Україна - це українці
Підтримати
Підтримати

Наталія Дзюбе́нко-Мейс: Дрібнота і марнота, і велич… Чорне сонце… Регоче Малевич.

13 Грудня, 2021

Digital Camera


Представляти Наталію Дзюбе́нко-Мейс, мабуть не потребує багатьох слів. Це зробила її сподвижницька творча праця, а у вікіпедії написано скромно і коротко: (нар. 4 червня 1953, с. Київець, Миколаївський район, Львівська обл.) — українська письменниця, поет, прозаїк, публіцист. Дружина Джеймса Мейса. Членкиня НСПУ (1989), заслужений працівник культури України, член Ради Всеукраїнської Асоціації дослідників голодомору-геноциду України. Лауреатка "Всеукраїнської літературної премії ім. О. Гончара (2000), міжнародної літературної Премії імені Дмитра Нитченка (2002), Премії імені Пантелеймона Куліша (2019), Народної премії України ім. Тараса Шевченка (2021).

Та свою поезію, яку я прочитав і відкрив для себе як поети незнану палітру, образів та тонких переживань і розумінь відтінків нашого багатогранного життя. Мене не залишило байдужим, як пані Наталія представила добірку віршів, які не тільки достойні Народної премії Тараса Шевченка, вони достойні щоденного прочитання, як камертону нешої пам'яті і відчуття справжнього таланту високої літератури.

"Михайло Назаренко Я - експерт в номінації "Література" (і "Літературознавство"). К. філол.н., доцент Інституту філології КНУ. Ваш твір не пройшов через те, що він банальний і навіть не вторинний, а третинний. Критерії проходження текстів до другого туру - талант і естетична актуальність. Цикл статей Гр.Грабовича - це талановита праця одного з провідних українських літературознавців. Всі рішення приймалися колегіально, голосуванням Комітету.
Ще питання?" - Отаке прилетіло мені від Шевкому. З такою передмовою я публікую кілька віршів зі збірки "СКОВОРОДА" на Ваш високий суд, я текстів не обирала, просто що впало в око. А тепер скажіть ви.

ЧОРНИЙ КВАДРАТ
На лляному полотті – чорнило.
Та абстракція всіх задурила –
Не один появився трактат.
Розтягнули на ниточки, клаптики
Одкровення од супрематики –
Збожеволілий чорний квадрат.
І назвали усього мірилом
Отой нуль, що упився чорнилом.
А тепер – ні вперед, ні назад
На всіх тисне у дольному світі,
По кутастій кружляє орбіті
Бог симетрії – вічний квадрат.
Чорний дух небуття і предтеча
Непроглядності та порожнечі,
А чи просто вигадливий жарт…
Нерозкладане світло, чи морок,
Чи від горла квадратного корок –
Здичавілий логічний квадрат.
Ця химерна мистецька дрібничка,
Що у чорну хова рукавичку,
Зле осердя кордонів і грат…
Але де там кінець, де начало?
Ані посмішки, ані печалі
Не таїть в собі вічний квадрат.
Квадратова діра поглинає
Навіть двері до пекла, і раю,
Все повторює, множить стократ.
Під рукою лінійної влади
Прямокутне полічене стадо
Позбиралося знову в квадрат.
Дрібнота і марнота, і велич…
Чорне сонце… Регоче Малевич.
Хрестовини усі нарозхват.
Брехуни, політичні повії…
Квадратовий народ квадратіє,
Обтинаючи крила надії,
Щоб втиснутися в чорний квадрат.
***
Шурхіт халатів,
гримають двері,
знов перезмінка,
Другий день поспіль
стогне в палаті
змучена жінка,
Стукає в шибу
чорна ворона,
холодно в світі,
Лікар загляне:
ніц тут не вдієш,
тре потерпіти…
Жінка народжує,
стіни гойдаються
в білій палаті,
Пташка скрекоче,
стрілки завмерли
на циферблаті,
Час зупинився,
скрикує жінка,
плаче від болю,
Коло за колом,
наче заведена,
коло за колом…
Вітер доносить
звуки сирени…
Вітер епохи…
Знов заспокоюють,
знов умовляють:
трохи ще… трохи…
Жінка – як море,
що колихає
срібну рибину,
Жінка – як скеля,
що протискається
у горловину.
Біля роддому
купка солдатів
в святошних мундирах,
Як сиротливо,
як же тривожно
без командира!
Губи пошерхлі.
Дивляться сумно
в вікна палати:
Як їй без нього?
Як тій дитині
без свого тата?
Листям опалим
крутиться промінь,
стукає серце.
Вир у палаті,
донечка плаче,
жінка сміється.
...В братньому колі
честь віддають вони
зірці комбата…
Як їй сказати…
губи спеклися…
як їм сказати…
МАЕСТРО
І скаже музикант:
«Кохання – пережиток,
У мене тих жінок!!!
Тож тема ця закрита…».
Щасливий чоловік…
Поїздив по світах…
Чому ж в його очах
бентега, самота?
Незатишно йому
у рестораннім колі,
Задовго гомонить
про виступи, гастролі,
Про те, як з року в рік
росте його оркестр.
…Ось! – знову ця печаль…
І безнадійний жест.
Чека його таксі.
Так вовчо світять фари,
Провадить до дверей
подружня сива пара,
Втискають у портфель
шампанське та десерт,
І тішаться квитку
на завтрашній концерт.
А жінка кине вслід:
чекала і скучала…
Здригнеться десь струна
від тоскної печалі,.
І сміхом голосним
сколотиться пітьма,
І скотиться сльоза
за тим, чого нема.
Перелетить авто
безлюдне перехрестя,
Ревнивий чоловік дмухне:
«Лети, Маестро!»,
Погладить крадькома
жіночий завиток,
І викине у ніч
розірваний квиток.
Назавтра – повен зал.
І зграбний чорний смокінг.
Пливе віолончель –
прекрасна і жорстока,
А струни тріпотять
від болю та жаги,
Освітлюючи нам
сяйливі береги.
Мелодія пливе –
терпка і полинова.
Талант – лиш порохня
без болю,
без любові,
Що молиться завжди
на сонце
чи звізду.
…На той пустий стілець.
…У першому ряду.
***
Навчитись стати осінню. Нараз.
Коли життя покрилось сірим туском.
Воно і справді непідхожий час
Учитись бути тишею для музики.
Скидати лист над сяєвом озер,
Палати горицвітом в чистім полі,
Вербою обертатися. Тепер…
Або уже, як водиться, ніколи…
Ловити ці мінливі кольори,
Гойдатися на огнищах шалених,
Та ще стрімкі розгонисті вітри,
Куди вже їм, знетямленим, без мене?
Навчитися… Природи вічна гра.
Щораз нова. Щоразу таємнича.
Ця місяця мінлива пектораль,
І – море, що буруниться й кигиче.
Мене усе заманює, зове,
У виноградних гронах золотистих
Вино уже виброджує нове
В новітнім клекотанні падолисту.
А простір… Розширяється… Листок
На вічні зорі падає, на роси…
Багряний… Він стікає наче зойк
Жінок, які навчаються на осінь.
***
Кружляють клени у крилатім вальсі,
Мережиться мелодія божиста,
В природи знову золотий катарсис
В просвітленій зажурі падолисту.
Пора прощань, зітхань і перельоту
Сумного птаства у далекий вирій.
Нових доріг, нового повороту
В зимовий світ, у білосніжний вимір.
І самоти, яка давно несправжня,
Але коли зміщаються сузір’я –
Стає на мить так боляче і страшно,
Що потім осінь все змалює сірим.
І я утрачу слід твій в безголоссі,
І не почую як вітри клекочуть…
Я не боюся золотої осені,
Лише отої… сірої – не хочу.
Летять птахи, летить листв’яна зграя,
І оболоки – срібні і перисті.
Я кольорові промені збираю
В твої долоні світлим падолистом.
***
По травах золотих, що тихо вилягають,
Гребеться вітер в мотанках сльоти,
Спалахують осінні водограї,
Цвітуть дощі на травах золотих.
Та гаснуть кольори. Холодні тіні
Лягають на самотні вечори,
Відходять друзі.
Тане покоління,
Забутий м’ячик котиться згори.
І протяги метуть на перевалі,
Погаслі луни вже розсіяв час.
Піщинки річкової літоралі…
Це хтось із нас…
Це знову хтось із нас…
Того м’яча вже не перехопити,
Судьба ні з ким не грає в піддавки,
Є тільки мить – для пам’яті.
Й молитви,
Коли згасають в просторі зірки.
Я пам’ятаю всіх ще молодими
У трепеті блакитної юги,
Ідуть за обрій сиві побратими,
Закривши враз свої земні круги.
А м’ячик кольоровий все кружляє,
Хоча та гра скінчилася давно,
Палахкотять осінні водограї,
І у ріки просвічується дно…
ЗГАДАТИ ПРО ДЕРЕВО
Мені здається все було не тут…
Бо що тій пані в чорному до мене?
Розлука наша ще не достеменна,
І нахимерив вітер-переплут
Твоє прощання, й довге неповернення.
Придумав дощ, що падав навскоси,
І скрипок сумовиті обертони,
Простерті руки дерева холодні,
І просто птиць, людей і голоси,
Як відрух співчутливої природи.
Усе здається – це не навсправжки…
Лиш руку простягни – усе так близько…
Сяйне свічадо прохолодним блиском –
І притулюсь до рідної щоки –
Щасливе і закохане дівчисько.
І хто отак заплутав цей клубок?
Це дерево… Воно тут ні до чого.
У осінь із весни лягла дорога,
І просто пролітав якийсь листок,
А я його спинила… ненадовго…
Я знову повертаю темну вісь…
Мені таки нічого не здалося:
У задзеркаллі випадають роси,
І скрапують на землю, наче віск,
Із дерева, яке пішло за мною в осінь.
Воно і зараз там, лише за крок,
У тім німотнім, строгім задзеркаллі,
Та спогади усі недосконалі,
І, мабуть, час вернути той листок
На гілку, що померхла від печалі…
…Ця осінь, як класичне буріме.
Хоч інший зміст, але постійні рими.
Мовчала вчора, нині тужить ридма,
Але за плечі вже не обійме…
Я відпустила дерево саме…
СКРУТА
Не відмовиш тому, хто подивиться так…
Є у мене новесенька гральна колода,
Дрібка доброї кави. А ще, на крайняк,
Перевірені теми про моду й погоду.
Головне – не спинятись. Про все, і ніщо…
Як же важко даються легкі теревені.
Лікар, мабуть, сказав би щось мудре про шок,
Прописав би пігулки від злої мігрені,
А чи просто розраяв словами про шанс,
Я ж боюся питати і щось сколихнути,
Бо ж не все він лікує той хвалений час,
І не кожну людину рятує у скруті.
Та й не всякий розкриє всі карти у грі,
Свої сльози гіркі понесе межи люде.
Очі юної жінки сухі і старі,
А вона все шепоче: «якось воно буде…»
Щось зірвалось, згоріло, за обрій зайшло,
Я торочу їй далі про літо, про справи,
Безпорадно товчусь за кухонним столом,
І не знати навіщо заварюю каву…
Дочекатися сонця… Не скоро зійде…
Я й сама мовчазна у життєвих закрутах,
Ніч стіка фіолетом на личко бліде,
Ну про що говорити людині у скруті?
Зігрівати окріп. Добирати слова.
Головне не сама, і хоч трохи тепліше.
Місяць дивиться в шибку як мудра сова,
Тільки ранок за ніч є направду мудріший.
Тож читаю їй вірші, смішливі листи,
Я ворожу на картах їй лагідне літо…
Їй не можна іти. Їй ще рано кудись там іти,
Най хоч трохи душа перестане боліти…

СНІЖИНКА
Я вимкну комп’ютер –
сьогодні мені не сюди.
Сяйливі фантоми,
пусті віртуальні принади…
А що залишилося?
Вперто шукати сліди,
і далі летіти
на білім крилі снігопаду,
де всі кольори
погасила раптово зима.
Бредуть дерева,
мов вигнанці
зі світлого раю.
Є пряселко світла,
лише рівноваги нема.
Є тиша холодна,
та тільки спокою немає.
І, власне, не знаєш,
не бачиш доріг
ані стеж,
бо круто зімкнулися
клеми,
перевесла,
міти,
і довго блукатимеш,
доки нарешті знайдеш
у вигнутих гіллях
холодне заломлення світла.
І що залишилося…
Струми пекучих вітрів
та руни таємні
на запорошених шибах,
та ще скрижанілі
в глибинах ріки ятері,
в яких задихаються
зорі налякані.
Й риби...
І цю безкінечність,
і цю невловиму красу
у файли погаслі
сьогодні
уже не запишу.
Мені залишилася
дрібка останнячасу
здмухнути з долоні
тремтячу сніжинку…
Торішню…

МІЙ БРАТ ЦВІРКУН…
Мій брат цвіркун почав вечірню оду…
Давно від нього спокою нема,
Все галасує, що в оселі холодно,
Хоча я попередила – з и м а…
Той буркотун, заклятий опівнічник,
Мабуть, подружку вже завів, ади!
Тут із одним і так уже затісно,
А як сімейство?.. Ні! Не приведи…
В такім розкладі буду точно зайва,
На всіх один комп’ютерний Пегас,
Одна хлібина і горнятко кави,
І сто дірок, которі крадуть час.
Чогось завівся. Наче я не знаю,
Що на нічні він витівки мастак,
Уже і по рукопису стрибає.
Давно б від нього спекалась. А як?
Ото й терплю аж до самого рання,
Ділю із ним і каву, і «коня»,
Не сплю всю ніч і мерзну «за компанію»,
Бо хоч далека, а таки – рідня…
Наталя Дзюбенко-Мейс


More Записи for Show: програма ДІАЛОГИ
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram