дідусь та вся родина з діда-прадіда мешкали у Садгорі, в районі Рогізна. За часів Румунії дідусь був інспектором українських шкіл у буковинських селах. У Садгорі біля залізниці, де нафтобаза, дідусь купив ділянку землі, звів будинок. Родина переїхала у недобудовану хату, але коли почалася війна, була змушена її покинути. Мою маму репресували у табори Сибіру. Жила я з бабусею і дідусем. Перший клас закінчила у румунській школі в Остриці. Після війни дідусь збудував іншу хату. Так почалося моє життя у Садигурі. Коли ми переїхали, мені було вісім років. Люди називали ту місцевість, де ми жили, Баранівкою. Потім виявилося, що то Барунівка. На вулиці Учительській, колишній Чкалова, барон колись поселяв своїх майстрів. Ця вулиця була забудована однаковими будиночками. За моєї пам’яті там жили поляки, цигани, євреї і навіть нащадки людей, які колись працювали у барона. Із так званими "баронськими" дітьми я ходила разом до школи. Найяскравішим спогадом з дитинства для мене залишився органіст із костела, який у будні возив на мотоциклі школярів, а в неділю грав на органі:
Коли вчилася у музичній школі, на перерві між хоровими годинами бігала до костелу, піднімалася сходами, і органіст дозволяв мені вдарити декілька нот на мануалах. Місто у 50-х роках ХХ століття було дуже колоритним. Ремісники були чистими та охайними та мали високу гідність. До шевця, кравця чи боднаря люди зверталися ввічливо: "Пане, ви би мені не зробили послугу?", а під час вітання скидали капелюха. Центральною вулицею ходив трамвай. Коли я з бабусею зайшла, селянин поступився мені місцем. Сказав: "Панночко, сідайте", а мені тоді було всього вісім років. А ще я дуже люблю університетський парк. Коли резидентські приміщення були ще музеєм, мій вуйко Ільо, бабусин брат, працював там. Мені було три роки. Щонеділі влітку ми з бабусею йшли до вуйка у музей. Я могла бігати по всіх залах. Уявляла, що я цариця, і ходила так, фантазуючи, по залах і алеях. Вуйко Ільо жив через дорогу від хати Ольги Кобилянської. За життя письменниці вони дуже добре спілкувалися, а після її смерті він та ще один мій вуйко Кінаш працювали у музеї Ольги Кобилянської. Там мені дозволяли натискати на кнопки її друкарської машинки. Ще я любила підніматися сходами нагору до малесенького палісадничка. У дитинстві я дуже любила той куточок. Фактично, ці два музеї - і є моє дитинство.
Софія Майданська
ПРИГОДИ ГАЛКИ ДИМАРІВНИ
Мамі Одарці присвячую
1
Раз веселий сажотрус
Підкрутив свій чорний вус,
Взяв мітелку, в’язку дроту
Та й поїхав на роботу.
В славнім місті Чернівцях
Виліз на найвищий дах.
Там його чекало царство —
Все вороняче лицарство,
Ще й котяри-генерали.
Горобці “ура” кричали,
Виробляли всякі штуки
Із спортивної науки:
Різні фіглі* (1), дива дивні
Повітряно-реактивні.
* (1) - Фіглі - трюки, жарти
Софія Майданська. Віршована казка Пригоди Галки Димарівни
Сажотрус — господар бравий
Димочадної держави,
Горду міну* (2) зберігав.
Не ловив ніколи гав,
Правда, часом засмагав,
Та було це дуже рідко,
Як пригріє сонце влітку.
Залишився тільки спомин…
А під носом — чорний комин,
Як на те, іще він кряче.
— Чом ти крячеш, небораче?
— Ох, тому, що я не мився,
В мені дідько* (3) оселився,
Не дає мені спочину,
Мучить душу без причини.
Все він спокою не має —
То танцює, то співає,
Тільки дим пущу до хмар
В горлі зразу: кар-р,
кар-р, кар-р,
Наче я вже не димар.
Я кіптюжив би все вище,
Заважає те гавище,
Без угаву, без упину
Все мене бере на кпини* (4).
Порятуй мене, благаю,
Що робити, вже не знаю.
Викинь з горла те страшило
Жити вже мені несила.—
Сажотрус був добрий зух* (5),
Він напружив зір і слух,
Чорне щось, неначе кагла* (6),
Завовтузилося нагло.
Стрепіхаті* (7) в нього крила,
Сажотруса потом вкрило.
Тут як схопить щось за палець,
Налякався наш бувалець.
Він сахнувся, як од жару,
Вгледівши страшну почвару.
Вибалушило очища,
І шипить воно, і свище,
І, здається, має роги…
— Ти вступись мені з дороги,
Свят, свят, свят — най преч ся каже* (8)
Згинь, пощезни, лютий враже! —
Одчепилось, покотилось
І малесеньке зробилось.
Впало з даху на дорогу
І зламало праву ногу.
На асфальті тихо плаче,
Та ніхто його не бачить.
* (2) Міна - вираз обличчя.
* (3) Дідько - чорт.
* (4) Брати на кпини - насміхатися.
* (5) Зух - завзятий.
* (6) Кагла - отвір у димоході.
* (7) Стрепіхатий - кострубатий.
* (8) Най преч ся каже - хай пощезне.
Софія Майданська. Віршована казка Пригоди Галки Димарівни
Йшла Одарочка із школи
І пташа уздріла кволе:
— Що тобі, маленький пташку?
Бачу, зажурився тяжко.
Сльози он бринять у вічках,
Ой, та ти ж іще й калічка!
Де, скажи, твоя хатина,
Бідна мамина дитино? —
Та пташа мовчить затято —
Розчепірило крилята.
Дарку дзьобнуло в долоню.
— О, який ти грізний, хлоню!* (9) —
Обізвалося пташатко:
— Я не хлопець, я — дівчатко.
В нас, в галчиному загалі,
Переважно тільки Галі.
Так, я Галка Димарівна,—
Відказала пташка гнівно.—
Що ж це діється усюди —
З хати виганяють люди!..
Певно, плачуть мама й тато,
Бо не знають, де шукати.
Так, нізащо, без причини,
Я, нещасна, марно гину.—
Галя плаче — серце крає,
Крильцем очка витирає.
Дарці шкода Галі стало:
— Не залишу на поталу.—
Тулить пташку до серденька:
— Ти не плач, моя маленька,
Я тебе саму не кину,
Є у нас мала хатина,
В Садгорі, на Баронівці.
Гладить Галю по голівці.—
Я піду аж на зарінок* (10),
Назбираю там пір’їнок
І зів’ю кубельце гоже,
На твою домівку схоже.
А оклигаєш поволі —
Відпущу тебе на волю.—
Галя мружить очка сонні,
Засинає на долоні.
* (9) Хлоню - хлопче.
* (10) Зарінок - пологий берег річки, вкритий камінцями, що звуться рінь.
2
Не одна минула днина,
Підросла мала пташина,
Не болить і ніжка хвора —
Скаче весело надворі.
Та не вміє ще літати —
Бігає довкола хати.
Зазирає в кожну скриню
Повновладна господиня.
Всім клопочеться і рядить* (11)
Мусить бути скрізь порядок.
* (11) Рядить - порядкує.
* * *
Ще в Одарки, на роздоллі
Жив у приймах кіт Манолій
Можеш сала не давати,
Лиш пусти йоги до хати.
Страх любив на підвіконні
Вигріватись на осонні.
Мов калачик, тіло згорне,
Муркотить, як три валторни* (12)
Або дивиться у млості,
Чи не йдуть до хати гості.
Як приходять довгождані —
Вже й курчатко є в сметані.
Знає: гість прийшов хороший
Цілий день йому розкоші.
Гість почухає за вушком,
Дасть стегенце і галушку,
Ковбаси пахучу скибку,
А буває — навіть рибку.
Галя визнала одразу
Цю нерівність за образу:
— Взагалі, вже геть негоже
Із вікна робити ложу.
Я в роботі, все в роботі,
А для нього цирк на дроті.
Сплю давно я на бантині,
А котисько на перині.
Але ж гляньте, що за міна,
Їсть одні лиш легуміни* (13).
І чому для цього друга
Мусить бути спецобслуга?
Ні, Манолію, доволі,
Йди лови мишей в стодолі * (14).
* (12) Валторна - духовий музичний інструмент
* (13) Легуміни - ласощі.
* (14) Стодола - клуня.
Софія Майданська. Віршована казка Пригоди Галки Димарівни
Кіт подибає до хати —
Галя впреться — не пускати.
За хвоста або за ногу
Ухопивши, від порогу
Тягне, тягне, що є сили,
Мало не вриває жили.
Ще й сичить при цій нагоді:
— Не пущу тебе та й годі! —
Кіт вчепився за футрину* (15),
Галя дзьобає у спину,
І кусає, і скобоче* (16) —
Кіт то плаче, то регоче:
— Встид на цілу Буковину —
Від галчати я загину!
Мамцю моя, ти заплачеш,
Бо мене вже не побачиш
На перині, в сріблі-злоті.
Із ковбаскою у роті.
Та невже і я віднині
Буду спати на бантині?
Ох, зведуся я нінащо! —
Каже Галя: — Ти ледащо.
Бери, котику, лопату,
Та іди город копати,
Ніж лежати на печі —
Сій кручені паничі.
Для твоєї мамці киці
Хай розквітнуть чорнобривці.
Щастя — знають це усі —
Не лише у ковбасі.
* (15) Футрина - одвірок.
* (16) Скоботати - лоскотати.
3
Дарка промочила ніжки
І лежала хвора в ліжку.
Мед пила і чай із липи,
Гульк, аж хтось на неї глипа.
Звісно, Галя йде з підскоком,
Блимає веселим оком.
— Дарочко, скажи, ізвідки
Стільки гарної позлітки* (17)?
Я хотіла запитати,
Хто приніс її до хати?
Що у ній таке завито?
Виглядає смаковито! —
Дарка в сміх: — Галюню, лікар
Приписав мені ці ліки.
Се лиш зверху позолота,
А всередині гидота.
Щоб скоріше з ліжка встати,
Треба ліки ці ковтати.—
Та не йме Галюня віри,
Хочеться того надміру,
Бо гадає, необачна,—
Як блищить, то, певно, смачно.
* (17) Позлітка - сухозлітка, дуже тонкі пластини золота, якими щось оздоблюють.
Софія Майданська. Віршована казка Пригоди Галки Димарівни
Тільки Дарка задрімала,
Як у дзьобику вже мала
Галя вимріяні ліки —
У кватирку і навтіки.
Лиш одну пігулку з’їла—
Мало, бідна, не зомліла.
Так середина горіла,
Що аж днина потьмяніла.
Через отаку дрібницю,
Випила води криницю.
Впала Галя горідзьоба…
Ще й компрес кладе на лоба,
А із неї, от біда,
Випаровує вода.
Вже зробилося хмарище
І повзло воно все вище,
З того чуда, з того дива,
Почалась неждана злива.
Цілий день і ніч, до ранку
Дощ ішов безперестанку,
І води велика сила
Мало всіх не потопила.
Тиждень в Садгорі сльотило,
Доки сонце засвітило…
Як набралася Галя лиха,
Всіх тепер повчає стиха:
— Те, що гарне і барвисте,
Не завжди потрібно їсти.
Софія Майданська. Віршована казка Пригоди Галки Димарівни
4
У Дарусі, край городу,
Потічок тече зі сходу.
Каже дід: — Колись давно
Тут було шовкове дно
І водиця, мов кришталь,
Бігла у далеку даль.
Там, де тихі береги,
Я не раз ловив петруги* (18).
А тепер отут смітник,
Навіть рак із річки зник.—
Галя, що сиділа збоку,
Враз побігла до потоку.
Не побігла — полетіла,
Так їй діла закортіло.
Не вода — брунатна піна,
Галі нашій по коліна,
Там повзла, як та примара.
І за що така покара
Нашій річечці-небозі?
Мов сирітка при дорозі.
Хто проходить — кине в хвилю
То паліччя, то бадилля.
То шматки іржаві дроту,
Навіть слоїк* (19) від компоту.
Ще й подерті черевики
І маленькі, і великі.
Навіть шини від машини,
Різні гайки і пружини.
Хто б цей скарб зібрати міг?
Галя вже шукає міх.
Де набралася наснаги —
Тягне писані бисаги* (20).
Ось «багатства» цілу гору
До свого волочить двору.
Все в торби вона вмістила:
І паліччя, і бадилля,
І шматки іржаві дроту,
Навіть слоїк від компоту,
Ще й подерті черевики,
І маленькі, і великі,
Грубі шини від машини
Різні гайки і пружини.
* (18) Петруги - форель.
* (19) Слоїк - скляна банка
* (20) Писані бисаги - виткані узором подвійні торби, сакви.
Дарка в крик:— Ой, люди, пробі
Що це ти несеш у дзьобі?
Сміття треба викидати,
А вона його до хати! —
Дуже дивно нашій Галі,
Що ніхто її не хвалить.
— Дарцю, тії лиш подивися
І на мене не сварися
Все це стане у пригоді —
Знадобиться у господі. —
Дарка мовить дуже строго:
— Слухай, пташечко-небого,
Почала ти добру справу,
Потрудилася на славу.
Річка позбулась бридоти
Але се лиш півроботи
Те, що принесла до хати,
Все в утиль потрібно здати.
З цього мотлоху, до речі,
Знов красиві зроблять речі.
Софія Майданська. Віршована казка Пригоди Галки Димарівни
* * *
Дарка з Галею бігом
На візок складають лом.
Чимчикують десять миль,
Бо далеко той утиль.
Цій роботі давши лад,
Повернулися назад.
Дві газдиньки* (21) біля дому.
Ледь не падають з утоми.
Під горіхом розсохатим* (22)
Полягали спочивати.
* (21) Газдиня - господарка.
* (22) Розсохатий - розгалужений.
* * *
Був спекотний день, субота,
Всім купатися охота.
Галя вже окрай городу —
Стрімголов шубовсть у воду,
Хвилю крильцями збиває.
Коломийки все співає.
Рартом, лишенько, біда,
Чом кусається вода?
Мов листочки із раїни* (23),
З тім’я падають пір’їни.
— У воді нечиста сила,—
Галя тут заголосила,—
Ой, пір’їни мої любі,
Треба вам цієї згуби?
Чи ж я рано не вставала.
Чи вас красно* (24) не чесала?
Бідна ж моя головонько,
Як піду я додомоньку?
* (23) Раїна - тополя.
* (24) Красно - гарно.
Недалеко, біля річки,
Дід Микола рвав порічки.
Він почув, що Галя гине —
Шкода бідної пташини.
Наш дідусь промовив тихо:
— Одведу від тебе лихо.
Я чар-зілля маю в скрині.
Там чебрець, волошки сині
Деревій і матригуна.
Пір’я виросте, мов руно.
Чари мліють в черепочку —
Скоро видужаєш, дочко.
Мусиш знати, моя мила,
Чом отут таке пацила* (25).
Отруїла нашу воду
Їдь з хімічного заводу.
Генде* (26) он, труба, як жерло,
Все живе від цеї вмерло.
Треба нам її заткнути
І позбутися отрути,
Щоб стрибали в річці жабки,
Не боліли в рака лапки,
Щоб не в’яла руна-м’ята,
Щоб купалися малята.
* (25) Пацила - спіткати.
* (26) Генде - ось там.
Софія Майданська. Віршована казка Пригоди Галки Димарівни
Де взялась у пташки сила,
Камінці вона носила.
Час дарма не марнувала
І трубу замурувала.
Відтепер отруйні води
Повертають на заводи.
Є там велетенські сита.
Ними воду лиш носити.
Так і носять день при дні —
Їдь лишається на дні,
А водичка витікає
І до річечки тікає.
На білесенький пісок
Лине чистий голосок.
І сміється, і дзвенить
Голуба, шовкова нить.
Ну, а в Галі гарні справи —
Чеше пір’я кучеряве.
За матеріалами: Софія Майданська. "Пригоди Галки Димарівни". Віршована казка. Київ, "Веселка", 1991. Художник - Володимир Таран.
